Етногенез та ментальність населення в Стародавній Індії. Історія Стародавньої Індії

Етногенез та ментальність населення в Стародавній Індії. Історія Стародавньої Індії

Індія була заселена ще в сиву давнину, можливо, навіть стала зоною антропогенезу. Етногенез її населення — одна з «найбіліших плям» в історичній науці, що спричинене його неймовірною етнічною строкатістю. Індійський народ складається, як відомо, з представників усіх чотирьох рас і спілкується більш ніж 870 мовами й діалектами. Так, на півночі Індії мешкають санскритомовні хіндустанці, бенгали, маратхи, гуджарати, пенджаби та інші європеоїди. Північно-Східну Індію обжили переважно південномон-голоїди, що розмовляють тібето-бірманськими мовами. Острівцями в північних та центральних регіонах країни мешкають австралоїди, мови яких належать до групи мунда. Південь материка заселений здебільшого негроїдами, які спілкуються дравідійськими мовами (телугу, та-мілі, каннара, малаялі та ін.). Крім цих народів, в Індії існує безліч етнічних меншин, далекі предки яких максимально відрізнялись між собою соціально-економічним, політичним і культурним рівнем. У Декані, Західних і Східних Гатах, передгір’ях Гімалаїв, у важкодоступних місцинах, де люди споконвіків жили ізольовано, донині близько 25 мли аборигенів ще займаються примітивним вирубно-вогневим рільництвом (наги) чи навіть збиральництвом і мисливством (андаманці, кадари). Розплутувати Гордіїв вузол етногенезу такого сонму народів і племен — справа безнадійна. Вчені намагаються «вичислити» бодай корінне населення країни. Антропологи здебільшого відносять жителів хараппських міст до середземноморської гілки європеоїдної раси, вважають їх людьми довгоголовими, темноволосими, темноокими, смаглявими, з прямим чи хвилястим волоссям, однак при цьому не дають відповіді на запитання: були ці європеоїди тубільним чи зайшлим людом? Існує гіпотеза, котра базується на даних лінгвістики (встановлено, що мова хараппського населення була протодравідійською), за якою найдавнішим населенням долини р. Інд були, найімовірніше, темношкірі дравіди, яких «арії» згодом відтіснили на південь материка. Принаймні з’ясовано, що Північно-Східну та Центральну Індію негроїди обжили ще за неоліту.
Демографічна ситуація в Стародавній Індії визначалася трьома основними факторами: перманентною міграцією племен і народів, жахливою смертністю людей від недоїдання та хвороб і багатодітністю сімей.
Що можна сказати про ментальність стародавніх індійців?
Іноземцям (здебільшого грекам та китайцям) подобалася вдача індійців, особливо їхня схильність до скромного способу життя, чуйність, чемність, не злодійкуватість, вірність своєму слову, охайність, глибока побожність, яка не пригнічувала їх, не примушувала цуратися земних радощів, відсутність у них шовіністичних настроїв, що ними — ніде правди діти — грішили інші народи давнини.
Зокрема, китайський мандрівник Сюань Цзан так характеризував індійців: «Простий люд в Індії хоч і легковажний, однак чесний і заслуговує на повагу. В грошових справах індійці безкорисливі, в судових процедурах уважні до людей. Вони бояться відплати в майбутніх втіленнях і байдужі до мирської суєти. Індійці не допускають обману чи зради й дотримуються даної клятви чи обіцянки. В управлінні в них панує гідна подиву чесність, а у всій поведінці — м’якість і люб’язність». Античні автори запевняли, що індійців ніхто ніколи не звинувачував в обмані, що вони не розплодили злодіїв, нічого в своїх будинках не ховали і мали відразу до сутяжництва (Арріан. Індіка. XII. 5; Страбон. Географія. XV. 1:53).
Основними життєвими цінностями, яких слід домагатись і заради яких варто страждати, індійці вважали охарму — релігійне вчення, артху — багатство й політичну вигоду, каму — плотські втіхи та уподобання. Найтяжчим злочином проти моралі вони вважали вбивство, обман, крадіжку, пияцтво та образу духовного наставника. Індійці мали потяг до знань і цінували освіченість. Проте найбільше вражає їхня здатність легко запозичувати елементи чужої культури, не втрачаючи своєї культурної самобутності.
Індійцям, звичайно, доводилось воювати, проте вони не були войовничими за вдачею. На полі бою вони неухильно керувалися загальноприйнятими правилами, які забороняли нападати на слабшого (скажімо, вершнику на піхотинця), на пораненого чи сплячого, вбивати неозброєного, якщо він здається в полон. Староіндійська історія не знала випадків збройного нападу на мирне населення чи масового знищення військовополонених (їх обертали на рабів, з наданням права викупу). Не траплялося також, щоб індійці поглумилися над послом.
Пильну увагу приділяли індійці ритуальній чистоті свого тіла. Вони регулярно милися, причому в окремих випадках, коли потребувалася особлива «чистота» тіла,— коров’ячою сечею та кізяком.

Етногенез та ментальність населення в Стародавній Індії. Історія Стародавньої Індії

Попередня сторінка Історія Стародавнього Сходу

ЗМІСТ

Наступна сторінка Історія Стародавнього Сходу