Історія Стародавнього Світу,
6 клас

Тема № 9.

Падіння республіки
та рання імперія в Римі


УРОК 52. УРОК-ДОСЛІДЖЕННЯ «ЧОМУ БУЛО ВБИТО ЮЛІЯ ЦЕЗАРЯ?»

Мета уроку: з'ясувати причини занепаду республіки в Римі, дослідити шляхи формування одноосібної влади; розвивати уміння зі складання портрету історичної особи, реконструкції подій минулого за історичними джерелами.

Поняття і терміни для вивчення: Громадянська війна, Рубікон, легіони, імператор, імперія, криза, тріумвірат, диктатура

Юлій Цезар (Імператор Гай Юлій Цезар) (13 липня 100 р. до н. е. — 15 березня 44 р. до н. е.) — давньоримський державний і політичний діяч, полководець, письменник.
Діяльність Цезаря докорінно змінила культурний і політичний вигляд Європи та Середземномор'я і залишила визначний слід в житті наступних поколінь.
Ранні роки Юлія Цезаря. Гай Юлій Цезар походив із стародавнього і знатного патриціанського роду Юліїв. Він сам з притаманною справжньому римлянові гордістю підносив свій рід до напівлегендарних царів і навіть до богів. Мати Цезаря — Аврелія — була зі стародавнього і знатного, але плебейського роду Авреліїв. Незважаючи на знатність походження, родина Цезаря традиційно була зв'язана з противниками сенатського режиму, з тими, кого вважають представниками демократичного крила. Така традиція могла йти від матері, в роду якої були не тільки консули, але й народні трибуни. Також сестра його батька — Юлія, була одружена зі знаменитим Гаєм Марієм.
У 84 році до н. е. юний Гай Юлій, очевидно, завдяки протекції впливових родичів і друзів родини, був обраний фламіном Юпітера. На цю поважну посаду міг бути обраний лише той, хто належав до патриціанського роду. У тому ж 84 році до н. е. він одружився з Корнелією, донькою консула Л. Корнелія Цінни, який залишився після смерті Гая Марія фактично єдиним правителем Риму. Але користуватися привілеями такого становища, як і виконувати не стільки важкі, як обмежуючі обов'язки жреця Юпітера Гаю Юлію Цезарю випало недовго.
Політична діяльність Юлія Цезаря. У 82 році до н. е. Рим завоювали суллянські війська і диктатором став Сулла. Спершу він скасував усі закони, прийняті Марієм і Цінною. Їх прибічники були покарані. Цезар був усунений з посади жреця Юпітера. Потім від нього вимагали розлучення з Корнелією. Але Цезар не виконав наказу Сулли, ризикуючи потрапити у проскрипційні списки. Це обернулося погано для Гая Юлія: посаг Корнелії було конфісковано, а Цезар позбавлений спадку. Під загрозою арешту, переодягнений, хворий на лихоманку, Цезар блукав в Сабінській області. Та, не зважаючи на всі застережні заходи, його схопив суллянський патруль. Цезар викупив своє життя за 12 000 динарів.
Служба в Азії Юлія Цезаря. Немилість диктатора змусила Юлія Цезаря виїхати з Риму в Малу Азію, де він відбував військову повинність в штабі пропретора Марка Мінуція Ферма. Тут йому також довелося виконувати дипломатичні доручення при дворі віфінійського царя Нікомеда.
Під час облоги і штурму Мітілени він заслужив військову відзнаку — corona civica, громадянський вінок (його плели з листя дуба), який отримав з рук самого пропретора Марка Мінуція Ферма. У зв'язку з реформами Сулли володар громадянського вінка негайно, незалежно від віку, ставав членом Сенату. Згодом він знаходився в Кілікії, в таборі Сервілія Ісавріка.
Повернення до Риму Юлія Цезаря. Після смерті Сулли (78 до н. е.) Цезар повернувся в Рим і включився у політичну боротьбу (виступаючи на римському Форумі з промовами проти прихильників Сулли Гнея Корнелія Долабелли і Гая Антонія, що звинувачувалися у здирництві у провінціях Македонія і Греція відповідно). Обидва процеси Цезар програв, але, попри це, отримав популярність як один з кращих ораторів Риму.
Щоби досконало оволодіти ораторським мистецтвом, Цезар у 75 до н. е. відправився на Родос до знаменитого викладача Аполлонія Молона, в якого перед цим навчався Цицерон. По дорозі він потрапив у полон до кілікійських піратів, за звільнення йому довелося заплатити значний викуп у розмірі п'ятидесяти талантів, і поки його друзі збирали гроші, він більше місяця провів у полоні. Після звільнення він одразу ж зібрав в Мілеті флот, захопив піратську фортецю і наказав розіп'яти захоплених у полон піратів.
62 до н. е. Цезар одержує посаду претора. 61 до н. е. — управляє Південною Іспанією. 60 до н. е. три видатні політики Риму — Г. Помпей, Марк Ліциній Красс та Юлій Цезар утворили Перший тріумвірат (від слів «тріумф» — три та «вір» — муж). Це був союз, спрямований проти сенату. Триіумвіри поділили між собою керівництво провінціями і домовилися підтримувати один одного.
Користуючись підтримкою колег Юлій Цезар організовував військовий похід у Галлію (територія сучасної Франції). У ході тривалої Галльської війни (58-50 рр. до н. е.) приєднав до Риму величезну територію. Цезар вийшов до протоки Ла-Манш і навіть переправився на Британські острови. Завойовані землі увійшли до складу римської держави як провінції Галлія.
Поки Красс воював з парфянами в месопотамських пустелях, а Цезар придушував повстання в Галлії, Помпей залишався в Римі і все більше впливав на державні справи. Після смерті в 53 році до н. е. Красса Помпей фактично ставав єдиним правителем держави. Політична анархія в Римі підказувала сенатській олігархії необхідність сильної влади. Помпей здавався сенату кращим союзником, ніж Цезар. В 52 році до н. е. Помпей був обраний консулом вперше в римській історії без колеги.
Перемога над Помпеєм. У 50 році до н. е. Помпей, наляканий успіхами Цезаря у Галлії, почав схиляти сенат до прийняття рішення про відкликання Цезаря з завойованих земель. 1 січня 49 року до н. е. сенат ухвалив відповідний наказ. Народні трибуни наклали на це рішення «вето» і втекли до Цезаря. У розпорядженні Гая Юлія було лише два легіони (близько 10 тисяч воїнів). Перебуваючи біля кордонів Італії, він розумів, що, перейшовши річку Рубікон, розпочне громадянську війну. Зваживши всі «за» і «проти», зі словами «Жереб кинуто!» — він переправився на той бік річки. Помпей відступив до Греції. У Греції, поблизу міста Фарсал. У 48 році до н. е. відбулася битва двох видатних римських полководців.
Військо Цезаря становили 34 тисячі піхоти і 1 400 вершників, військо Помпея — 60 тисяч піхоти і 7 тисяч кінноти. Помпей втратив 15 тисяч вбитими і 24 тисячі полоненими. Помпей після своєї поразки хотів втекти до короля парфян, але друзі його відрадили, мотивуючи тим, що парфяни після війни з Крассом були дуже вороже налаштовані до римлян. Тоді Помпей поїхав до Єгипту, шукати допомоги в боротьбі з Цезарем. Але, піддавшись вмовинам придворних, молодий єгипетський король Птолемей XIV вирішив не допомогати Помпею, щоб отримати прихильність Цезаря. Назустріч Помпеєві вислали невеликий човен із кількома людьми, які, коли втікач відвернувся, вбили його. Голову Помпея єгиптяни переслали Цезарю. але останній, навпаки, засмутився, що його суперник так марно загинув.
Цезар з-під Фарсала переїхав до Малої Азії, а потім із 25 кораблями поплив до Александрії. В Єгипті він затримався на півроку, щоб отримати гроші, які один із попередніх королів зобов'язався заплатити Римові, а також упорядкувати життя країни. Тоді у єгипетській королівській родині почалася війна за владу. Молодий Птолемей XIV зчепився зі своєю старшою двадцятирічною сестрою Клеопатрою. Цезар став на бік останньої, але єгипетський народ збунтувався. Врятувала Цезаря допомога, яка надійшла з Азії. На той час Цезар вже мав близькі стосунки з Клеопатрою і навіть хотів взяти її собі за жінку. Разом з Клеопатрою він подорожував Єгиптом, а потім, у 46 р. до н. е., вона відвідала Цезаря в Римі. Син Клеопатри і Цезаря дістав ім'я Цезаріон.
У серпні 47 року до н. е. відбулася вирішальна битва між Цезарем і Понтійським царем Фарнаком. Цезаря було проголошено диктатором на 10 років, але щороку він обирався консулом. Тоді «диктатором» називали людину, яка організовує боротьбу проти зовнішнього ворога. Головною метою політики Цезаря було відновлення стабільного життя держави. Він видав ряд законів про устрій міст у провінціях, про безкоштовне роздавання хліба, а також закон проти розкоші, за яким було заборонено користуватися ножами, носити пурпуровий одяг і перли.
Реформи Цезаря. Цезар необмежено користувався своєю фактичною владою. Його розпорядження вважали за законні акти, а новообрані урядовці складали присягу, що шануватимуть його волю.
Цезар змінив організацію римських урядів. Число преторів збільшив до 16, едилів — до 6, квесторів — до 40. Більше урядовців було потрібно з огляду на великий розмір Римської республіки та її провінцій. Цезар вніс проект реформи законодавства, що спиралося на право Дванадцяти таблиць та едикти преторів, і реформував також управу провінцій, намісниками яких призначав своїх людей.
Змінив він і сенат. Він пам'ятав про всі зневаги, що їх зазнав від сенаторів, тому задумав їх підкорити. Число членів сенату Цезар збільшив до 900 і ввів до нього багатьох своїх старшин, навіть нижчого ступеня, а не раз і чужинців із Галлії та Іспанії. В сенаті він займав перше місце і перше слово, тому відразу надавав тон нарадам. Сенат втратив усяку державну ініціативу і тільки приймав до відома те, що постановив всемогутній диктатор. Не мали значення також народні збори. Цезар не скасував їх, але, як диктатор, мав право скасувати кожну їхню ухвалу, яка йому не подобалася. На народних зборах теж ніхто не відважувався відкрито виступити проти Цезаря.
Намагався Цезар змінити і соціальний устрій Риму. Не боячись непопулярності, він зменшив дотації зубожілому населенню Рима з 300 тисяч на 150 тисяч людей. Так правитель намагався стримати наплив пролетаріату до столиці.
Також Цезар розпочав широку колонізацію Італії. Він викупив багато земель і розселяв на них ветеранів своїх армій та безземельних селян. Нові поселенці розміщувалися в старих оселях по всій країні, для скорішої асиміляції з місцевим селянством. Щоб підтримати сільське населення Італії, Цезар видав розпорядження, згідно з яким в приватних маєтностях принаймні половина робітників має бути із вільних селян, а не невільників. Селянам, які мали великі родини, він визначив окремі нагороди. Цезар взяв також під свою опіку населення італійських міст і видав нові муніципальні закони, що врегулювали міський устрій.
Нові колонії Цезар створював і у провінціях в Галлії, Іспанії, Африці і місцями у Греції та на Сході. За часів його правління в провінції було переселено біля ста тисяч людей. Ця колонізація мала подвійну мету: підняти економічне становище селянства, яке в перенаселеній Італії не могло знайти прожитку, і підсилити романізацію провінцій. Цю політику Цезаря наслідували пізніше всі римські імператори. Мешканцям провінцій він щедро роздавав римське громадянство, щоб у такий спосіб тісніше зв'язати їх з Римською державою.
Щоб звеличити своє володарювання, а також дати роботу безробітним масам, Цезар розпочав велике будівництво в Римі. Він побудував новий форум (ринок), що дістав його ім'я. А серед площі поставив святиню Венери — матері юліанського роду, збоку — величавий судовий будинок, так звану Базиліку Юлія. Для сенату побудував новий будинок для засідань, так звану курію Юлія, бо старіша ратуша згоріла. Також почалося будівництво нового будинку для народних зборів на Марсовому полі, але Цезар не встиг його закінчити. Мав задум Цезар побудувати також великий театр і публічну бібліотеку, в якій хотів розмістити Александрійську бібліотеку Птолемея. Крім архітектурних робіт, Цезар задумував заснувати новий тіорт в Остії в гирлі Тібру, проектував нові дороги в Італії та провінціях. У своїх широких планах задумував Цезар і розбудову провінцій, і заснування нових міст, навіть заснування другої столиці держави на Сході. А кордони римських володінь хотів пересунути за Дунай, завоювавши германів, скіфів та інші племена.
У 45 році до н. е. за наказом Юлія Цезаря було проведено реформу календаря. Календар у Римі вели спеціальні жреці. За багато років вони так заплутали лік днів, що й самі не могли у ньому розібратися. Тому про римських полководців говорили, що вони завжди перемагали, але ніколи не знали, в який день це трапилось. Найдавніший календар у Римі обчислювали за рухом місяця. Спочатку було тільки десять місяців, а саме 6 місяців по 30 днів і 4 по 31 дню, так що рік мав 304 дні. Пізніше додано ще два місяці, причому 4 місяці мали по 31 дню (березень, травень, липень, жовтень), лютий — 28 днів, інші місяці — по 29 днів, а весь рік — 355 днів. Через те, що цей календар не погоджувався із сонячним роком, кожні два роки додавали один 31-денний місяць. Ті різнорідні зміни ввели у календарні обчислення нелад і хаос. Тому Цезар, який особисто цікавився астрономією, вирішив запровадити в республіці докладніший єгипетський календар. Цезар запросив до Риму вченого-астронома з Єгипту, щоб той виправив календар. Нормальний рік мав числити 365 днів, а раз на чотири роки мав бути рік із 366 днями. Цей календар від імені Юлія Цезаря дістав назву юліанського. У нас ним користувалися аж до 1918 року. Але і зараз народ не забув юліанський календар, особливо новий рік. Його дати прийнято називати «за старим стилем».
Цезар також ввів реформу дорожнього руху. Правила Цезаря, звичайно, були не досконалі і суттєво відрізнялися від сучасних, але дещо з них використовується і зараз. Наприклад, вулиці з одностороннім рухом.
Зі сходу сонця і до кінця робочого дня (за 2 години до заходу сонця) заборонявся приїзд по Риму колісниць, екіпажів, приватних возів. А іноземці повинні були залишати транспорт за містом і пересуватися тільки пішки або в найманих паланкінах (своєрідне таксі). Щоб правила виконувалися, був створений спеціальний патруль, основне завдання якого було — не допускати сутичок між «водіями».
Вбивство Цезаря. Незадоволені республіканці підготували заколот. Цезаря вбили 15 березня 44 року до н. е., на засіданні сенату. Коли диктатор сидів на своєму кріслі, один із змовників попросив його відкликати із заслання свого брата. Цезар рішуче відмовив. Тоді той кинувся на Цезаря, стягнув з нього червону тогу і крикнув: «Чого чекаєте, приятелі?»[4] Змовник Каска перший ударив Цезаря стилетом у шию. Рана не була глибока й смертельна, і Цезар вирвав стилет з окликом: «Що робиш, проклятий Каско?»[4] Тоді інші змовники кинулися з усіх сторін із стилетами. Цезар боронився і кричав, але коли побачив одного зі своїх близьких друзів — Брута серед змовників із витягненим стилетом, закрив собі лице тогою і перестав боронитися. Оповідали пізніше, що останніми його словами були: «І ти, Бруте, проти мене?»[4]. Він упав мертвий під статуєю Помпея, діставши 23 рани, бо кожний змовник заприсягся взяти участь у самосуді.
Вбивство Цезаря відновило громадянські війни у Давньому Римі, спричинило початок занепаду Римської республіки і зародження Римської імперії, яку очолив всиновлений Цезарем Октавіан Август.

Громадянська війна — військова боротьба за владу між громадянами одного суспільства чи країни або, рідше, між двома країнами, створеними на уламках раніше єдиної держави. Поняття громадянська війна пішло від латинського bellum civile, яким використовувався для позначення громадянських воєн у Стародавньому Римі.
Найдавніші відомі в історії громадянські війни — громадянські війни в стародавньому римському суспільстві. При дослідженні будь-якої громадянської війни дослідники виділяють основне протиріччя, через яке точилась дана війна, а також дві основні суспільні групи (класи), боротьба між якими визначала характер цієї війни.
Від повстань, бунтів та заколотів громадянська війна відрізняється масштабами та інтенсивністю військових дій. Громадянська війна характеризується тривалістю, великою кількістю жертв і значною витратою ресурсів. Часто-густо в громадянських війнах використовують регулярні збройні сили.

Рубікон — невелика річка (довжина — 29 км) на Апеннінському півострові, що впадає в Адріатичне море, на північ від м. Ріміні.
До 42 року до н. е. служила кордоном між Італією й римською провінцією Цізальпинська Галія.
Річка відома багато в чому завдяки крилатому вислову «перейти Рубікон», що означає ухвалення безповоротного рішення.
Історія цього виразу пов'язаним з тими часами, коли Юлій Цезар ще не був імператором, а всього лише воєначальником (проконсулом), а в Римі була республіка. За законом, проконсул мав право очолювати військо тільки за межами Італії. Але Цезар вирішив повалити республіку і стати імператором. 10 січня 49 року до н. е. він зі своїм військом підійшов до Рубікону. Але не був певен у силі свого війська і тому вагався, адже у випадку невдачі він буде публічно осоромлений і його будуть катувати. Цезар перейшов Рубікон і після громадянської війни став імператором.
З тих часів вислів «перейти Рубікон» означає ухвалення безповоротного рішення. Аналогічний фразеологізм — «спалити за собою мости» або «жереб кинуто» (лат. Alea iacta est).

Легіон (лат. Legio, від lego — збираю, набираю) — основна військова організаційна одиниця в армії Стародавнього Риму.
Легіон складався з 5—6 тис. (у пізніші періоди — до 8 тис.) піхотинців і декількох сотень вершників. Кожен легіон мав свій номер і назву. За письмовими джерелами, що збереглися, ідентифіковано приблизно 50 різних легіонів.
На чолі легіону в період Республіки стояв військовий трибун, в період Імперії — легат.
У епоху римського царства легіоном називалося все римське військо, що було міліцією чисельністю близько 3 тис. чоловік піхоти і 300 вершників з числа заможних громадян (locupletes), що збиралися лише під час війни або для військового навчання. Легіони поділялись на два призови: juniores (від 17 до 46 років), які складали діючу міліцію, і seniores (47—60 р.), тобто запас.
Тип організації: племінне ополчення, що пропорційно формується із складу основних родів (курій) за десятковим принципом (кожен рід виставляв 100 піхотинців — центурію і 10 вершників — всього 3300 чоловік); кожним загоном ополчення в 1000 чоловік командував трибун (від триба — племені).
Легіон Сервія Тулія (VI століття до н. е.). Організація: майновий ценз і вікове ділення (більш старші знаходилися в резервах і гарнізонах), загальний військовий обов'язок для громадян, вище командування — два військові трибуни.
Тактика: основна побудова фалангою з кіннотою на флангах і легкою піхотою поза строю.
Озброєння: 1 і 2 ряд бойового порядку — найзаможніші — бронзовий панцир, шолом, круглий щит, поножі, меч, спис, дротик, подальші ряди (всього 6) мають усе більш легке озброєння.
У 5—4 ст. до н. е. число легіонів збільшилося до 2—4 і більш.
З початку 4 ст. до н. е. воїнам було встановлено невелику плату.
Легіон налічував 3000 чоловік важкої піхоти (принципи, гастати, триарії), 1200 чоловік легкої піхоти (веліти) і 300 чоловік кінноти.
Різні категорії комплектувалися різними майновими класами римських громадян і мали різне озброєння.
Важка піхота ділилася на 30 тактичних підрозділів — маніпул (по 60—120 воїнів, що становили 2 центурії), яким додавалися веліти.
На чолі легіонів в період республіки стояв трибун, в період імперії — легат.
В кінці 2 ст. до н. е. Гай Марій скасував відмінність в озброєнні важкої піхоти і комплектуванні різних категорій воїнів і змінив організацію легіонів, з'єднавши кожні 3 маніпули в когорту.
У зв'язку з розоренням вільного селянства була скасована військова повинність, солдатам було збільшено плату, і римська армія стала професійною найманою армією.
При імператорі Августі число легіонів досягло 75, до кінця його правління скорочено 25, але чисельність легіонів збільшено до 7 тис. чоловік. Легіонам були привласнені номери і різні найменування, кожен легіон мав «прапор» — Аквілу (орел легіона, лат. aquila) — срібного орла на жердині.
При розділі Римської імперії (кінець 4 ст. н. е.) в Східній імперії було 70, в Західній — 63 легіони.
Назва «легіон» вживалася в 16—20 ст. для різних військових формувань у Франції, Великобританії, Німеччині, Польщі, Росії.
Старші офіцери легіону:
— Легат легіону (Legatus Legionis): Командир легіону. На цей пост імператор зазвичай призначав колишнього трибуна на три — чотири роки, але легат міг займати свою посаду і набагато довше. У провінціях, де був розквартирований один легіон, легат одночасно був губернатором провінції. Там, де перебувало кілька легіонів, у кожного з них був свій легат, і всі вони знаходилися під загальним командуванням у губернатора провінції.
— Трибун Латіклавій (Tribunus Laticlavius): Цього трибуна до легіону призначав імператор або сенат. Зазвичай він був молодий і мав менше досвіду, ніж військові трибуни (Tribuni Angusticlavii — читайте далі), проте посада його була другою за старшинством в легіоні, відразу після легата. Назва посади походить від слова «laticlava», яке означає дві широкі пурпурні смуги на туніці, покладеної чиновникам сенаторського рангу.
— Префект табору (Praefectus Castrorum): Третій за старшинством пост в легіоні. Зазвичай його займав виходець із солдатів-ветеранів який отримав підвищення і раніше займав пост одного з сотників.
— Трибуни Ангустіклавій (Tribuni Angusticlavii): У кожному легіоні було п'ять військових трибунів із стану вершників. Найчастіше, це були професійні військові, які виконували високі адміністративні посади в легіоні, а під час бойових дій могли командувати легіоном. Їм покладалися туніки з вузькими пурпуровими смугами (angusticlava), звідки й походить назва посади.
— Пріміпіл (Primus Pilus): Найвищий за рангом центуріон легіону, що стоїть на чолі першої подвійний центурії. У першому і другому століттях н. е. при звільненні з військової служби пріміпіл входив у стан вершників і міг досягти високої посади. Назва дослівно означає «перша шеренга». Через схожість слів лат. pilus (шеренга) і лат. pilum (Пілум, метальний спис) термін іноді неправильно перекладається як «центуріон першого списа».
Середні офіцери легіону:
— Центуріон (Centurio): У кожному легіоні було 59 сотників, кожен з яких командував центурією. Центуріони були основою професійної римської армії. Це були професійні воїни, які жили повсякденним життям своїх підлеглих-солдатів, а в ході бою командували ними. Зазвичай цей пост отримували солдати-ветерани, проте центуріоном можна було стати і з безпосереднього указу імператора чи іншого високопосадовця. Когорти мали нумерацію з першої по десяту, а центурії всередині когорт — з першої по шосту (при цьому в першій когорті було лише п'ять центурій, але перша центурія була подвійна) — таким чином, в легіоні було 58 сотників і пріміпіл. Номер центурії, якою командував кожен центуріон, безпосередньо відповідав його положенню в легіоні, тобто найвище положення займав центуріон першої центурії першої когорти, а найнижче — центуріон шостої центурії десятої когорти. П'ять центуріонів першої когорти називалися «Primi Ordines». У кожній когорті центуріон першої центурії йменувався «Pilus Prior».
Молодші офіцери легіону:
— Аквіліфер (Aquilifer) : Надзвичайно важливий і престижний пост (дослівний переклад назви — «той, що несе орла». Втрата прапора аквіли («орла») вважалася жахливою зневагою. При втраті орла легіон розформовувався. Якщо орла відбивали назад, легіон заново формували з тим же ім'ям і номером. Наступний крок вгору по службових сходах — центуріон.
— Сіґніфер (Signifer) : У кожній центурії був скарбник, який відповідав за виплату платні солдатам і збереження їхніх заощаджень. Він же ніс бойовий значок центурії (Signum) — держак списа, прикрашений медальйонами. Нагорі древка перебував символ — у кожної центурії свій — зазвичай зображення орла. Іноді зображення відкритої долоні.
— Опціон (Optio): Помічник центуріона, заміняв центуріона в бою в разі його поранення. Вибирався центуріоном зі своїх солдатів.
— Тессерарій (Tesserarius): Помічник опціона. У його обов'язки входили організація варт і передача паролів.
— Декан: командир 10 солдатів, які жили в одному наметі.
— Сурмач (Cornicen): сурмачі у легіоні, що грали на мідному розі — Корну (лат. Cornu). Знаходилися поряд з прапороносцем, віддаючи команди на збір до місця призначення і передавав солдатам накази командира сигналами горна.
— Тубіцен (Tubicen): Сурмачі, які грали на «тубі», що являла собою мідну або бронзову трубку. Тубіцени, що знаходяться при легаті легіону, закликали воїнів до атаки або сурмили відступ.
— Буцінатор — (Bucinator): Сурмачі, що грають на Буцині.
— Імаґініфер (Imaginifer): Ніс штандарт із зображенням імператора, який служив постійним нагадуванням про вірність війська імператору.
— Вексіллярій (Vexillarius): Ніс штандарт (вексилум) певної піхотної або кавалерійської частини римських військ.

Римський імператор — правитель Римської держави впродовж імперського періоду (починаючи з 27 р. до н.е.). Римляни не вживали єдиного терміну для найменування цієї найвищої посадової особи держави. У різні часи вживались такі латинські титули: imperator, augustus, caesar і princeps.

Імперія (від лат. imperium — «наказ, верховна влада, управління, держава») — історична форма державно-політичного утворення. Існують декілька як сучасних, так і застарілих визначень цього поняття.
Імперія — «вид територіальної державної системи, всередині якої цілі народи чи нації (навіть якщо вони зберігають видимість територіальної чи іншої окремішності) вважаються панівними або підлеглими... Це взаємовідносини, за яких одна держава контролює ефективну політичну незалежність іншої. Це досягається силою, політичним співробітництвом, економічною, соціальною чи культурною залежністю».
Імперія має три головні елементи: (1) «сильний політичний центр, якому надано життєздатності історичною місією розширення»; (2) «релігійне чи ідеологічне насильство»; (3) «відчуття кінцевої мети», притаманне імперській еліті[3].
Імперія — це велика монархічна держава, на чолі якої стоїть імператор або імператриця[4]. Також велика імперіалістична держава, яка має колонії. Історична форма державного утворення, що включає в себе силоміць приєднані (підкорені) інші народи та території.
Імперія, як метрополія, може включати в себе внутрішні колонії (котрі звуться «національними окраїнами»), або зовнішні колонії. В цьому випадку імперія, як правило, зветься «колоніальна держава»). Політична влада в імперії побудована на жорсто ієрархічному принципі і належить одній особі (монарх), або закритій олігархічній групі. Економічний обмін між метрополією та окраїнами нерівноцінний — центр використовує колонії як ресурсні придатки.
Імперська форма держави історично передує національній державі і несумісна з демократичною формою влади, правовим устрієм та громадянським суспільством.

Криза — розклад, занепад, загострення (політичних, економічних, соціальних) протиріч

Тріумвірат (від лат. triumviratus) — альянс між трьома практично однаковими могутніми політичними чи військовими лідерами. Зазвичай тріумвірати існують нетривалий період, до часу досягнення певної мети.
Перший тріумвірат. В політичному житті Риму на 60 р. до н.е. найяскравіше виділялися три постаті: Гай Юлій Цезар, Гней Помпей і Марк Ліциній Красс. Незважаючи на свій вплив ніхто з них не міг протистояти сенату. Юлій Цезар хоч і належав до патриціанського роду, вів боротьбу проти сенатської аристократії. За це він накликав на себе ненависть багатьох видних політиків з табору оптиматів як то Марк Порцій Катон, Марк Кальпурній Бібул та ін. Не маючи змоги вказати на політичні помилки свого ворога, вони намагалися зобразити Цезаря як розпусного властолюбця, втім ці спроби були настільки абсурдними і очевидно направлені на очорнення Гая Юлія, що викликали зворотний результат. Марк Ліциній Красс і Гней Помпей були давніми противниками. Причин на те було багато: присвоєння слави за перемогу над Спартаком Помпеєм, боротьба за першість в римському політикумі тощо. Але для обох Цезар був особистим другом і вигідним партнером. Укладення тріумвірату стало, як казали свого часу "союзом слави Помпея, грошей Красса і розуму Цезаря". Разом вони змогли провести ряд важливих для себе рішень: Помпей отримав земельні наділи для своїх ветеранів, Крассу дісталася війна з парфянами, а Цезар отримав намісництво у Галії. Перший триумвірат розпався 53р. до н.е., коли у битві з армією Парфії загинув Марк Ліциній Красс. Баланс впливу було порушено і почалося протистояння двох найвпливовіших людей держави: Цезаря і Помпея. Зі смертю Юлії Цезаріс, дочки Гая Юлія і дружини Гнея Помпея, їх неприязнь переросла у протистояння. Сенат мав обирати кого підтримати у цьому суперництві. Цезар здавався їм небезпечним, оскільки мав більш тонкий розум, армію, славу, гроші і високе походження. Помпей був провінціалом з великими але нічим не підкріпленими амбіціями, що давало змогу легко маніпулювати ним. Цезаря оголошено ворогом Республіки. 13 грудня 49р. до н.е. Марцелл в супроводі кількох сенаторів вручає Помпею меч "для захисту вільного ладу". Саме ця дата офіційно вважається початком громадянської війни.
Другий тріумвірат. Вбивство Юлія Цезаря в березневі іди не викликало бурхливої радості в народі як це пророкували змовники. Навпаки, у деяких античних авторів згадується, що на церемонії поховання люди у відчаї кидалися в полум'я до тіла свого лідера. Підігрітий пафосною промовою Марка Антонія, натовп мало не вбив Брута, Касія та їх прибічників, тому тепер їм терміново потрібно було покинути столицю. Саме в цей час у політичну гру входить Гай Октавій Фурин (за заповітом Цезаря був усиновлений і отримав ім'я Гай Юлій Цезар Октавіан), внучатий племінник диктатора. Він присягається помститися вбивцям Гая Юлія і першим його кроком стала роздача грошей римлянам, згідно із заповітом. Причому для цього йому довелося розпродати своє майно, оскільки Марк Антоній прибрав гроші Цезаря до своїх рук. У відповідь на це, Октавіан, заручившись підтримкою Цицерона, проводить рішення визнати Антонія ворогом народу і разом з консулами Гіртієм і Пансою перемагає в битві при Мутіні, в якій обидва консули гинуть. В цей час сенат призначає свого полководця Марка Емілія Лепіда, але той переходить на сторону Антонія. В жовтні 43 р. до н. е. Октавіан, Антоній і Лепід створюють триумвірат для боротьби з вбивцями Цезаря. Для прийняття цього союзу кожен з триумвірів складає проскрипційні списки знищення "незручних" осіб, в які входять і близькі для кожного з них люди. Так за волею Марка Антонія був вбитий союзник Октавіана Цицерон. В 42 р. до н. е. Антоній і молодий Цезар переправяються в Грецію, де в битві при Філіпах розбивають військо Брута і Касія (обидва змовники вкорочують собі віку). Так жоден з вбивць Гая Юлія не пережив його більш як на 2 роки, прийнявши ганебну смерть. Триумвіри розділили між собою провінції: Октавіану дістався Рим і західні провінції, Антонію — східні, Лепіду — Африка. Але у владі місця вистачало тільки для одного. Лепід був списаний з рахунків, оскільки не мав ані впливу, ані достатньо ресурсів для ведення війни. Антоній став маріонеткою в руках майстерної інтриганки, єгипетської цариці Клеопатри. Під її тиском Марк Антоній порушує поставки зерна до Риму і провокує Октавіана до початку війни. Втім розум Цезаря повертає це на свій бік: серед населення ведеться кампанія з викриття Антонія. Вибуховим стало привселюдне оголошення його заповіту, згідно з яким Рим переходить у руки дітей Клеопатри. По суті це стало зреченням Антонія своєї Батьківщини і вже 32 р. до н. е., з закінченням терміну дії тріумвірату у противників були розв'язані руки. Октавіан обирається консулом і оголошує війну Клеопатрі. 31 р. до н. е. у морській битві при мисі Акцій, флот Антонія і Клеопатри зазнає нищівної поразки. По прибутті в Єгипет обидва покінчують життя самогубством. Цезаріон вбитий за наказом Октавіана, який фактично стає одноосібним правителем імперії.

Диктатура — необмежена влада в державі особи, групи осіб, суспільної верстви, що на відміну від демократії, тримається не на вільних і незалежних виборах, а спирається на силові структури та органи держави чи навіть на пряме насильство, репресії та терор.
Термін, що характеризує систему влади одного правителя або вузької і замкненої групи осіб (хунта), без конституції, або з номінально існуючою конституцією. (У древньому Римі диктатором був правитель, який призначався на 6 місяців).


УРОК 53. РИМСЬКА ІМПЕРІЯ В І—ІІ СТ.

Мета уроку: дослідити, якими шляхами відбувся перехід Риму від республіки до імперії

Поняття і терміни для вивчення: Август, принцепс, монархія, технічний прогрес, династії Юліїв, Клавдіїв, Флавіїв, Антоніїв, терор, вільновідпущеники, імперія, прінцепс, династія, централізована держава, меценат.

Август (лат. Augustus — «священний, великий») — титул римських імператорів. Для імператриць застосовувався титул « Августа».
Вперше термін «Август» був використаний в якості почесної частини когномена імператора Цезаря Августа. Потім формальний титул Августа носили наступні римські імператори аж до імператора Діоклетіана. При Діоклетіані титул « Август» став більш формальним, позначаючи одноосібного правителя імперії, в руках якого була зосереджена вся повнота влади, на відміну від цезарів — молодших співправителів з обмеженими повноваженнями.

Принцепс — перший у списку давньоримських сенаторів (принцепс сенату (princeps senatus)), зазвичай найстарший з колишніх цензорів. Це був офіційний титул римських імператорів в системі принципату. Офіційно він не мав особливих повноважень і прав, окрім почесного права першим висловлювати свою думку в сенаті за запитом консулів. Тим не менше в епоху республіки деякі принцепси сенату користувалися великим авторитетом і нерідко чинили сильний вплив на політику (наприклад, Сципіон, Помпей). У період Імперії, починаючи з Октавіана Августа, термін «принцепс сенату» позначав носія монархічної влади, імператора.
Титул «принцепс» не має державно-правового значення, влада імператора базувалася на поєднанні займаних їм магістратур. Принцепс одночасно був проконсулом Імперії, що робило його головою над усіма імператорськими провінціями.
Він був головнокомандуючим всього римського війська.
Від слова «принцепс» сталося згодом слово «принц», що означає члена правлячого монархічного роду.

Монархія — форма державного правління, за якої найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі — спадкоємному монархові.
Монархів офіційно називають по різному: царями і царицями, імператорами й імператрицями, великими князями й великими княгинями, принцами і принцесами тощо. Історично монархії виникали за різних обставин. Монархія могла вирости з племінного союзу, і тоді монархом стає вождь племені чи союзу племен, монархом міг стати полководець або верховний священик якогось із релігійних культів. З часом посада монарха може стати спадковою, і тоді утворюються монархічні династії. Влада в монархії може передаватися й не за спадковим принципом, як це, наприклад, часто траплялося в Римській імперії. Монархічна влада може бути узурпована шляхом насильства внаслідок державного перевороту, як це сталося наприклад при переході від Римської республіки до Римської імперії.

Науково-технічний прогрес — це поступальний рух науки і техніки, еволюційний розвиток усіх елементів продуктивних сил суспільного виробництва на основі широкого пізнання і освоєння зовнішніх сил природи, це об'єктивна, постійно діюча закономірність розвитку матеріального виробництва, результатом якої є послідовне вдосконалення техніки, технології та організації виробництва, підвищення його ефективності.
Разом з тим, відомо, що 60—70 % від усіх наукових розробок у виробництво взагалі ніколи не впроваджується. Тобто науково-дослідний процес охоплює значно більший обшир знань ніж та його частина, яка є виходом науково-технічного прогресу в практику.

Династія Юліїв-Клавдіїв — перший династійний рід римських імператорів, який був при владі в римській імперії з 27 р. до н. е. до 67 р. н. е. Таке датування ведеться з дня, коли Октавіан Август стає імператором (27 р. до н. е.). З другої точки зору, початком правління династіїї вважається 14 рік — рік смерті Октавіана, початок правління Тиберія.

Династія Флавіїв (лат. Flavii), іноді іменована також Першою династією Флавіїв — династія римських імператорів, яка правила у 69—96 рр. Засновник — Веспасіан (69—79 рр.) — прийшов до влади після Громадянської війни (68—69 рр.). Після нього правили два його сини: старший Тит (79—81 рр.) і молодший Доміціан (81—96 рр.). Останній був убитий в результаті змови. Влада перейшла до династії Антонінів.
При Флавіях багато представників провінційної знаті були введені в сенат і стан Вершників. Ширше, ніж їх попередники Юлії — Клавдії, Флавії поширювали на провінціалів права римського і латинського громадянства, що сприяло розширенню соціальної бази імператорської влади. Проведена Флавіями політика відображала інтереси провінційної знаті, викликаючи в ряді випадків невдоволення сенату.

Терор (лат. терор — страх, жах) — залякування своїх політичних супротивників або населення, що виражається в фізичному насильстві, аж до знищення. Терором також називається загроза фізичної розправи за політичними або яким-небудь іншим мотивом, або залякування з погрозою розправи або вбивства. Синонімами слова «терор» є слова «насильство», «залякування», «залякування»

Вільновідпущеник (лат. libertini) — відпущений на волю раб. Вільновідпущенику надавався такий же правовий статус, що й особі, яка подарувала йому волю, а також ім'я цієї особи.
Хоча вільновідпущеники були вільними, їх правоздатність була обмежена. Це стосувалося правовідносин із патроном (попереднім господарем): вільновідпущеник не поривав повністю зв'язки з патроном і мав поважати його, надавати йому різні послуги і матеріальну допомогу. Порушення могло призвести навіть до повернення до статусу раба. Якщо самотня звільнена з рабства особа помирала, не залишивши по собі заповіту, то її майно переходило до патрона. Інші обмеження стосувалися неможливості служити в римських легіонах та втрати права у І столітті брати участь у роботі народних зборів і голосувати.
В Стародавньому Римі, де інститут вільновідпущених набув найбільшого поширення, раби, відпущені з дотриманням законних формальностей, отримували родове ім'я колишнього пана і ставали римськими громадянами, але без права відправляти магістратури і служити в армії. Раб, який викупив на свободу, зобов'язаний був виявляти до патрона «шанобливість», заповідати йому частину (1/3-1/2) свого майна тощо. Раб, звільнений «по милості пана», повинен був, крім того, частину часу працювати на патрона або виплачувати йому частку свого заробітку.

Централізована держава — держава, підкорена єдиній центральній владі.
Централізація — це принцип володіння владними повноваженнями, згідно з яким територіальні органи влади у своїй діяльності залежать від центральних органів.

Меценат — багатий покровитель наук і мистецтв, особа, що безкорисливо матеріально підтримує розвиток культури, освіти, та будь-які інші аспекти гуманітарної сфери. Слово походить від прізвища римського багатія Мецената, котрий допомагав митцям.

Меценатство — добровільна безкорислива діяльність фізичних осіб у матеріальній, фінансовій та іншій підтримці набувачів благодійної допомоги. Меценатство розповсюджується на фінансову підтримку закладів культури і освіти, заснуваня нових театрів, галерей мистецтва, нових навчальних закладів, підтримку мистецької діяльності акторів, поетів, художників тощо.

Гай Цільній Меценат (лат. Maecenatis) — давньоримський політичний діяч I ст. до н.е., сподвижник римського імператора Августа який уславився покровительством поетам і художникам


УРОК 54. РИМСЬКА РЕЛІГІЯ ТА КУЛЬТУРА

Мета уроку: дати уявлення учням про релігію давніх римлян, познайомити з основними досягненнями культури Риму; з'ясувати, у чому виявився вплив та зв'язок грецької та римської культур.

Поняття і терміни для вивчення: Пантеон, цегла, арка, акведук, Колізей, бетон, Форум, великий цирк, фрески, мозаїка, римське право, кодекс, стиль, педагог, граматика, юліанський календар, «Золоте століття» римської літератури

Пантеон — храм усіх богів. Звичайно пантеони відзначаються класичною ясністю, цілісністю композиції та монументальністю форм.
Найвідоміший з них — пантеон у Римі, споруджений за правління Адріана в першій чверті II століття н. е. на місці храму того ж найменування, збудованого Агріппою в I ст. н. е. за правління Авґуста. Римський пантеон являє собою велике інженерне досягнення античності. Розташовується на площі Пьяцца-делла-Ротонда (Piazza della Rotonda). Це глуха, циліндрична будівля (ротонда), перекрита напівсферичною банею. Площу ротонди збільшують вісім велетенських ніш.
У середні віки пантеон частково перероблявся. Згодом перетворений на церкву. Тепер римський пантеон є національним мавзолеєм, місцем поховання видатних людей — зокрема, тут поховано Рафаеля. В наш час пантеон — це сукупність гідних пам'яті творів мистецтва, літератури, фактів історії, імен.

Цегла — штучний камінь форми паралелепіпеда, виготовлений з мінеральних матеріалів та підданий термічній обробці, що застосовується як будівельний матеріал. Окрема одиниця цегли називається цеглиною. Хоча аж до нашого часу в багатьох країнах широке розповсюдження мала неопалена цегла-сирець, часто з додаванням в глину різаної соломи, застосування в будівництві обпаленої цегли також сходить до глибокої старовини (споруди в Єгипті, 3—2-е тисячоліття до н. е.). Особливо важливу роль грала цегла в архітектурі Месопотамії і Стародавнього Риму, де з цеглини (45х30х10) викладали складні конструкції, зокрема арки, зведення тощо.

Арка (синоніми — лук, склепіння) (лат. arcus — дуга) — криволінійне перекриття прорізу в стіні або простору між двома опорами (стовпами, колонами, пілонами), що передає на основу не тільки навантаження, а й розпір.
Термін також вживається для будь-якої вигнутої структури, що має форму арки. Арки можуть використовуватися як конструктивний архітектурний елемент, наприклад, над двірним проходом чи брамою, або у якості чисто декоративного елемента. Арки вперше з'явилися у 2 тис. до н. е. в архітектурі Стародавнього Сходу, зокрема Межиріччя, де будівництво цегляних споруд досягло високого рівня, набули широкого поширення в архітектурі Стародавнього Риму. У старовину арка стала символом небесного світу, в епоху Античності ототожнювалась з Зевсом і Юпітером, природним підтвердженням чого вважалася райдуга. Внаслідок утилітарні завдання перекриття простору переростали у проблему створення відповідного художнього образу.

Акведук (лат. aquaeductus — водогін) — споруда для подачі води до населених пунктів або зрошувальних полів з більш високого місця, у вузькому сенсі — міст чи естакада з водоводом (трубою чи каналом) для переведення трубопроводів або каналів через балки, річки та дороги.
Акведуки почали будувати в Римській імперії. Римські канали були грандіозними спорудами, що складалися з кількох ярусів кам'яних аркад.
Давні греки також зводили акведуки, вони побудували водогін завдовжки 1,3 км поруч із Афінами ще 2,5 тисяч років тому.
Один з найвідоміших давньоримських акведуків на території сучасної Франції знаходиться неподалік від Ремулена — Пон-Дю-Гар.
Історично, акведуки активно будували культури з розвиненим землеробством та використовували для зрошення земель.
Інша, не менш відома роль акведуків — забезпечення населених пунктів питною водою. Деякі зі знаменитих римських акведуків ще й досі використовуються за цим призначенням.

Колізей (лат. Colosseum) — найбільший амфітеатр Стародавнього Риму, символ імператорської могутності.
Розташований в Римі, в улоговині між Еквіллінським, Палатінським і Целієвським пагорбами, на тому місці, де колись був ставок, що належав до «Золотого Будинку» Нерона. Вміщав біля 50 000 глядачів.
Будівництво цієї споруди розпочато імператором Веспасіаном після його перемог в Юдеї і закінчено у 80 р. н. е. імператором Титом, який ознаменував відкриття влаштуванням у ньому ігор, які тривали сто днів і коштували життя багатьом сотням гладіаторів і 5 тисячам диких звірів.
Спочатку Колізей називався, за родовим іменем згаданих імператорів, амфітеатром Флавіїв (лат. Amphitheatrum Flavium), нинішня назва (лат. Colosseum, Colosaeus, італ. Colosseo) закріпилася за ним згодом, починаючи з VIII ст., і походить або від колосальності його розміру, або від того, що поблизу від нього стояла гігантська статуя, споруджена Нероном на честь самого себе.
Довгий час Колізей був для жителів Рима та гостей міста головним місцем розважальних видовищ, таких, як бої гладіаторів, цькування диких звірів, морські битви (наумахії). Попри усталену думку, що в Колізеї страчували християн, останні дослідження указують на те, що це був міф, створений католицькою церквою в подальші роки. При імператорові Макріні цирк сильно постраждав від пожежі, але був реставрований за указом Александра Севера. У 248 р. імператор Філіпп ще святкував в ньому тисячоліття Рима. Гонорій в 405 р. заборонив гладіаторські бої як несумісні з духом християнства, яке було запроваджено після Костянтина Великого пануючою релігією римської імперії; проте, звірині цькування продовжували відбуватися в Колізеї до смерті Феодосія Великого. Після цього для Флавійового амфітеатру наступили сумні часи. Нашестя варварів привело амфітеатр Флавіїв у запустіння і поклало початок його руйнуванню.

Бетон — штучний каменеподібний матеріал, результат раціонально підібраної суміші в'яжучого, заповнювачів, води і, при потребі, спеціальних добавок. До затвердіння цю суміш називають бетонною. Один з основних будівельних матеріалів, що застосовується для виготовлення збірних залізобетонних та бетонних конструкцій і бетонних виробів, а також для будівництва монолітних бетонних і залізобетонних споруд.
Хоч часто бетон сприймається як новітній матеріал, але насправді його використовують вже тисячі років, відомий ще в IV тис. до н. е — Шумер. Давньоримська монументальна архітектура в часи свого розквіту була саме бетонною. Такі відомі споруди як Колізей, Пантеон чи знамениті римські дороги збудовані саме з бетону. Саме майже двохтисячолітнє існування цих споруд (наприклад 43 м бетонний купол Пантеону досі цілий) свідчить про можливості цього давнього але досі актуального будівельного матеріалу.

Форум (лат. Forum) — базарний майдан, площа в містах Стародавнього Риму, на якій відбувалися загальні народні збори населення міста, проводились ярмарки та вершився суд.Форум представляє собою величезну площу з безліччю будинків. Це майдан, котрий став центром політичного життя.
Форум Романум. Так називалася центральна площа Риму. Форум Романум, на відміну від інших менших форумів, був осереддям суспільного життя, місцем проведення народних зборів та військових тріумфів. Серед численних скульптур тут був установлений двуликий Янус — покровитель будь-якого початку, першого моменту того чи іншого явища. Зображений із старечим і юнацьким обличчями, звернутими назад і вперед, він уособлював нерозривний зв'язок минулого й майбутнього, нагадуючи римлянам їхній переможний шлях і спокійно вдивляючись у прийдешнє. Поставлений на Форумі позолочений стовп, за переконанням римлян, мав вважатися центром Всесвіту.
На Форумі розміщувалися Сенат, суди, архів, в'язниця, головні храми, в одному з яких зберігалася скарбниця, з трибуни тут виступали оратори. У базиліці Ульпія, біля підніжжя богині Правосуддя проводилися судові процеси. Прибудовані до базиліки латинська і грецька бібліотеки зберігали сотні сувоїв наукового змісту, літературні твори.
У І ст. до н. е. розміри Форуму становили 160/80 метрів, але час змінював їх, і обличчя площі, яке кожний імператор прагнув якнайліпше прикрасити. Найграндіознішим Форум був за Траяна. Збереглася 30 -ти метрова колона Траяна, складена з 17-ти барабанів каррарського мармуру. Вона вкрита спіральним двохсотметровим барельєфом, що розповідає про переможний похід імператора проти даків.
Починався Форум з мармурової арки, увінчаної величезною бронзовою колісницею. Саме на таких в'їжджали сюди вслід за полоненими і трофеями полководці-тріумфатори.

Цирк (лат. цирк — коло) — у стародавніх римлян громадська будівля у вигляді витягнутого овалу, місце кінських скачок і змагань у швидкості їзди на колісницях, а згодом і деяких інших видовищ, відбувалися в святкові дні і називалися Ludi видовищ. У сучасній мові аналогічне спорудження називається грецьким словом іподром.
На початку існування Риму, при перших царях, таким місцем було Марсове поле, потім, як свідчить переказ, Луцій Тарквіній Пріск влаштував за рахунок здобиччі у війні з латинами особливе ристалище в долині між Палатинським і Авентинським пагорбами, відоме потім під назвою «Великого Цирку» (лат. Circus Maximus). Тарквіній Гордий дещо змінив розташування цієї споруди і збільшив в ньому кількість місць для глядачів. Юлій Цезар значно розширив його, а Нерон після знаменитої пожежі, що спустошила Рим, вибудував Великий Цирк знову з більшою проти колишнього розкішшю, Траян і Доміциан поліпшили його ще більше, і навіть Костянтин і його син, Констанцій, дбали про його оздоблення. Останні скачки в ньому відбувалися в 549 році. Таким чином, він проіснував шість століть, і його історія тісно пов'язана з історією Риму та Римської імперії. Розташуванням своїм він походив на давньогрецькі гіпподроми. Арена Цирку після його перебудови Юлієм Цезарем мала в довжину 640 м і завширшки 130 м. З трьох сторін, однією короткою і напівкруглої і двох бічних, довгих, вона була оперезана численними, влаштованими один вище іншого ярусами сидінь (лат. moeniana), над якими височіли павільйони і галереї з колонами. Нижній ярус, що лежав безпосередньо над досить високим цоколем споруди (лат. подіум), був призначений для сенаторів; тут же в часи імператорів знаходилася їх трибуна (лат. pulvinar). Наступний ярус могли займати тільки вершники, а інші яруси надавалися для людей інших станів. Із зовнішнього боку вся ця частина споруди представляла аркади і колонади, з-під яких по безлічі сходів можна було пробиратися до місць для глядачів. Величезна споруда було без даху, але глядачів могло захищати від сонця натягнуте над ними полотно.
За зразком найстарішого римського цирку, «Великого Цирку», будувалися інші, як у самому Римі, так і в його провінціях, в яких під кінець існування імперії не було жодного мало-мальськи значного міста, що обходилось без будівлі подібного роду. У Римі крім «Великого Цирку» знаходилося ще три: побудований в 220 р. до н. е. на заході від Капітолію Цирк Фламінія, в якому августи давали одного разу народові уявлення полювання на крокодилів, серед арени, наповненою водою; Цирк Нерона (називався також Цирком Калігули і Ватиканським), будівництво розпочато при Калігулі, закінчено при Нероні і відоме в історії, головним чином, як місце жорстоких мук, яким піддавав християн другий з названих імператорів; Цирк Каракалли, збудований, проте, не при ньому, а сторіччям пізніше при Ромулі, сині Максенція, і важливий для археологів тим, що його значні руїни, що розкинулися за колишніми Капенськімі воротами, дають можливість вивчити устрій римських цирків. Але ще краще для цій меті можуть служити відкриті в 1823 р. залишки цирку в місцевості древніх Бовілл, невелике місто біля підніжжя Альбанских гір, на Аппієвій дорозі. Цирк цей не великий, але представляє собою типовий зразок римських цирків і добре зберігся.

Фреска (від італ. affresco — свіжий) — живопис на вологій штукатурці, одна із технік настінного малярства, протилежна до «а секко» (розпис по сухому).

Мозаїка (франц. mosaique, італ. італ. mosaiko, від лат. musivum, букв. присвячене музам) — зображення чи візерунок, виконані з кольорових каменів, смальти, керамічних плиток, шпону та інших матеріалів. Мистецтво мозаїки виникло в античну епоху. Широко застосовувалася при оздобленні храмів, інших громадських будівель. Особливого поширення мозаїка набула у Візантії.

Римське право — правова система Стародавнього Риму, що діяла до шостого століття. Розвиток римського права охоплює понад тисячу років юриспруденції, від Законів Дванадцяти таблиць (прибл. 439 р. до н. е.) до лат. Corpus Iuris Civilis (528—35 рр.), запроваджених імператором Юстиніаном І. Це римське право, Кодекс Юстиніана, діяло у Східній Римській імперії (331—1453 рр.), а також послужило основою правових систем у континентальній Європі, а також в Ефіопії та найдавніших європейських колоніях, включаючи латиноамериканські.

Кодекс (лат. codex — книга) — сукупність законів у певній галузі права, різновид кодифікації.
Кодекс — кодифікований нормативно-правовий акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі права.

Юліанський календар — запровадив починаючи із 1 січня 45 р. до н. е. Юлій Цезар наприкінці 46 р. до н. е. Спираючись на поради грецького астронома Созігена (Sosigenes) та щоб домогтися того, аби певні астрономічні події на зразок весняного та осіннього рівнодення відбувалися щороку в певний цілком визначений день, Цезар узгодив тривалість року із сонячним календарем, тобто встановив її рівною 365 із чвертю дня (365.25). Четвертинки дня враховувалися так: кожного четвертого року до календаря додавався ще один день, і тривалість місяця лютого ставала не 29, а 30 днів.
Свого часу Гай Юлій Цезар пожартував: «Римляни завжди перемагають, але ніколи не знають, коли це трапилося.»
Ім'я Цезаря вшановано в латинській назві сьомого місяця (тодішнього п'ятого) — Julius. Пізніше, Октавіан Август виправив конструкцію високосного року, і восьмий місяць на його честь названо Augustus. А щоб не осоромитися перед імператором-попередником, місяць серпень Augustus також отримав 31-й день, який взяли з кінця року — 29/30 лютого. Таким чином лютий вкоротився й став тривати 28 днів звичайного року й 29 високосного.
Але юліанський рік тривалістю в 365 днів і 6 годин довший за істинний сонячний рік (365.2422 днів, або 365 днів, 5 годин, 48 хвилин і 46 секунд) на 11 хвилин 14 секунд. Різниця становить близько 0.0078 дня за рік або близько одного дня за 128 років. За півтора тисячоліття календар знову відставав на десять днів. Що й стало причиною введення в 1582 році Григоріанського календаря.

Культура Стародавнього Риму — другий етап античної культури. Вплив культури Стародавньої Греції на Рим не підлягає сумніву. Давньогрецький історик, автор фундаментальної 40-томної «Загальної історії» Полібій, який прожив у Римі 16 років, підкреслив одну з особливостей давньоримської культури: «Римляни, виявляється, можуть краще за всякий інший народ змінити свої звички і запозичити корисне». Але в той же час римська культура не копіювала грецьку, вона розвивала, поглиблювала досягнуте, а також привносила власні національні риси — практицизм, дисциплінованість, дотримання суворої системи. Найбільші завойовники старовини — римляни, підкоряючи різні народи, вбирали їх культурні досягнення, але при цьому зберігали й свої «домашні» звичаї. Динамізм римської культури — така ж істотна її особливість, як і традиціоналізм. Взаємодія цих двох начал обумовила і її життєздатність, і величезну роль для подальшої культурної історії Європи, особливо Західної.

Латинська література (лат. Litterae Latinae) — література, написана латинською мовою.
Виникла у Стародавньому Римі і найбільшого розквіту здобула одночасно з розквітом самого Риму у I ст. до н. е., що тривала до кризи Римської імперії у ІІІ ст. Після розколу імперії на східну та західну, а також гоніння християнства на латинську літературу, під час якою було зруйновано Александрійську бібліотеку, література латинською мовою занепадає. Так само занепадає і латинська мова, яка зі знищенням у 476 р. Західної Римської імперії втрачає усіх живих носіїв і стає мертвою.
Незважаючи на це латинська мова продовжила використовуватись і в період Середньовіччя, коли вона стала офіційною мовою духовенства, а також мовою викладання в перших європейських університетах. Відповідно на латині почали створюватись релігійні твори, а також мова стала дуже популярною серед вагантів, що подорожували Європою і створювали пісні та прозові твори латинською мовою.
З початком Відродження, яке власне і орієнтувався на спадщину античності, латинська література знову набирає ваги і стає мовою спілкування в середовищі гуманістів, які саме латинською мовою пишуть більшість своїх творів, що стали основою літератури епохи відродження. Так тривало аж до до XVIII ст., коли після французької революції університетське викладання було переведено з латини на нові мови, що суттєво підірвало статус латини. В результаті цього в XIX столітті латина майже повністю вийшла з ужитку.
З того часу латинська література майже зникає і на наш час на латині виходять лише офіційні документи Ватикану, а також фахові латиномовні періодичні видання.
Давньоримська література у архаїчний період. Історія літературної мови починається 240 р. до н. е., коли військовополонений грек Люцій Лівій Андронік створив перший в історії європейської літератури художній переклад тввору. Ним стала Гомерова «Одіссея», яка була з певними змінами та спрощеннями перекладена на латинську мову. З того часу Лівій Андронік став займатись художніми перекладами грецьких комедій і трагедій на латинську мову для їх постановки у театрі.
Діяльність Андроніка створила передумови для виникнення і інших літераторів, одним з яких став Гней Невій, що не тільки перекладав давньогрецькі твори, а й створював власні трагедії з римським сюжетом, ставши засновником нового жанру в латинській літературі — претекстати — драми, що писались на легендарні або історичні сюжети з життя Римської держави. Саме він написав претекстату «Пунічна війна» «Bellum Punicum», що стала в римській літературі першим оригінальним епічним твором і описував події актуальної на той час Першої Пунічної війни, до яких було включено міфологічну основу з діяльністю олімпійських богів.
Незабаром, почали створюватись не лише невеликі драми, а й повноцінні монументальні роботи. Так Квінт Енній створив епопею «Аннали» лат. «Annales», над якою він працював значну частину свого життя. У повному вигляді «Аннали», складалися з 18 книг з 1500—1800 віршами в кожній, які відображали історію римлян від прибуття Енея з Трої в Рим до сучасних Еннію подій. Він збирав для своєї праці численні матеріали у вигляді суспільних та приватних літописів, сімейних переказів тощо. Крім того Енній відмовився від сатурнинського вірша, яким користували всі римські поети до нього, і написав свою поему гекзаметрами, вперше в римській літературі використавши цей розмір, а також популяризував жанр комедії.
Справу Еннія продовжив Теренцій, автор шести комедій, які орієнтовані не на плебеїв, як у більшості авторів, а на інтелігенцію міста, через що комедії Теренція є серйозними та філософічними, а сам автор вважається одним з кращих комедіантів латинської літератури архаїчного періоду та одним з головних осіб, що посприяли розвитку латинської літературної мови.
Іншим великим представником архаїчного періоду в області літературної мови є інший давньоримський комедіограф Плавт, який уособлював у своїх творах демократичний і плебейським напрям, показуючи в комедіях не філософсько-історичні сцени, а побутово-звичаєві, які були зрозумілі всім верствам населення. До нашого часу дійшло 20 комедій Плавта повністю і одна — в уривках. Проте словниковий склад комедій Плавта і фонетичний лад його мови вже значною мірою наближаються до норм класичної латини I ст. до н. е. — початку I ст. н. е.
Проте довгий час такі повчальні драматично-пісенні імпровізації, незважаючи на те, що їх вже використовували Невій, Енній, Пакувій та інші, не були оформлені у окремий жанр і лише завдяки Гаю Луцилію в кінці II століття до н. е. сформувалися в якості літературного жанру під назвою сатура на рівні з комедією та трагедією. З цього моменту сатура отримала викривальний зміст і стала популярною у стилі дактилічного гекзаметру у нащадків — Горація, Персія, Ювенала та ін.
Класичний період давньоримської літератури. Класичний період, який також називають «золотою добою» — час найвищого розвитку латинської мови, на який припадає діяльність видатних поетів і прозаїків. Найчастіше класичний період розділяють на вік Цицерона та вік Августа. Вік Цицерона названий за ім'ям Цицерона, римського філософа і літератора, який став одним із зачинателів римської розповідної прози. Період починається 81 р. до н. е., коли Цицерон проголосив свою першу відому промову, яка отримала назву «За Квінкція» і триває аж до самої смерті літератора в 43 р. до н. е. і завершення республіканського періоду Римської держави.
На відміну від поетів більш раннього часу, твори Цицерона мають різносторонній характер і їх можна розділити на чотири групи: листи, риторичні трактати, філософські праці і промови. Його листи містять детальну інформацію про важливі періоди в римській історії та пропонують яскраву картину суспільного і приватного життя серед римського правлячого класу. Роботи Цицерона в ораторському мистецтві є цінними латинськими джерелами стародавніх теорій освіти і риторики, а філософські праці лягли в основу моральної філософії Середньовіччня.
Разом з Цицероном в цей час творили і Юлій Цезар та Саллюстій. Цезар написав записки про галльську і громадянську війни, створивши новий жанр літератури — записки. А від Саллюстія до нас дійшли дійшли цілими лише дві його праці Змова Катиліни та Югуртинська війна. Від головної праці Саллюстія, в якій описуються події від 78 до 66 року до н. е., залишились лише фрагменти.
В цей же час відбувається народження лірики. Одним з її засновників став Катулл, який створював короткі ліричні вірші з емоційною інтенсивністю. У своїх творах він використовував відверті нотки і ніжну мову.
Ще один новий стиль латинської літератури заснував римський філософ і поет Лукрецій, який інтерпретував ідеї грецького філософа Епікура і на їх основі створив філософську поему Про природу речей, у якій поєднувались науково-філософські аспекти з літературними. Науково-філософський напрям в літературі підтримав і його сучасник Марк Теренцій Варрон, основною літературною працею якого є філософсько-моральні «Меніппові сатири» в 150 книгах і Варрона походить назва відповідного жанру — Варронівська сатира. Всьго ж Варрон написав більше 70 творів, загальною кількістю більше 600 книг. Він займався, зокрема, грамматикою, правом, мистецтвом, історією, історією літератури.
З моменту сходження на престол у 27 році до н. е. першого римського імператора Октавіана Август починається так званий «вік Августа» в літературі — період її найвищого розквіту.
Саме в цей час творять одні з найвидатніших римських поетів — Вергілій, Горацій, Овідій, Тібулл, Секст Проперцій, Тит Лівій та інші. Вони створили загальноприйнятий канон прозової і поетичної мови.
Август і Гай Меценат, який залишався при ньому до кінця свого життя, підтримували поетів і надихали їх присвятити свої таланти оспівуванню ідей нової епохи. Вергілій оспівував божественне походження Риму і його нинішнього правителя, створивши легендарний епос «Енеїда», Горацій прославляв перетворення в релігійному і моральному житті, і навіть Овідій перед засланням оспівував відродження релігії у своєму творі «Фасти, або Римський календар».
В цей же час не можна було сказати про одноплановість літератури, так Тібулл писав лише елегії, характерною рисою яких було намагання піти від реальності у світ мрій і описувати любов, оспівування сільського життя, благочестя та ненависть до війни. Крім того, у його віршах немає жодного спомину Августа або його діянь. А Секст Проперцій головною темою творчості Секста Проперція була любовна лірика по відношенню до жінки, що була пристастю усього його життя. Але це не заважає наповненню віршів міфологічними аллюзіями та порівняннями. Проперцій на відміну від Тібулла, в якого головну роль відігравала щирість почуттів, дуже багато уваги приділяє саме формі й часто використовує зумисне складні, дещо заплутані вірші.
В цей же час була написана і найвідоміша та фундаментальна праця з історії Стародавнього Риму — «Історія від заснування міста», створена римським істориком та філософом Титом Лівієм і охоплює період від традиційної дати заснування Риму за хронологією Варрона (753 р. до н. е) до 9 року. Лівій працював над «Історією» 40 років і спирався на праці головним чином молодших анналістів: Квінта Елія Туберона, Гая Ліцинія Макра, а також на Фабія Піктора, Кальпурнія Пізона, Клавдія Квадригарія та Полібія.
Посткласичний період давньоримської літератури. З запровадженням імперії становище літератури, яке протягом двох з половиною століть йшло постійно вперед, змінюється. Під впливом політичних умов, що утискували і спотворювали її розвиток, вона, незважаючи на велику кількість письменників, починає рух до занепаду, якого не могли затримати великі таланти в прозі та поезії, що з'являються час від часу протягом всього першого століття нашої ери. Цей період історики назвали посткласичним або «срібним століттям» римської літератури, проіснував від смерті Августа до кінця правління Траяна у 117 році. Проте не можна сказати, щоб особи, які стояли в цей на чолі держави, були ворожі літературному руху. Навпаки, вони навіть самі брали в ньому участь, деякі з найбільш деспотичних правителів, як Нерон і Доміциан, заохочували літературу преміями і змагальними установами, але це все одно не змогло покращити стан самої літератури. Література стала дрібніти у своїх задачах, втрачати оригінальність і швидко виснажуватися у своїй продуктивності. Мова прозаїків і поетів цього часу, таких як Сенека, Тацит, Ювенал, Марціал, Апулей та ін. відрізняється значною своєрідністю у виборі стильових засобів.
Так філософ-стоїк Сенека написав ряд творів на такі моральні теми, як милосердя і великодушність. Трагедії Сенеки зробили великий вплив на зростання трагічної драми в Європі. Його племінник Марк Анней Лукан написав видатну епічну поему «Фарсалія, або Про громадянську війну» в 10 книгах, яка описує громадянську війни між Цезарем та Помпеєм (49—47 рр. до н. е.). Його інші твори, окрема «Орфей», «Іліакон» (про Троянську війну і смерть Гектора), «Катахтоніон», «Сатурналії», трагедія «Медея» та інші численні твори не збереглися до наших днів.
В цей же час був написаний і перший давньоримський роман. Ним став «Сатирикон» Петронія, який розповідає про пригоди компанії трьох молодих людей без певних занять і з сумнівним минулим. Даний роман довгий час залишався взірцем античних романів.
Більш традиційні області літератури була представлені вченис Плінієм Старшим, який збирав історичні та географічні відомості і загинув при дослідженні виверження Везувію у 79 році. Про цю події широко описав його племінник Пліній Молодший. Літературну спадщину Плінія Молодшого складають його «Листи» в 10 книгах і всього лише одна з численних, виголошених у Сенаті і судах промов — «Панегірик Траяну». Його листи з самого початку писалися для широкого кола читачів і призначалися для публікації.
Взагалі, науковий стиль у літературі в цей період зайняв провідну роль, так Колумелла 42 року написав трактат «Про сельське господарство», де розповідає про основи сільськогосподарської діяльності, філософ Авл Корнелій Цельс створив працю «Мистецтва», яка охоплювала собою філософію, риторику, юриспруденцію, сільське господарство, військове мистецтво і медицину, а педагог Квінтиліан створив підручник «Повчання оратору», який вивчали в усіх риторичних школах, як давньоримських, так і середньовічних, нарівні з творами Цицерона, на неї посилалися у творах доби Відродження.
Його учнем став один з найвидатніших істориків «срібного періоду» — Публій Корнелій Тацит, який написав такі твори як «Агрікола» (біографія типового представника нової служилої знаті, полководця і тестя Тацита), «Германія» (нарис суспільного устрою, релігії та побуту германських племен), «Діалог про ораторів», «Історія» (висвітлює життя Риму та всієї імперії у 69-96 роках) та «Аннали», присвячені історичним подіям 14—68 рр.
В цей же час створювалась і художня література, важливим жанром якої стала сатира: так Марк Валерій Марціал писав сатиричні епіграми в основному на побутові питання, а Ювенал створював різкі сатири, в яких використовував влучні описи, ряд з яких, наприклад «Хліба та видовищ» та «В здоровому тілі — здоровий дух», стали крилатими і використовуються і в наш час.
Проте більшість літераторів «срібного періоду» не хотіли відходити від техніки великого тріо класичного періода — Вергілія, Горація і Овідія. Тому, наприклад, Персій, написав сатиру в стилі Горація, Кальпурній використовував прийоми Вергілія, а Сілій Італік створив поему «Пуніка», присвячену Другій Пунічній війні, в стилі епічної поеми Вергілія. Одночасни з цим використовувались ідеї і більш старих давньогрецьких літераторів, так поет Федр, що мав грецьке походження, використовував ідеї Езопа, але поступово виробив власний стиль. Темами байок Федра були політичні події та діячі, соціальні негаразди. Він у похмурих барвах змальовує сучасний йому світ. Особливою темою стають особисті вади людини.
Пізня римська література. З закінченням срібного періоду, сила романської літератури швидко вичерпується, настає безсилля створити що-небудь життєве і виникає схильність до сухого знання і педантично вченості, а в поезії — до версифікації.
Найголовнішими представниками літератури II століття є Светоній, автор історичної праці «Життя дванадцяти цезарів», ритор Марк Корнелій Фронтон, африканець за походженням, що звертався в своїз творах архаїчної латини, Авл Гелій, представник вченості, яка виражалася в складанні з різних письменників заміток, що відносяться головним чином до мови і граматики, та африканець Апулей, який здобув освіту в Карфагені і що писав з різних предметів, як оратор, філософ, ритор і поет. У мові Апулея, яка отримала назву африканської латини, є багато несподіваних слів і виразів, велика кількість плеоназмів і риторична штучність, що служить служать головними засобами привернути і підтримувати увагу читача. Приклад Апулея показує, що Рим уже втратив значення літературного центру і провінції починають вести літературне життя на свій страх. Слідом за Африкою виступає самостійно в III століття Галлія, багата риторичними школами. Її оратори широко використовують панегірики.
Рівень римської літератури III і IV ст. краще за все показують так звані Автори життєписів Августів (лат. Scriptores Historiae Augustae) — автори біографій римських імператорів, які лише компілювали і скорочували своїх попередників, без критики або вибору джерел. Автори не турбувались про точність розповіді, і були позбавлені здатності піднятися до розуміння епохи і навіть просто до політичного судження. Мова цих істориків часів Діоклетіана і Костянтина не тільки переходить в вульгарну латину, а й виявляє неправильності в конструкції і навіть у вживанні граматичних форм.
До IV століття належав і історик Амміан Марцеллін, автор праці з історії Римської держави «Діяння», у якій висвітлюються події I—IV ст.. З 31 його книги збереглися останні 18, що охоплюють 353—378 рр. Амміан Марцеллін багато уваги приділяв історії воєн. Брав участь в поході імператора Юліана проти персів.
Більш за все творів, починаючи з III по V століття включно, писалося з граматики і риторики, оскільки потреба в освіті, незважаючи на занепад літератури і навіть держави, продовжувала існувати і школи були розсіяні по всій державі. Основним педагогом-літератором того часу став Прісціан, який написав латинську граматику, яка була заснована на працях попередників — Елія Геродіана та Аполлонія Діскола. Це була найповніша на той час граматика. До того містила у себе багато прикладів, цитат відомих давньоримських авторів, зокрема Квінта Еннія, Марка Пакувія, Луція Акція, Гая Луцилія, Публія Валерія Катона, Варрона Атацинського, Вергілія, Теренція, Ціцерона, Тіта Макція Плавта, Лукана, Горація, Ювенала, Саллюстія, Публія Папінія Стація, Овідія, Тіта Лівія й Персія. Ця граматика стала основою для вивчення латини у Середні віки.
З початком панування християнства в імперії поступово створюється нова література (під впливом цього віровчення). Низка авторів намагаєтсья передати біблійні сюжети у більш сприйнятній та зрозумілій формі. Автором такого твору був Гай Веттій Аквілін Ювенк, що жив у IV ст. Водночас ще зберігаються класичні традиції, одним з виразником яких в цей час був Тіберіан.
Тоді ж продовжувались описи військового мистецтва, сільського господарства, медицини і географії. До останньої належить ряд дорожників, основою для яких служили географічні мапи, з них одна, що дійшла до нас в середньовічній копії, носить назву Пейтингерова таблиця (лат. Tabula Peutingeriana), на ім'я першого її власника, і зберігається у віденській придворної бібліотеці.
Римська латинська література пережила офіційний розпад імперії в 476 році і зникає в VI—VII ст. Останніми її представниками вважаються Боецій, автор трактатів з логіки і коментарів до творів з логіки Порфирія та Арістотеля, Кассіодор, чиї твори стали важливим джерелом для вивчення як історії Риму, так і Італії в цілому на заключному етапі розвитку античної цивілізації, а також севільський єпископ Ісидор, який багато писав з історії та граматики і у своїй найбільшій праці «Етимологія» створив енциклопедією тодішніх знань, взятих переважно з античності. У 20 розділах своєї книги Ісидор виклав відомості з граматики, риторики, математики, медицини, історії, права, космології, теології, агрономії, зоології та інших галузей знань. Книга користувалася надзвичайною популярністю в середні віки: до нашого часу збереглися понад тисячу її рукописних примірників. Крім того, Ісидор Севільський є автором численних праць з природознавства, граматики, теології, історії. Для історії церкви надзвичайно важлива його «Книга канонів», у котрій зібрані постанови соборів, що проходили в усьому християнському світі в античності і з початком Середньовіччя. Він написав дві хроніки, у яких коротко виклав історію від створення світу. Найціннішими з його історичнх творів є «Історія готів, вандалів, і свевів». З часу його смерті у 636 році римська латинська література фактично перестає існувати.


УРОК 55. МІСТО РИМ ТА ЖИТТЯ ЙОГО МЕШКАНЦІВ

Мета уроку: дати уявлення про побут і повсякденне життя стародавніх римлян.

Поняття і терміни для вивчення: Фамілія, водогін, каналізація, терми, Колізей, весталка, тога, туніка, патрон, клієнт

Прізвище — частина власної назви особи її повного імені. У більшості народів вона ідентифікує її родову приналежність, що передається від покоління до покоління і вказує на спорідненість, але існують і інші традиції прізвищ. Прізвище може стояти як на першому так і на останньому місці повного імені персони — в залежності від традицій народу та вжитку.
Новонароджена дитина як правило отримує прізвище батька, інколи матері. Здебільшого для жінок існує також традиція змінювати прізвище при вступі до шлюбу, що означає перехід від однієї родини до іншої. Часто зустрічаються подвійні прізвища, котрі виділяють приналежність особи до двох родин. Існує також традиція змінювати закінчення прізвища в залежності від статі особи або ж її стану у суспільстві. Спадкове родове ім'я вказувало на приналежність людини до одного роду, походячи від спільного предка, або у вужчому розумінні — до однієї сім'ї. Прізвища були широко поширені ще в Стародавньому Римі, перш за все в середовищі родової знаті.

Водогін — система труб, нагнітальних устав, фільтрів тощо, призначена для водопостачання.

Акведук (лат. aquaeductus — водогін) — споруда для подачі води до населених пунктів або зрошувальних полів з більш високого місця, у вузькому сенсі — міст чи естакада з водоводом (трубою чи каналом) для переведення трубопроводів або каналів через балки, річки та дороги.
Акведуки почали будувати в Римській імперії. Римські канали були грандіозними спорудами, що складалися з кількох ярусів кам'яних аркад.
Давні греки також водили акведуки, вони побудували водогін завдовжки 1,3 км поруч із Афінами ще 2,5 тисяч років тому.
Один з найвідоміших давньоримських акведуків на території сучасної Франції знаходиться неподалік від Ремулена — Пон-Дю-Гар.

Каналізація — сукупність інженерних споруд, устаткування та санітарних засобів, що забезпечує збирання та виведення за межі населених пунктів і промислових підприємств забруднених стічних вод, а також їхнє очищення та знешкодження перед використанням чи скиданням у водойму.

В Стародавньому Римі терми («гарячий») та бальні («ванна кімната») — громадські заклади для миття та водних процедур (аналог лазні в наш час). Термін терми зазвичай використовується для великих банних комплексів, в той час, як бальні являли собою заклади меншого розміру, публічні або приватні, що існували у великій кількості повсюди в Римській імперії.
В більшості давньоримських міст існувала принаймні одна, а в загальному випадку — більше, ніж одна, подібна споруда, яка використовувалися не лише для миття, як процесу, але і як центр соціалізації та спілкування. Давньоримські лазні також будувалися в приватних віллах, таун-гаусах та фортах. Вода в них постачалася зазвичай з найближчого природнього джерела (річка, струмок) або за допомогою акведука. Дизайн лазень описується у Вітрувія в роботі De Architectura.

Колізей (лат. Colosseum) — найбільший амфітеатр Стародавнього Риму, символ імператорської могутності.
Розташований в Римі, в улоговині між Еквіллінським, Палатінським і Целієвським пагорбами, на тому місці, де колись був ставок, що належав до «Золотого Будинку» Нерона. Вміщав біля 50 000 глядачів.
Будівництво цієї споруди розпочато імператором Веспасіаном після його перемог в Юдеї і закінчено у 80 р. н. е. імператором Титом, який ознаменував відкриття влаштуванням у ньому ігор, які тривали сто днів і коштували життя багатьом сотням гладіаторів і 5 тисячам диких звірів.
Спочатку Колізей називався, за родовим іменем згаданих імператорів, амфітеатром Флавіїв (лат. Amphitheatrum Flavium), нинішня назва (лат. Colosseum, Colosaeus, італ. Colosseo) закріпилася за ним згодом, починаючи з VIII ст., і походить або від колосальності його розміру, або від того, що поблизу від нього стояла гігантська статуя, споруджена Нероном на честь самого себе.
Довгий час Колізей був для жителів Рима та гостей міста головним місцем розважальних видовищ, таких, як бої гладіаторів, цькування диких звірів, морські битви (наумахії). Попри усталену думку, що в Колізеї страчували християн, останні дослідження указують на те, що це був міф, створений католицькою церквою в подальші роки. При імператорові Макріні цирк сильно постраждав від пожежі, але був реставрований за указом Александра Севера. У 248 імператор Філіпп ще святкував в ньому тисячоліття Рима. Гонорій в 405 заборонив гладіаторські бої як несумісні з духом християнства, яке було запроваджено після Костянтина Великого пануючою релігією римської імперії; проте, звірині цькування продовжували відбуватися в Колізеї до смерті Феодосія Великого. Після цього для Флавійового амфітеатру наступили сумні часи.

Весталки (лат. Vestales) — жриці богині Вести в Римі; весталками обирались дівчатка віком від 6 до 10 років, що були без фізичних вад, належали до найаристократичніших родин і мали живих батьків. Цар Нума Помпілій висвятив у весталки спершу двох дів — Геганію та Веренію, а потім Канулею й Тарпею. Інший давньоримський цар Сервій Туллій додав до них згодом ще двох дів.
Великий понтифік призначав весталок жеребкуванням; обрані переставали належати батькам і були під покровительством верховного понтифіка. Весталки давали обітницю цнотливості, якої мусили дотримуватися 30 років, тобто протягом усього часу перебування на службі Вести. По 30 роках поверталися до своїх родин і могли виходити заміж. Весталки носили довгі білі туніки й пов'язки на головах; при жертвоприношеннях закривали обличчя. Їхнім обов'язком було пильнування священного вогню і підтримування порядку в храмі. Керувала ними старша весталка, яка одержувала накази від верховного жерця. Коли в храмі гас священний вогонь, весталку, яка виконувала службу, били; за порушення обітниці цнотливості живцем закопували в землю. Весталки користувалися великою пошаною, на вулиці перед ними йшов ліктор. Вони вільно розпоряджалися своєю власністю, в суді давали свідчення без присяги; того, хто їх ображав, чекала смерть. На іграх весталки сиділи на почесних місцях, могли врятувати засуджених до страти.
Римських весталок якась сила прирікала на довічне «чернецтво», хоча, коли закінчувався термін обов'язкового служіння Весті, їм не було сорока років. Вони були казково багаті, їх імена знав увесь Рим, проте чоловіків не приваблювала настільки вигідна партія. Існувало повір'я, що шлюб з колишньою весталкою приносить тільки нещастя.
Інститут весталок зберігався до часів імператора Феодосія I, який у 380 р. заборонив культ Вести. У 394 р. колегія весталок була розпущена, а будівлі й майно відійшли у власність імператора. Останньою великою весталкою стала Коелія Конкордія.

Тога (лат. toga) — верхній чоловічий одяг у Стародавній Греції та Стародавньому Римі. Право носити тогу мали тільки громадяни.
Тога являла собою полотно вовняної тканини еліптичної форми, яка драпірувалась навколо торсу через ліве плече так, що руки лишались вільними. Довжина тоги могла сягати 6 м, а округлий край міг відстояти від прямого у найширшому місці на 2 м.

Туніка (лат. tunica) — у давніх римлян рід сорочки, спочатку вовняної, з 4 ст. н. е. виготовляли з льону. Це перекинуте на плечах полотно завдовжки до колін (чоловічі) або до кісточок (жіночі), з вирізом для голови. Бока зшивали, залишаючи отвори для рук (пізніше стали й пришивати рукава). Туніки прикрашали вишивкою або тканою каймою іншого кольору. Жінки на туніку з рукавами одягали безрукавну туніку, чоловіки — тогу.
Туніки були поширені ще у Давній Греції, звідки їх запозичили римляни. Та й після падіння Римської імперії у туніки вдягались і мешканці материкової Європи, й жителі Британських островів.
Грецька туніка не мала рукавів, а її візерунки вказували на приналежність власника до певного міста-держави. Шили їх зі льону чи тонкої вовни.
Римляни спочатку перейняли такий самий варіант, згодом придумали додавати рукави. Вони ж вирішили, що туніку можна використовувати максимально практично. І почали одягати її під військову амуніцію або тогу — для тепла. Також підперезували туніку паском. Довжина могла бути різною: від довжелезних (до п'ят), до коротких (до середини стегон).

Патрон — знатний громадянин (спочатку з патриціїв), покровитель залежних від нього вільновідпущеників і клієнтів та їх захисник на суді. Особливий слуга (номенклатор) допомагав підтримувати численні взаємини з клієнтами.
Клієнти, у свою чергу, повинні були щоранку вітати свого патрона в його будинку, виконувати функції посильних, бути його особистою охороною або клакери при виступах. Якщо патрон хотів висунути свою кандидатуру на державну посаду, клієнти були зобов'язані голосувати за нього на народних зборах (коміціях). Однак після того як були прийняті закони, які встановили подачу голосів за допомогою табличок, перевірка на вірність патрону стала неможливою, що було досить зручно для клієнтів, оскільки багато з них мали кількох патронів і через це не могли зважитися , за кого віддати свій голос.
Міста і провінції Римської імперії також були під заступництвом патрона, найчастіше римського сенатора, обов'язком якого був захист інтересів міста або провінції у Римі. Приміром, Цицерон був патроном провінції Сицилія, чиї інтереси він захищав у справі Верреса.
Під час громадянських воєн в Римській імперії деякі полководці з популярів призначали себе патронами своїх військ.
Під заступництвом патрона також перебували деякі поети, як, наприклад, знаменитий епіграмматіст Марціал.

Клієнт (від лат. cliens) — означало в Давньому Римі вільного громадянина, який добровільно віддавався під заступництво патрона (попередника італійського хрещеного батька). Патрон усіляко сприяв своїм клієнтам, які, в свою чергу, під час виборів повинні були підтримувати кандидатуру свого патрона або його партнера. Саме латинське слово cliens походить від більш раннього cluens (той, що слухає) в сенсі людини, яка завжди напоготові у свого патрона.


УРОК 56. ВИНИКНЕННЯ ХРИСТИЯНСТВА

Мета уроку: познайомити учнів з історією виникнення християнства, ученням Ісуса Христа, причинами швидкого поширення християнської релігії.

Поняття і терміни для вивчення: монотеїзм, фарисеї, апостоли, церква, Старий Заповіт, Новий Заповіт, Біблія, толерантність, Християнство, месія, катакомби, церква, Старий Завіт, Євангеліє

Монотеїзм — віровчення про існування єдиного Бога, Творця всього сущого, видимого і невидимого, творіннями якого є всі інші істоти, як духовні так і фізичні, що відрізняє його від генотеїзму або політеїзму, виключаючи існування інших, рівних йому божественних істот. Зазвичай монотеїсти приписують Богу риси досконалості, такі як всемогутність, всюдисущність, всезнання, а також найвище благо в етичному розумінні.

Фарисеї — спочатку релігійно-національна, а пізніше суспільно-політична течія у Юдеї в епоху Другого Храму (530 до н. е. — 70 р. н. е.). Фарисеї була одна з трьох давньоєврейських філософських шкіл, поряд з садукеями та ессеями, що вийшли на перший план політичного життя в епоху Маккавеїв (з 167 р. до н. е.), хоча виникнення фарисейського вчення може бути віднесено до часу Ездри (прибл VI ст. до н.е.) . Вчення фарисеїв лежить в основі Галахи і сучасного ортодоксального юдаїзму.
Фарисеї признавали не тільки писаний закон Мойсея, але й «Закон усний», що обіймав незліченні приписи та передання, які нагромадились від законовчителів та ставили його часто вище за писаний на противагу садукеям, що признавали тільки закон Мойсея.
У Новому Заповіті фарисеї часто критикуються як лицеміри (Мт. 23:25,26), що у багатьох країнах стало тепер узагальненим позначенням людей які критикують за найменші дрібниці втрачаючи однак зв'язок і зміст у цілому.

Апостол — у Новому Заповіті звання дванадцяти найближчих послідовників, учнів Ісуса Христа. У ранньому християнстві термін позначав бродячих проповідників християнства.
У Новому Завіті є два основні значення терміна «апостол». У найширшому, загальному розумінні, будь-яка людина, котра може бути посланою Богом через Церкву з певним завданням, не залежно від того, керуватиме вона чи ні (порівняйте Фил. 2:25), може підпадати під визначення терміну «апостол». Це широке значення походить від взаємозв'язку між іменником «апостол» та дієслова грецької мови «посилати».
Проте, в Новому Завіті значно ширше вживання слова «апостол» у вузькому конкретному значенні — коли йдеться лише про вибрану групу апостолів Христа. Слово, яке зазвичай перекладається як «апостол» (та його варіанти, вираженні іменниками та дієсловами) зустрічається 80 разів у грецькому Новому Завіті. Не менше, ніж у 73 з цих випадків воно має спеціалізоване і обмежене значення слова.

Церква — культова споруда у православних, католицьких та окремих протестантських християн, у якій відбуваються релігійні богослужіння.

Старий Заповіт — одна з двох частин Біблії, в його основі лежить «Танах» та поділяється на книги Закону (Тора), Пророків (Невіім) та Писання (Кетувім), що в свою чергу поділяються на історичні, поетичні та повчальні твори.
Поняття «Старий Заповіт» є калькою з давньогрецької мови на старослов'янську.
Книги Старого Заповіту було написано у період з XIII до I ст. до н. е. давньоєврейською мовою, за виключенням деяких частин книги пророка Даниїла та книги Ездри, які було написано арамейською мовою. У період з III ст. до н. е. до I ст. н. е. Старий Заповіт було перекладено на давньогрецьку мову. Переклад був прийнятий першими християнами та зіграв важливу роль у становленні християнського канону Старого Заповіту.
Текст книг Старого Заповіту дійшов до нашого часу у вигляді багатьох давніх та середньовічних манускриптів давньоєврейською, арамейською, латинською, старослов'янською та іншими мовами.
Православна Церква у складі «Старого Заповіту» нараховує 39 канонічних та 11 неканонічних книг, відрізняючись цим від Римо-Католицької Церкви, що налічує 47 канонічних книг (додатково включаючи книги: Книга Товита, Книга Юдити, Мудрости, Сираха, Варуха, Лист Єремії, 1 і 2 кн. Макавеїв), або 45, якщо вважати книгу Єремії, Лист та Плач Єремії однією книгою.

Новий Запові?т або Новий Завіт — священна книга християнства, частина Біблії, написана християнськими святими давньогрецькою мовою (діалект Койне). За деякими джерелами, Євангеліє від Матвія вперше було створено арамейською мовою. Для християн уся Біблія з Новим Заповітом є Божим Словом, яке, хоч і писалося людьми, є богонатхненним.
Поняття "Новий Заповіт" у теперішньому розумінні вперше було використано апостолом Павлом у першому та другому посланнях до коринфян. У Новий Заповіт, що сформувався з 45-го до 140-го років н. е., богослови відібрали 27 книг, текст яких є єдиним для усіх християн. Він складається з чотирьох Євангелій — від Матвія, Марка, Луки та Івана, в яких розповідається про прихід Спасителя (Месії) Ісуса Христа, про його життя, смерть і воскресіння. В інших книгах (Діяннях і Посланнях апостолів, в Одкровенні Івана Богослова (Апокаліпсис) описується життя Христа, поширення християнства, тлумачиться віровчення, даються пророцтва про страшний суд та кінець світу. Канонізація Нового Заповіту відбувалася у складній боротьбі на Вселенських соборах.

Біблія — священна книга християнства, яка поділяється на дві частини: Старий Заповіт і Новий Заповіт — і складається з окремих книг, написаних різними авторами. Старий Заповіт написаний давньоєврейською мовою (біблійному івриті), за винятком деяких частин, написаних арамейською мовою. Новий Заповіт написаний на одному з діалектів старогрецької мови — койне.

Толерантність (від лат. tolerantia — терпіння) — у загальному значенні здатність приймати щось, не схвалюючи це. На індивідуальному рівні — це здатність сприймати без агресії думки, які відрізняються від власних, а також — особливості поведінки та способу життя інших. Терпимість до чужого способу життя, поведінки, звичаїв, почуттів, ідей, вірувань є умовою стабільності та єдності суспільств, особливо тих, які не є гомогенними ні у релігійному, ні в етнічному, ні в інших соціальних вимірах.

Християнство — один з напрямків єдинобожжя. Поряд з ісламом та буддизмом входить в число трьох світових релігій. Характерною особливістю християнства, яка відрізняє його від інших напрямків єдинобожжя, є віра в Ісуса Христа як втілення і прояв Бога заради спасіння всього людства і людського суспільства і настанови в істині. На відміну від християнства іслам та іудаїзм не визнають Ісуса Христа як одну з іпостасей Всевишнього.
Християнство зародилося на сході Римської імперії (території сучасного Ізраїлю, в Палестині) в I ст. Засновником вважається Ісус Христос. В наш час християнство є однією з найпоширеніших у світі релігій — його притримуються більше чверті людства. Християнство займає перше місце у світі за географічним розповсюдженням, тобто майже в кожній країні світу є хоча б одна християнська громада.

Месія — букв. «помазанник». Помазання-єлеопомазання особливим маслом (єлеєм) було частиною церемонії, що проводилася при воззведенні царів на престол і посвяті священиків у сан.
В іудаїзм «машиах» означає «цар». Іудеї вірять, що ідеальний цар, нащадок царя Давида, буде посланий Богом, щоб врятувати (духовно й/або фізично) народ Ізраїлю і людство. В християнскій традиції використовується також термін «спаситель». У певних напрямках ісламу месією іменується пір — глава громади, духовний учитель в суфіїв та деяких інших конфесіональних групах.

Катакомби. Початково катакомбами називалися підземні погребальні галереї під церквою Святого Себастьяна в Римі. Саме походження слова катакомби спірне і точно не встановлене, але відомо, що вперше воно стало використовуватися у зв'язку з цим місцем поховання.
Сьогодні слово обозначає будь-які підземні ходи, лабіринти, приміщення під землею, головним чином у містах.
Катакомби Рима — мережа античних підземних ходів, загальною довжиною 150—170 кілометрів, де було зроблено близько 750 000 поховань у період раннього християнства. Більшість з них розташовані вздовж Аппієвої дороги біля Рима. Характерними для вирубаних у туфі катакомбів є висічені в стінах прямокутні ніші (лат. loculi) різної величини, призначені для одного, двох, або декількох померлих. Нині майже усі ніші катакомб відкриті та порожні — проте збереглися по наш час і закриті, як наприклад, у катакомбах Панфіла.


УРОК 57. УЗАГАЛЬНЕННЯ ЗА ТЕМОЮ «ПАДІННЯ РЕСПУБЛІКИ ТА РАННЯ ІМПЕРІЯ В РИМІ»

Мета уроку: закріпити знання з історії Давнього Риму за темою «Падіння республіки та рання імперія в Римі», вміння користуватися історичною картою.


УРОК 58. ТЕМАТИЧНЕ ОЦІНЮВАННЯ ЗА ТЕМАМИ «ДАВНІЙ РИМ У VІІІ—І СТ. ДО Н. Е.», «ПАДІННЯ РЕСПУБЛІКИ ТА РАННЯ ІМПЕРІЯ В РИМІ»

Мета уроку: закріпити знання з історії Давнього Риму, вміння користуватися історичною картою.



МАТЕРІАЛ ДО ТЕМИ «ПАДІННЯ РЕСПУБЛІКИ ТА РАННЯ ІМПЕРІЯ В РИМІ»


Светоній Транквілл про Юлія Цезаря

...Він (Ю. Цезар) був винний у зловживанні владою і вбитий заслужено. Крім того, що він дістав почестей понад міру: постійний консул, довічний диктатор, опікування моральністю, потім — ім'я імператора, прізвисько «батько вітчизни», статуя серед царських статуй, підвищене місце в театрі — він навіть допустив на свою честь постанови, що перевищують людську межу: золоте крісло в сенаті й суді, ... храми, жертовники, статуї поруч з богами, назву місяця за власним ім'ям; і всі ці почесті він отримував і роздавав з власної волі.
У змові проти нього взяло участь понад шістдесят чоловік; на чолі її стояли Гай Кассій, Марк Брут і Децім Брут.


Аппіан про Юлія Цезаря

Залишилося всього чотири дні до відбуття, коли вороги вбили його (Цезаря) в сенаті, через заздрість до щастя Цезаря та його безмежної сили, чи, як вони самі говорили, через піклування про відновлення державного ладу батьків. Бо вони добре знали Цезаря і побоювалися, що, коли він підкорить і ті народи, проти яких він збирався йти, він, без сумніву, стане царем. Я думаю, що приводом до вбивства Цезаря стало це слово, бо між «царем» і «диктатором» є лише різниця в назві, насправді ж, будучи диктатором, Цезар був наче царем.
Коли злочин був здійснений вбивцями у священному місці над особою священною та недоторканною, розпочалася метушня в усьому місті; в цьому хаосі деяких з сенаторів було поранено, інших — убито.


Плутарх про Юлія Цезаря

Проте найбільше неприхованої ненависті до Цезаря, яка, врешті-решт, спричинила його смерть, викликала його прагнення царської влади. Для загалу римлян вона була основною причиною нелюбові до Цезаря, а для прихованих його недругів давно стала пристойним приводом, щоб кувати проти нього змову.
Однак ті, хто прагнув зміни державного ладу, скеровували свої погляди або на нього одного (Брута), або з-поміж інших віддавали йому перевагу, хоч ніхто не наважувався сказати про це йому відверто.
Цезарю не довелося скористатись могутністю і владою, до яких він прямував крізь незліченні небезпеки і яких досяг величезними зусиллями. Він дістав лише ім'я володаря і славу серед громадян разом з її невідступною супутницею — заздрістю.


Римська релігія

Вважається, що римляни багато в чому запозичили релігійні уявлення греків, давши лише інші імена їхнім богам.
Але, попри це, релігія римлян була досить самобутньою і має становити для нас інтерес, бо допоможе збагнути внутрішній світ цього великого народу. Відкриття бетону, куполів, спорудження водогів — все це здійснено за часів Риму і використовується і в наш час. Окрасою столиці Італії ще й сьогодні, майже через дві тисячі років, залишається Колізей. Римське право складає основу більшості правових систем країн.
У римлян була безліч богів і богинь. Вони ділилися на дві основні групи: духи — захисники домівки, яких вшановували у кожному будинку, та боги і богині державної релігії, яким вклонялися під час публічних церемоній.
Вирушимо на Капітолій, де ще за перших римських царів був побудований головний храм міста, присвячений богові Юпітеру.
Храм Юпітера будувався близько ста років. Юпітер такий же могутній, як бог греків Зевс. Юпітер — бог денного світла й блискавки. Як наймогутніший з богів він протегує царям, магістратам, державній владі.
Тріумфатори приносили до ніг Юпітера Капітолійського військову здобич, тут зберігаються скарби, римські громадяни довіряють нам свої заощадження та коштовності, вищі магістрати тримають тут свої документи. Іноді в Капітолійському храмі влаштовуються засідання сенату, а на майданчику перед храмом проходять народні збори.
Бічні приміщення в храмі Юпітера Капітолійського присвячені його дружині та дочці — богиням Юноні та Мінерві. Діва Мінерва походить з Етрурії — країни славних ремісників; вона протегує наукам, ремеслам, мистецтвам і дуже схожа на грецьку богиню Афіну. Юнона, богиня заміжніх жінок, іменувалася грецькою Герою.
Великою повагою користувався у римлян їхній прародитель — бог війни Марс (з грець. — Арес). А ще Янус і Сатурн. Янус вважався богом усякого початку і вартовим дверей. У мирний час ворота його храму були зачинені, а під час війни відчинялися. Януса зображали з двома обличчями — одне дивилося вперед, а інше — назад. Сатурном греки називали грецького бога Крона, поваленого з престолу батька Зев-са. За переказами, Крон-Сатурн оселився в Італії, розділивши владу з Янусом, навчив людей землеробству, виноградарству та суднобудування.


Римські селяни

Храми, в яких молиться простий народ, розташовані на Авентіні. Ми, селяни, молимося богам землеробства: господині хлібних ланів Церері, її дочці Лібері та богові вина Ліберу. В цьому храмі зберігаються документи народних трибунів. На вершині Авентіну побудований храм богині-мисливиці Діані. Споруджували його грецькі майстри за зразком знаменитого храму Артеміди Ефеської. Діана-Артеміда вважалася покровителькою всіх латинян і заступницею простих людей — плебеїв і навіть рабів. Храм Діани Авентінської слугував притулком для біглих рабів.
Ці боги римлян теж мають аналоги в грецькій міфології. Церера — це грецька Деметра, Лібера — дочка Деметри Персефона, бог вина Лібер — грецький Діоніс.
Богиня Веста — богиня домівки — дуже шанована в Римі. Її храм розташований на Форумі. Ми підтримуємо там священний вогонь усієї Римської держави. У нашому храмі зберігаються таємні святині, вивезені Енеєм з Трої. Ми виконуємо дуже давні складні обряди. Від нас шістьох залежить благополуччя Рима.
Храми розташовані не лише на вулицях міста, але й у кожного в домівках. Ми шанували сімейних богів — ларів і пенатів. Ларами називаються добрі душі померлих предків, а пенатами — таємних істот, хранителів кухні та комори. Ми уявляємо їх у вигляді маленьких чоловічків, що живуть біля вогнища. Фігурки цих чоловічків ми малюємо в кухні на стіні або робимо з глини та ставимо в особливі шафи, так звані ларарії. У дні народжень чи під час інших родинних свят ларарії відкриваються та прикрашаються квітами, у вогнища ми ставимо миски з їжею для ларів і пенатів — добрих охоронців домівки.
Ми дуже марновірні і, щоб дізнатися про майбутнє, відвідуємо гарус-піка. Він по нутрощах тварин передбачає, вдалою чи невдалою буде справа, що починається. Окрім гаруспіків, у Римі існує особлива група віщу-нів-авгурів. Вони стежать за небесними та природними явищами, за допомогою яких тлумачать волю богів.


Римська культура

Ми вже згадували про те, що римляни зазнали значного культурного впливу греків. Починаючи з часів ІІ-ої Пунічної війни дітей знатних римлян виховували грецькі вчителі — граматики, філософи, оратори, а іноді — художники та майстри мисливської справи. У II ст. до н. е. римська знать говорила грецькою настільки ж вільно, як і латиною. Під грецьким впливом перебували римська література і театр.
На часи правління Октавіана Августа припадає розквіт римської літератури. Він першим з правителів намагався впливати на людей за допомогою літератури. Помічником Августа у цій справі став його друг — Меценат — знаменитий багач і покровитель мистецтва.
Найбільшу самобутність римляни виявили у будівництві.


Місто Рим та його жителі

Рим виник як невеличке поселення і згодом перетворився на найбільше і величне місто Стародавнього світу. В античну епоху Рим нараховував близько мільйона жителів. Імператори, прагнучи увічнити своє ім'я, зводили розкішні споруди й монументи. Водночас Рим потерпав від перенаселеності, він був сповнений безліччю убогих халуп.
Жителі міста відвідували театральні вистави, гонки на колісницях, гладіаторські бої та цькування дикими звірами. Для цих вистав спеціально були побудовані особливі будівлі: цирк, театр, амфітеатр (Колізей). Дуже багато часу римляни проводили в лазнях — термах. Там містилися спеціальні дворики для боротьби та гімнастичних вправ, бібліотеки й читальні зали, сади — місця спілкування та обміну останніми міськими новинами. Багаті громадяни проводили на Форумі дуже багато часу, займаючись політичною діяльністю. Деякі віддавали перевагу службі в армії та фінансовій діяльності. Більшість простих громадян була ремісниками, торговцями або землеробами. Представники середніх шарів були представлені архітекторами, лікарями і т. ін.


Будинки римлян

Більшість римських громадян жили у квартирах великих багатоповерхових будинків — зазвичай чотири-п'ять поверхів. Деякі квартири були великі й розкішні, складалися з декількох кімнат. Такі квартири займали заможні громадяни, вони селилися на нижніх поверхах, побудованих з каменю. Інші селилися у тісних коморках на верхніх дерев'яних поверхах. Обігрівалися кімнати жаровнями, але через них існувала загроза пожеж. У римських багатоквартирних будинках не було каналізаційних трубопроводів, тому жителі викидали помиї прямо з вікон на вулицю, проте існувало центральне опалювання. Заможні римляни жили у власних окремих будинках.
Римляни дуже піклувалися про зовнішнє вбрання своїх будинків. Стіни прикрашали розписами, а підлоги — мозаїкою. Кімнати були оздоблені статуями. У кімнатах було небагато меблів через тісноту. До нашого часу дійшли різноманітні стільці, ліжка, столи, скрині та буфети для зберігання різного начиння, запасів і речей.


Що споживали римляни

На сніданок римляни частіше за все вживали хліб або пшеничні бісквіти з медом, інжиром і маслинами. Сніданок вони запивали вином або водою. Другий сніданок складався з хліба та їжі, що залишилася від вчорашнього обіду.
Обід складався з трьох блюд. Спочатку подавалися блюда, що викликають апетит: салат, редиска, устриці, сардини, яйця.
Головна зміна блюд складалася з семи страв, у тому числі риби, м'яса, домашньої птиці.
Замість того, щоб прибирати зі столу, раби зазвичай виносили повністю весь стіл, а натомість приносили новий, на якому гостям пропонувалися фрукти, горіхи, медове печиво. Страви запивали великою кількістю вина.

Одяг, взуття, прикраси, зачіски
у Стародавньому Римі

За тисячу років існування Риму мода не зазнала суттєвих змін. Більшість римлян носила одяг із вовняних або льняних тканин. В епоху імперії тканини привозилися з Індії та Китаю. Шовк, що доставлявся з Китаю, коштував за вагою утричі дорожче за золото.
Більшість одягу робилася з суцільного шматка тканини, який обертали навколо тіла та скріпляли особливими шпильками — фібулами.
Римські громадяни носили тоги, які одягали поверх туніки. Тоги сенаторів, як і їх туніки, мали широку пурпурну смугу.
Жінки носили туніки з льону або тонкої вовни. Заможні жінки поверх туніки надягали столу — довгий одяг з виляску або шовку. Багато жінок носили шарфи, щоб захистити своє волосся від вуличного пилу. Жінки дуже дбали про своє волоссям і робили з нього різноманітні зачіски, носили світлі або руді перуки. Вони використували декоративну косметику: білили обличчя, рум'янили щоки, фарбували губи, підводили очі.
Чоловіки стригли волосся та голили обличчя. В епоху пізньої імперії до моди увійшли довге волосся та борода.


Виховання дітей у Стародавньому Римі

Діти у Стародавньому Римі здобували освіту залежно від статку батьків. Діти найбідніших римлян не вчилися ні писати, ні читати, оскільки допомагали старшим по господарству. Хлопчики з більш заможних сімей починали відвідувати школу, досягши шестирічного віку. Вчилися у початковій школі до 11 років, а подальшу освіту здобували вдома. Дівчатка ж просто готувалися до заміжжя.
Багаті римляни мали особливого раба — педагога, який супроводжував дітей до школи. Більшість шкіл мала один клас, де навчалися дванадцять дітей. Закінчивши початкову школу, деякі хлопчики переходили до граматики (середня школа). Вони вивчали історію, астрономію, музику, філософію, геометрію, географію. Одним з найважливіших предметів була грецька мова, оскільки культура греків суттєво вплинула на всі сторони життя Стародавнього Риму.
Коли хлопцеві виповнювалося 13—14 років, він продовжував навчання з учителем красномовства — ритором. Таке навчання могло тривати досить довго.


АНТИЧНІСТЬ І ВАРВАРСЬКИЙ СВІТ

Після завоювання Греції римляни багато чого засвоїли з її культури. Вони почали носити такий самий одяг, як і греки, навчились у грецьких ораторів красиво говорити, звикли відвідувати театр, почали будувати величні храми на зразок грецьких, робили копії з грецьких статуй. Переможці самі були переможені грецькою культурою, яка була значно вищою, ніж у римлян.
Культура двох стародавніх народів — греків і римлян — називається античною культурою, або культурою античного світу. Слово «античний» означає «стародавній». Античну культуру вважають початком європейської культури.
Стародавні греки й римляни називали варварами всі інші Юлій Цезар племена й народи. Це слово походить від грецьких слів «барбарос» («іноземець») і «барбаре» («нерозбірливо говорити, бурмотіти»).
Варвари заселяли в ті часи територію Європи. Це були предки сучасних французів, німців, англійців, слов'ян та ін. Вони відставали від античного світу в культурному та економічному розвитку.
Римляни завоювали багато країн і народів. Варварські племена Європи були включені до єдиної державної системи Стародавнього Риму.


ДИКТАТОР СУЛЛА

У 82—79 рр. до н. е. диктатором у Римі став полководець Луцій Корнелій Сулла. Сучасники пишуть, що страшний погляд його блакитних очей було тяжко витримати. Спочатку Сулла служив офіцером у полководця Марія й уславився своїми військовими походами в різні частини світу. Солдати любили Суллу і нагородили його прізвиськом «Щасливий».
Під час І Мітридатової війни, коли Мітридат наказав знищити 150 тис. римлян, які оселилися у провінції Азії, Рим послав проти нього велику армію на чолі з Суллою. Мітридат, бачачи військову перевогу Сулли, вирішив мирно залагодити справу.
Поки Сулла воював з Мітридатом, Гай Марій зі своїми прихильниками захопив владу в Римі й стратив його прибічників. Повернувшись, Сулла жорстоко помстився Марію. Помста поступово переросла в політичні репресії. Гинули безневинні люди. Сулла дозволив усім убивати своїх ворогів і навіть оприлюднив списки їхніх імен — проскрипції (від латинського слова «скрібо», що означає «пишу»). За ці роки загинуло 40 сенаторів, 1500 вершників і багато інших людей. Майно, землю і рабів, які належали страченим, Сулла щедро роздавав своїм прибічникам.
Проголосивши себе диктатором, Сулла здобув необмежені права, зокрема карати й милувати, засновувати чи руйнувати міста, відбирати і роздавати царства.
Кінець життя жорстокого диктатора був безславним — його з'їли воші. Історик Плутарх пише, що вся одежа Сулли, ванна, де він купався, їжа, були зіпсовані цією пагубою. Багато разів на день занурювався він у воду, обмиваючи своє тіло, але марно.
Диктатура Сулли показала, що республіканським порядкам у Римі в І ст. до н. е. вже починало загрожувати самодержавство.

ГРЕЦЬКИМ ІСТОРИК ПЛУТАРХ
ПРО ПІДКОРЕННЯ ГАЛЛІЇ ЦЕЗАРЕМ

За вісім років Цезар підкорив Галлію і став її намісником. Це дало йому в руки величезне багатство. Військові успіхи прославили його ім'я в Римі й змусили сенат зважати на нього. Особисті якості зробили його улюбленцем армії, яка слухалася кожного його слова.


ПОЧАТОК ПОЛІТИЧНОЇ КАР'ЄРИ ЦЕЗАРЯ

Гай Юлій Цезар походив зі знатного патриціанського роду. Він вважав себе нащадком Ромула і Рема — легендарних засновників міста Риму. Народився Цезар у 100 р. до н. е. Майже все своє життя він провів у військових походах. Нерідко доводилося йому спати на простому похідному ліжку, загорнувшись у солдатський плащ. Переказували, що Цезар міг одночасно слухати, читати і писати.


ЗАВОЮВАННЯ ЮЛІЄМ ЦЕЗАРЕМ ГАЛЛІЇ

У ті далекі часи територію сучасної Франції населяли напівдикі племена галлів, і вона називалася Галлією. Пізніше Галлію завоювали племена франків, і її почали називати Францією. Римський сенат доручив Юлію Цезарю підкорити галлів і завоювати їхню країну. Серед галльських племен не було єдності, вони ворогували і воювали між собою. Цезар, який прибув до Галлії у 58 р. до н. е., скористався з цього. Сповідуючи відомий римський принцип «розділяй і владарюй!», він поступово, за вісім років, підкорив усю Галлію. Але ця перемога не була остаточною. Племена галлів постійно повставали, і римлянам весь час доводилося їх упокорювати.
Уся Галлія, завойована Цезарем, увійшла до складу Римської держави. Про похід до Галлії Цезар розповів у своїх «Записках про Галльську війну».


СОЮЗ ТРЬОХ ПОЛКОВОДЦІВ
(ПЕРШИЙ ТРІУМВІРАТ)

У 60 р. до н. е. Цезар правив римською провінцією Іспанією. Поступово в нього виник задум добитися ще більшої влади в самому Римі. Для цього він таємно домовився з відомими полководцями Марком Крассом і Гнеєм Помпеєм про те, щоб, діючи разом, поділити між собою владу в державі.


ЦЕЗАР У РИМІ

У 49 р. до н. е. Цезар остаточно вирішив захопити владу в Римі. У нього була армія, яка підкорялася кожному його слову. Сенат здогадувався про його наміри, тому заборонив Цезарю повертатися до Риму. Та Цезар порушив цю заборону і разом з військом перейшов через прикордонну річку Рубікон, щоб йти далі на Рим. При цьому він сказав: «Жереб кинуто!» (тобто «рішення прийнято»). З того часу вислів «перейти Рубікон» став крилатим. Він означає «зробити безповоротний крок, здійснити рішучий вчинок».
Зайнявши Рим, Цезар оголосив себе диктатором. Три роки після цього точилися війни між прихильниками Цезаря та його ворогами. Ці війни називають громадянськими, бо в них билися між собою громадяни однієї держави.


ЄГИПЕТСЬКИЙ ПОХІД ЦЕЗАРЯ

У цей час у Єгипті правили цар Птолемей і цариця Клеопатра, які були братом і сестрою. Цар і цариця не мирилися. Цезар допоміг Клеопатрі розгромити військо Птолемея, і царицею Єгипту було проголошено Клеопатру. Цезар одружився з нею, і Єгипет став ще однією провінцією Риму.


ПРИЙШОВ, ПОБАЧИВ, ПЕРЕМІГ!

Син царя Мітридата VI Євпатора Фарнак вирішив повернути собі втрачене його батьком Понтійське царство. Він розпочав війну проти Риму. Юлій Цезар розгромив військо Фарнака, а сам цар загинув під час втечі. Про свою перемогу Цезар повідомив римлянам коротко й лаконічно: «Прийшов, побачив, переміг!» Цей вислів став крилатим.


ЦЕЗАР — ПОВЕЛИТЕЛЬ РИМУ

Юлій Цезар зосередив у своїх руках необмежену владу. Сенат і консули слухняно виконували його накази. Цезаря почали називати імператором (у перекладі з латинської це слово означає «повелитель», так спочатку називали воєначальників у провінції).
Після Цезаря за словом «імператор» закріпилося його сучасне значення — «монарх». Почали випускати монети із зображенням Цезаря.


ЗАГИБЕЛЬ ЦЕЗАРЯ

Юлій Цезар був убитий на березневі іди в 44 р. до н. е. Деякі сенатори боялися, що в Римі замість республіки знову, як колись, будуть царі. Тому вони вирішили вбити Цезаря. Під час засідання в сенаті, коли сенатори зайняли свої місця, один з них підійшов до Цезаря і смикнув його за одяг. Це послужило сигналом для змовників. Вони кинулися на беззбройного Цезаря і закололи його кинджалами. Серед вбивць був Брут, родич Цезаря. Падаючи на землю, увесь закривавлений, Цезар вигукнув: «І ти, Бруте?!».
Цей вислів став крилатим, він означає докір зрадникові.


ДРУГИЙ ТРІУМВІРАТ
і ЗАГИБЕЛЬ РЕСПУБЛІКИ

Сенатори, які вбили Цезаря, намагалися переконати народ, що своїм вчинком вони хотіли врятувати республіку від небезпеки відновлення царської влади. Та народ ледь не розтерзав змовників, і їм довелося тікати з Риму. Невдовзі після вбивства Цезаря несподівано розлився Тибр, і римляни сприйняли це як кару богів за скоєний злочин.
Тіло Цезаря з великою пишністю спалили на вогнищі за римським звичаєм, а на тому місці спорудили храм на його честь.
Після цього почалася боротьба за вищу владу в Римі. На неї претендували консул Антоній, знаменитий полководець і тріумфатор, і молодий родич убитого Цезаря — Октавіан, якому тоді ледь виповнилося 19 років. До них приєднався ще один полководець, намісник Іспанії. У 43 р. до н. е. ці три воєначальники уклали союз для боротьби проти республіканців. Так виник Другий тріумвірат у Римі.
Антоній і Октавіан повели війська на Рим і жорстоко розправилися з республіканцями. Майно вбитих вони захопили і поділили між тими, хто їх підтримував.
Брут утік до Македонії, де зібрав велику армію, щоб знову йти на Рим. Але він зазнав поразки. У відчаї Брут заколовся мечем (42 р. до н. е.).


БОРОТЬБА ЗА ВЛАДУ
МІЖ АНТОНІЄМ І ОКТАВІАНОМ

Переможці поділили між собою управління Римською державою. Антоній узяв собі східну частину разом з Єгиптом, а Октавіан — західну частину разом із містом Римом. Антоній поїхав до Єгипту, одружився із вдовою Цезаря — царицею Клеопатрою і залишився там.
Через кілька років після цього Октавіан разом з римським сенатом оголосив Антонію війну. У 31 р. до н. е. біля мису Акцій у Середземному морі відбулася вирішальна битва кораблів Антонія з флотом Октавіана. Під час бою Клеопатра злякалась і, несподівано для Антонія, повернула свої кораблі назад до Єгипту. Антоній поплив за нею навздогін. Флот залишився без командування, і битва була програна.
Скоро після цього військо Октавіана зайняло Єгипет. Антоній кинувся на меч і заколовся. За легендою, горда цариця не захотіла бути полонянкою Октавіана. Клеопатра звеліла принести собі отруйних змій і померла від їхніх укусів.


РИМСЬКА ФАМІЛІЯ

Сім'я (латинською — «фамілія») дуже багато значила в житті стародавніх римлян. Головним у родині був батько — патер фаміліас. Він мав незаперечний авторитет.
На почесному місці в домі римляни тримали воскові портрети (маски) своїх померлих предків, а під час урочистих процесій їх виносили з дому.
Свою державу римляни уявляли як величезну родину (фамілію) з батьком-імператором на чолі.
Імператор Август відповідав ідеалу милостивого й справедливого правителя.


ВЛАДА ІМПЕРАТОРА

Починаючи з часів Августа, вища влада в Римській державі належала імператорові й переходила до наступників у спадок.
Перші 200 років імперії римляни не знали серйозних воєн.
Імператор дбав про порядок у столиці. За його розпорядженням будувалися водогони й каналізація; він давав кошти на освітлення вулиць, а під час розливів Тибру організовував будівництво гребель. Імператор пильно стежив за настроями простого люду. За його наказом понад 100 тис. чоловік безкоштовно одержували хліб.
Регулярно влаштовувалися масові розваги і свята. «Хліба й видовищ!» — таким було гасло римського люду.
На важливі посади в державі імператор призначав своїх вірних людей, нерідко відпущених на волю рабів — вільновідпущеників.
Службовці, яких призначав сам імператор, називалися прокураторами (від слова «турбуватися, піклуватися»). Вони одержували платню від імператора, тому він був певен у їхній відданості.
Імператор тримав у Римі особисту гвардію, воїни якої називалися преторіанцями. Вони теж одержували від імператора щедру платню за вірну службу. До гвардії відбирали найсильніших, найвродливіших і найбільш відданих воїнів.


ІМПЕРАТОР НЕРОН

Встановлення імперії зміцнило Римську державу. Проте були імператори, які зловживали владою. Протягом чотирнадцяти років на чолі держави стояв жорстокий імператор Нерон (54—68 рр.).
Імператором його проголосили ще зовсім молодим. В юності Нерон захоплювався співом, музикою, театральною грою. Він навіть мріяв бути артистом. Але потім його характер різко змінився. Придворні втягли його в боротьбу за владу. За наказом Нерона було вбито його дружину і рідну матір. Нерон наказав підпалити Рим і, стоячи на горбі, здаля спостерігав за грандіозною пожежею. Згоріли всі будинки й храми, загинуло багато людей. Тисячі залишилися без даху над головою.
Сучасники переказували, що в цей час Нерон співав і читав свої вірші. Він хотів, щоб пожежа надихнула його на написання поеми про загибель Трої.
Після пожежі, щоб задобрити римлян, Нерон безплатно роздавав хліб і дарував дрібні гроші. Він оголосив, що Рим підпалили християни, і влаштував масові страти ні в чому не повинних людей. Християн розпинали на хрестах, віддавали на розтерзання диким звірам у цирку.
Нарешті народ не витримав влади жорстокого тирана. Проти імператора спалахнуло повстання. Сенат викликав його в суд. Нерон злякався і втік. Відчуваючи, що йому загрожує безчестя, він наказав рабу заколоти його мечем. В останню хвилину, як розповідають, він вигукнув: «Який великий артист загинув!».


РИМСЬКИЙ ІСТОРИК СВЕТОНІЙ
ПРО ПОЖЕЖУ В РИМІ

Шість днів і шість ночей бушувала пожежа. Люди шукали порятунку в кам'яних пам'ятниках і склепах. Крім житлових будинків, палали палаци прославлених полководців, храми богів, горіло все славетне та пам'ятне, що збереглося з минулих часів. Цією пожежею Нерон милувався з вершини Меценатової башти, насолоджуючись, за його словами, прекрасним полум'ям, і, одягнений у театральний костюм, співав арію з трагедії «Падіння Трої». І ось такого правителя Рим терпів майже 14 років, поки нарешті не повстав.


НОРМИ РИМСЬКОГО ПРАВА
(Уривки)

Благо народу — це найвищий закон. Кожна країна має свої закони. Нікого не виправдовує незнання закону. Новий цар — новий закон.
Ніхто не може бути покараний двічі за той самий злочин.
Ніхто не може бути суддею у власній справі.
Немає такого закону, який подобався б усім.
Договори треба виконувати.
Під час війни закони мовчать.
Один свідок — це не свідок.
Треба вислухати й протилежну сторону.


РИМСЬКЕ ПРАВО

Право — це закони та правила, за якими живуть люди у суспільстві. Існують писані й неписані закони. Неписані закони — це традиції та звичаї кожного народу. Кожна держава має своє право, тобто свої закони.
У сучасних європейських країнах, наприклад у Англії, Франції, Німеччині, Італії, закони ґрунтуються на стародавньому римському праві. Слово «право» — латинською мовою «юс», а «клянуся» — «юро», тому правосуддя називається юстицією, а наука про закони — юриспруденцією.
Найдавніший збірник римських законів (V ст. до н. е.) мав назву «Закони XII таблиць», оскільки текст 'їх було відлито на 12 бронзових таблицях, виставлених на римському Форумі. Закони було складено чітко й зрозуміло. Вони охоплювали різні аспекти життя людей. Усі громадяни Римської держави були рівні перед законом.
Закони суворо карали злодіїв. Наприклад, за крадіжку чужого зерна спійманого злодія розпинали на дереві. Якщо хтось підпалював клуню з хлібом чи снопи біля неї, злочинця також спалювали.
З Тарпейської скелі в річку Тибр скидали брехливих свідків, а також підкуплених суддів.
У рабство продавали боржника, який не міг повернути борг, а також дезертирів з армії.


ІМПЕРАТОР ТРАЯН

Найбільших розмірів Римська імперія досягла за часів правління імператора Траяна з династії Антонінів. Він правив на початку II ст. Більшу частину свого життя Траян провів у військових походах.
У 106 р. велика римська армія переправилася через Дунай і напала на плем'я даків (предків сучасних румунів). Дакію було завойовано і перетворено на римську провінцію. Коли імператор повернувся до Риму, він влаштував собі розкішний тріумф. На арені Колізею відбулися пишні ігри. За кілька днів було вбито 11 тис. рідкісних диких звірів. Після цього билися 10 тис. пар гладіаторів. На згадку про перемогу над даками імператор Траян наказав спорудити на Форумі високу кам'яну колону.
Зверху до самого низу вона була вкрита стрічкою барельєфів, які відображали епізоди боротьби з даками. На вершині колони стояла статуя самого імператора Траяна.
Коли Траян помер, у постаменті колони замурували золоту урну з прахом імператора.
ПІСЛЯ перемоги над даками Траян рушив походом на Вірменію. Він завоював Вірменію й оголосив її римською провінцією. Потім Траян пішов війною на Месопотамію. Месопотамія також стала римською провінцією.
Траян вважався в Римі зразковим правителем. Про нього навіть з'явилася приказка: «Будь щасливіший за Августа і кращим за Траяна!».


ТЕРМИ

Велику роль у житті римлян відігравали терми — розкішні лазні (бані), які водночас слугували клубами для римлян. Там можна було приємно провести час: зайнятися гімнастикою, поспілкуватися з друзями, послухати вірші молодих поетів і, звичайно, помитися.
Терми імператора Каракалли (початок III ст.) одночасно вміщували до 18 тис. чоловік. У них був басейн для плавання, лазні з гарячою і холодною водою, зали відпочинку. Підлоги в лазнях підігрівалися знизу гарячим повітрям. Терми оточував великий сад. У саду були бібліотека, гімнастичний майданчик, стадіон. Стіни терм прикрашались мармуровими колонами й статуями. На кінець І ст. до н. е. в Римі налічувалось 170 терм. Користувалися лазнями всі вільні римляни, багаті й бідні.


КОЛІЗЕЙ

Дуже поширеними спорудами в імперії були амфітеатри й цирки. На арені відбувалися вистави, а навколо неї здіймалися східцями місця для глядачів. Слово «цирк» походить від латинського «циркус» — «круг».
Найбільшим амфітеатром у Римі був Колізей (це слово означає «величезний»). Раби будували його вісім років і закінчили роботу у 80 р. У ньому могли розміститися понад 50 тис. глядачів. Місця для них розташовувалися навколо арени чотирма ярусами і здіймалися на висоту 48 м. Під величезною ареною були викопані підвали, де тримали диких звірів і полонених. У Колізеї влаштовували ігри гладіаторів, цькування диких звірів, а також морські бої. Для цього арену Колізею наповнювали водою через підземні труби.
У спеку над цирком напинали тент для захисту глядачів від сонця. Ігри тривали багато днів. На честь відкриття Колізею вони продовжувалися 100 днів. За цей час на арені цирку загинуло кілька тисяч гладіаторів і було зацьковано п'ять тисяч диких звірів.
В архітектурі Колізею втілено ідею величі й непорушності Римської держави. Величні руїни Колізею й нині прикрашають Рим.


БЕНКЕТ У ТРІМАЛЬХІОНА

Тут з'явилися раби, які послали перед ложами килими. Слідом за ними внесли величезну таріль, на якій лежав велетенський кабан із шапкою на голові, що тримав у зубах два кошики з пальмового гілля. У них були фініки двох сортів. Навколо кабана лежали поросята, зліплені з тіста. Слуга дістав мисливський ніж і тицьнув кабана в бік. Звідти випурхнула зграя дроздів. Раби тут же половили всіх пташок. Тоді Трімальхіон наказав дати кожному гостеві по дрозду і сказав: «Ось бачите, які гарні жолуді з'їла ця свиня!». Тут же раби взяли із зубів кабана кошики і поділили фініки між гостями.
Уривок з роману римського письменника Петронія «Сатириком» (середина І ст.)


ПОМПЕЇ ТА ГЕРКУЛАНУМ —
МІСТА, ПОХОВАНІ ЖИВЦЕМ

Ми довідуємося про те, як жили люди Римської імперії, з розкопок давньоримських міст — Помпеїв і Геркуланума. Ці міста стояли на березі Неаполітанської затоки, біля підніжжя вулкана Везувію.
Римляни вважали Везувій згаслим вулканом. Історики згадують навіть озеро та гай у його кратері. У цьому гаю ховався колись ватажок повсталих гладіаторів Спартак. Біля підніжжя гори виросло кілька квітучих міст і сіл. На схилах Везувію зеленіли виноградники.
У Помпеях було багато красивих вілл римської знаті, палаців, храмів, термів, водогонів, стадіонів і театрів.
У 79 р. несподівано почався землетрус. Пролунав моторошний гуркіт, задрижала земля, з вершини Везувію вирвалося полум'я, і почалося виверження вулкана. Людей охопив невимовний жах. Кожний намагався врятуватися, як міг. Дехто сховався в підвалах своїх будинків і там загинув. Люди вмирали від отруйних газів, що виходили з вулкана. Через дві доби Помпеї було на 15 м засипано шаром каміння та попелу. Вітер заніс вулканічний попіл з Італії аж до Єгипту.
Геркуланум був залитий потоком рідкої грязюки також на 15 м. Жителі міста зрозуміли, яка небезпека їм загрожує, тому вони вчасно покинули місто.
Минув час, і люди забули про Помпеї та Геркуланум. Над заваленими попелом руїнами виникли нові поселення. Триста років тому один селянин копав колодязь. Він натрапив на мармурові плити й колони. Відтоді почалися розкопки Помпеїв. З-під землі дістали багато мармурових статуй, розкопали рештки будівель. На сьогодні міста, колись поховані під землею, майже повністю відкопано. Нині там музей просто неба.
Учені залишили на своїх місцях усі знахідки. На прилавку крамниці лежить мідна монета, яку за хвилину до катастрофи поклав покупець. Усередині будинків збереглися деякі меблі. Це дерев'яні ложа, бронзові триніжки тощо.
Іноді лопати археологів провалювалися в якусь незрозумілу порожнечу. Учені здогадалися залити ці порожнечі рідким гіпсом, і виявилося, що це — все, що залишилося від тварин і людей, які загинули під час виверження вулкана. Гіпсові статуї цих людей і тварин можна також побачити в музеї.
Під час катастрофи загинув відомий римський учений- природознавець Пліній Старший. Він залишився в Помпеях, щоб спостерігати виверження. Про події тих днів нам розповів його племінник, письменник Пліній Молодший.


РОЗПОВІДЬ ПЛІНІЯ МОЛОДШОГО
ПРО ВИВЕРЖЕННЯ ВЕЗУВІЮ

Над горою з'явилася хмара, схожа на стовп. Вона здіймалася догори і розширювалась, набираючи форми пінії*.
Супроводжувана безперервним гулом вибухів, ця хмара — то біла, то чорна — дедалі більше розповзалася. Невдовзі на землю і на море почали падати попіл і чорні уламки каміння. Наступного дня, о сьомій ранку, було досить темно. Проте можна було бачити, що міські будівлі дуже пошкоджені землетрусом і загрожують обвалом. Море відступило від берега, як це звичайно буває під час землетрусу. Чорну хмару над горою прорізали вогненні блискавиці і спалахи полум'я, як це буває під час грози.
Рятуючись від натовпу, що тікав, ми зійшли з дороги. Ледве встигли ми сісти обабіч, як нас огорнула темрява, та не така, як уночі, коли небо у хмарах і місяця не видно, а така, яка буває в зовсім темній кімнаті. Дощ з попелу сипав так рясно, що доводилося підійматися і струшувати його, щоб не бути засипаним зовсім. Коли нарешті показалося сонячне світло, слабке і непевне, як під час затемнення, весь світ перед нами перемінився. Усе поспіль було покрите білим, як сніг, попелом.


З БІОГРАФІЇ
РИМСЬКОГО ФІЛОСОФА СЕНЕКИ

Серед римських філософів особливо уславився Сенека. Він повчав, що філософ має зберігати незворушність і душевний спокій, що б не трапилося. Сенеці належать вислови, що стали крилатими: «Крізь терни до зірок», «Жити — значить боротися!», «Вік живи — вік учись».


РЕЛІГІЙНА КРИЗА в РИМСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

На початку нашої ери поступово згасає віра в грецьких і римських богів. Античні філософи навчали, що сонце, земля, вогонь — не боги, а явища природи. Язичницькі боги були жорстокими, вередливими, розпусними і мало чим відрізнялися від людей.
Римляни почали захоплюватися деякими східними релігіями. Так, надзвичайно популярним став культ єгипетської богині Ізіди, яку зображували як матір з дитиною на руках. Ідеї простого й невибагливого життя та милосердя пропагувалися античними філософами. Учені вже давно замислювалися над тим, у чому сенс людського життя. Невже тільки в багатстві, славі, чуттєвих насолодах?


ЗАРОДЖЕННЯ НОВОЇ ВІРИ В ПАЛЕСТИНІ

Християнство виникло у Палестині, яка в 63 р. до н. е. стала римською провінцією під назвою Іудея. Населення підкорялося римським законам і римському наміснику. Як і повсюди в завойованих землях, народ ненавидів римлян. Іудеї вірили, що бог Ягве звільнить їх від римського ярма й відродить їхню державність.
На початку І ст. в Палестині було багато мандрівних проповідників, які провіщали пришестя Месії, тобто Бога-визволителя. Офіційна єрусалимська церква переслідувала і нерідко суворо карала таких проповідників.


ІСУС ХРИСТОС

У цих умовах виникла віра в Ісуса Христа, зі вчення якого постала християнська релігія. Про його життя ми дізнаємося з Євангелій (у перекладі з грецької — «добра звістка»), написаних у другій половині І ст. за спогадами його учнів. Вони повторювали те, що запам'ятали з висловлювань Ісуса, розповідали про його служіння людям, чудеса, мученицьку смерть на хресті і воскресіння з мертвих.
Сам Ісус не писав нічого, навчаючи людей усно. В Євангеліях висловлювалося переконання, що Ісус Христос — син Бога, що він ще раз зійде на землю, і тоді настане «страшний суд», після якого праведники потраплять у рай, а грішники — в пекло.
Доповнені іншими записами, Євангелії увійшли до Нового Заповіту — другої частини Біблії.
Нові принципи знайшли глибокий відгук у серцях усіх, хто страждав і був пригноблений, усіх скривджених і позбавлених рідного дому рабів Римської імперії. Люди вірили, що в Царстві Небесному Бог відплатить по справедливості бідним і багатим, добрим і злим. Це вселяло в них надію.


ПОШИРЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ МОРАЛІ

Зі Сходу, з Палестини, прийшло до Риму християнство.
Християни проповідували: замість помсти — любов до ближнього, милосердя та всепрощення; замість ворожнечі між панами і рабами — рівність усіх перед Богом; замість похмурої безвиході — надію на спасіння та вічне блаженство. Християни допомагали один одному, вони турбувалися про вдів і сиріт, хворих і калік, відвідували і втішали ув'язнених.
В умовах жорстокого і розпусного Риму християнська мораль приваблювала дедалі більше людей.


РИМСЬКА ВЛАДА І ХРИСТИЯНИ

Спочатку римська влада байдуже ставилася до проповідників нових учень. Та ось у III ст. могутня криза струсонула Рим, життя погіршало. Виникла думка, нібито це — кара за те, що римляни забули своїх богів і перестали їм служити. Римські імператори заходилися будувати нові храми і вимагали від підданих ретельнішого виконання релігійних обрядів. Вони стали рішуче переслідувати тих, хто проповідував «чужу» віру, і насамперед християн. їх мучили, кидали на розтерзання диким звірам у цирку, розпинали на хрестах. Але християни не боялися тортур і смерті. їх підтримувала віра в те, що Бог не залишить їх і після смерті подарує вічне блаженство і Царство Небесне за їхні страждання і муки.


УТВОРЕННЯ ХРИСТИЯНСЬКОЇ ЦЕРКВИ В РИМІ

Віруючі християни створили свою організацію — церкву. Це слово означає «громада». На чолі християнської громади стояв єпископ. Керівник великої громади називався патріархом (від латинського слова «патер» — «батько»).
Перші християни збиралися у катакомбах, підземеллі під Римом, де колись добували камінь для будівництва.
Поступово християнство стало головною релігією Римської імперії. Гоніння на християн припинилися, і з часом самі імператори прийняли християнську віру.
У 313 р. римський імператор Константан видав закон, яким визнав християнську релігію. Сам він також прийняв християнство.
Центром християнства став Рим, а римського патріарха почали називати папою римським.
У IV ст. учений Ієронім переклав Біблію латинською мовою. Християнство поширилося і серед варварів — германців, кельтів. Згодом Біблію переклав на мову готів — великого і могутнього германського племені — єпископ Ульфіла.


ХРИСТИЯНСТВО І РИМСЬКА КУЛЬТУРА

Християни вважали язичницьку релігію греків і римлян ворожою християнському світові. Тому коли християнство було визнане офіційно, віруючі почали руйнувати храми античних богів або перебудовувати їх для своїх потреб.
Розкіш римлян викликала ненависть у бідних і рабів. Вони руйнували прекрасні вілли та палаци, розбивали дорогоцінні мармурові скульптури, знищували твори мистецтва. Було спалено багато сувоїв папірусу із творами античних поетів, філософів, учених. У 394 р. було заборонено Олімпійські ігри, а всі спортивні споруди невдовзі зруйновано. За два тисячоліття своєї історії християнська релігія зазнала значних змін, та незмінним залишилося одне — віра в Ісуса Христа та його високу, гуманну мораль.




ЗАПИТАННЯ ДО ТЕМИ «
ПАДІННЯ РЕСПУБЛІКИ ТА РАННЯ ІМПЕРІЯ В РИМІ»

1. Чому в Римі розпочалися громадянські війни?

2. Чого прагнули досягти брати Граки, розпочинаючи свої реформи?

3. Проголошення тріумвірату послаблювало чи посилювало Рим?

4. Як Светоній пояснює мотиви осіб, що здійснили убивство Юлія Цезаря?

5. Яким було ставлення Светонія до убивства Цезаря? Чому ви так вважаєте?

6. Що, на думку римського історика Аппіана, стало причиною, а що приводом до вбивства Цезаря?

7. Якими мотивами керувалися, на думку Аппіана, убивці Цезаря?

8. Яким, на вашу думку, є ставлення історика Аппіана до убивства Цезаря? Чому ви так вважаєте?

9. Порівняйте ставлення до вбивства Цезаря Аппіана та Светонія.

10. Порівняйте, як пояснюють причини убивства Цезаря Плутарх та римські історики.

11. Що давньогрецький Плутарх вважає причинами убивства Цезаря, а що приводом?

12. Чи можна встановити, яким було особисте ставлення Плутарха до убивства Цезаря?

13. Як сучасні історики пояснюють причини убивства Ю. Цезаря?

14. Що є спільного в поясненнях убивства Ю. Цезаря стародавніми істориками та сучасними?

15. Якою мала бути політика Цезаря, на думку сучасних істориків, щоб уникнути змови?

16. Чому Цезар переміг у громадянській війні?

17. Що означає крилатий вислів «перейти Рубікон»?

18. Які реформи провів Цезар?

19. Чому виникла змова проти Цезаря?

20. Розв'яжіть історичну задачу: Гай Юлій Цезар загинув у 44 р. до н. е. у віці 56 років. Коли він народився?
.
21. Чому змовники не змогли утриматися при владі?

22. З якою метою створювалися тріумвірати?

23. Чи можна римських імператорів I ст. н. е. вважати тиранами? Чому?

24. Дайте визначення поняття «імперія».

25. За що засуджують Нерона?

26. Чому правління династії Антоніанів називають «золотим століттям» римської історії?

27. Арес — це ... .

28. Діана — це ... .

29. Аїд — це ... .

30. Плутон — це ... .

31. Артеміда — це ... .

32. Нептун — це ... .

33. Посейдон — це ... .

34. Асклепій — це ... .

35. Зевс — це ... .

36. Гера — це ... .

37. Гермес — це ... .

38. Ескулап — це ... .

39. Гефест — це ... .

40. Афродіта — це ... .

41. Діоніс — це ... .

42. Венера — це ... .

43. Персефона — це ... .

44. Лібера — це ... .

45. Справедливо чи ні, що Ромул та Рем успадковували владу від їх батька Нумітора?

46. Назвіть вищий орган влади республіканського Риму.

47. Римський імператор, що вважав себе великим актором.

48. Як називалися парадні ворота, що зводилися в Римі на честь військових перемог?

49. Що означає «республіка»?

50. Намісником якої римської провінції був Гай Юлій Цезар?

51. Жриці, богині домівки.

52. Народні трибуни в сенаті під час голосування мали право виголошувати слово «вето». Що воно означало?

53. Сенатор, друг Цезаря, що очолив проти нього змову.

54. Як називалася особиста охорона імператора?

55. Про кого казали: бідним він приїхав до багатої країни, а виїхав багатим з бідної країни.

56. Остання єгипетська цариця, після смерті якої Єгипет перетворився на провінцію Риму — це ... .

57. Сенат — це ... .

58. Нерон — це ... .

59. Тріумфальна арка — це ... .

60. Весталки — це ... .

61. Преторіанці — це ... .

62. Бідні римляни жили:
а) в палацах на Капітолійському горбі;
б) у маєтках;
в) у квартирах багатоповерхових будинків.

63. До визначних пам'яток Стародавнього Риму відносяться:
а) Пантеон;
б) тріумфальні арки;
в) акрополь.

64. В ... не тільки милися. Це були своєрідні клуби, в яких обговорювалися новини, займалися спортом, читали. Вхідна платня була дуже ...

65. Уміння красиво й правильно говорити навчав:
а) ритор;
б) лектор;
в) оратор.

66. Дівчатка у Стародавньому Римі діставали прекрасну освіту, відвідуючи школи разом з педагогами.
а) правильно;
б) неправильно.

67. Споруда на честь перемоги над ворогами — це ... .

68. Колізей — це ... .

69. Знаменитий амфітеатр у Римі — це ... .

70. Форум — це ... .

71. Римська площа, на якій проходило політичне життя римлян — це ... .

72. Тріумфальна арка — це ... .

73. Назвіть найбільш відомі споруди міста Давнього Риму. Яким було їхнє призначення? Які з них збереглися до нашого часу?

74. Які релігії з курсу історії Стародавнього світу вам уже знайомі?

75. Поясніть терміни: «політеїзм», «язичники», «монотеїзм»?

76. Як римляни ставилися до представників інших релігій?

77. Чому римська влада переслідувала християн, виявляючи толерантність (терпимість) до представників інших релігій?

78. Чому люди чекали й вірили у появу Месії?

79. Коли і де з'явився на світ Ісус Христос?

80. Які існують перекази про народження Ісуса Христа?

81. Що означають імена «Христос» та «Месія»?

82. Чого навчав людей Ісус Христос?

83. Що вам відомо про смерть і воскресіння Ісуса Христа?

84. Пригадайте, які міфи та перекази любили римляни, які герої їм подобалися.

85. Поясніть, чому римлян дивували християнські міфи та перекази.

86. Як сприймали римляни «нову породу» людей?

87. Припустіть, чи належав сам автор тексту до християн, наведіть аргументи.

88. Як християни порушували норми суспільного римського життя та чому?

89. У чому виявлялася ненависть римлян до перших християн?

90. Що, згідно з віруванням християн, становило безсмертну частину людської істоти?

91. Назвіть імена учнів Ісуса, що записали розповіді про його життя та вчення.

92. Грецьке слово, яке в перекладі означає «посланник», яким називали учнів Христа.

93. Як звали мати Ісуса?

94. Хто передбачив народження Ісуса?

95. Ім'я учня Ісуса, що зрадив його.

96. Рятівник, Божий посланець.

97. Іудейські жерці, які домагалися страти Ісуса Христа.

98. Місто, де почав проповідувати Ісус Христос.

99. Римський імператор I ст., який наказав піддати християн тортурам і тратам.

100. Місце страти Ісуса Христа.

101. Як називається частина Біблії, куди увійшли Євангелія — оповіді про життя Ісуса Христа?

102. Поясніть значення крилатого вислову «Побиття немовлят».

103. Поясніть значення крилатого вислову «Манна небесна».

104. Поясніть значення крилатого вислову «Поцілунок Іуди».

105. Поясніть значення крилатого вислову «Тридцять срібників».

106. Поясніть значення крилатого вислову «Нести свій хрест».

107. Поясніть значення крилатого вислову «Лукуллів бенкет»

108. Поясніть значення крилатого вислову «Підняти на щит»

109. Поясніть значення крилатого вислову «Ганнібалова клятва»

110. Поясніть значення крилатого вислову «І ти, Бруте!»

111. Поясніть значення крилатого вислову «Гуси Рим врятували»

112. Поясніть значення крилатого вислову «Ти в моїх руках, Африко!»

113. Поясніть значення крилатого вислову «Піррова перемога»

114. Поясніть значення крилатого вислову «Перейти Рубікон»

115. Видатний пам'ятник архітектури, колона заввишки 27 м, на якій зображені фрагменти воєнних дій — це ... .

116. Подібного спорудження не було у світі ні до, ні після. Його діаметр дорівнює висоті, а товщина стін — це ... .

117. Винахід римських архітекторів для забезпечення міста питною водою — це ... .

118. Як називалося парадне приміщення будинку знатних римлян?

119. Яке нововведення було винайдено римлянами при спорудженні будинків?

120. Яка форма зводу над будинком була винайдена римлянами?

121. Колона Траяна — це ... .

122. Пантеон — це ... .

123. Акведуки — це ... .

124. Атрій — це ... .

125. Бетон— це ... .

126. Статуя ... встановлена в Римі тому, що, згідно з легендою, вона вигодувала братів Ромула і Рема — засновників Рима, яких цар Амулий наказав утопити.

127. Під час нападу галлів на Рим ... почули чужинців і голосним гоготом розбудили сплячих римлян. Звідси пішов вислів: «... Рим врятували».

128. Білі ... карфагенського вождя Ганнібала були його головною бойовою силою у війні, особливо під час походу у 218р. до н. е.

129. Свого ... зробив сенатором римський імператор Гай Цезар Калігула. ... жив в особливій мармуровій стайні з годівницею із слонової кістки. Від імені ...-сенатора римській знаті розсилалися запрошення.

130. У Стародавньому Римі ... була символом відновлення, одужання, оскільки щорічно змінювала шкіру. ... була помічницею бога лікування Ескулапа.

131. Кому великий французький філософ і просвітитель присвятив рядки: «Людина без сорому, без віри, без честі, лукавий і невдячний, скупий і кровожерливий, спокійний у своїх злочинах»?

132. Кому належать слова та про кого йдеться: «Ця людина не зробила мені нічого дурного, я навіть уважав його своїм другом. Але він поводився, як цар, і знищив наші давні свободи. І я був з тими, хто виконав свій обов'язок»?

133. Кому належать рядки: «Кров'ю співгромадян накопичують майно жадібно примножують багатства свої, нагромаджуючи на убивство»?

134. Майстер щодо винаходу нових податків, автор фрази «Гроші не пахнуть», ініціатор запровадження податків на громадські туалети

135. Відомий як політик і філософ, автор фрази-повчання «Не задовольняйся поверховим поглядом»

136. «Вічний диктатор» — це ... .

137. Кому з відомих римлян належить фраза: «Нехай ненавидять, аби тільки боялися»?

138. Відомий римлянин, який, згадавши одного разу за обідом, що за день не зробив нічого гарного, вимовив легендарну фразу: «Друзі мої, я зганьбив день!»

139. Військовий чин особи, яка очолювала десять римських легіонів — це ... .

140. Хто став прототипом Святого Георгія, заступника лицарства?

141. Кораблі римського флоту були оснащені абордажними містками, названі ім'ям птаха. Якого саме?

142. Від латинської фрази «готуйся до війни» походить назва автоматичного пістолета ...

143. Склад римського легіону, вперше запроваджений Гаєм Марієм, називався ...

144. Другий ряд у війську легіонерів складали ...

145. У чому переваги найманої армії'?

146. Яке зображення містилося на прапорах легіонерів?

147. У Римі складанням списків сенату і виключенням із нього збіднілих патриціїв займалися ...

148. Після захоплення влади Октавієм у Сенаті був установлений золотий щит. Що було на цьому щиті?

149. В епоху становлення імператорської влади в Римі був створений другий тріумвірат, до складу якого входив Лепід, Октавіан і ...

150. Принцип державної влади, встановлений у Римі Августом, дістав назву...

151. Декан — це ... .

152. Маніпула — це ... .

153. Принципи — це ... .

154. Цензори — це ... .

155. Принципат — це ... .

156. Родоначальником римської політики необмеженої анексії територій незалежних держав був ...

157. На який термін обиралися імператори?

158. Перший тріумвірат був створений Цезарем, Крассом і Помпеєм з метою ...

159. Фразу «Карфаген має бути зруйнований» повторював на кожному засіданні римського сенату ...

160. Прізвисько Калігула, під яким увійшов в історію римський імператор, у перекладі означає ...

161. Свого коня зробив сенатором ...

162. Римський патрицій, який постійно надавав підтримку поетам, через що його ім'я увійшло в історію ...

163. Рідною мовою цариці Клеопатри була ...

164. Останні слова імператора Калігули, вбитого внаслідок змови...

165. Гаруспіки — це римські жерці, що пророкували майбутнє по ... —

166. До усиновлення майбутній імператор Октавіан Август доводився Юлію Цезарю...

167. Яку назву дістав новий римський календар?

168. На честь кого названий п'ятий місяць нового календаря? Назвіть його.

169. Як називалася третя частина кожного місяця?

170. Від якого слова походить назва «календар»?

171. Назвіть дату скасування юліанського календаря в нашій країні.

172. Назвіть дату запровадження юліанського календаря в Римі.

173. Скільки днів нараховував рік в юліанському календарі?

174. Діяч Римської республіки, друг і убивця Юлія Цезаря — це ... .

175. Траян — це ... .

176. Вергілій — це ... .

177. Калігула — це ... .

178. Тіберій — це ... .

179. Горацій — це ... .

180. Цицерон — це ... .

181. Гален — це ... .

182. Богиня ранкової зорі — це ... .

183. Римська Афродита — це ... .

184. Бог лікування — це ... .

185. Бог неба, римський Зевс — це ... .

186. Римський відповідник грецької Ніки — це ... .

187. Богиня квітів і весни — це ... .

188. Своєрідні клуби римлян, де можна було поспілкуватися з друзями, послухати вірші, зайнятися гімнастикою та ін.

189. Найулюбленіша розвага римлян

190. Аврора — це ... .

191. Венера — це ... .

192. Юпітер — це ... .

193. Вікторія — це ... .

194. Флора — це ... .

195. Терми — це ... .

196. Видовище жителів Рима, що влаштовувалося у Великому цирку.

197. Під час бенкетів багаті римляни дивували своїх гостей незвичайними стравами. Назвіть хоча б одну.

198. На скількох глядачів був розрахований Великий цирк?

198. Скільки тривала циркова вистава в Римі?

200. Скільки днів протягом року тривали свята в Римі?

201. Один із найвідоміших римлян, автор книги «Записки про Галльську війну» — це ... .

202. Поет, що оспівує любов і дружбу, автор вірша «Пам'ятник» — це ... .

203. Літератор, засланий за свою творчість у Дакію — це ... .

204. Найвідоміший твір Вергілія — це ... .

205. Поет, який був надзвичайно популярним у Римі: коли він входив до театру, всі вставали — це ... .

206. Як називають історики період кін. I ст. до н. е. — поч. I ст. н. е. у римській літературі?

207. Автор поеми «Фарсалія», що прославляє Помпея — це ... .

208. У Римі право засудженого звернутися до народних зборів з проханням про зміну вироку називалося...

209. За часів Цезаря законом вважалося...

210. Як змінився характер влади за часів Цезаря?

211. Де Антоній та Октавіан взяли гроші для боротьби з прихильниками республіки?

212. ... відновив закон про образу його величності, згідно з яким до суду притягувалися люди, які дозволяли собі піддавати критиці імператора

213. За часів якого імператора вперше в історії Риму рабам дозволили виступати із звинуваченнями проти своїх господарів?

214. Сенат, з яким співпрацював імператор Траян, удостоїв його титу-ла ...

215. Бестіардії — це ... .

216. Як з латини перекладається «імператор»?

217. Консул — це ... .

218. Меценат — це ... .

219. Хто називав себе принцепсом?

220. Преторіанці — це ... .

221. Збирачі податків, що керують провінціями — це ... .

222. Квадрига — це ... .

223. Головна площа міста — це ... .

224. «Годувальниця» засновників міста Рема і Ромула — це ... .

225. Назвіть найбільш відомі пагорби в Римі — це ... .

226. Скільки водогонів діяли в Римі, як вони називалися?

227. Яку кількість складало населення Рима кінця періоду республіки?

228. Архітектурні прикраси, які встановлено на початку великих вулиць для вшанування переможців — це ... .

229. Як називали главу римської родини?

230. Видатний політичний діяч, оратор, письменник. Вважав, що історія є свідком часу, світлом істини, життям пам'яті, учителькою життя — це ... .

231. Математик і астроном, автор трактату «Сферика» — це ... .

232. Назвіть найбільш відомих представників стоїчної філософії — це ... .

233. Імператор, філософ, автор нотаток «До самого себе» — це ... .

234. Автор праці «Лікарське мистецтво» — це ... .

235. Праця життя історика Тіта Лівія — це ... .

236. Найвідоміший історик періоду імперії — це ... .

237. Під час якого давнього обряду римляни вперше почали влаштовувати гладіаторські бої?

238. У Стародавньому Римі взуття чорного кольору мали право носити тільки ...

239. Під час різних свят римляни пили вино із посудини з вузьким горлом, що називалася ...

240. Під час похорону, удаючи, що в жалобній процесії беруть участь усі найстарші члени роду, несли ...

241. Традиційна вимога народу, що жадає розваг, до свого імператора

242. Кого римляни і греки називали варварами?
243. Чому поступово посилювалася влада полководців у Римі?
244. Чого хотів Сулла і як він цього домігся?
245. Яка перемога піднесла авторитет Цезаря? Про що домовилися три полководці?
246. Як Цезар завоював Єгипет?
247. Чому вбили Цезаря?
248. Яку небезпеку для римського життя приховувала влада полкові водців?
249. Назви риси характеру Цезаря, що свідчать про непересічність цієї людини. Які з них викликають у тебе особливі симпатії?
250. Пригадай, кого зображували на монетах в античному світі. Порівняй зображення на монетах Александра Македонського і Цезаря. Про що свідчить відмінність?
251. Як республіканці виправдовували вбивство Цезаря?
252. Чому народ не підтримав їх?
253. Хто боровся за владу в Римі?
254. Як Октавіан переміг супротивника?
255. Що означали ім'я і титул нового правителя Риму?
256. Які зміни відбулися в управлінні Римом за часів Августа?
257. Яке значення в житті римлян мала сім'я?
258. Яку роль відводив Август у своїй державі мистецтву?
259. Назви головних поетів доби Августа.
260. Яким богам поклонялися римляни?
261. Як жерці допомагали ухвалювати важливі рішення?
262. Як використовував свою владу імператор?
263. Хто такі вільновідпущеники, прокуратори, преторіанці?
264. У чому виявлялася жорстокість Нерона?
265. Хто такі клієнти і патрони?
266. Яке головне право було гарантоване кожному громадянинові?
267. Чим займалася більша частина населення Риму?
268. За часів якого імператора Римська імперія досягла найбільших розмірів?
269. Прочитай «Норми римського права». Які з положень не втратили свого значення і в наші дні? Поясни їх на прикладах з життя.
270. Як виникли і що означають слова: клієнт, патрон, юстиція?.
271. Поміркуй, скільки часу мусив працювати раб на господаря сільського маєтку, щоб викупити себе з неволі. Порівняй вартість одного раба й одного мула.
272. Які знамениті будівлі прикрашали Рим?
273. Опиши спосіб життя і звички багатих римлян. Як жили бідні люди?
274. Як загинули Помпеї та Геркуланум? Що відкрили вчені під вулканічним попелом у цих містах?
275. Які технічні та архітектурні винаходи римлян свідчать, що вони випередили свій час?
276. Де вперше з'явилися проповідники християнства?
277. Коли, якою мовою був написаний Новий Заповіт?
278. Чому в Римі поступово згасала віра в язичницьких богів?
279. Як римська влада ставилася до християн?
280. Коли християнство було офіційно визнано в Римі?
281. Як християни ставилися до римської культури? Чому?
282. Чи зберігають значення євангелічні повчання і в наші дні? Обґрунтуй свою думку.
283. Як ти оцінюєш факт ворожого ставлення ранніх християн до римської культури? Порівняй різні можливі погляди на ці події.
284. Поясни значення крилатих виразів, які увійшли до нашої мови з Нового Заповіту: «умивати руки», «вовк в овечій шкурі», «камінь спотикання», «наріжний камінь», «книга за сімома печатями», «не од світу сього», «Хома невіруючий», «продати за тридцять срібняків».


Попередня сторінка з Історії Стародавнього Світу 6 клас

Повернутися до змісту Історія Стародавнього Світу 6 клас


Наступна сторінка з Історії Стародавнього Світу 6 клас

 
         

 

 

 

 

 


 
 
       
 
 
Яндекс.Метрика