Етногенез та ментальність населення у Стародавньому Китаї. Історія Стародавнього Китаю

Етногенез та ментальність населення у Стародавньому Китаї. Історія Стародавнього Китаю

Стародавні китайці належали до однієї, монголоїдної, раси, однак їхнщ етнічний склад був неоднорідний, бо китайська народність формувалася в умовах тісних контактів місцевого населення з тунгусами, маньчжурами, монголами, тибетцями, бірманцями, племенами Індокитаю та іншими сусідами-кочівниками. У Східному Китаї ще в епоху архаїки проживало безліч племен — творців пізніших неолітичних культур (Яншао, Луншань, Цюйцзялін, Мацзяяо тощо). Поступове злиття носіїв цих культур в єдину китайську народність завершилось до середини І тис. до н. е. Окремі дослідники припускають наявність у Стародавньому Китаї також європеоїдного субстрату, тобто «аріїв» (таку гіпотезу вперше висловив першовідкривач китайського неоліту Ю. Г. Андерсон, який вважав творцями культури Яншао мігрантів із заходу — індоєвропейців), але більшість китаїстів розцінює таку точку зору як недостатньо аргументовану.
Стародавні китайці ніколи не називали себе китайцями, а свою батьківщину Китаєм. Це — тюркські назви, вони походять від етноніма «кидань», що ним тюрки називали населення середньовічної імперії на території Маньчжурії, Монголії та Швденно-Західного Китаю. Етимологія європейських назв Китаю — латинської Сіна, німецької Хіна, французької Шін, англійської Чайна — пов’язана, найімовірніше, з назвою китайської імперії Цінь. Найдавнішими самоназвами китайців були хуа, шан, чжоу, в епоху ж перших китайських імперій з’явилася нинішня самоназва китайців — ханьжень («людина Хань»), що її дала народність хань — найвпливовіша в країні з III ст. до н. е. Свою батьківщину давні китайці називали Тянься — «Піднебесна», Чжун Го — «Серединне царство» чи Чжун Хуа — «Серединна квітуча».
Які загальні риси ментальності давнього населення Китаю?
Китайці і в давнину були працьовитими, невибагливими до умов життя. Найбільшими життєвими цінностями вони вважали «п’ять проявів щастя» — довголіття, багатство, міцне здоров’я й духовне умиротворення, кохання й непорочність, можливість спокійно померти в рідній домівці. Китайці бажали один одному прожити «десять тисяч років» чи, в гіршому випадку, «тисячу осеней», виплекати десяток-півтора синів і не менше онуків. До життєвих радощів і втіх відносили вино, музику та вродливих жінок, багатство уявляли як «десятки й тисячі десятків монет щоденного прибутку», високо цінували службову кар’єру та її супутницю — надбавку до заробітної плати, теплі стосунки між родичами, лад у державі.
Те, як стародавні китайці уявляли собі щастя, відобразилось у їхніх іменах-побажаннях. Це побажання довголіття (Яньшоу, Ваньсуй), подолання життєвих труднощів (Ухай, Біфей), замирення Піднебесної (Аньші, Баші), успіхів у цивільній та військовій службі, життєвих утіх, збагачення, здійснення всіх бажань тощо. Часом у китайських іменах знаходили відображення не лише моральні чесноти та соціальні реалії, а й важливі політичні події.
У давньокитайському суспільстві, на відміну від давньоіндійського, не існувало закостенілих соціальних станів, до того ж батьківське майно в епоху перших імперій розподілялося між усіма дітьми, отож швидко дрібнилося. Тому китаєць не міг покластися ні на .свій родовід, ні на одержання пристойної частки батьківського спадку, а тому мусив самостійно вибиватися в люди, ставати енергійним, ініціативним, прагматичним, заповзятливим. Водночас у суспільстві клановому й максимально з бюрократизованому він звикав підпорядковувати себе колективу, підкоряти особисті інтереси громадським. Кожен китаєць був переконаним патріотом; куди б не закинула його доля, він мріяв на схилі віку повернутися до рідної оселі й знайти останній притулок на рідному цвинтарі.
Починаючи з середини І тис. до н. е. китайці поступово ставали рабами закріпленого конфуціанством ритуалу й церемоніалу, тобто маси всіляких умовностей у поведінці. За словами китаїста, все їхнє життя «ставало, по суті, однією нескінченною церемонією».* У ритуалі й церемоніалі домінувала чітка, конкретна форма, що давало можливість верхам легко спрямовувати зусилля мас на досягнення якоїсь конкретної мети, скажімо, на подолання «п’яти зол». Китайці здавна схилялися перед авторитетом загальновизнаних «мудреців» та «ідеальних» володарів минувшини. Основним гаслом майже всіх соціальних вибухів у давньому Китаї була вимога відродити старі порядки в державі, запроваджені «мудрецями» й «ідеальними» імператорами та знехтувані нинішніми верхами, через що історики зарахували китайців до найбільш бунтівних і найменш революційних народів.
Унаслідок культурного переважання давніх китайців над сусідами-кочівниками та їхньої тривалої ізоляції від інших цивілізованих суспільств у них виробилося зверхнє ставлення до інших народів. Китайці суто умовно називали своїх сусідів східними, західними, південними чи північними «варварами», не завжди беручи до уваги справжнє географічне розташування «варварів».
Традиційне мислення давніх китайців мало схильність до конкретики. До теоретичного мудрування китайці вдавалися лише тоді, коли без нього аж ніяк не можна було обійтись. їм подобалось усе точне, визначене. Персонажі їхніх казок — це фея конкретної річки, дракон конкретної гори, самі казкові сюжети мають точні географічні координати.
Важлива риса ментальності стародавніх китайців — їхня довіра панівним ідеологічним настановам. За словами китаїста, їм була притаманна «незламна впевненість у незаперечності офіційно санкціонованих істин і тісно пов’язана з нею схильність до догматизму та конформізму». Це пояснює, чому в давньокитайських імперіях ідеологія мала такий гігантський вплив на всі сфери суспільного життя. Ще одна важлива риса ментальності стародавніх китайців — їхня здатність бачити все виключно в чорно-білому варіанті, без півтіней, давати суспільним явищам спрощену оцінку, схематизувати життя.

Етногенез та ментальність населення у Стародавньому Китаї. Історія Стародавнього Китаю

Попередня сторінка Історія Стародавнього Сходу

ЗМІСТ

Наступна сторінка Історія Стародавнього Сходу