Мови, писемність, освіта у Стародавній Індії. Історія Стародавньої Індії

Мови, писемність, освіта у Стародавній Індії. Історія Стародавньої Індії

В давнину в Індії існувало кілька десятків мов і безліч діалектів, причому це безпрецедентне мовне розмаїття збереглося в країні дотепер (перепис 1971 р. зафіксував наявність у ній 872 мов та діалектів).
За Ведійської доби в північно-західних регіонах Індії поширився санскрит (термін означає «оброблений», «культурний», «літературний») — мова індо аріїв. Відомо три різновиди цієї мови, що дійшла до наших днів майже без змін: ведійський (мова найдавнішої культової поезії індійців), епічний (на ньому складено Махабхарату та Рамаяну) і класичний (основна мова художньої, філософської та наукової літератури Індії). У другій половині І тис. до н. е. в країні було створено для потреб жерців і політиків ряд штучних мов, які згодом проникли також у драматургію та літературу. їх називають середньо індійськими. Одна із середньо індійських мов, магадхібхаша, стала державною мовою династії Маур’їв (нею складено більшість едиктів царя Ашоки), інша, палі,— мовою буддизму. На початку І тис. н. е. в Індії з’явився ще один різновид штучних мов — пракрити, які використовувались у поезії та театрі.
Із староіндійських мов найбільше історико-культурне значення мав, безперечно, санскрит, з допомогою якого, за словами С. Ф. Ольденбурга, «брахмани здійснили мирне завоювання Індії». Санскрит послужив інтегруючим фактором у культурному розвитку країни, тобто виконав ту роль, яка в Китаї випала на долю ієрогліфічної писемності. «Розмовляти і навіть писати можна було будь-якою мовою і яким завгодно письмом… проте якщо йшлося про літературу та науку, то тут основною мовою, спільною для всіх, був санскрит»,— зазначав С. Ф. Ольденбург.
Характерно, що мовне розмаїття мало в країні не лише етнічну, а й соціальну основу. В мові проявлявся соціальний статус людини, її кастова належність. У виставі кожен персонаж (цар, полководець, брахман, гетера, сторож, євнух тощо) виголошував репліку чи монолог на «своєму» пракриті. Мовна градація проникла навіть у сім’ю — чоловік розмовляв удома «благородним» санскритом, а дружина — пракритом, який вважався третьосортною мовою.
Багатомовність позначилась і на писемності в Індії, адже кожна мова мала свою писемність. В одному з ранніх буддійських трактатів згадувалися 64 різновиди індійського письма, кожен з яких використовувався для окремої мови.
Найдавніша індійська писемність склалася ще в епоху Хараппи, тобто в III тис. до н. е. Цим письмом, що його умовно називають протоіндійським, було виконано досі не прочитані написи на більш як тисячі печаток та амулетів. Протоіндійська писемність припинила своє існування разом із загибеллю хараппської цивілізації, тому історію індійського письма в працях лінгвістів відкривають пізніші тексти, датовані серединою І тис. до н. е. Вони складені санскритом — мовою індоаріїв. Найдавнішими такими текстами були едикти царя Ашоки, де використані два різні алфавіти староіндійського письма: кхароштхі (названий іменем свого творця — Кхароштха) та брахмі (його автором традиція називає бога Брахму). Лінгвісти вважають, що ці алфавіти походять від семітського чи староперського письма. Кхароштхі з’явилося пізніше за брахмі. Воно читалося справа наліво й було схоже за формою знаків на арамейське письмо V ст. до н. е. Це письмо називають ще індо-бактрійським (воно зустрічається на монетах індо-грецьких та індо-скіфських царів). Брахмі, походження якого гостро дискутується в науці, спершу читали, як і кхароштхі, справа наліво, але згодом, починаючи з написів царя Ашоки, його стали читати вже у зворотному напрямі. Брахмі витіснило письмо кхароштхі й започаткувало пізніші писемності Індії (гупта, саккське, уйгурське письмо тощо).
Писемність в Індії впродовж століть використовувалася майже виключно для потреб діловодства, а вся релігійно-філософська, наукова та художня література передавалася з покоління в покоління в усній формі більше того Дндійці навіть торговельні операції оформляли письмово дуже рідко, купецтво задовольнялося усним договором, який у цій «країні тисячі чудес» мав, на щирий подив європейців, юридичну силу.
Освіта в Стародавній Індії тривалий час мала форму мнемоніки, тобто заучування текстів напам’ять. Потрібні тексти учням диктував учитель. Учні визубрювали напам’ять граматику Паніні та словник санскритських синонімів, а також низку інших фоліантів, причому так, щоб можна було цитувати їх з будь-якої фрази.
В перші століття нашої ери в країні з’явилися перші буддійські університети, в яких студенти вивчали релігійно-філософські доктрини, граматику, медицину, логіку тощо. Найбільше славився університет у Наланді, що згорів 655 р. під час політичних негараздів.. У Наланді навчалося близько 8 тис. студентів, працювало понад 1,5 тис. викладачів.1 Конкурс у цей буддійський навчальний заклад становив 4—5 осіб на місце.
В Наланді застосовувалася цікава методика заохочення студентів до опанування наук. Китайський мандрівник Сюань Цзан, який відвідав цей університет у VII ст. н. е., повідомляв: «Віная (Лю), бесіди (Лун), сугри (Кін) — усе це буддійські книжки. Той, хто може дати повне пояснення однієї категорії цих книжок, звільняється від влади кармадани (закон відплати людині за ділами). Якщо він може пояснити зміст книжок двох категорій, то дістає, крім цього, одне з верхніх місць або кімнату на верхньому поверсі. До того, хто може дати пояснення щодо трьох категорій книжок, приставляють різних слуг, які мають прислуговувати й коритися йому. Тому, хто може пояснити чотири категорії книжок, прислужують «чисті люди» — прихильники з-поміж мирян. Той, хто може пояснити п’ять категорій канонічних текстів, одержує цілий ескорт прислужників… Якщо хто-небудь… виявить на диспуті особливу красномовність, тонкий аналітичний розум, глибоке розуміння предмета та нахил до логічного мислення, його садовлять на слона й урочистою процесією в оточенні численного почту супроводять до брами монастиря. А якщо хто-небудь із учасників диспуту збивається в доведеннях, говорить бідною мовою, вдаючись до невишуканих висловлювань, або порушує закони логіки, що відповідно відбивається в його словах, йому розмальовують обличчя червоною і білою фарбами, вивалюють у пилюці й грязюці і заносять у яке-небудь глухе місце або кидають у канаву».

Мови, писемність, освіта у Стародавній Індії. Історія Стародавньої Індії

Попередня сторінка Історія Стародавнього Сходу

ЗМІСТ

Наступна сторінка Історія Стародавнього Сходу