Сім’я у Стародавній Індії. Історія Стародавньої Індії

Сім’я у Стародавній Індії. Історія Стародавньої Індії

Система общин відігравала колосальну роль у всіх сферах суспільного життя Стародавньої Індії, проте основною суспільною ланкою в ній була сім’я, побудована на патріархальних засадах.
Індійку — як правило, ще дитиною — віддавали заміж її батьки, сама вона могла обрати собі чоловіка лише в тому випадку, якщо батьки не спромоглися підшукати їй пару. Ідеальним вважався шлюб, коли жінка була втроє молодшою за свого чоловіка. «Закони Ману» освячували дитячі шлюби та багатодітність, що забезпечувало відтворення населення в умовах жахливої смертності через війни, голод та епідемії (навіть на початку XX ст. середній вік індійця ледве досягав 21 року).
Стародавні тексти згадували вісім способів укладання шлюбу, від найблагороднішого (віддання дочки заміж з посагом та за її згодою) до най ганебніших (шлюб унаслідок умикання чи зґвалтування). Сім’ї здебільшого були моногамні, проте існувала й полігамія, причому за гаремом доглядали не євнухи (оскоплення людей і тварин в Індії вважалось релігійним злочином), а старезні чоловіки чи жінки. Траплялися в країні й випадки поліандрії (кілька чоловіків мали спільну жінку).
Індійку ледь не з пелюшок виховували в дусі сліпої покори чоловіку. «Закони Ману» зобов’язували дівчину коритися батькові, молодицю — чоловікові, вдову — синам. Для жінки чоловік, навіть найнікчемніший, мав бути божеством. Він міг продати свою жінку, програти її в кості, через певний час прогнати її з дому, якщо вона не народить йому дітей чи народжуватиме самих дівчаток, і негайно — якщо виявиться нелагідною. Більше того, якщо дітей не було з вини чоловіка, останній міг примусити жінку, щоб вона народила дитину від іншого, причому неодмінно від того, кого він сам підшукував для цієї делікатної місії. Жіноча невірність вважалася тяжким злочином перед релігією і суспільством, особливо коли коханець належав до нижчої касти. Розлучення допускалося лише для нижчих каст.
Залежність індійки від чоловіка за стародавньої доби дедалі посилювалась і зрештою набула форми дикунської традиції саті — самоспалення вдови на похоронному багатті небіжчика. На перших порах саті практикували елітні прошарки суспільства, а наприкінці стародавньої доби — і нижчі касти.
Вперше саті згадується в «Рігведі», проте ведійська релігія ще звільняла вдову від самоспалення в тому разі, якщо Ті брав заміж брат небіжчика. Описується саті також у Махабхараті та Рамаяні.
Готуючись до саті, вдова одягалася й прибиралася немов на свято та випивала наркотичний напій, який притуплював біль. її, щоб, бува, не вискочила з вогню, приковували ліворуч від тіла померлого, траплялося — глушили палицею, якщо вона поривалася з багаття. Після кремації попіл та останки спалених поміщали в бронзову урну, з якої потім їх висипали у священне водоймище.
У більшості випадків вдова добровільно сходила на багаття, бо інакше життя стало б суцільною тортурою для неї, адже родичі небіжчика не простили б їй відмови виконати свій священний обов’язок.
А втім, становище індійки було таким безрадісним не скрізь. У передгір’ях Гімалаїв, наприклад, жінкам дозволялося їсти м’ясо, вживати алкогольні напої, навіть ходити на танці. На крайньому півдні Індостану навіть у другій половині І тис. до н. е. ще взагалі панував матріархат.
Помітним суспільним явищем у Стародавній Індії була проституція, до якої, хоч як це дивно, громадська думка ставилася поблажливо (її засуджувала лише частина брахманів). При царському дворі, крім офіційних наложниць, мешкали представниці найдавнішої професії, які обслуговували царських гостей та заразом шпигували для царя. В державному апараті були спеціальні чиновники, які інспектували доми розпусти та стягували з їхніх чарівних мешканок спеціальний податок. Десь на порозі середньовіччя в країні з’явилася й храмова проституція, особливо поширена в тамілів і дравідів *. Як і грецькі гетери, непоодинокі індійські повії здобували багатство, славу і почесті.
Щоб стати знаною, індійській «жриці кохання» доводилося не лише досконало оволодівати своїм безпосереднім ремеслом, а й набувати багатьох інших знань і навичок, зокрема: вміння грати, танцювати, співати, виступати на сцені, віршувати, складати букети живих квітів, виготовляти штучні квіти, плести гірлянди, виробляти косметику, куховарити, шити, вишивати, чаклувати, замовляти, показувати фокуси, складати шаради, загадувати загадки, придумувати головоломки, фехтувати мечем і палицею, стріляти з лука, ліпити з глини, розводити бійцівських півнів та курток, навчати попу гаїв, виконувати гімнастичні вправи, шифрувати, виконувати теслярські та будівельні роботи, володіти кількома мовами, знати логіку, хімію, мінералогію, садівництво тощо.
Таким поставало в загальних рисах староіндійське суспільство: близьким нам і водночас далеким, динамічним і консервативним, принадним і непривабливим, зрілим і недовершеним.

Сім’я у Стародавній Індії. Історія Стародавньої Індії

Попередня сторінка Історія Стародавнього Сходу

ЗМІСТ

Наступна сторінка Історія Стародавнього Сходу