Архітектура та мистецтво Стародавньої Індії. Історія Стародавньої Індії

Архітектура та мистецтво Стародавньої Індії. Історія Стародавньої Індії

Мистецтво Стародавньої Індії поступово склалося як синтез архітектури, скульптури та живопису. Воно, зрозуміло, зазнало впливу іноземних художніх стилів, проте нітрохи не втратило своєї неповторності.
Скульптурних, а тим паче архітектурних пам’яток хараппської та ведійської епох збереглося дуже мало. Найімовірніше, тодішня архітектура мала прості й строгі форми, адже принаймні зовні будинки Хараппи та Мохенджо-Даро не мали ніяких декоративних елементів. Найдавніше мистецтво скульптури й гліптики (кам’яні, теракотові та бронзові статуетки й печатки, призначення яких не з’ясоване, гончарні вироби) розвивалося в реалістичному річищі й засвідчило високі художні смаки його творців.
Розквіт староіндійської архітектури та мистецтва припав на епоху Маур7в та на «золотий вік Гуптів».
За доби перших індійських імперій у країні здійснювалось інтенсивне палацове будівництво, проте царські палаци зводилися з дерева й тому не збереглися. Як запевняли іноземці (здебільшого китайські прочани-буддисти), були вони такими величними та розкішними, що їхнє спорудження не обійшлося без участі джинів. Тоді ж розквітла буддійська храмова архітектура, яка була, на відміну від палацової, кам’яною, тому почасти збереглася. Найдавніші її пам’ятки — ступи, в яких зберігалися буддійські реліквії (частини тіла Будди та буддійських святих). Куполоподібна ступа, праобразом якої був, мабуть, земляний могильний пагорб, символізувала порожнечу, минущість та ілюзорність земного буття (зовні ступа схожа на водяну бульбашку, що виникає й відразу ж лопається під час дощу).
У III ст. н. е. поблизу ступ та місць кремації буддійських святих почалося будівництво скельних храмів чайтья та монастирських келій віхара. Вони вирубувались у скелі методом «внутрішнього різьблення»: спершу вирубувалося приміщення, а потім у його стінах — скульптурні зображення Будди й святих. Фасад храму по всій площині прикрашався рельєфами, колонами, особливими «сонячними вікнами», через які денне світло проникало в храм. Коли храм ставав тісним для ченців, поруч із ним вирубували нові печери, внаслідок чого виникали цілі печерні комплекси.
Один із найдавніших храмових комплексів (він, до речі, найкраще зберігся) зведений у Карлі, на південний схід від сучасного Бомбея. Він складається з центральної печери глибиною майже 38 м та справжнього містечка з вирубаних у скелі глухих келій-віхар, у яких ченці перечікували сезон дощів. Але найвідомішим храмовим комплексом є Аджанта в Махараштрі — 29 скельних печер у гористому обрамленні річки Вахуари. Аджанта прославилася завдяки своїм чудовим розписам, про які йтиметься окремо.
Розквітло в давніх індійських імперіях також мистецтво скульптури. Скульптори відтворювали в камені сюжети з джатак (вони, зокрема, домінують на різьблених воротах-торанах ступи в Санчі), різьбили статуї якш та якшинь — божків родючості, охоронців бога багатства Кубера.
У південній столиці Кушанської імперії — Матхурі, де склалася самостійна художня школа, скульпторам охоче позували для створення статуй якшинь місцеві куртизанки, які брали участь у фінансуванні будівництва олтарів і храмів. Такі статуї вже мало що ріднило з міфічними образами якшинь, у них домінувала еротика. Скульптори з Матхури взагалі полюбляли прикрашати храми витонченими еротичними сценами, поруч із якими еротика інших художніх шкіл давнини виглядає убого. Кам’яна порнографія окремих індійських храмів породжена сильним сексуальним містицизмом індійських релігій, від яких мистецтво цілковито залежало.
У маурійський період виникла традиція спорудження в місцях, пов’язаних з біографією Будди, та на шляхах прочан до буддійських святинь різьблених колон стамбхів. Двометрову капітель однієї з таких колон (її поставили в III ст. до н. е. в Сарнатхі, на місці першої проповіді Будди) прикрашають протоми (фігури, що зрослися спинами) левів. «Лев’яча капітель» — твір глибоко національний за формою і змістом, тому її зображення стало гербом Республіки Індія.
У перші століття нашої ери в Гандхарі під впливом елліністичних художніх традицій склалася місцева художня школа, що її називають «греко-буддійською» чи просто гандхарською. Вона вирізнялася перенесенням буддійських сюжетів у греко-римську пластику. Саме в Гандхарі вперше з’явилася (найімовірніше, в І ст. н. е.) іконографія Будди, що заступила зображення буддійських символів: «колеса закону» (чакра), «священного дерева» (бодхі), «парасолей», ступнів, трону тощо. Будду зображували з його 32 канонічними ознаками: відтягнуті мочки вух, характерна випуклість на тімені (ознака вищої мудрості), мітка між бровами (символ великої духовної сили), коротке волосся на голові, скручене в локони (символізували рух сонця і вічність), німб тощо. Обличчя Будди максимально ідеалізувалося. Було розроблено складну символіку положень рук і пальців (мудра): кожний жест бога щось символізував. Будду зображували в трьох канонічних позах: сидячій (у стані глибокої медитації), стоячій (Будда збирається виголошувати проповідь) та лежачій (момент переходу в нірвану). Махаяністи вважали, що чим більша статуя Будди, тим краще вона передає велич божества (й сильніше впливає на віруючих), тому нерідко створювали кам’яні та мідні колоси, поруч з якими староєгипетські колоси видавалися б не такими вже й величними *. В епоху Гуптів скульптори зображували окремих богів багаторукими й багатоногими, намагаючись у такий спосіб передати їхню надлюдську силу й могутність.
Розвивалося у Стародавній Індії й малярство, (яке згадується ще в Рігведі. Рамаяна та пізніші буддійські тексти повідомляли, що індійська знать прикрашала свої апартаменти настінним розписом і станковим живописом. Існував у країні також культовий живопис, однак він служив лише придатком сакральної архітектури. На жаль, із творів староіндійського малярства збереглися лише всесвітньовідомі розписи 16 печер Аджанти, виконані в «золотий вік Гуптів». Ці розписи відтворюють переважно сюжети джатак і пройняті глибоким релігійним духом. Однак поряд із сонмом релігійно-міфологічних персонажів у них знайшлося місце для зображень раджів, цариць, принцес, вельмож, іноземців, ченців, астрологів, поетів, слуг, жебраків, суто декоративних мотивів. У розписах Аджанти присутні також побутові дрібниці, скажімо, 240 різновидів жіночих зачісок. Усе це «заземляе» фрески Аджанти, надає їм додаткової чарівності. В них нуртують людські пристрасті, вони пройняті любов’ю до людини, виразно звучать їхні національно-патріотичні мотиви. За висловом індійського письменника X. А. Аббаса, в Аджанті «й нині в глибокій темряві ночі палає смолоскип життя».
Значних успіхів у Стародавній Індії досягло й прикладне мистецтво, передусім ювелірне та різьба по кістці. Вироби індійських ювелірів та різьбярів по слоновій кістці дістали міжнародне визнання.
Завершуючи стислий огляд староіндійського мистецтва, наголосимо, що воно далеке від релігійного пуританства (хоча вплив релігії на нього виявився з дивовижною «силою) (і, за словами англійського індолога А. Бешема, «здебільшого черпало натхнення не в постійному прагненні до абсолюту, а в захопленні світом, що відкривався перед очима майстра, у чуттєвому життєлюбстві, у відчутті росту й руху, так притаманних і органічних для всього живого на землі».

Архітектура та мистецтво Стародавньої Індії. Історія Стародавньої Індії

Попередня сторінка Історія Стародавнього Сходу

ЗМІСТ

Наступна сторінка Історія Стародавнього Сходу