Мідіське царство у VІІІ—VI ст. до н. е. Історія Стародавнього Ірану. Держава Ахеменідів

Мідіське царство у VІІІ—VI ст. до н. е. Історія Стародавнього Ірану. Держава Ахеменідів

Історична ситуація докорінно змінилася в Іранському нагір’ї після розселення там на початку І тис. до н. е. іранських племен (мідійців і персів) — творців самобутньої культури, соціально-економічних традицій і структур, політичних інститутів. Уже в IX ст. до н. е., щойно мідійські племена осіли в Північно-Західному Ірані, там виникли дрібні князівства зі змішаним мідійсько-тубільним населенням. Тоді ж в Ірані з’явилися й перси, які, найімовірніше, відокремилися близько 800 р. до н. е. від мідійців і поступово перемістилися на південний схід. Вони захопили територію Еламу (від Суз до Перської затоки), яка відтоді дістала назву Парса (арабізованою формою цієї назви став топонім Фарс), хоч самі перси називали еламські землі Хужою (похідна назва від еламської столиці Сузи), завдяки чому виникла сучасна назва провінції Хузистан. Перси на той час, мабуть, об’єднувались у племінний союз, очолюваний вождями з роду Ахеменідів. Представник цього роду Кір І у середині VII ст. до н. е. став володарем області Парсумаш і відіслав свого сина заложником до ассирійської столиці Ніневії.
Ассирійська експансія послужила стимулом для об’єднання дрібних мідійських князівств у спільну державу. Заручившися підтримкою кіммерійців і скіфів, які вторглися з Північного Причорномор’я в Передню Азію, мідійці в 672 р. до н. е. повстали проти ассирійського володарювання. Ассирійцям удалося нейтралізувати скіфів (цар Асархаддон віддав свою доньку за скіфського вождя), проте мідійці не склали зброї й таки домоглися політичної незалежності. В середині VII ст. до н. е. мідійці навіть здійснили воєнний напад на Ассирію, яка в своєму прагненні захопити побільше чудових мідійських рисаків не залишала населення Ірану в спокої й часом посилала свої війська аж до центральних солончакових пустель внутрішнього Ірану. Скіфи цього разу виступили союзниками ассирійців і заволоділи Мідією, де порядкували впродовж 28 років (653—624 рр. до н. е.). Мідійський цар Кіаксар, який посів трон у 625 р. до н. е., зумів заманити в пастку скіфських вождів і визволив країну від скіфів. Він остаточно об’єднав усі мідійські племена в єдину державу, столицею якої стало місто Екбатани (сучасний Хамадан). Замінивши народне ополчення добре організованою й озброєною регулярною армією, Кіаксар допоміг вавилонцям назавжди угомонити Ассирію, розширив мідійські кордони за рахунок корінної території Ассирії та східної частини Малої Азії, іншими словами — перетворив Мідію на могутню близькосхідну державу.
Відтоді воєнний маховик Мідії набирав обертів. Його жертвами стали східні й південні сусіди мідійців: Персія (її Кіаксар завоював близько 624 р. до н. е.), Парфія та Гірканія (на схід від Каспію), Вірменія. На початку VI ст. до н. е. невгамовний Кіаксар підкорив Скіфське царство, завоював на заході державне утворення Манну, а в Закавказзі — Урарту.
Завоювання Каппадокії на сході Малої Азії не залишило байдужою могутню Лідію. Воєнний конфлікт між лідійцями та мідійцями тривав упродовж п’яти років і, напевно, тривав би й надалі, якби весною 585 р. до н. е. не відбулося сонячне затемнення, яке нагнало жаху на обидві воюючі сторони. Держави уклали між собою мир, скріпивши його шлюбом Кіаксарового сина Астіага з лідійською принцесою. За умовами договору кордоном між Мідією та Лідією стала річка Галіс (сучасний Кизил-Ірмак).
Того ж 585 р. до н. е. Кіаксар помер. Трон дістався його синові Астіагу — останньому мідійському царю. Астіаг відразу ж втягнувся у вир політичної боротьби (наслідок гострої реакції Вавилону на підкорення мідійцями Еламу). Відносини між Мідією та Вавилоном зіпсувались настільки, що виникла реальна загроза війни між ними. Проте обидві великі держави Близького Сходу пересварилися між собою в явно неслушний момент, коли їм варто було б подбати про спільну оборону від грізного ворога — персів. Перси несподівано повстали проти Мідії й завоювали її, після чого дійшла черга й до Вавилону та інших близькосхідних держав.
Мідійське суспільство вивчене вкрай погано через нестачу джерел. Можна з достатньою вірогідністю стверджувати, що соціальна стратифікація в ньому була ще неглибокою, що озброєне населення відігравало поважну роль у воєнно-політичному житті держави. Мідійці вже знали рабство, проте в його примітивній, патріархальній формі (через матеріальну скруту бідняки часом самі віддавалися в рабство до багатих і впливових одноплемінників). Процесові майнового й соціального розшарування серед населення сприяли війни, які збагачували одних і призводили до зубожіння інших. Суспільство від цього втрачало свою мобільність і здатність чинити опір ворожим зовнішнім силам.
У VII — першій половині VI ст. до н. е. Мідія була осередком іранської культури. Пізніше мідійська культура стала основою культурного розвитку персів. Як зазначав іраніст Річард Фрай, синтезована культура Ахеменідів, підвалинами якої послужили традиції Еламу, Месопотамії та Урарту, мала мідійські витоки. «Не виключається, що Мідійська держава була культурним і релігійним центром, впливу якого зазнали всі іранці, що проживали на північ, південь і схід від мідійців».
Наведемо лише кілька прикладів культурної спадщини мідійців. Так, перси користувалися терміном сатрап — титулом мідійського царя. Запозичене греками мідійське слово парідайза, яке означало «царський парк», поширилося в усій Європі.
З жалем доводиться констатувати, що недостатнє археологічне дослідження мідійської території не дає змоги скласти цілісне уявлення про розвиток мідійської культури.

Мідіське царство у VІІІ—VI ст. до н. е. Історія Стародавнього Ірану. Держава Ахеменідів

Попередня сторінка Історія Стародавнього Сходу

ЗМІСТ

Наступна сторінка Історія Стародавнього Сходу