Релігійно-міфологічний світогляд Стародавнього Ірану. Історія Стародавнього Ірану. Держава Ахеменідів

Релігійно-міфологічний світогляд Стародавнього Ірану. Історія Стародавнього Ірану. Держава Ахеменідів

Мідійці та перси сповідували зороастризм — дуже самобутню, багато в чому навіть феноменальну релігію, назва якої походить від грецької форми ймення Зороастр (по-іранськи Заратуштра).
Зороастризм розвинувся з прадавніх релігійно-міфологічних уявлень індоєвропейців, від яких у II тис. до н. е. відокремилися іранці. На це вказує разюча схожість його з індійською релігією Вед.
Зокрема, в іранців, як і у ведійського населення Індії, існували культи предків, священних тварин, вогню, наркотичного напою хаома (ведійський сома). Мідійці та перси вшановували ажурів, яких вважали не злими духами, як індоарії своїх вcypie, а добрими геніями, роль же нечистої сили відвели девам (ведійські діви, навпаки, вважалися силами добра). В релігіях іранців та індоаріїв збігалися навіть імена деяких богів (Андра — Індра, Йїма — Яма тощо).
Творцем зороастризму вважається пророк Заратуштра, якому явив одкровення бог Ахура-Мазда. Доказів історичності Заратуштри не існує, проте релігієзнавці вважають, що цей пророк не міг бути самим лише витвором народної фантазії, надто вже по земному звучить його ім’я (воно означає «погонич верблюдів», «власник золотих верблюдів» чи «власник старих верблюдів»). Не з’ясовано, коли жив Заратуштра: в VI ст. до н. е. чи значно раніше.
Іранська традиція вважає пророка вихідцем з міста Para (поблизу Тегерана) і виводить його родовід із клану мідійських жерців-магів Спітами. Заратуштра, мовляв, своїм реформаційним віровченням накликав на себе гнів земляків і мусив рятуватися втечею у Східний Іран. Бактрійський володар Віштасп (окремі дослідники ототожнюють його через схожість імен із батьком Дарія І Пстаспом, хоча Пстасл, як відомо, царем не був) навернувся в його віру. В 77-річному віці Заратуштра загинув (його вбив жрець-язичник). Важко відповісти на запитання, чи є в цій легенді бодай крихта історичної правди.
Зороастрійське віровчення викладене в «Авесті», автором якої традиція називає самого пророка. Назву цієї священної книги іранців найчастіше перекладають як «основа», «закон». Жерці вперше записали текст «Авести» в середині І тис. н. е. спеціальною авестійною абеткою. В грізну епоху арабських завоювань текст «Авести» зберегли парен, які, на відміну від більшості народів Ірану, відмовилися навернутися до ісламу.
З 21 релігійної книги «Авести» повністю збереглася лише 19-та книга — «Вендідад» (чи «Ведівдат») — «Кодекс проти девів», текст ще трьох книг уцілів частково. Найдавнішою частиною «Авести» вважаються «Гати» («поеми»), що увійшли до основної книги «Авести» — «Ясни» (книга гімнів і молитов). Мова «Гаг» (її називають давньоперською, зекдською, авестійською чи гатсьхою) відрізняється від мови інших частин «Авести». «Гати» почали складатися ще за доби Ахеменідів, проте остаточно були кодифіковані лише за Сасанідів. Наймолодшою частиною «Авести» є «Бундегеш» — легендарний життєпис Заратуштри та пророцтво про кінець світу.
«Авеста» точно не датується. Одні вчені вважають її батьківщиною Північно-ЗахідниЙ Іран (Мідія), інші — Північно-Східний Іран (Бактрія й Маргіана — нинішня територія Таджикистану Й Афганістану). Існує також гіпотеза, за якою на перших порах в Ірані існували дві окремі релігії — релігія магів у північно-західних областях країни та релігія «Авести» в її північно-східній частині, і лише з утворенням держави Ахеменідів ці релігії злилися в одну.
Яким було зороастрійське віровчення? Його новаторський характер визначали три основні ідеї: у світі ведеться непримиренна боротьба між світлом і темрявою, правдою і неправдою, добром і злом; уже почався третій, заключний етап цієї боротьби, який завершиться перемогою світла, правди й добра; кожна людина повинна брати участь у цій космічній боротьбі, щоб наблизити прихід царства Добра.
Познайомимось докладніше з цими ідеями Заратуштри, які принесли йому славу великого релігійного реформатора.
Дві антагоністичні сили, які ведуть між собою запеклу боротьбу,— це генії світла, правди й добра — ахури — й духи темряви, неправди і зла — деви. Світле воїнство очолює Ахура-Мазда (в ахеменідських текстах — Аурамазда, в давньогрецьких — Ормузд) — «Мудрий Господь», символом якого, на думку іраністів, правив крилатий сонячний диск з уписаною в нього фігурою симпатичного бороданя — фараор . Злими духами верховодить Анхра-Майнью (у старогрецьких текстах — Аріман). Соратниками Ахура-Мазди є амеша-спента — безсмертні святі з промовистими іменами, що означають праведну думку, істину, владу, благочестя, цілісність і безсмертя. їм, у свою чергу, послуговують ангели-язшш/ (у пізнішому прочитанні — ізеди, йєзди) — втілення чистих стихій (небо, сонце, повітря, вітер, вогонь, вода) та моральності (правда, добро тощо). Посіпаками Анхра-Майнью є, звичайно, закінчені негідники, грецьким йменням одного із них, Асмодеєм, у середньовічній Європі називали диявола (в Талмуді ж він — охоронець секретів і захованих скарбів, будівничий храму Соломона в Єрусалимі).
«Добродійний» Ахура-Мазда та «злий» Анхра-Майнью — брати-близнюки, сини бога часу й долі Зервана , культ якого виник у добу Ахеменідів. Обидва боги спільними зусиллями, на паритетних засадах, створили Всесвіт: Ахура-Мазда — все світле, чисте, корисне для людини, а Анхра-Майнью — все темне, шкідливе (смерть, зиму, холод, спеку, хижаків, скорпіонів, гадюччя, хвороби, іржу, плісняву, каламуть, гниття та найпершу жінку — дияволицю й повію Джех, хоч не від неї, слава Богу, а від міфічного Гайямарти пішов рід людський).
Таким чином, зороастризмові притаманний яскраво виражений дуалізм, який не має аналогів у світових релігіях . Де витоки цього феноменального дуалізму? В природних контрастах Іранського нагір’я, як вважають одні? Однак природні контрасти існували також у ряді інших країн, але подібний релігійний дуалізм там не виник. У запозиченні зороастризмом загально арійського міфу про братів-близнюків, як гадають інші? Проте міфологія індоєвропейців ще не знала ідеї про зіткнення двох полярних начал, вона проросла вже на іранському ґрунті. Найімовірніше, як вважають треті, дуалізм «Авести» породжений традиційною ворожнечею між землеробами та кочівниками-скотарями.
Людина бере посильну участь у боротьбі між добром і злом, причому сама вирішує, на чий бік стати (отож, фанатизм не притаманний зороастризму). Якщо їй хочеться потрапити в рай, вона має підтримувати Ахура-Мазду, тобто жити по правді, й навпаки, якщо їй кортить опинитися в пеклі, вона мусить допомагати силам зла, тобто стати клятвовідступником, єретиком, розбійником, обманщиком. Кандидат у праведники має дотримуватися чистоти й порядку (на випадок чого можна «очиститися» коров’ячою сечею, водою та піском), бути милосердним, любити й поважати своїх родичів і земляків, говорити лише правду, сумлінно ставитися до своїх професійних обов’язків, народити дітей, допомагати одновірцям, дбайливо ставитися до землі та худоби, вшановувати священний вогонь та інші чисті стихії тощо. Характерно, що зороастризм несхвально ставився до пустельництва, вважав його марною тратою сил і часу, коли треба боротися з силами зла. Ці життєві принципи стали рисами національного характеру тих іранців, які не зреклися своєї релігії в ісламську добу, допомогли їм вистояти в годину лихоліття.
Морально-етичний каркас зороастризму зводився в перехідну добу від кочового способу життя до осілого. Тому «Авеста» рекомендувала вірним особливо дбати про землеробство, садівництво, виноградарство, приплід худоби. Заохочувала вона також розвивати ремесла, окрім тих, що пов’язані із застосуванням вогню (щоб не осквернити його). Заратуштра безкомпромісно засудив криваві жертвоприношення та хижацький забій худоби — основного багатства людини. Разом з тим він закликав знищувати мурах, гадюк, скорпіонів та інших шкідників. Найтяжчим гріхом він уважав порушення ритуальної чистоти, тобто кремацію трупа, споживання мертвечини та статеві збочення.
Зороастризм висунув новаторську ідею про залежність посмертної долі людини не стільки від етики її життя, скільки від її віри в кінцеву перемогу Ахура-Мазди та боже одкровення в ученні Заратуштри. Без віри в кінцеве спасіння — обійстя істини — раю не бачити, як своїх вух! Ця важлива догма зближує зороастризм з ісламом і християнством.
Шлях до пекла чи раю зороастризм змальовує так. Упродовж трьох днів і трьох ночей душа перебуває біля небіжчика, а на світанку дня четвертого вона опиняється біля чарівного «мосту винагородження» (Чінват), який перед праведникам/ ширшає, а перед грішниками звужується. Праведну душу стрічає там дівчина неземної вроди, яка й супроводжує її на небо, до вершини блаженства — Безконечного Світла. Душу грішника силоміць тягне до мосту Чінвст демон смерті. Там її зустрічає якесь дивне створіння — «юна дівчина, нітрохи не схожа на юну дівчину»… Ось з таким екзотичним провідником грішна душа й потрапляє в пекло Анхра-Майнью та його посіпак.
Зороастризм уперше сформулював ідею про кінець світу та страшний суд. Згідно з його віровченням, відразу після перемоги Ахура-Мазди над Анхра-Майнью на землі з’являться три спасителі — Саошіянти (родичі Заратуштри чи, за іншою версією, сам Заратуштра в новій іпостасі). Анхра-Майнью та все його нечестиве воїнство загинуть під їхнім могутнім натиском, мертві воскреснуть і зіллються зі своїми душами, після чого настане вічне царство добра і правди. А що чекає на грішників? Вони разом із праведниками впродовж трьох днів питимуть розплавлений свинець, який праведникам не завдасть ніякої шкоди, а для грішників стане останнім покаянням. І ті, й інші потім зап’ють це очисне питво білою хаомою, яку їм власноручно приготує Спаситель. Далі — фізичне безсмертя для всіх. Отож, за словами М. Бойс, у зороастризмі «віра в День Суду повністю набуває свого жахливого змісту, адже кожен має відповідати за долю своєї душі й поділяти загальну для всіх відповідальність за долю світу».
Зороастрійський ритуал теж самобутній, як і віровчення. Він складався з жертвоприношень, обрядових очищень, підтримування священного вогню та приголомшливих поховань.
Спершу зороастрійці справляли культ просто неба, за Ахеменідів у них з’явилися перші храми, в яких ніколи не згасав священний вогонь — переможець темряви і зла. Храми вогню мали свою ієрархію. Найсвятішим уважався вогонь у храмі царя Варахрана (пізніше ймення — Бахрам), що складався з 16-ти видів вогню (одним із основних уважався вогонь, одержаний від удару блискавки в дерево, чекати на нього іноді доводилося роками). Від Варахрана запалювали свій вогонь периферійні храми другого та третього рангів. Ця ієрархія вогнів сакралізувала ієрархію соціальну та політичну.
Молитву в храмах вогню справляли лише жерці — атравани, які вдягали спеціальне біле вбрання та пояс, сплетений із 72 вовняних ниток, користувалися спеціальним інструментом для підкладання дров у вогонь. Рядові зороастрійці молилися просто неба п’ять разів на день, обернувшись лицем до сонця.
«Авеста» вимагала дотримування ряду заборон і обмежень, особливо на похованнях. Все, що мало хоч якесь відношення до смерті, передовсім труп, уважалося ритуально-нечистим. Дотик до небіжчика заборонявся навіть для його найближчих родичів. Ритуальні обов’язки здійснювали спеціальні мийники трупів — насасалари, професія яких була спадковою (своїм місцем у суспільстві вони нагадували індійських «недоторкуваних»). Щоб труп не осквернив чистих стихій (землі, води Й вогню), його не закопували й не спалювали, а віддавали на поживу хижому птаству чи собакам (собака, кінь і корова вважалися в зороастрійців священними тваринами). Зороастрійські цвинтарі — дакхми — це невисокі «башти мовчання», що їх у Західному Ірані ще називали чортагами, тобто «чотирма арками» (від цієї назви походить європейське слово «чертог»).
Верх дакхми являв собою східчасту воронку з колодязем посередині, в якій трьома концентричними колами були розташовані заглиблення для трупів: найбільші — для чоловічих, середні — для жіночих, невеликі внутрішні — для дитячих. Могильники-насасалари клали в ці заглиблення тіла — й до них відразу зліталися на свій кривавий бенкет коршаки… Кістки потім скидали на дно колодязя в центрі дакхми.
Дакхми (дотепер в Ірані їх збереглося лише дві — в Йєзді та Кермані) вважалися проклятим місцем, де збиралися на свій шабаш деви, їх рекомендувалося обминати десятою дорогою. Вони до цих пір оточені ореолом таємничості. Занадто цікавим туристам, які намагаються наблизитися до дакхми, спеціальні сторожі ввічливо, але рішуче заступають дорогу.
Вражає те, що в Стародавньому Ірані небіжчиків іноді ховали в саркофазі, навіть покривали воском і закопували — в домовині чи без неї — в землю чи спалювали на вогні. Вчені ще не пояснили існування цього неортодоксального поховального обряду в зороастрійському Ірані.
До речі, не лише смерть, а й каліцтво, хвороба, роди, навіть поява дитини на світ уважалися в зороастризмі скверною До калік зороастрійці ставилися з неприхованою жорстокістю, воліючи бачити їх краще мертвими, аніж живими.
У зороастрійців існував ритуал, пов’язаний з культом предків. Зороастрійці жертвували духам предків — фравашам — їжу та одяг, щоб заручитися їхньою допомогою.
Зороастризм остаточно сформувався в період Ахеменідів, тоді ж він став в Ірані державною релігією. Висловлювалася думка, що прихід до влади цієї династії супроводжувався релігійною реформою. Мовляв, Ахеменіди, поваливши в 550 р. до н. е. владу мідійських царів, стали спиратися не на мідійських жерців-магів , а на атраванів — жерців культу Ахура-Мазди. Саме тоді й настав час Заратуштри та його віровчення. Опоненти цієї концепції звертають увагу на той факт, що мідійські маги й за Ахеменідів мали в суспільстві чималий авторитет (супроводжували в походах царське військо, тлумачили царські сни, були наставниками царевичів тощо). Але перські царі, як відомо, наголошували свою прихильність до культу Ахура-Мазди, а своїх недругів зневажливо називали «шанувальниками де-вів». Отож категорично заперечувати версію про ймовірний зв’язок між політикою та одержавленням зороастризму Ахеменідами, мабуть, не варто.
Ахеменіди здійснили строгу централізацію зоро-астрійської релігії і повели боротьбу з архаїчним культом девів, на що вказує «Антидевівський напис» Ксеркса . Особливо посилився релігійний централізм в епоху Сасанідів (III—VII ст.), коли зороастризм став знаряддям іранців у їхній боротьбі з християнськими державами Середземномор’я та мусульманським Халіфатом (сасанідський зороастризм вирізнявся нетерпимістю до іудеїв, християн, назореїв, буддистів, індуїстів та інших іновірців). Саме за Сасанідів оформилась остаточно «Авеста». Таким був релігійний клімат у самому Ірані, на завойованих же територіях перси ставилися до місцевих релігій цілком толерантно і, як повідомляв Страбон, пошановували чужих богів.
Зоррастрійська община була замкненою і вже тому міцною. Зороастрієць, як того вимагала «Ясна», клявся у вірності своїй релігії й одружувався з одновіркою. Отож зороастрійцями не ставали, а народжувались.
До перемоги в VII ст. н. е. ісламу зороастризм залишався національною релігією Ірану, проте водночас набув і космополітичних рис на грунті створення світової імперії Ахеменідів, а згодом — / Сасанідів: «Авеста» вплинула на релігійні уявлення євреїв, римлян, інших народів Середземномор’я, а також на християнство. В курдів Передньої Азії під впливом зороастризму виникла секта ієзидів (єзидів), яка успадкувала прадавні арійські вірування (вшановувала бога-павича Малакі-тауза) . Зороастрійського впливу зазнали також деякі релігії кавказьких народів. Зороастризм як національна релігія зберігся в гебрів («невірних») Ірану. Його різновид, як уже зазначалося, сповідують вогнепоклонники-парси в Індії (вони дотримуються обрядової чистоти, ховають покійників у «баштах мовчання», підтримують у храмах священний вогонь).
В Європі рекламу зороастризму зробив у другій половині XIX ст. німецький філософ Ф. В. Ніцше, який у своїй праці «Так говорив Заратуштра» для побудови своєї філософської системи («нагірної філософії»), що її пізніше взяв на озброєння німецький фашизм.
Загалом новаторське зороастрійське віровчення не відцуралося давніших релігійно-міфологічних уявлень іранців. В «Авесті», наприклад, присутній індоіранський бог Хаома (він, немов дві краплини води, схожий на ведійського Сому). Хаома персоніфікувався водночас як божество, як жрець і як наркотичний жертовний напій, який давав «силу всьому тілу», забезпечував «зцілення й перемогу над ворогом» . Зберігся в зороастрійській міфології також культ Вайу — вітру, повітря. Вайу, як наголошувалося в пехлевійських текстах, «став місцем змішання сил добра та сил зла». Він переправляв душі праведників через чарівний міст Чінват, душам же грішників, навпаки, чинив перешкоди.
У релігійно-міфологічних уявленнях мідійців та персів дуже важливу роль відігравав також культ богині священних вод і народжуваності Адвісури-Анахіти. Авестійська книга «Яшта» змальовувала цю богиню стрункою, пишногрудою, білорукою молодичкою, яка подорожує на чотирикінній колісниці, дарує велич і багатство, нищить демонів та іншу нечисть. Існує припущення, що культ Адвісури-Анахіти міг бути іноземного походження, адаптацією на іранському грунті грецької богині Анаітіди, яку вшановували в Малій Азії.
Проте найпопулярнішим в Ірані (зрозуміло, після Ахура-Мазди) був культ Мітри (Міфри). В добу архаїки іранський Мітра (як і його індійський тезка) був, найімовірніше, солярним культом, адже його «день народження» відзначали 25 грудня — період зимового сонцестояння. Ймення «Мітра» означає «вірність», отож цей культ мав водночас і етичне забарвлення. Мітру вважали богом домовленості, договору, охоронцем законності й порядку. Цар Артаксеркс у IV ст. до н. е. узаконив цей архаїчний культ. В епоху Парфянського царства та Римської імперії (III ст. до н. е.— V ст. н. е.) культ Мітри поширився далеко за межі Ірану.
В епоху Сасанідів помітну роль у духовному житті іранців відігравало також маніхейство. Ця синкретизована релігія, що увібрала в себе елементи християнства, гностицизму та буддизму, з’явилася в III ст. н. е. її засновник Мані вважав, що людина спроможна звільнитися з-під влади диявола, для цього вона повинна цуратися всіх земних утіх, вести аскетичне життя. За свої небезпечні для зороастризму проповіді Мані поплатився життям.
Таким чином, релігійно-міфологічний світогляд іранців у стародавню добу мав політеїстичний характер, однак поява зороастризму стала кроком назустріч монотеїзму.

Релігійно-міфологічний світогляд Стародавнього Ірану. Історія Стародавнього Ірану. Держава Ахеменідів

Попередня сторінка Історія Стародавнього Сходу

ЗМІСТ

Наступна сторінка Історія Стародавнього Сходу