Реформаційні віровчення середини І тис. до н. е. у Стародавній Індії. Історія Стародавньої Індії

Реформаційні віровчення середини І тис. до н. е. у Стародавній Індії. Історія Стародавньої Індії

Відразу зазначимо, що поява реформаційних віровчень, краще пристосованих до нових суспільних умов, аніж релігія Вед, не підписала смертний вирок брахманізму. Брахманізм, чимало ідей та сюжетів якого нові віровчення запозичили, і надалі утримував у своїх рамках духовне та світське життя маси населення, причому його вплив зберігся в Індії дотепер (сьогодні кожен письменний індієць знає напам’ять усі 1028 гімнів «Рігведи»). Майже не зменшився й колишній престиж брахманів. Ці творці й охоронці ведійської літератури забезпечували міжетнічний мир і злагоду, зберегли сам принцип станово-кастового поділу населення, який, за словами С. Ф. Ольденбурга, «на перший погляд, розчленовував, однак насправді виконував і об’єднавчу місію, бо він не рахувався ні з племенем, ні з державою, створюючи щось міцніше, ніж умовні кордони племені чи країни».
Зміни в духовному кліматі Індії започаткувала поява літератури упанішад («сидіти біля вчителя»). Упанішади завершують ведійську літературу, тому їх ще називають ведантою — «кінцем Вед». Традиція налічує 108 упанішад, найдавніша з яких, «Бріхадараньяка-упанішада», датується VIII—VII ст. до н. е.
В науці упанішади характеризуються по-різному. Одні дослідники вбачають у них принципово нові релігійно-філософські вчення, інші органічно пов’язують їх з усім попереднім розвитком індійської релігійно-філософської думки. Однак у будь-якому разі упанішади виробили більш цілісну світоглядну систему, аніж Веди. «Якщо автори рігведійських гімнів були насамперед співаками й поетами, то автори упанішад — це вже філософи й мудреці».
Упанішади поставили під сумнів твердження брахманів, буцімто лише жерцям доступна «вища істина», висловили впевненість, що наставником у релігійному житті може бути навіть безрідний, аби він лише мав відповідну підготовку, допускали безгріховність порушення станово-кастових обмежень та заборон. Саму варнову систему вони не відкидали, проте пов’язували належність особи до тієї чи іншої варни не з її походженням, а з моральністю та професією.
Упанішади породили (чи відродили) віру в переселення душ — сансару. Згідно з цією релігійною ідеєю, Всесвіт — це сансара, «колесо життя», тобто нескінченний цикл народжень і смертей, у якому смерть є переселенням душі в іншу матеріальну субстанцію. Долю кожної душі в її новому народженні визначає карма — сукупність вчинків, слів, помислів у кожному з попередніх життів. Відповідно до непорушного закону карми, якому підлягає все, що живе в сансарі (тобто навіть боги), душа праведника відроджується в представникові тієї самої, а то й вищої касти, душа ж грішника — в якійсь нікчемній істоті.
Карму образно порівнюють із річкою: «Життя річки підтримується тисячами струмків (бажань), що несуть водночас і чисті води (добрі діла), і нечистоти (лихі вчинки). Відринаючи нечистоти чи, навпаки, вбираючи їх, річка може змінити й свою майбутню карму (проте не теперішню) і в наступному існуванні стати прозорим гірським струмком чи смердючою канавою, річища яких знову ж будуть наперед визначені кармою…».
Витончене вчення про сансару і карму виправдовувало соціальну нерівність, перекладало провину за існування соціальної несправедливості на тих, хто став її жертвою, а тому підтримувало в країні соціальний мир і стабільність. Мовляв, якщо комусь доводиться сповна пити гірку чашу, то в цьому винен він сам, бо не заслужив собі кращої долі в попередніх життях.
Упанішади подарували людям омріяну надію на «самоспасіння», виразили (в теологічній формі) прагнення людини самостійно визначати свою долю. Вже тому вони мали колосальний вплив на світогляд і поведінку індійців. Проте упанішади не давали вичерпної відповіді на запити людини, яка у своїх духовних шуканнях прагнула не лише виявити причину зла у світі, а й віднайти шляхи його подолання. Тому в середині І тис. до н. е. в країні з’явилися й інші реформаційні вчення, які на свій лад розв’язували це завдання. Одне з них, Йога, пропонувало як вихід злиття індивідуальної душі з Абсолютом. Вирватись з проклятої сансари, розчинитись у природі можна, згідно з Йогою, шляхом спеціальних фізичних і психологічних вправ, містичного екстазу, трансу, завдяки яким людина перестає сприймати довколишній світ. На фунті Йоги виник і дуже поширився в VII—VI ст. до н. е. знаменитий індійський аскетизм — наслідок глибоких змін у суспільстві. «Стародавні племінні об’єднання розпадались,— зазначив англійський індолог А. Бешем,— зникло почуття взаємної опори, згуртованості, притаманне родові. Людина опинилася наодинці із зовнішнім світом, вона вже не відчувала підтримки з боку одноплемінників… Почуття страху й невпевненості заполонило серця людей», кидаючи їх в обійми містики та аскетизму. Багатьох аскетизм приваблював новими знаннями, які він давав людині. Не випадково індійці вважали, що подвижництво наділяє кожного особливою мудрістю й магічною силою, а в їхній міфології аскетами ставали навіть демони — щоб бути сильнішими й мудрішими за богів.

Реформаційні віровчення середини І тис. до н. е. у Стародавній Індії. Історія Стародавньої Індії

Попередня сторінка Історія Стародавнього Сходу

ЗМІСТ

Наступна сторінка Історія Стародавнього Сходу