• Реклама

Пелопоннес в VIII—VI ст. до н. е.
Історія Давньої Греції

Пелопоннес в VIII—VI ст. до н. е. Історія Давньої Греції

Загальні умови розвитку на Пелопоннесі в VIII—VI ст. до н. е.

Після падіння мікенської цивілізації в XII—Х ст. до н. е. на Пелопоннесі, як і всюди в Греції, відбувалися безперервні пересування племен, як прийшлих, так і місцевих. За три століття на території півострова змінилася значна частина населення. Ахейці та іонійці, які населяли Пелопоннес в II тисячолітті до н. е., частиною покинули свої землі і втекли на схід — в Малу Азію і на Кіпр, частиною були відтіснені у внутрішні гористі райони півострова — в так звану Аркадію. Проте багато хто з них залишився на своїх місцях і або змішався з прибульцями, або були ними скорені і змушені до сплати данини.
Найбільш родючі області на півночі і на півдні Пелопоннесу: Арголіда, район Істма або Коринфського перешийка, Лаконія і Месенія — були заселені войовничими племенами дорійців, що прийшли сюди, ймовірно, з північно-західної Греції (район Епіру). Перші дорійські поселення на території Арголіди і Лаконії можна датувати приблизно XI—Х ст. до н. е. Приблизно в цей самий час північно-західні області Пелопоннесу: Ахайя на південному узбережжі Коринфської затоки і Еліда — були зайняті іншими прибульцями, що належали, так само як і дорійці, до північно-західної гілки грецької народності.
Наслідком усіх цих пересувань була крайня строкатість етнічного складу населення Пелопоннесу. Нерідко в одних і тих самих районах і округах пліч-о-пліч селилися представники різних етнічних гpynn, що говорили на різних діалектах грецької мови. У багатьох місцях етнічний розбрат, що існував із самого початку, між завойовниками і скореними ними залишками корінного населення з часом переріс в гостру класову ворожнечу. Переможені ахейці були зведені переможцями дорійцями до положення прикріплених до землі працівників. Найбільш відомі в цьому відношенні спартанські ілоти, схожі з ними категорії залежного населення існували і в деяких інших дорійських державах Пелопоннесу, наприклад в Аргосі, Сікіоні, Епідаврі, а також і за його межами, передусім на острові Крит, де дорійці також займали пануюче положення серед поневолених ними місцевих жителів.
Впродовж усього архаїчного періоду, тобто у VIII—VI ст. до н. е., соціально-економічний і культурний розвиток основних районів Пелопоннесу йшов украй нерівномірно. Багато в чому це пояснюється відмінностями в їх географічному положенні і природних умовах. Так, в гористій, відрізаній від моря Аркадії основою економіки ще і в V—IV ст. до н. е. залишалося примітивне сільське господарство, але переважало скотарство. Аж до першої половини IV ст. до н. е. тут не було жодного міста.
Помітно відставали у своєму розвитку також південні і західні області Пелопоннесу: Лакопія, Месенія, Еліда і Ахайя, що можна пояснити їх віддаленістю від Егейською моря, яке стало в епоху Великої колонізації головним осереддям економічного життя усієї Греції. Тут з великим запізненням почали розвиватися ремесла і торгівля і так само, як і в Аркадії, дуже довго не могли скластися скільки-небудь значні міські центри. Основна частина населення цих областей ще і в класичний період продовжувала жити, як говорить Фукідід, «за древнім еллінським звичаєм» — селами. Лише у північно-східній частині Пелопоннесу (Арголіда і район Істма), тісніше пов’язаній з прибережною і острівною зонами Егейського басейну, а через їх посередництво також і з країнами Переднього Сходу, склалися умови для швидкого розвитку товарно-грошових відносин і з’явилися перші в Південній Греції вогнища міської культури.

 

Північний Пелопоннес в VIII—VI ст. до н. е.

Найсильнішим з дорійських полісів Північного Пелопоннесу був Аргос, який виник, ймовірно, ще в XI ст. до н. е. на місці древнішого поселення мікенської епохи. Під його контролем вже до початку архаїчного періоду знаходилася найбільш родюча частина Арголіди — долина річки Інах неподалік від її впадання в море. У VIII—VII ст. до н. е. Аргос добився великої могутності. Особливого процвітання Аргос досяг при правителеві Фідоні (перша половина VII ст. до н. е.). Вважаючи себе прямим спадкоємцем не лише дорійських завойовників Пелопоннесу, але і древніших ахейських царів, він спробував відтворити «велику державу Агамемнона» якою вона зображена в гомерівській «Іліаді».
Спочатку вдача супроводжувала Фідону. Він зумів об’єднати під своєю владою велику частину міст Арголіди, включаючи такі древні центри мікенської цивілізації, як Мікени і Тиринф. Йому підкорялися навіть деякі острівні держави, наприклад Егіна. На півдні Фідон успішно протидіяв спробам Спарти відторгнути від Арголіди родючу область Фіреатіди на узбережжі Арголідської затоки. У битві біля Гісіях, приблизно 669 р. до н. е., спартанська армія, що вторглася у Фиреатиду, була наголову розбита військами Фідона. Сучасні історики пояснюють цю перемогу тим, що аргосці першими на Пелопоннесі застосували зімкнутий стрій важкоозброєних воїнів-гоплітів, або так звану фалангу. Ця здогадка частково підтверджується знахідкою дуже раннього (кінця VIII ст.) комплекту гоплітського озброєння (бронзового панцира і шолома) в одній з могил неподалік від Аргоса. Використовуючи свою перемогу над спартанцями, Фідон відвоював у них усе східне узбережжя Лаконії аж до мису Малея і на деякий час затвердився навіть на острові Кіфера, абсолютно відрізавши Спарту від Егейського моря.
Не менш успішною була зовнішня політика Фідона Аргосського і на заході Пелопоннесу. Тут йому вдалося поставити під свій контроль знамените святилище Зевса в Олімпії, при якому кожні чотири роки влаштовувалися атлетичні змагання, що притягають учасників і глядачів з усіх кінців грецького світу, не виключаючи і найвіддаленіших колоній. Фідон ввів свої війська у священний для кожного грека округ Олімпії і сам керував іграми, посилаючись на свою спорідненість з Гераклом, їх першим засновником. Цей ризикований крок повинен був підняти престиж аргосського правителя серед інших грецьких держав.
Опанувавши значну частину Пелопоннесу, Фідон ввів на усій підвладній йому території однакову систему заходів, за основу яких були узяті найбільш споживані в торгівлі того часу вавилонські стандарти. Еталоном основної міри ваги став так званий обол (букв. «спиця» або «рожен») — залізний стержень, який використовувався також і як мінова одиниця в торгових операціях. Декілька таких залізних зв’язок Фідон посвятив в храм Гери в околицях Аргоса. Надалі ці так звані «фідонові заходи» отримали широке поширення і в інших грецьких державах.
У своїй внутрішній політиці Фідон, ймовірно, прагнув до монархічної влади, і це неминуче повинно було привести його до конфлікту з аргосською знаттю. Тому деякі грецькі історики (Геродот, Арістотель) називають його «тираном», хоча на відміну від інших тиранів архаїчної епохи він не був узурпатором і користувався царською владою на законній підставі як один з нащадків Тімена — засновника дорійського Аргоса.
Врешті-решт військове щастя, що так довго супроводжувало Фідона, зрадило йому. Приблизно 657 р. до н. е. він загинув під час спроби втручання у внутрішні справи Коринфа, яким він давно вже хотів заволодіти. Після смерті Фідона створена ним держава досить швидко розпалася. З другої половини VII ст. до н. е. найсильнішою державою Пелопоннесу стає Спарта, яка особливо посилилася після завоювання Месенії. У міру росту спартанської могутності сфера впливу Аргоса в Південній Греції все більш і більш звужувалася. До кінця VI ст. до н. е. вона вже не виходила за межі власне Арголіди. У самому Аргосі нащадки Фідона були усунені від влади ще у кінці VII ст. до н. е. Після цього царів тут стали вибирати на народному зібранні як звичайних магістратів з украй обмеженими повноваженнями. Реальна влада зосередилася тепер в руках колегії так званих деміургів, що обиралися з представників аристократичних родів (уперше ця посада згадується в написі середини VI ст. до н. е.).
Особливе місце займають в історії архаїчної Греції міста, розташовані в зоні Істми, або Коринфського перешийка: Коринф, що контролював південну, найвужчу частину перешийка, на захід від нього Сікіон і Мегарії — в північно-східній частині Істми. З цими трьома полісами було тісно пов’язане і місто Егіна, розташоване на острові тієї ж назви в Саронічській затоці. Географічне положення цього району сприяло ранньому і інтенсивному розвитку торгівлі і мореплавання. Через Коринфський перешийок пролягала єдина сухопутна дорога, яка зв’язувала Пелопоннес з іншими частинами Балканського півострова. Тут же проходив і важливий морський шлях, що сполучав Егейський басейн з Іонічним і Адріатичним морями. У найвужчій частині Істма на північ від Коринфа (приблизно на місці нинішнього каналу) вже в глибокій старовині був прокладений волок, яким перетягували судна, що пливуть зі сходу на захід і в протилежному напрямі (в ті часи мореплавці віддавали перевагу цьому найкоротшому шляху від моря до моря складнішому і небезпечнішому шляху в обхід Пелопоннесу). При тиранові Періандрі у кінці VII або на початку VI ст. до н. е. тут було влаштовано якусь подібність рейкової дороги з кам’яних плит з жолобками, по яких судна перевозилися на спеціальних возах. Древні називали це спорудження «діолком».
Виняткові вигоди місця розташування Коринфа на перехресті двох головних торгових шляхів були відмічені видатним грецьким істориком Фукідідом: «Коринф розташований був на перешийку, і тому з прадавніх часів там знаходився ринок. А оскільки за старих часів елліни, що жили на Пелопоннесі і за його межами, зносилися один з одним більше сухим шляхом, ніж морем, і зносини ці здійснювалися через Коринф, то коринфянці розбагатіли; древні поети прозвали Коринф «багатим». Коли елліни стали ходити по морях більше, коринфянці, завівши флот, звернулися до знищення морських розбоїв і, представляючи для еллінів ринок, посилили своє місто припливом багатств в нього по обох шляхах».
Приістмійські міста, особливо Коринф і Мегари, брали активну участь у Великій колонізації. Так, коринфянці ще в 734 р. до н. е. заснували найбільшу з грецьких колоній в Сицилії — місто Сіракузи. Приблизно в цей самий час виникла коринфська колонія на острові Керкіра (суч. Корфу) біля входу в Адріатичне море. Найближчі сусіди коринфян мегарянці заснували ряд поселень на великому торговому шляху, що веде з Егейського моря в Чорне. Серед них особливо відомі два міста, що стояли у південного виході з протоки Босфор: Халкедон на азійському березі протоки і Візантії на європейському. Жителі Егіни взяли участь в заснуванні загальногрецької колонії в Навкратісі в дельті Нілу, що вказує на особливу зацікавленість цього міста в торгівлі з Єгиптом.
Тісні зв’язки приістмійських міст з найважливішими ринками колоніальної периферії грецького світу створювали сприятливий ґрунт для розвитку в них ремісничого виробництва. Найбільшим центром гончарного ремесла став Коринф. Як показали розкопки, тут вже в VII ст. до н. е. існував особливий квартал гончарів — так званий «Керамік». Коринфські розписні вази різних типів, від величезних кратерів (посудин для змішування вина) до маленьких арібаллів (флакончиків для пахощів), користувалися великою популярністю на ринках колоніальної периферії, особливо на заході — в Сицилії і Італії. Високо цінувалися також коринфські вироби з бронзи. Проте головним джерелом багатства Коринфа і деяких інших сусідніх з ним міст північного Пелопоннесу була безумовно транзитна торгівля між Грецією і країнами варварського світу, в якій вони виступали в ролі посередників. З метою полегшення і подальшого розвитку цих торгових зв’язків Приістмійські міста першими в європейській Греції ввели у себе грошовий чекан. У кінці VII ст. до н. е. Егіна почала чеканити свою срібну монету. Незабаром після цього з’явилися перші коринфські монети, прикрашені фігурою крилатого коня Пегаса.

Як і всюди в Греції архаїчного часу, розвиток товарно-грошових відносин в містах Північного Пелопоннесу спричиняв за собою прискорення майнового розшарування суспільства і різке загострення соціальних протиріч. У VII—VI ст. до н. е. Коринф, Сікіон, Мегари та інші міста цього району стають ареною запеклої соціальної боротьби, в якій зіткнулися інтереси дорійської родової знаті і маси рядових общинників, або демосу, значну частину якого тут складали залишки корінного ахейського населення, колись скореного дорійцями. Яскраві картини цієї боротьби зафіксував у своїх елегіях мегарський поет Феогнід — один з безпосередніх учасників і очевидців подій, що відбувалися у той час.
Подібно багатьом іншим грецьким полісам архаїчної епохи, міста Північного Пелопоннесу пройшли у своєму політичному розвитку через етап так званої тиранії. Не уникнуло цієї долі і рідне місто Феогніда Мегари. Мегарський тиран Феаген (він захопив владу в місті в 30-ті роки VII ст. до н. е.) прославився тим, що за його наказом були перерізані великі стада худоби, що належали місцевій знаті. Феаген, ймовірно, розраховував, що за допомогою цієї акції йому вдасться заручитися підтримкою народу. Проте його правління було недовгим. Після його скидання в Мегарах почалася нова смуга смути і цивільних розбратів, свідком яких судилося стати Феогніду.
Набагато сильнішою і стійкішою виявилася тиранія в сусідніх з Мегарами містах Приістмійської зони: Коринфі і Сікіоні. Перший коринфський тиран Кіпсел прийшов до влади в 657 р. до н. е., вигнавши з міста впливовий аристократичний рід Бакхіадів. Судячи з усього, він користувався підтримкою народу. Арістотель називає його «демагогом», тобто «вождем демосу», і відмічає як винятковий для того часу факт, що Кіпсел впродовж усього свого правління обходився без охоронців. Син Кіпсела Періандр (627—585 рр. до н. е.) відрізнявся жорстокішим і деспотичнішим характером. Геродот розповідає про численні його злочини, жертвами яких стали навіть деякі з членів його сім’ї. Арістотель рахує Періандра свого роду прикладом справжнього тирана і приписує йому винахід цілого ряду заходів, сприяючих збереженню і зміцненню тиранічного режиму. В основному ці заходи були спрямовані проти все ще могутньої коринфської знаті, в якій тиран небезпідставно бачив головну небезпеку для своєї одноосібної влади. Не обмежуючись фізичним винищуванням чи видаленням з міста найбільш впливових аристократів, Періандр всіляко ущемляв інтереси знаті, забороняючи представникам цього стану займатися гімнастикою, збиратися на спільні трапези і пиятики, придбавати рабів і предмети розкоші і навіть переселятися в місто зі своїх сільських садиб. За усе це аристократія платила тиранові ненавистю. Характеризуючи внутрішню обстановку в Коринфі в роки тиранії, вже відомий нам Феогнід Мегарський вигукував: «Кращі люди у вигнанні, а містом підлі правлять. О, якщо б Зевс назавжди рід Кіпселідів погубив!»
Незважаючи на свою репутацію жорстокого деспота, Періандр був, поза сумнівом, досвідченим і удачливим політиком. При ньому Коринф став центром морської держави, що тягнулася від північного узбережжя Пелопоннесу до берегів Адріатики. Продовжуючи політику, розпочату його батьком Кіпселом, Періандр намагався закріпитися на важливому морському шляху, що веде з Греції на захід до берегів Італії і Сицилії. З цією метою він вивів колонію в Амбракію на узбережжі Епіру і впродовж ряду років вів боротьбу за оволодіння островом Керкіра — стара колонія Коринфа, що вже давно відпала від своєї метрополії. В той самий час Періандр намагався зміцнити коринфський вплив також і в північній частині Егейського моря біля берегів Македонії, багатої лісом і корисними копалини. Для цього їм була заснована колонія Потідея на Палленсі — західному виступі півострова Халкідіка.
Періандр був умілим дипломатом. Він підтримував дружні контакти з мілетським тираном Фрасібулом, лідійським царем Аліаттом і, ймовірно, також з єгипетським двором. За допомогою щедрих дарів він заручився підтримкою двох найбільших загальногрецьких святилищ: храму Аполлона в Дельфах і храму Зевса в Олімпії. Ця обачлива політика, безумовно, сприяла посиленню міжнародного авторитету і престижу коринфського тирана і до певної міри допомогла зміцнити позиції династії Кіпселідів в самому Коринфі. Сам Періандр протримався у влади понад сорок років і, помираючи, передав престол своєму племінникові Псамметіху. Цей останній, проте, незабаром був убитий. З його смертю династія Кіпселідів припинила своє існування, а створена нею держава розпалася.
У сусідньому з Коринфом Сікіоні приблизно сто років (приблизно з 670 по 570 р. до н. е.) правила інша династія тиранів, названа за ім’ям свого родоначальника Орфагора «династією Орфагорідів». Найвідомішим з сікіонських тиранів був Клісфен, що правив між 600 і 570 рр. до н. е. Його багатство і могутність, а також перемоги, взяті їм на колесничих змаганнях в Дельфах і Олімпії, завоювали йому широку популярність в усій Греції. На сватання дочки Клісфена Агарісти з’їхалися, за словами Геродота, женихи з багатьох грецьких міст, розташованих як на Пелопоннесі, так і далеко за його межами. Особливо прославився Клісфен своєю участю в так званій «Першій Священній війні» (приблизно 590 р. до н. е.), під час якої він, діючи в союзі з афінянами і фессалійцями, захопив і зруйнував місто Кірру (на узбережжі Коринфської затоки), жителі якого ворогували з жерцями дельфійського храму Аполлона. Після цієї перемоги сікіонський тиран став грати провідну роль в справах так званої Дельфійської амфіктіонії (союзу міст Середньої і Північної Греції, що групувалися навкруги дельфійського святилища).
Наслідуючи у своїй внутрішній політиці приклад коринфських Кіпселідів, Клісфен всіляко тіснив і переслідував стару дорійську знать Сікіона (сам він за походженням, ймовірно, не був дорійцем). Ймовірно, саме з цією метою він, за свідченням Геродота, позбавив почестей давнього аргосського героя Адраста, культ якого користувався особливою популярністю у сікіонської аристократії, що належали йому, і передав їх іншому героєві Меланніпу, що вважався заклятим ворогом Адраста. Геродот приписує Клісфену і інший знаменний вчинок. Він перейменував три древні дорійські філи Гіллеїв, Діманів і Памфілів, давши їм образливі прізвиська, утворені від грецьких слів, що означають свиню, осла і порося. Свою ж власну філу, що стояла до цього нижче дорійських, тиран велів надалі іменувати «Архелаями», тобто «владиками народу». Цей захід, якщо тільки повідомлення Геродота відповідає дійсності, сприймається як своєрідний засіб дискредитації родової знаті. Проте цей захід мав половинчастий характер, оскільки тиран Сікіона нічого не змінив в існуючих установах і залишив колишню структуру суспільства.
Взагалі радикальне переоблаштування суспільства, судячи з усього, не входило в наміри коринфських і сікіонських тиранів, заклопотаних, як і усі інші тирани архаїчної епохи, передусім «безпекою своєї особи і звеличенням свого дому» (Фукідід). Корінні соціальні протиріччя, які викликали в містах Північного Пелопоннесу потужний підйом демократичного руху, на гребені якого і прийшли до влади тирани, по суті, так і залишилися недозволеними. Тому після повалення тиранії тут знову спостерігаються нові спалахи гострої класової боротьби. Так, в Мегарах сталося велике повстання селян-боржників, які уривалися у будинки своїх кредиторів з числа місцевих багачів і піддавали їх розграбуванню. Народ, проте, так і не зміг добитися в цій боротьбі повної перемоги над своїми ворогами. Судячи з джерел, до кінця архаїчного періоду .у Коринфі, Сікіоні, Мегарах, Аргосі та інших містах Північного Пелопоннесу встановився упевнено олігархічний лад. Родова знать втратила свої минулі привілеї. Проте влада залишалася в руках найбільш заможної частини цивільного населення полісу: великих землевласників, багатих купців і лихварів, власників великих ремісничих майстерень. Значною мірою такий результат демократичного руху VII—VI ст. до н. е. у цій частині грецького світу пояснюється тим, що увесь цей район, за винятком Аргоса, потрапив в сферу впливу аристократичної спартанської держави, що встановила свою гегемонію над більшістю пелопоннеських полісів.

 

Південний Пелопоннес в VIII—VIст. до н. е.
Рання Спарта

З другої половини VII ст. до н. е. на перше місце серед держав Пелопоннесу висувається Спарта. Місто Спарта, що дало свою назву усій державі (у давнину звичайним найменуванням усієї спартанської держави було Лакедемон. Спартою називалося тільки місто або, точніше, група селищ на березі Еврота), виникло в XI або Х ст. до н. е.
Впродовж IX — першої половини VIII ст. до н. е. спартанці вели вперту боротьбу з сусідніми племенами за панування над Лаконією. Врешті-решт їм вдалося підпорядкувати своїй владі усю цю область від південних меж Аркадського нагір’я до мисів Тенар і Малея на південному узбережжі Пелопоннесу. При цьому значна частина місцевого населення (в основному, ймовірно, ахейського) була поневолена спартанцями і перетворилася на ілотів. Древні бачили в цьому міру покарання, що застосовувалася завойовниками щодо лаконських громад, які чинили їм особливо наполегливий опір. Ймовірніше, проте, що така була доля тих, хто населяв найродючіші землі Лаконії, які представляли найбільший інтерес для спартанців. Інші лаконські громади, які займали малородючі землі передгір’їв і до того ж добровільно визнали верховенство Спарти, увійшли до складу Лакедемонської держави на правах так званих періеків (букв. що «живуть навкруги»). На відміну від ілотів періеки вважалися особисто вільними і навіть користувалися громадянськими правами в тих громадах або полісах, на території яких вони проживали. Проте в самій Спарті на них дивилися як на людей «другого сорту» і не допускали до участі в справах держави. Таким чином, вже в процесі завоювання Лаконії визначалися основні особливості суспільного устрою і економіки Спарти, і сформувалися три основні клас-стани спартанського суспільства: повноправні громадяни — спартіати, поневолені ілоти і вільні, але неповноправні періекі.
У цей же період були, ймовірно, закладені і основи державного устрою Спарти, що відрізнявся стабільністю і мало мінявся упродовж століть. Найважливішими елементами цієї своєрідної політичної системи можуть вважатися подвійна царська влада, рада старійшин, або герусія, і народне зібрання, або апелла. З прадавніх часів в Спарті одночасно правили дві царські династії, які нерідко змагалися і ворогували між собою. Царі, які зводили свій рід до самого Геракла, користувалися загальною шаною і повагою. Проте влада їх була сильно обмежена законом. У військовий час вони виконували функції воєначальників, які командували спартанською армією, в мирний час займалися судовими і релігійними справами. Обидва царі входили в раду старійшин (разом з ними вона налічувала тридцять осіб) і брали участь в його засіданнях, на яких наважувалися практично усі основні питання державного управління. Народне зібрання, що охоплювало усіх повноправних громадян Спарти, грало в цій системі державних установ другорядну роль. По суті воно лише затверджувало рішення, прийняті царями і старійшинами на їх спільних засіданнях.
Особливе місце в ранній історії Спарти займає період так званих Месенських воєн. Приблизно із середини VIII ст. до н. е. у Спарті, як і у багатьох інших грецьких державах, став відчуватися гострий земельний голод. Виникла у зв’язку з цим проблема надмірного населення вимагала свого рішення, і спартанці вирішили її по-своєму. Замість того щоб подібно до більшості інших греків шукати вихід з положення в колонізації і освоєнні нових земель далеко за морем, вони знайшли його в розширенні своєї території за рахунок найближчих сусідів. Головним об’єктом спартанської експансії на цьому етапі стала Месенія, багата і велика область в південно-західній частині Пелопоннесу.
Боротьба за Месенію була довгою і наполегливою. Згідно спартанської традиції, перша Месенська війна (друга половина VIII ст. до н. е.) тривала приблизно двадцять років і завершилася перемогою спартанців, які змусили жителів Месенії до сплати великої данини, яка складала половину усього отримуваного ними щорічно урожаю. Частина месенських земель, можливо, вже у той час була поділена на клери, розподілені між спартіатами. Проте цього було недостатньо, щоб задовольнити тих, хто потребував землі. У Спарті почалися громадські розбрати і смута, що супроводжувалися закликами до переділу землі.
Тим часом скорені месенці повстали проти спартанського володарювання. Зав’язалася нова війна (друга половина VII ст. до н. е.), не менш тривала і запекла, ніж попередня. Незважаючи на мужність і героїзм, проявлені месенцями в цій війні, а також допомога, яку їм зробили деякі пелопоннеські держави, стурбовані посиленням Спарти, вони знову були розбиті. Цього разу усе населення Месенії, за винятком жителів декількох приморських городків, яким був дарований статус періекських громад, було обернені в ілотів, а земля перейшла у власність спартанської держави.
Захоплення родючих месенських земель дозволило спартанському уряду зупинити аграрну кризу. Ймовірно, після закінчення Другої Месенської війни — у кінці VII або початку VI ст. до н. е., в Спарті був здійснений широкий переділ землі і створена стабільна система землеволодіння, заснована на принципі строгої відповідності між числом наділів і числом повноправних громадян. Найбільш родючі землі в Лаконії і Месенії були поділені на 9000 приблизно однакових за своєю дохідністю наділів, які були роздані відповідному числу спартіатів. Надалі уряд Спарти уважно стежив за тим, щоб величина окремих наділів залишалася увесь час незмінною (їх не можна було, наприклад, дробити при передачі у спадок), а самі вони ні за яких умов не могли переходити з рук в руки за допомогою дарування, заповіту, продажу і т. д.
Разом із землею були поділені і прикріплені до неї ілоти з числа скорених жителів Лаконії і Месенії. Зроблено це було з таким розрахунком, щоб на кожен наділ доводилося по декілька сімей ілотів, які зобов’язані були своєю працею забезпечувати усім необхідним самого власника наділу і його сім’ю. Щороку ілоти виплачували своєму панові натуральний оброк, що складався з ячмінного зерна або борошна, вина, олії і інших продуктів. Звичайна норма цієї повинності (за деякими відомостями, вона складала приблизно половину урожаю) була визначена законом, і спартіат не мав права перевищувати її за своїм свавіллям. Надлишки, що залишилися після здачі оброку, ілот міг використати на власний розсуд, наприклад, продати на ринку або залишити про запас. Взагалі на відміну від рабів звичайного або класичного типу ілоти користувалися досить великою господарською самостійністю. Спартіати зазвичай не втручалися в їх справи, якщо вони справно виплачували усі повинності, що належать з них. Спартіат не мав також права убити або продати ілота, оскільки раби в Спарті вважалися так само, як і земля, яку вони обробляли, власністю держави. Проте ілоти, поза сумнівом, обтяжувалися своїм положенням і ніколи не забували про втрачену ними свободу.
Археологічні розкопки на території Спарти показали, що в VII — першій половині VI ст. тут знаходився один з найзначніших центрів художнього ремесла усієї Греції. Вироби лаконських ремісників цього часу не поступаються кращим виробам афінських, коринфських і евбейських майстрів.
У другій половині VI ст. лаконські школи вазового живопису і бронзової пластики вже переживали явний занепад, який завершився їх повним зникненням. В цей же час припинилося підвезення в Спарту виробів чужоземних ремісників, наприклад коринфських і афінських чорнофігурних ваз. Було призупинено будівництво великих храмів і інших монументальних споруд, в якому брали активну участь архітектори з інших грецьких полісів. Цікаво, що з середини VI ст. спартанці відмовилися навіть від участі в Олімпійських іграх, хоча в минулі часи уродженці Спарти складали майже половину від загального числа переможців на іграх. Таким чином, Спарта на довгий час відокремилася від усієї іншої Греції, ймовірно, свідомо перервавши усі господарські і культурні контакти з іншими грецькими полісами. Ця самоізоляція знаходить своє пояснення в тих подіях які відбувалися в цей час усередині самої спартанської держави.
Після завоювання Месенії община-завойовниця (спартанський демос) перетворилася на замкнутий стан професійних воїнів-гоплітів, які здійснювали силою зброї своє панування над багатотисячною масою ілотів. Підневільна праця ілотів позбавляла спартіатів від необхідності тим або іншим способом добувати собі харчування і залишала їм максимум вільного часу для занять державними справами і вдосконалення у військовому мистецтві. Останнє було тим більше потрібне, що після завоювання Месенії в Спарті створилася украй напружена обстановка, багата загрозою соціальної катастрофи. Ілоти, що складали переважаючу більшість трудового населення Спарти, мріяли тільки про те, як би скинути з себе ненависне ярмо спартанських завойовників. Чисельно ілоти набагато перевершували своїх поневолювачів, і утримати їх в покорі можна було тільки за допомогою систематичного і самого нещадного терору. За свідченням Плутарха, спартанський уряд час від часу влаштовував своєрідні облави на ілотів. Операції такого роду називалися «кріптіями» (від грец. «кріптос» — «таємний», «прихований»). У них брали участь молоді спартіати, які «відрізнялися кмітливістю». Озброєні короткими мечами, вони вистежували ілотів і нападали на них із засідки, намагаючись знищити найміцніших і сильніших.
Постійна загроза ілотського заколоту, нависла над панівним класом Спарти, вимагала від нього максимальної згуртованості і організованості. Тому одночасно з переділом землі або незабаром після нього спартанським законодавцем Лікургом була проведена ціла серія важливих соціальних реформ, що увійшли до історії під ім’ям законів Лікурга (Записана античними істориками і передусім Плутархом біографія Лікурга носить в основній своїй частині легендарний характер і, ймовірно, не заслуговує довіри. Історична реальність великого спартанського законодавця доки не може вважатися доведеною). Реформи ці в короткий термін змінили вигляд спартанської держави, перетворивши його на єдиний військовий табір, усі мешканці якого були підпорядковані суворій дисципліні. Повноправним громадянином в Спарті вважався лише той, хто неухильно виконував усі приписи законів Лікурга. У цих законах було передбачено усе аж до найдрібніших деталей, таких, як покрій одяг і форма бороди і вусів, які дозволялося носити.
Закон зобов’язував кожного спартіата віддавати своїх синів, як тільки їм виповниться сім років, в спеціальні лагеря-агели (букв. «стадо»), де їх піддавали звірячій муштрі, виховуючи в підростаючому поколінні витривалість, хитрість, жорстокість, уміння наказувати і покорятися і інші якості, необхідні «справжньому спартанцеві». Усі дорослі спартіати в обов’язковому порядку відвідували спільні трапези — сісітії, щомісячно віддаючи на їх устрій певну кількість продуктів зі свого господарства. У руках правлячої верхівки спартанської держави сісітії і агели були зручним засобом контролю за поведінкою і настроєм пересічних громадян. Держава в Спарті активно втручалася в особисте життя громадян, регламентуючи дітородіння і подружні відносини.
Найважливішим політичним принципом, покладеним в основу «устрою Лікурга», був принцип рівності. Відповідно до цього принципу усі повноправні громадяни Спарти офіційно іменувалися «рівними», і це були не порожні слова. У Спарті була розроблена і діяла впродовж довгого часу ціла система заходів, спрямованих до того, щоб звести до мінімуму будь-які можливості особистого збагачення і тим самим призупинити зростання майнової нерівності серед спартіатів. З цією метою була вилучена із обігу золота і срібна монета. Згідно з переказом, Лікург замінив їх важкими і незручними залізними оболами, такими, що вже давно вийшли із вживання за межами Лаконії. Торгівля і ремесло вважалися в Спарті заняттями, ганебними громадянина. Ними могли займатися тільки періеки, але й то лише в обмежених масштабах. А якщо врахувати, що в Спарті знаходилися під забороною різні види угод з продажу землі, то стане очевидним, що основні шляхи до накопичення багатства перед громадянами були закриті. Втім, навіть якщо комусь з них і вдавалося скопити великий статок, скористатися їм під пильним наглядом спартанської влади він все одно не зміг би. Усі спартіати, незалежно від походження і громадського положення, жили в однакових умовах, носили однаково простий і грубий одяг, їли однакову їжу за загальним столом в сісітіях, користувалися однаковим домашнім начинням. Жоден спартіат не міг похвалитися перед друзями і сусідами дорогоцінним посудом, красивими меблями, килимами, картинами, статуями і тому подібними речами. На виробництво і споживання предметів розкоші в Спарті була накладена найсуворіша заборона. Місцеві ремісники з числа періеків виготовляли лише найпростіше і необхідніше начиння, знаряддя праці і зброю для спорядження спартанської армії. Ввезення ж в Спарту чужоземних виробів було заборонене законом. Головними охоронцями порядків, встановлених законами Лікурга, були зроблені так звані ефори, що буквально і означає «охоронці» або «наглядачі». Вони складали особливу колегію з п’яти осіб, яких щорічно переобирали на народному зібранні. Ефори повинні були стежити за поведінкою громадян і вживати дисциплінарні заходи щодо тих, хто хоч у чомусь порушив приписи закону. У обов’язки ефорів входив також і нагляд за усім поневоленим і залежним населенням Спарти. Щороку, вступаючи на посаду, вони офіційно від імені усієї спартанської держави оголошували війну ілотам, щоб тим самим санкціонувати їх масові вбивства вже згадуваних кріптій. У руках ефорів зосереджувалася, таким чином, величезна влада (древні навіть прирівнювали її до влади тиранів), що давало їм перевагу перед усіма іншими посадовцями, не виключаючи і царів. Відомі випадки, коли ефори, не запитуючи ні у кого згоди, усували від влади неугодних їм царів або відправляли їх у вигнання. З введенням «законів Лікурга» ефорат з другорядного допоміжного магістрату, яким він був спочатку, перетворився на найвищий контрольно-адміністративний орган спартанської держави.
Усі ці перетворення поза сумнівом сприяли консолідації цивільного колективу Спарти, його внутрішньому об’єднанню перед лицем поневоленої, але постійно готової до повстання маси ілотів. Маючи великий запас внутрішньої міцності, «община рівних» змогла надалі витримати такі серйозні випробування, якими були, наприклад, велике повстання ілотів 464 р. до н. е. (так звана Третя Месенська війна) чи Пелопоннеська війна 431—404 р. до н. е. Принесло свої плоди і наполегливе військове тренування, якому спартанці віддавались з неослабною завзятістю упродовж майже усього свого життя. Знаменита спартанська фаланга (важкоозброєна піхота) довгий час не знала собі рівних на полях битв і заслужено користувалася непереможною славою. Використовуючи цей першокласний бойовий механізм, Спарта вже в середині VI ст. до н. е. підпорядкувала своїй гегемонії велику частину пелопоннеських держав, включаючи такі великі поліси, як Коринф, Сікіон і Мегари. В результаті склався так званий Пелопоннеський союз, що став найзначнішим політичним об’єднанням в тодішній Греції.
Надалі спартанці спробували розповсюдити свій вплив і на інші грецькі держави, у тому числі на Афіни. Проте великодержавні претензії Спарти спиралися лише на її військову могутність. У економічних і культурних відносинах вона сильно відставала від інших грецьких держав. Встановлення « ладу Лікурга» різко загальмувало розвиток спартанської економіки, В атмосфері суворого військового режиму з його культом штучно насаджуваної рівності поступово згасла яскрава і своєрідна культура архаїчної Спарти. Спарта, яка замкнулася в собі, відгородилася від зовнішнього світу глухою стіною ворожнечі і недовіри поступово стає головним вогнищем політичної реакції на території Греції, опорою усіх ворогів демократичного ладу.

Пелопоннес в VIII—VI ст. до н. е. Історія Давньої Греції

Попередня сторінка з ІСТОРІЇ ГРЕЦІЇ

Повернутися до змісту ІСТОРІЯ ГРЕЦІЇ

Наступна сторінка з ІСТОРІЇ ГРЕЦІЇ

 

Комментарии закрыты.