Тема № 8. Давній Рим у VІІІ—І ст. до н. е. Історія Стародавнього Світу, 6 клас

Тема № 8. Давній Рим у VІІІ—І ст. до н. е. Історія Стародавнього Світу, 6 клас

УРОК 48. ПРИРОДНІ УМОВИ ІТАЛІЇ ТА ВИНИКНЕННЯ МІСТА РИМ

Мета уроку: з’ясувати особливості природних умов Італії, засвоїти нові поняття: «патриції», «плебеї», «форум», «фамілія», «сенат».

Поняття і терміни для вивчення: Етруська цивілізація, латини, італікі, патриції, плебеї, патріархальне рабство, Палантін, Капітолій, Форум, пролетарій, патриції, плебеї, форум, фамілія, сенат

Етруски — давні племена, що населяли в 1-ому тисячоріччі до н. е. північний захід Апеннінського півострова — область, що називалася Етрурія (сучасна Тоскана), які створили розвинену цивілізацію, що передувала римській. Розмовляли етруською мовою.
Основне джерело відомостей про етрусків — повідомлення грецьких і римських авторів (Геродот, Діодор Сицилійський, Страбон, Тіт Лівій, Пліній Старший і ін.), а також археологічні матеріали з етруських гробниць і поселень. Збереглося близько 10 тис. етруських написів (переважно дуже коротких), з яких надійно інтерпретовані лише деякі.
Основу господарства етрусків становило землеробство (славилися етруські пшениця, виноград, льон), що через заболочені ґрунти вимагало значних меліоративних робіт. Важливу роль відігравало тваринництво. В Етрурії добували мідь і залізо, в обробці яких етруски досягли досконалості. Торгівля велася з грецькими колоніями в Південній Італії (особливо з Сібарісом), Атенами, Коринтом, Карфагеном та іншими, на суші — з північними заальпійськими країнами. З 5 сторіччя до н. е. в містах етрусків почалося карбування монет.
В VII сторіччі до н. е. у етрусків уже були численні міста-фортеці, які були економічними й політичними центрами, що утворювали разом із прилягаючими територіями міста-держави, що нагадували грецькі поліси. На чолі їх стояли спочатку царі, а з кінця VI — початку V сторіччя до н. е., з піднесенням військово-жрецької знаті, вищі посадові особи, що обиралися з аристократії. Збіднілі члени громад разом із залишками корінного населення й вольновідпущениками становили залежні соціальні шари суспільства. Їхня праця, очевидно, переважала як у сільському господарстві, так і в ремеслі, хоча число рабів було значним і постійно поповнювалося за рахунок воєн, піратства й работоргівлі. Імовірно, вже наприкінці VII ст. виникла конфедерація дванадцяти міст-держав (Вейї, Тарквінії, Цере, Вольсинії й ін.). Опанувавши біля середини 6 століття родючими землями в Кампанії, а потім і великими територіями в долині річки По етруски створили там колонії, також об’єднані у дванадцятимістя. Відповідно до легенд, етруська династія Тарквініїв правила з 616 по 509 роки до н. е. у Римі.
Вплив етрусків поширився майже на всю Італію. Однак конфедерація виявилася політично слабкою через своєкорисливу політику й суперництво окремих міст. Становище ускладнювалося соціальними протиріччями й опором населення залежних областей. Підсилювалася також активність зовнішніх ворогів. Греки в 524 і 474 роках нанесли етрускам поразки під Кумами, поклавши кінець їхньому морському пануванню; римляни близько 509 року вигнали Тарквініїв. Самніти витиснули етрусків з Кампанії, опанувавши в 423 році Капую, паданські володіння етрусків піддалися близько 400 року до н. е. навалі галів. Відсутність у етрусків політичної й військової єдності позначилося й у війнах з Римом, у ході яких римляни по черзі підкорили собі найважливіші етруські міста.
В 396 році до н. е. були завойовані Вейї, в 358 році до н. е. під римське панування підпав Цере, в 308 році — Тарквіній. З 310 року до н. е. почалося підпорядкування середньої й східної Етрурії, після 283 року в залежному від Рима становищі виявилася вся Етрурія.
Протягом двох сторіч етруски зберігали в більшості своїх міст, що перебували на становищі союзних Риму громад, колишній політичний устрій, культові установи й культурну самобутність.

Латини (лат. Latini) — народ італійської групи (італіки), мова яких (латинська) перебувала у найближчому спорідненні з сабінською, умбрською і оскською мовами. Латини послужили основою формування римського народу і романських народів у ході романізації. Історична область проживання — Лацій.

Італіки (лат. Italici) — у більш широкому сенсі: народи, що населяли Апеннінський півострів і навколишні землі (Сардинію, Сицилію) до створення Римської держави і згодом асимільовані римлянами. У більш вузькому сенсі — племена індоєвропейської групи, в давнину населяли Апеннінський півострів і говорили на італійських мовах.

Патрицій (лат. patricius, від pater) — батько, тобто «нащадок батьків».
У Стародавньому Римі спочатку до патриціїв відносили усе корінне населення, що входило до родової общини і становило римський народ (лат. Populus Romanus Quiritium), яке протистояло плебеям. Після виділення з роду вельможних патріархальних сімей до патриціїв почала відноситися тільки родова аристократія, предки якої колись становили царський сенат. Належність до родової аристократії можна було отримати тільки за правом народження, а також шляхом всиновлення або нагородження. Це право втрачалося після смерті або через обмеження в правах.
З кінця VI ст. до н. е. патриції перетворилися на пануючий клас — стан Римської республіки. Економічною основою їх могутності було виключне право на використання суспільної землі (ager publicus).
Після включення плебеїв до складу римського народу і зрівнянні їх у правах з патриціями (поч. ІІІ ст. до н. е.), верхівка патриціїв, або патриціата, і плебса, об’єднавшись, утворили нобілітет.
В епоху ранньої Імперії виник новий патриціат, який склав привілейовану частину сенаторського стану. До нього входили висунуті імператором уродженці Італії та провінцій. На цей час старі патриціанськи роди вимерли, і стан поповнився за рахунок неофітів, «аристократії по письму», яким імператор дав патриціанський титул як нагороду за службу (цей процес почав ще Юлій Цезар.
В епоху пізньої Імперії уроджених патриціїв майже не залишилося, а титулом патриція нагороджував виключно імператор. Цей титул був одним з найвищих звань у державі, але вже не був пов’язаний з певною посадою.

Плебеї (лат. Plebs — простолюдин) — незнатне вільне населення Стародавнього Риму, яке не входило в родові общини і не мало права на землю, а також політичних прав на відміну від патриціїв. Спочатку тільки патриції становили «Римський народ». Плебеї не могли брати шлюб з патриціями, їх не обирали на громадські посади, вони не отримували своєї частки землі під час поділу захоплених територій їх не включалося в триби, тобто вони не могли входити до складу давніх родів і вважатися «римським народом». Також у них не було жодної освіти.
Безземельні плебеї займалися в основному ремеслом і дрібною торгівлею. Деякі з них були дуже багатими людьми. Але і бідні, і багаті плебеї перед патриціями були однаково безправні. Тому спочатку не маючи жодних прав, плебеї згодом добилися права обирати плебейських трибунів, які мали право накладати вето на рішення патриціанських магістратів. Спочатку їх рішення були законом лише серед плебеїв, але протягом довгої боротьби права патриціїв і плебеїв були зрівняні.
У 494 році до н. е. плебеї почали вперше боротьбу за їхні права, що привело до першого виходу плебеїв з Рима (Secessio plebis). У 449 році плебеї другий раз покидають Рим і під цим тиском плебеїв комісією з 10 чоловік (decemviri legibus scribundis) були укладені закони та записані на 12 мідних дошках і виставлені на огляд на центральній площі Риму. Варто зауважити, що в них був прописаний закон, що забороняє шлюби між плебеями і патриціями, але він проіснував менше року, і близько 445 до н. е. завдяки зусиллям народного трибуна Гая Канулея був скасований (Lex Canuleia).
На початку III століття до н. е. багаті патриціанська і плебейська верхівки злилися в один стан — нобілітет і в 287 році до н. е. був прийнятий закон — Lex Hortensia, про те, що рішення плебейських зборів (плебісцитів) є обов’язковими для всіх громадян незалежно від походження. З цього часу патриції і плебеї перестали бути різними класами-станами. Заможні громадяни утворили стан вершників, а бідні становили плебс — вільні ремісники, селяни і дрібні торговці. Пізніше у середньовічній Європі так зазвичай називали міську голоту.

Патріархальне рабство. З моменту виникнення держави в Римі і до її загибелі римське суспільство було рабовласницьким. На ранніх етапах розвитку Римської Держави рабство носило патріархальний характер. Це означає, що раби в цей період були нечисленними, проживали в сім’ях господарів, разом з ними працювали. В цей час їх навіть називали famulus – слово походить від лат. familia, що означає «сім’я».

Капітолій (Капітолійський пагорб) (лат. Capitolium, Capitolinus mons) — один із семи пагорбів, на яких виник Стародавній Рим. На Капітолії перебував Капітолійський храм, який теж називали Капітолієм, де відбувалися засідання сенату і народні збори.
Капітолійський пагорб, найменший з усіх пагорбів Рима, височіє біля південного берега Тібру, на північний захід від Палатінського пагорба, над розташованому в долині форумом, та 46 м над рівнем моря.
У Римі також був старий Капітолій (лат. Capitolium vetus), за переказами — давнє святилище сабінів, що знаходилося на пагорбі Квіринал; пізніше воно перенесено на Капітолійський пагорб. Раніше — за переказами — він називався Сатурнійським або Тарпейським. Назва Капітолій втрималася за святилищем на Квіриналі і пізніше. Святилища малоазійських громад часів Мітридатових війн стояли в Римі в великій кількості: одні на Капітолії новому, інші — на старому.

Форум (лат. Forum) — базарний майдан, площа в містах Стародавнього Риму, на якій відбувалися загальні народні збори населення міста, проводились ярмарки та вершився суд.Форум представляє собою величезну площу з безліччю будинків. Це майдан, котрий став центром політичного життя.
Так називалася центральна площа Риму. Форум Романум, на відміну від інших менших форумів, був осереддям суспільного життя, місцем проведення народних зборів та військових тріумфів. Серед численних скульптур тут був установлений двуликий Янус — покровитель будь-якого початку, першого моменту того чи іншого явища. Зображений із старечим і юнацьким обличчями, звернутими назад і вперед, він уособлював нерозривний зв’язок минулого й майбутнього, нагадуючи римлянам їхній переможний шлях і спокійно вдивляючись у прийдешнє. Поставлений на Форумі позолочений стовп, за переконанням римлян, мав вважатися центром Всесвіту.
На Форумі розміщувалися Сенат, суди, архів, в’язниця, головні храми, в одному з яких зберігалася скарбниця, з трибуни тут виступали оратори. У базиліці Ульпія, біля підніжжя богині Правосуддя проводилися судові процеси. Прибудовані до базиліки латинська і грецька бібліотеки зберігали сотні сувоїв наукового змісту, літературні твори.
У І столітті до н. е. розміри Форуму становили 160/80 метрів, але час змінював їх, і обличчя площі, яке кожний імператор прагнув якнайліпше прикрасити. Найграндіознішим Форум був за Траяна. Збереглася 30 -ти метрова колона Траяна, складена з 17-ти барабанів каррарського мармуру. Вона вкрита спіральним двохсотметровим барельєфом, що розповідає про переможний похід імператора проти даків.
Починався Форум з мармурової арки, увінчаної величезною бронзовою колісницею. Саме на таких в’їжджали сюди вслід за полоненими і трофеями полководці-тріумфатори.

Пролетар — у Стародавньому Римі — громадянин, який не мав майнового цензу.

Прізвище — частина власної назви особи її повного імені. У більшості народів вона ідентифікує її родову приналежність, що передається від покоління до покоління і вказує на спорідненість, але існують і інші традиції прізвищ. Прізвище може стояти як на першому так і на останньому місці повного імені персони — в залежності від традицій народу та вжитку.
Новонароджена дитина як правило отримує прізвище батька, інколи матері. Здебільшого для жінок існує також традиція змінювати прізвище при вступі до шлюбу, що означає перехід від однієї родини до іншої. Часто зустрічаються подвійні прізвища, котрі виділяють приналежність особи до двох родин. Існує також традиція змінювати закінчення прізвища в залежності від статі особи або ж її стану у суспільстві.
Спадкове родове ім’я вказувало на приналежність людини до одного роду, походячи від спільного предка, або у вужчому розумінні — до однієї сім’ї. Прізвища були широко поширені ще в Стародавньому Римі, перш за все в середовищі родової знаті.

Сенат (лат. senatus, від senex — старий, рада старійшин) — один з найвищих державних органів в Стародавньому Римі.
Виник з ради старійшин патриціанських родів в кінці царської епохи (біля VI ст. до н.е.);
Зі встановленням республіки, сенат, разом з магістратами і народними зібраннями (коміціями) став істотним елементом суспільного життя. До складу сенату довічно входили колишні магістрати — таким чином, тут концентрувалися політичні сили і державний досвід Риму.
Члени сенату ділилися на ранги відповідно до раніше займаних посад (консули,претори,еділи, трибуни,квестори). Під час дискусій сенатори отримували право голосу відповідно до цих рангів. На чолі сенату стояв найбільш заслужений, перший з сенаторів — принцепс (princeps senatus).
В період республіки в ході станової боротьби плебеїв з патриціями (V—III ст. до н. е.) влада сенату була дещо обмежена на користь коміцій (народних зібрань).
У III—I ст. до н. е. сенат заздалегідь розглядав законопроекти, що пропонувалися для голосування в коміціях, йому належало вище керівництво військовими справами, зовнішньою політикою, фінансами і державним майном, нагляд за релігійними культами, право оголошувати надзвичайне положення і т. д. Сенат затверджував закони і результати виборів, контролював діяльність магістратів. Таким чином, сенат фактично здійснював керівництво державою.
Ухвали сенату (s. з., senatus consulta) мали силу закону, так само як і ухвали народного зібрання і зборів плебеїв — плебісциту. За словами Полібія (тобто з погляду римлян) рішення в Карфагені приймалися народом (плебеїосом), а в Римі — кращими людьми, тобто сенатом. І це притому, що на думку багатьох істориків Карфагеном правила Олігархія.
В період Імперії влада сенату все більш обмежувалася, зосереджуючись в руках імператора, хоча формально сенат продовжував вважатися одним з вищих державних органів. Насправді, сенат перетворився на збори представників знатних сімей/родів, що не мали великого політичного впливу. Ухвали сенату зберегли силу законів, але приймалися зазвичай за ініціативою імператора. Починаючи з Октавіана Августа, фактичний імператор Риму носив титул «принцепс» — тобто «перший з сенаторів».
Число сенаторів неодноразово змінювалось:
— спочатку — 100
— за часів ранньої республіки (до 88 до н. е.) — 300
— з часів Сулли — 600
— при Цезарі — 900
— з часів Августа — знову 600
— в період пізньої античності (домінату) — 2000.
Спочатку в Сенат входили тільки члени споконвічних римських родів(патриції), але з I століття до н. е. це право отримали і італіки, а за часів Імперії — навіть знатні провінціали.
З 313 до н. е. в члени сенату приймали цензора — він складав список з осіб, що займали магістрат, за певним майновим цензом (наприклад, при Августі (I століття н. е.) — 1 млн. сестерцій). За часів імперії це стало прерогативою імператора.
При Діоклетіані (кінець III століття) сенат був перетворений на міську раду Риму, при Костянтині (IV століття) був започаткований сенат в Константинополі — «другому Римі», що був урівняний в правах з сенатом Риму.

УРОК 49. РИМСЬКА РЕСПУБЛІКА У V — СЕР. ІІІ СТ. ДО Н. Е.

Мета уроку: дати уявлення про характер влади часів Римської республіки.

Поняття і терміни для вивчення: Аристократична республіка, сенат, нобілі, плебеї, народний трибун, патриції, вето, магістрат, консул, претори, цензори, диктатор, римські громадяни, сенатори, вершники, держава, монархія, імперія, поліс, демократія, курії, куріатні комісії, триби, вето, трибуни, республіка, Закони дванадцяти таблиць.

Республіка — історична епоха Стародавнього Риму, що відрізнялася аристократично-олігархічною формою правління, в якій вища влада головним чином зосереджувалася у сенаті та в руках консулів. Іноді умовно підрозділяється на Ранню і Пізню. Латинський вираз res publica означає загальна справа.
Витоки республіки. Республіканський спосіб правління встановився в Римі після вигнання царя Тарквінія Гордого (510/509 р. до н. е.). Прерогативи царської влади були розділені між двома посадовими особами, що обиралися щорічно, які спочатку називалися преторами, а потім консулами. Внутрішня історія ранньої Римської республіки була історією боротьби перш за все між патріціями і плебеями. У Римі за часів царів існував фонд неподілених земель, так зване ager publicus — «суспільне поле». Він збільшувався за рахунок завойованих територій. Патриції, будучи, як правило, військовими вождями, прагнули за рахунок суспільного поля примножити свої особисті володіння. Плебеї ж були позбавлені доступу до цих земель і політично безправні. Тому їх боротьба за землю перепліталася з вимогами політичних прав. В результаті тривалої боротьби плебеї добилися ряду крупних успіхів: установи посади народного трибуна (494 до н. е.) для захисту інтересів плебеїв, допуску до консулата (367 р. до н. е.), відміни боргового рабства (326 р. до н. е.) і ін.
Якнайдавніший обсяг римської території був дуже незначний: жерці «польового братерства» (fratres arvales), що існувало ще в епоху імператорів, щорічно здійснювали в святкування амбарвалій урочистий обхід римського поля, і цей обхід збігався, очевидно, з якнайдавнішою межею Р. території; вона мала в довжину 5 римських миль (1000 кроків) на правому березі Тібра або на заході, 6 миль на лівому березі річки, 5 миль на півдні, у напрямку до Альба-Лонги, і лише 2 милі на півночі. Після поглинання Римом кількох приміських общин і завоювання — ще в царську епоху — міст Габій і Фідене, римська територія (ager Romanus) обіймала собою близько 870 км?. На півдні римляни спиралися на одноплемінну ним і союзну федерацію латинських міст; на півночі мали проти себе могутні етруські міста під владою царів, що складали слабку федерацію; на сході ворогували із спорідненими гірськими племенами сабінян, вольськів і еквів, що робили набіги на родючу римську «Кампанью». У дрібних сутичках з сусідами пройшла для Риму перша половина епохи в 240 років, передуюча повному завоюванню Італії Римом. На межі двох її половин стоїть завоювання римлянами міста Вейїв (396 до н. е.). На початку 4 ст. Рим піддався короткочасному, але спустошливому нашестю галлів (390 р. до н. е.) на чолі із Бренном і спаленням Рима, але місто скоро відродилося, і протягом трохи більш як століття змогло підпорядкувати собі всю Італію в тодішньому сенсі, тобто за винятком долини По і приальпійських областей, що вважалися Галією.
Завоювання Італії (340—268 рр. до н. е.). Зовнішня політика Рима характеризувалася майже безперервними війнами. Перемігши своїх найближчих сусідів (вольськів, еквів і ін.), римляни в 5 ст. оволоділи правим берегом р. Тібр, потім вели війни з містами Латинського союзу (340—338 рр. до н. е.) і самнітами (див. Самнітські війни (343—290 рр. до н. е.), що завершилися підпорядкуванням всієї Середньої Італії. На початку 4 ст. до н. е. Рим став дуже могутнім членом латинської федерації і почав бачити в Латинському союзі лише знаряддя для своєї політики, латиняни ж добивалися впливовішої ролі. Після завершення в Римі боротьби патриціїв із плебеями латиняни зажадали для себе одного консульського місця і доступу в римський сенат; римляни відкинули це домагання і, розбивши декількома сильними ударами латинську федерацію, привели окремі латинські міста в повну від себе залежність. Ще до латинської війни римляни мали зіткнення з самнітами, хоробрими горцями Південної Італії, що бажали підпорядкувати собі багате побережжя цієї області, з її грецькими містами. За володіння Неаполем зайнялася друга самнітськая війна (326—304 рр. до н. е.), що стала найкритичнішим іспитом здатності Риму до світового панування. Бачивши перевагу римлян, етруски, а також інші горці середньої Італії прийшли на виручку самнітам. Рим повинен був воювати на два фронти, але перевага його державної організації, невичерпність його ополчення і доблесть його військових вождів забезпечили йому перемогу. Ще раз узялися самніти за зброю у 298—290, рр. до н. е. задихаючись в залізному кільці римських фортець і військових доріг; до них на допомогу знову поспішили етруски, умбри, галли східної Італії — але знову перемога залишилася на боці Риму.
Незалежними залишилися лише грецькі міста південної Італії (або «Велика Греція»), що призвали на допомогу епірського царя Пірра. Підкорення грецького елементу в Італії було третім етапом в завоюванні Римом Італії. Римський легіон переміг македонську фалангу Пірра, незважаючи на грізних слонів; у 272 р. до н. е. здався гарнізон Пірра в Таренті, й узяттям наступного року Регіума закінчилося завоювання римлянами Італії.
Державний устрій Римської Республіки. В результаті рівняння в правах плебеїв і патриціїв відбулося злиття старих патриціанських родів з верхівкою плебсу і утворилася нова аристократія — нобілітет. Поступово представники нобілітету захопили в свої руки керівництво сенатом і вищі державні посади. Політичний устрій Риму придбав характерні риси аристократичної республіки. Фактично провідна роль в управлінні державою належала сенату. Він відав державним майном і фінансами, зовнішньою політикою, військовими справами, питаннями релігії і культу, спостерігав за внутрішньою безпекою. Всі державні посади (магістрати) були колегіальними, короткостроковими і неоплачуваними. Формально за найвищий орган влади вважалося народне зібрання, де проходили вибори посадових осіб і приймалися або відкидалися нові законопроекти. Організація управління завойованою Італією ґрунтувалася на знаменитому принципі: «розділяй і володарюй». Італійські міста і общини мали різний статус (див. Муниципії). На території підкорених общин створювалися колонії з римським або латинським правом.
Завоювання Риму на заході: Пунічні війни. Після підкорення Італії римська експансія вийшла за межі Апеннінського півострова. Тут римлянам довелося зіткнутися з однією з найбільших держав Західного Середземномор’я — Карфагеном . Так звані Пунічні війни продовжувалися (з перервами) більше 100 років. В результаті Першої Пунічної війни (264—241 рр. до н. е.) Рим придбав перші заморські володіння — Сіцілію, корсіку, Сардінію, які були перетворені на римські провінції. В період Другої Пунічної війни (218—201 до н. е.) знаменитий полководець Карфагену Ганнібал вдерся до Італії і, взявши гору над римлянами у кількох битвах (при Каннах у 216 році до н. е. та ін.), спустошував її території більше 15 років. Проте зрештою війну карфагеняни програли, римляни під командуванням Сципіона Африканського Старшого отримали перемогу над Ганнібалом (битва при Замі у 202 р. до н. е.) До Риму від Карфагену відійшла Іспанія. Третя Пунічна війна (149—146 рр. до н. е.) звелася фактично до облоги Карфагена, який був узятий штурмом Сципіоном Африканським Молодшим, а потім за рішенням сенату відданий вогню і знищений. У результаті цих воєн Рим перетворився на найбільшу середземноморську державу.
Завоювання Риму на сході. Скоро для римлян відкрилася і східна, грецька половина Середземного моря, де їм вже належали острів Керкира (сучасний Корфу) і міста Аполонія і Епідамн на східному березі Адріатики.
В кінці 3 ст. римська експансія звернулася на схід. В результаті трьох Македонських воєн (215—205 рр. до н. е., 200—197 рр. до н. е., 171—168 рр. до н. е.) римляни розповсюдили своє панування на Балканський півострів (до 168), а після так званої Сирійської війни (192—188 рр. до н. е.) проти Антиоха III поклали початок своєму впливу в Малій Азії.
Скоро після того (у 133 році до н. е.) римляни мирним способом завели у себе провінцію Азію: їх союзник, цар пергамський Аттал III, заповів їм своє царство після своєї смерті.
Епоха реформ. Внаслідок завойовницьких війн Римська республіка отримувала значку кількість рабів. Широко процвітала работоргівля, яка була часто пов’язана з піратством (центр оптової торгівлі — острів Делос). Значення мало також природне відтворення рабів. Все це у поєднанні з невижитим в провінціях борговим рабством призвело до того, що рабська праця (з кінця III ст. до н. е.) почала грати провідну роль у виробництві. Інтенсивно формувалася рабовласницька держава. Концентрація землі, поява великих маєтків (латифундій) і особливо розповсюдження вілл, що робилося за рахунок експлуатації рабської праці, неминуче викликали витіснення дрібних селянських господарств, втрату землі сільським плебсом та іх пауперизацію. Обезземелені селяни частково ставали орендарями, або наймитами. Багато селян прямували на заробітки в місто.
Перетворення Риму на найбільшу державу сприяло широкому розвитку товарно-грошових відносин і зовнішньої торгівлі. З Італії вивозилися вино, оливкове масло, металеві вироби, кераміка; ввозилися в Рим сільськогосподарські продукти (з провінцій) і предмети розкоші (з країн Сходу). Римські завоювання сприяли безперервному припливу грошового капіталу за рахунок контрибуцій і військової здобичі. Все це приводило до розвитку кредитово-лихварських операцій, якими займалися тепер не тільки окремі особи, але і цілі компанії відкупників (публікани) або контори міняйлів (аргентарії). Римське суспільство цього часу було строкатою картиною ворогуючих класів і станів. Остаточно оформилися два основні антагоністичні класи — раби і рабовласники. Суперечності між ними настільки загострилися, що привели до озброєних повстань рабів. Спостерігалася подальша диференціація пануючого класу. Разом з вищим станом — сенаторами (тобто представниками нобілітету) з’явилася торгово-лихварська знать (вершники). Певну роль почала грати муніципальна аристократія (привілейовані круги італійських общин). Росла політична активність плебсу. Найважливішим явищем соціально-економічному і політичному життю Р. 2 ст. слід рахувати криза полісної організації. Старі республіканські установи, пристосовані до потреб і запитів невеликої римської общини (поліса), опинилися в нових умовах недостатньо дієвими. Ця невідповідність особлива яскраво виявилося, наприклад, в питанні управління провінціями. Вони фактично віддавалися в безконтрольне розпорядження намісників (проконсулів, пропреторів), що призначаються сенатом. Особливо руйнівною для жителів провінцій була діяльність публіканів, які, беручи на відкуп збір податків і вносячи до римської казни певну суму, вибивали її потім з величезними надлишками з місцевого населення. Останнє сторіччя існування римської республіки насищено яскравими політичними подіями. У 138 р. до н. е. (або 136) почалося 1-е Сіцілійське повстання рабів, в ході якого повсталі зробили спробу створити свою державу; воно було придушене великими збройними силами в 132 р. до н. е. У 104—99 рр. до н. е. спалахнуло 2-е Сіцілійське повстання рабів. Ці рухи зустріли відгук в Східному Середземномор’ї (Пергам, острови Делос, Хіос). У самому м. Римі почався широкий революційний рух сільського плебсу, який привів до перших спалахів громадянської війни на вулицях міста. У 30—20-х рр. 2 ст. рух очолили брати Гракхи, що прагнули шляхом демократичних реформ добитися відродження вільного селянства. Гай Гракх висунув також пропозицію про дарування римських прав італікам. В ході напруженої боротьби, що розвернулася, оформилися дві основні ідейно-політичні течії: оптимати і популяри.
Марій, військовий реформатор (107—100 рр. до н. е.). Під час війни Риму проти нумідійського царя Югурти (111—105 рр. до н. е.) проявилося глибоке розкладання правлячої сенатської верхівки, її нездатність до керівництва, продажність. Рішенням коміций командування військами було передане Г. Марію, який і довів війну до переможного кінця. Марієм була проведена також військова реформа — почав здійснюватися прийом в армію бідних громадян (пролетарів) і були проведені деякі технічні нововведення. Реформована армія успішно відбила небезпечне для Риму нашестя племен тевтонів (102 р. до н. е.) і кімврів (101 р. до н. е.).
Внутрішні війни (91—83 рр. до н. е.) і диктатура Сулли (83—80 рр. до н. е.). У 91 р. до н. е. народний трибун М. Л. Друз повторив пропозицію Г. Гракха про дарування має рацію італікам. Провал цього законопроекту в сенаті і вбивство Друза послужили приводом для так званої Союзницької війни (90—88 рр. до н. е.) — загальноіталійського повстання проти Рима. Одержавши ряд військових перемог над італіками, римляни проте були вимушені надати їм має рацію, тобто включити все населення Апеннінського півострова до складу римської громадської общини.
У 89 почалися війни з понтійським царем Мітрідатом VI, що загрожував римському пануванню на Сході. Сенат доручив ведення війни Суллі, але народне зібрання висунуло кандидатуру Марія. Боротьба навколо цього питання привела до того, що Сулла направив ту, що готувалася до походу на схід армію проти самого Риму. Вперше в історії міста Рим був узятий (88 р. до н. е.) римськими ж військами. Проте після відправлення Сулли і його армії на схід панування в р. перейшло в руки прихильників Марія (консульство Цинни (87 р. до н. е.). Після повернення Сулли до Італії боротьба між сулланцями та маріанцями переросла у відкриту громадянську війну. Знову узявши з бою Рим, Сулла встановив (у 82 р. до н. е.) жорстокий терористичний режим (система проскрипцій). Диктатура Сулли (82—79 рр. до н. е.) була останньою спробою зберегти політичний устрій сенатської республіки, але його соціальною опорою був вже не стільки нобілітет, скільки ветерани римської армії, щедро наділені Суллою (як раніше Марієм) землею.
У 74 р. до н. е. (або 73) відбулося найбільше в античній історії повстання рабів під керівництвом Спартака. Воно свідчило про крайнє загострення антагонізму в римському суспільстві. Але повсталі раби не висували завдання знищення рабства як інституту, не мали чіткої політичної програми і тому їх самовіддана боротьба закінчилася поразкою (71 р. до н. е.). Події кінця 2-го середини 1 ст. свідчили про поглиблення кризи Римської республіки. Революційний рух римського, а потім загальноіталійського плебсу було напрямлено проти Рима-поліса, проти сенатської олігархії, привілеїв замкнутої общини. Одін з основних її інститутів — народне зібрання (коміції) — з моменту розповсюдження громадянських прав на все населення Італії почав перетворюватися на юридичну фікцію. Таке типове для полісної організації народне ополчення після реформи Марія замінюється постійною і професійною армією. Трансформувався пануючий клас: староримська знать, сенатська олігархія, тісно пов’язана з віджилими полісними традиціями, втрачали свій колишній авторитет, владу, положення. Нові соціальні групи — вершники, муніципальна, а потім і провінційна аристократія — всі більшою мірою претендували на керівне положення в державі.
Війни Риму на Сході. Створене римлянами проти Карфагену царство Массинісси процвітало недовго. Спори між його нащадками в третьому поколінні привели до війни проти Югурти і до збільшення, на рахунок Нумідії, римської африканської провінції. За 100 років до н. е. Рим, з союзною йому Італією, був оточений сонмом 10 провінцій — 2 на італійських островах, 2 в Іспанії, 2 в країні галлів, 2 на Балканському півострові, 1 в Африці і 2 в Азії (до Пергаму приєдналася зайнята в 103 р. і організована пізніше в провінцію Кілікія). Останні дві провінції мали характер гарнізонів: Пергам — на Чорному морі, Кілікія — на Середземному, у той час надзвичайно страждаючому від морських розбійників.
На грецькому Сході не було порядку і влади. Різноплемінна Держава Селевкідів розпалася після удару, нанесеного їй римлянами при Магнезії; марно наступник Антіоха III старався насильницькою елленізацією східних рас і народів згуртувати їх в єдність; відцентрові сили узяли гору — євреї повстали, вірмени і парфяни відклалися, дрібні царі по узбережжю Чорного моря отримали незалежність. Їх всіх переріс Мітрідат, цар Понта, на південному сході Чорного моря. Кавказький богатир за природою, із набутим грецьким лоском, він з’єднав горців Закавказзя і грецькі колонії на Чорному морі в обширне «царство Понтійське» і став могутнім представником різнорідних елементів, що об’єдналися на околиці цивілізованого світу, щоб дати відсіч Риму.
Скориставшись смутою в Італії, викликаною повстанням союзників, Мітрідат зайняв своїми військами Малу Азію, представившись як визволитель грецьких міст, захопив острови архіпелагу, увійшов до Македонії і Афін і провів повсюдну різанину римлян і італіків. Месником Риму став Сулла, який майже на очах ворожих йому маріянських легіонів розбив одне за іншим два війська Мітрідата в Беотії (при Херонєї та Орхомені), і потім висадився в Малій Азії. Нове царство розпалося так само швидко, як створилося; Мітрідат відмовився від всіх своїх завоювань у сфері римського впливу. Десять років опісля по смерті Сулли, коли римляни прийняли спадок царя Віфінії Никомеда і обернули його країну в провінцію, Мітрідат зробив нову спробу захопити Малу Азію. Вона кінчилася знову невдало.
Розбитий Лукуллом, Мітрідат втратив навіть Понт і шукав притулки у свого зятя, вірменського царя Тіграна. Марно Тігран зібрав сили свого велиеого царства проти римлян; його ополчення було розбите Лукуллом при новій столиці Вірменії, Тігранокерті, і при старій, Артаксаті; лише небажання римських легіонів слідувати далі за Лукуллом дозволило Мітрадату повернутися в Понт. На місце непопулярного Лукулла з’явився (у 67 р. до н. е.) в блиску перемоги юний Помпей; у нічному нападі розтрощив він останні сили Мітрідата і переслідував його через Грузію до Кури.
Біля підніжжя Кавказу Помпей зупинився; його чекало завдання організувати величезний простір від Кавказу до Єгипту і від побережжя до Євфрата, що знаходився після падіння Селевкидів у повному політичному хаосі. Римляни внесли до цього хаосу міцний порядок за допомогою властивої їм змішаної системи управління, при якому безпосередні провінції — Азія (західне побережжя Малої Азії), Віфінія, Понт, Сірія і Крит — чергувалися з васальними царями і союзними міськими республіками.
Перший Триумвірат та завоювання Галлії Цезарем. Вирішальну роль в соціально-політичному житті Риму в 1 ст. почали грати армія і її вожді. У 70—60 рр. до н. е. відбувається піднесення Г. Помпея. Він брав участь в придушенні повстання Спартака, особливо прославився в боротьбі з середземноморськими піратами. Найвищих військових успіхів він досяг, остаточно розгромивши Мітрідата VI (64 р. до н. е.) і зробивши походи до Закавказзі і Сирії. У 60 р. до н. е. утворився антисенатський союз трьох крупних військових і політичних діячів Красса, Помпея і Цезаря, що незабаром перетворився на фактичний уряд (так званий 1-й тріумвірат). Після консулата (59 р. до н. е.) Цезарь отримав в управління Цизальпінськую Галію і Іллірію на 5 років, з правом набору армії, а декілька пізніше — Трансальпійську Галію, яку ще належало завоювати. В результаті походів Цезаря 58—51 рр. до н. е. країну було завойовано. Це завоювання дало римлянам величезну здобич, сотні тисяч полоненних, відкрило широке поле діяльності для римських торговців, публіканов і так далі Перемоги в Галії сприяли популярності Цезаря. Сенатські круги побоювалися захоплення Цезарем одноосібної влади. Помпей перейшов на сторону сенату і, отримавши особливі повноваження, провів ряд законів, фактично направлених проти Цезаря. Перед останнім стояла дилема: розпустившись військо, з’явитися в р. як приватна особа або перейти з військом кордон Італії, почавши тим самим громадянську війну. Після довгих коливань Цезар перейшов кордон — р. Рубікон (10 січня 49 р. до н. е.).
Громадянська війна, Другий Триумвірат і встановлення Принципату. В ході громадянської війни Цезар одержав ряд вирішальних перемог: над Помпєєм (Фарсал, 48 р. до н. е.), над армією прихильників Помпея в Африці (Тапс, 46 р. до н. е.) і Іспанії (Мунда, 45 р. до н. е.). У 45 р. до н. е. він став необмеженим володарем римської держави. Йому були декретовані сенатом надзвичайні почесті і повноваження — довічна диктатура, трибунська влада, титули «імператор», «отець вітчизни» і тому подібне Монархічні устремління Цезаря викликали неспокій прихильників республіки, і в результаті змови він був убитий (15 березня 44 р. до н. е.). Після смерті Цезаря почався новий етап громадянських воєн. У захист інтересів сенатської республіки виступили керівники змови Брут. Цезаріанців очолював спочатку М. Антоній, а потім спадкоємець та прийомний син Цезаря (його онучатий племінник) Октавіан. У 43 р. до н. е. виник другий триумвірат (союз трьох цезаріанців: Антонія, Октавіана і Лепіда). Їхня влада була санкціонована коміціями. Триумвірат шляхом жорстоких проскрипцій розправився зі своїми політичними супротивниками, а потім виступив проти Брута і Кассія, що зосередили свої сили в Македонії. У битві при Філіппах (42 р. до н. е.) республіканська армія зазнала поразки, її вожді Брут і Касій покінчили життя самогубством. Проте на цьому громадянська війна не закінчилася. Продовжувалися хвилювання в самій Італії (див. Перузінська війна), почалися військові дії проти Секста Помпея, що влаштувався в Сіцілії, нарешті, різко загострилися відносини між Антонієм і Октавіаном. Війна між ними закінчилася перемогою Октавіана (при мисі Акцій, 31 р. до н. е.), наступного року був захоплений і перетворений на римську провінцію Єгипет; Антоній, що знаходився там, покінчив життя самогубством. Октавіан став одноосібним правителем. Тому 30-й рік часто вважають за початкову дату історії імперії, хоча іноді її пересувають на 27-й, оскільки саме цього року сенат закріпив за Октавіаном права верховної влади і підніс йому почесний титул «Август».

Сенат (лат. senatus, від senex — старий, рада старійшин) — один з найвищих державних органів в Стародавньому Римі.
Виник з ради старійшин патриціанських родів в кінці царської епохи (біля VI ст. до н.е.);
Зі встановленням республіки, сенат, разом з магістратами і народними зібраннями (коміціями) став істотним елементом суспільного життя. До складу сенату довічно входили колишні магістрати — таким чином, тут концентрувалися політичні сили і державний досвід Риму.
Члени сенату ділилися на ранги відповідно до раніше займаних посад (консули,претори,еділи, трибуни,квестори). Під час дискусій сенатори отримували право голосу відповідно до цих рангів. На чолі сенату стояв найбільш заслужений, перший з сенаторів — принцепс (princeps senatus).
В період республіки в ході станової боротьби плебеїв з патриціями (V—III ст. до н. е.) влада сенату була дещо обмежена на користь коміцій (народних зібрань).
У III—I ст. до н. е. сенат заздалегідь розглядав законопроекти, що пропонувалися для голосування в коміціях, йому належало вище керівництво військовими справами, зовнішньою політикою, фінансами і державним майном, нагляд за релігійними культами, право оголошувати надзвичайне положення і т. д. Сенат затверджував закони і результати виборів, контролював діяльність магістратів. Таким чином, сенат фактично здійснював керівництво державою.
Ухвали сенату (s. з., senatus consulta) мали силу закону, так само як і ухвали народного зібрання і зборів плебеїв — плебісциту. За словами Полібія (тобто з погляду римлян) рішення в Карфагені приймалися народом (плебеїосом), а в Римі — кращими людьми, тобто сенатом. І це притому, що на думку багатьох істориків Карфагеном правила Олігархія.
В період Імперії влада сенату все більш обмежувалася, зосереджуючись в руках імператора, хоча формально сенат продовжував вважатися одним з вищих державних органів. Насправді, сенат перетворився на збори представників знатних сімей/родів, що не мали великого політичного впливу. Ухвали сенату зберегли силу законів, але приймалися зазвичай за ініціативою імператора. Починаючи з Октавіана Августа, фактичний імператор Риму носив титул «принцепс» — тобто «перший з сенаторів».
Число сенаторів неодноразово змінювалось:
— спочатку — 100
— за часів ранньої республіки (до 88 до н. е.) — 300
— з часів Сулли — 600
— при Цезарі — 900
— з часів Августа — знову 600
— в період пізньої античності (домінату) — 2000.
Спочатку в Сенат входили тільки члени споконвічних римських родів(патриції), але з I ст. до н. е. це право отримали і італіки, а за часів Імперії — навіть знатні провінціали.
З 313 р. до н. е. в члени сенату приймали цензора — він складав список з осіб, що займали магістрат, за певним майновим цензом (наприклад, при Августі (I ст. н. е.) — 1 млн. сестерцій). За часів імперії це стало прерогативою імператора.
При Діоклетіані (кінець III століття) сенат був перетворений на міську раду Риму, при Костянтині (IV століття) був започаткований сенат в Константинополі — «другому Римі», що був урівняний в правах з сенатом Риму.

Нобілі — представники вищої служилої знаті в Стародавньому Римі.

Плебеї (лат. Plebs — простолюдин) — незнатне вільне населення Стародавнього Риму, яке не входило в родові общини і не мало права на землю, а також політичних прав на відміну від патриціїв. Спочатку тільки патриції становили «Римський народ». Плебеї не могли брати шлюб з патриціями, їх не обирали на громадські посади, вони не отримували своєї частки землі під час поділу захоплених територій їх не включалося в триби, тобто вони не могли входити до складу давніх родів і вважатися «римським народом». Також у них не було жодної освіти.
Безземельні плебеї займалися в основному ремеслом і дрібною торгівлею. Деякі з них були дуже багатими людьми. Але і бідні, і багаті плебеї перед патриціями були однаково безправні. Тому спочатку не маючи жодних прав, плебеї згодом добилися права обирати плебейських трибунів, які мали право накладати вето на рішення патриціанських магістратів. Спочатку їх рішення були законом лише серед плебеїв, але протягом довгої боротьби права патриціїв і плебеїв були зрівняні.
У 494 р. до н. е. плебеї почали вперше боротьбу за їхні права, що привело до першого виходу плебеїв з Рима (Secessio plebis). У 449 р. до н. е. плебеї другий раз покидають Рим і під цим тиском плебеїв комісією з 10 чоловік (decemviri legibus scribundis) були укладені закони та записані на 12 мідних дошках і виставлені на огляд на центральній площі Риму. Варто зауважити, що в них був прописаний закон, що забороняє шлюби між плебеями і патриціями, але він проіснував менше року, і близько 445 р. до н. е. завдяки зусиллям народного трибуна Гая Канулея був скасований (Lex Canuleia).
На початку III століття до н. е. багаті патриціанська і плебейська верхівки злилися в один стан — нобілітет і в 287 р. до н. е. був прийнятий закон — Lex Hortensia, про те, що рішення плебейських зборів (плебісцитів) є обов’язковими для всіх громадян незалежно від походження. З цього часу патриції і плебеї перестали бути різними класами-станами. Заможні громадяни утворили стан вершників, а бідні становили плебс — вільні ремісники, селяни і дрібні торговці. Пізніше у середньовічній Європі так зазвичай називали міську голоту.

Народні трибуни (лат. tribuni plebis, букв. — плебейські трибуни) — у Стародавньому Римі посадові особи, які щорічно (з 494 р. до н. е.) обиралися з числа плебеїв на зборах по трибах. Спочатку обиралися 2 народних трибуни, а з 457 р. до н. е. — 10.
Посада народних трибунів була введена для захисту плебеїв від свавілля патриціанських магістратів. Після закінчення боротьби патриціїв і плебеїв народні трибуни стали захисниками прав та інтересів всіх пересічних громадян. Народні трибуни мали право забороняти розпорядження або постанову будь-якого магістрату (крім диктатора і цензора) і сенату (право вето), арештовувати і накладати штрафи на магістратів (крім диктатора) і пересічних громадян, скликати засідання трибутних коміцій сенату і головувати на них, видавати едикти і пропонувати законопроекти. Особистість народного трибуна вважалася священною і недоторканною. Народні трибуни були зобов’язані постійно тримати двері будинку відкритими для громадян, що потребували захисту, і не залишати Рим більше ніж на добу, їхня влада була обмежена міською межею Риму. У періоди загострення соціальних протиріч народні трибуни, як правило, очолювали демократичний рух.

Патрицій (лат. patricius, від pater) — батько, тобто «нащадок батьків».
У Стародавньому Римі спочатку до патриціїв відносили усе корінне населення, що входило до родової общини і становило римський народ (лат. Populus Romanus Quiritium), яке протистояло плебеям. Після виділення з роду вельможних патріархальних сімей до патриціїв почала відноситися тільки родова аристократія, предки якої колись становили царський сенат. Належність до родової аристократії можна було отримати тільки за правом народження, а також шляхом всиновлення або нагородження. Це право втрачалося після смерті або через обмеження в правах.
З кінця VI ст. до н. е. патриції перетворилися на пануючий клас — стан Римської республіки. Економічною основою їх могутності було виключне право на використання суспільної землі (ager publicus).
Після включення плебеїв до складу римського народу і зрівнянні їх у правах з патриціями (поч. ІІІ ст. до н. е.), верхівка патриціїв, або патриціата, і плебса, об’єднавшись, утворили нобілітет.
В епоху ранньої Імперії виник новий патриціат, який склав привілейовану частину сенаторського стану. До нього входили висунуті імператором уродженці Італії та провінцій. На цей час старі патриціанськи роди вимерли, і стан поповнився за рахунок неофітів, «аристократії по письму», яким імператор дав патриціанський титул як нагороду за службу (цей процес почав ще Юлій Цезар.
В епоху пізньої Імперії уроджених патриціїв майже не залишилося, а титулом патриція нагороджував виключно імператор. Цей титул був одним з найвищих звань у державі, але вже не був пов’язаний з певною посадою.

Нобілітет (від лат. Nobilitas — знать) — у давньоримській республіці, правляча верства держави, яка складалась з патриціїв і багатих плебеїв.
Нобілітет прийшов на зміну родової знаті — патриціїв. До початку III ст. до н. е. у нобілітету опинилася вся повнота державної влади. Представниками нобілітету займали вищі посади в республіці і сенаті. Основу могутності нобілітету становили його багатства, джерелом яких були земельна власність, експлуатація рабів та провінцій.
Повстання плебеїв, що тривали до 287 року до н. е. і які закінчилися частково, спочатку з прийняттям Lex Ogulnia (що дозволив доступ плебеїв до найважливіших священницьких посад починаючи 300 р. до н. е.), та зовсім з прийняттям Lex Hortensia у 287 році до н. е. і який остаточно зрівняв права плебеїв з правами патриціїв. Після того патриції і багаті плебеї однаково отримали доступ до найвищих посад Римської республіки та утворили Нобілітет.
У пізніші часи Римської республіки Нобілітет знову ділиться в основному на дві більші групи Оптимати та Популяри.

Вето — заборона, яка накладається одним органом державної влади (головою держави) на рішення іншого державного органу. В сучасних державах право вето, як правило, надається главі держави щодо законів, які приймає парламент.

Магістратура (від лат. magistratus — чиновник, начальник) — загальна назва державних посад в Стародавньому Римі. Виникнення магістратів відноситься до періоду встановлення Римської республіки (кінець VI ст. до н. е.). Магістратура здійснювалась безоплатно, була короткостроковою (як правило, 1 рік) і колегіальною, тобто виконувалися двома людьми (за винятком посади диктатора) Людина, що заміщала магістра, називалася магістратом.
Перший вищий магістрат був створений приблизно в 450 р. до н. е., коли після відміни царської влади на чолі Римської республіки встали два вищі магістрати — консули з числа патриціїв. Спочатку всі магістрати, окрім народних трибунів, заміщалися патриціями, але до початку III ст. до н. е. стали доступні і плебеям.
Всі магістрати мали право видавати укази по колу своїх обов’язків і накладати штрафи; вищі магістрати, окрім цензорів, володіли верховною владою (imperium). Їх зовнішньою відмінністю була свита з лікторів з фасціями. Згідно із законом Віллія (180 р. до н. е.) був встановлений порядок і послідовність проходження магістратів (див. cursus honorum).
У епоху Імперії виборні посади втратили політичне значення, але збереглися як передумова для заняття нових, впливових постів.
Основні риси магістратури:
— Виборність. Магістрів обирали на Народних зборах з числа осіб від 27 років і старше (в залежності від посади). До невиборних, призначуваних магістрів належали диктатор і начальник кінноти. При правлінні Сулли зростає віковий ценз: для квесторів — від 30 років, для преторів — від 40 років, для консула — від 42 років.
— Колегіальність. На кожну посаду крім диктатора і начальника кінноти обиралось по декілька осіб. Вони працювали окремо, але при вирішенні важливих питань узгоджували між собою рішення. Магістрат міг позбавити рішення свого колеги юридичної сили, наклавши на нього veto.
— Недовгочасність перебування на посаді. Магістратів обирали строком на 1 рік, крім цензорів, яких обирали на 5 років.
— Відповідальність перед народом. Магістрати несли відповідальність за свою діяльність перед зборами, на яких їх обрали.
— Безоплатність. Магістрати не отримували винагороди за своюпрацю, оскільки їхня діяльність була почесним обов’язком і було ганебно брати гроші за службу Батьківщині.

Консул — назва посад, а також титул, в античні часи, у Середньовіччі та в Новій історії.
У Стародавньому Римі консул — вищий виборчий магістрат за часів Республіки. Ця посада була колегіальною, тобто консулів було відразу двоє, вони обиралися щорічно та правили разом.
Однак, після встановлення Імперії консули стали лише символічними представниками республіканської спадщини, втративши більшу частину своєї влади та повноважень, в той час як імператор став верховним правителем.
У багатьох містах давньоримської держави (як, наприклад, в Галлії) була встановлена двоосібна магістратура, і хоча у більшості випадків до міського керівництва вживалися такі титули, як «дуумвір» чи «меддікс», подекуди міських голів називали консулами.
Також для цивільних організацій, що діяли згідно з римським цивільним законодавством, не було незвичайним наслідування термінології державних установ для своїх власних структур. Так, наприклад, статут чи угода таких організації називався «законом» — lex.

Претор (лат. praetor, від лат. praeire — йти попереду, очолювати) — державна посада в Стародавньому Римі. В ході історичного розвитку Стародавнього Риму зміст і функції цієї посади мінялися.
В період ранньої римської республіки (після скасування царства) преторами іменували два вищі магістрати — консулів і диктаторів. У 367 р. до н. е., з часу законів Ліцинія і Секстія (Leges Liciniae Sextiae), верховний посадовець став іменуватися консулом, а терміном «претор» став позначати наступну після консула посаду, при цьому його основною компетенцією стало здійснення міського правосуддя у цивільних справах. У відсутність консула преторові належала вища влада. З 242 р. до н.е. стали обиратися два претори — міський претор (Praetor urbanus), що відав судовими процесами між римськими громадянами, і претор для ведення справ між римськими громадянами і чужоземцями або між самими чужоземцями (Praetor peregrinus).
Установа римських провінцій привела до появи інших посад преторів — з 227 р. до н.е. в Сіцілії і Сардінії, а з 197 р. до н.е. — в обох іспанських провінціях.
При Суллі число преторів збільшилося до восьми, при Цезарі — до шістнадцяти, а за часів Імперії — до вісімнадцяти. За часів Імперії посади преторів вже втратили минуле значення, але служили необхідним ступенем для заміщення цілого ряду вищих адміністративних постів і офіцерських посад на шляху до сенаторської посади. У епоху Імперії преторами називалися також вищі посадовці в містах.

Цензор (лат. censor, від лат. censere — «оцінювати») у Стародавньому Римі — посадовець, що здійснював головним чином проведення цензу. Посада установлена Сервієм Туллієм, спочатку для регулювання податків і військової служби. У 434 р. до н.е. п’ятирічний термін служби цензора за пропозицією Емілія Мамерка був скорочений до 18 місяців, пізніше посада цензора стала довічною. Для плебеїв посада стала доступна з 350 р. до н.е. і тоді стали вибиратися відповідно 2 цензори (окрім 131, 120, 115, 102, 92, 86 і 65 рр. до н. е., коли були тільки плебейські цензори). Спектр функцій цензорів при Республіці включав:
— власне ценз;
— нагляд за вдачами (censura morum), покарання при цьому називалося не poena, а ignominia або nota. Воно полягало, зважаючи на суспільний стан винного, у виключенні з сенату (senatu movere) або зі стану вершників (equum adimere) або в пониженні в трибі (tribu movere) або у виключенні зі всіх триб взагалі (tribubus omnibus movere, в такому разі винен ставав aerarius, оскільки це могло поєднуватися з обкладенням більшим податком). Сюди входило і право видання едиктів проти розкоші;
— фінансовий контроль: відкуп суспільних земель, державних доходів і поземельних податків, а отже, і копалень, митних зборів, торгівлі сіллю і т. д., а також спостереження за всіма оплачуваними скарбницею речами і постачаннями, наприклад за озброєнням військ, їх перевезенням і ін.
— нагляд за спорудою і утриманням громадських будівель і закладів, при якому будівництво і ремонт (opera publica) цензори доручали таким, що пропонував мінімальну плату.
Всі цензорські документи називалися tabulae censorum.
У 81 р. до н.е. Сулла скасував посаду і цензорат був відновлений лише в 70 р. до н. е. Цезар близько 46 р. до н.е. знов ліквідовував посаду до повторного, але вже формального відновлення Августом.

Військовий трибун (лат. tribunus militum) — командна посада в римському легіоні. У епоху Республіки в кожному римському легіоні було декілька (зазвичай шість) трибунів, які повинні були командувати легіоном по черзі. Як правило, військові трибуни походили із знатних сімей. Проте, оскільки вони часто не мали достатнього досвіду, а розпорошення командних функцій істотно утрудняло керівництво легіоном, вже в епоху, безпосередньо передуючу громадянським війнам (зокрема, під час війни в Африці проти царя Югурти), полководці передовіряли керівництво легіоном легатам, як правило, досвідченим воєнначальникам, своїм друзям або родичам. Трибунам при цьому залишалися допоміжні і дорадчі функції, а також командування окремими виділеними підрозділами в одну або декілька когорт. Поділялися трибуни за засобом обрання — на коміціатів та руфулів. В епоху Імперії в кожному легіоні був один військовий трибун з числа сенаторів (другою за старшинством в легіоні після легата) і п’ять — із стану вершників.

Народний трибун (лат. tribunus plebis) — посадовець, згідно з римською традицією з 494 р. до н. е. щорічно обиралося з плебеїв на зборах за трибами. Посада народних трибунів була введена для захисту прав плебеїв від свавілля патриціанських магістратів. У період пізньої республіки щорічно вибирали 10 трибунів.
Якийсь час в IV столітті вибиралися так звані трибуни з консульською владою, які заміняли консулів (їх могло бути не два, як консулів одночасно, а більш, наприклад, чотири), що з’явилося поступкою патриціату плебейству. Надалі, коли плебеї дістали доступ до всіх магістратів, необхідність в таких трибунах відпала.
Трибуни мали право накладати вето на розпорядження або ухвали будь-якого магістрату (окрім диктатора і цензора) і сенату, заарештовувати і засуджувати до штрафу магістратів (окрім диктатора) і пересічних громадян, скликати збори плебеїв, засідання трибутних коміцій і сенату і головувати на них, видавати едикти і пропонувати законопроекти.
Особа народного трибуна вважалася недоторканною. Народні трибуни були зобов’язані постійно тримати двері будинку відкритими для громадян, що потребують захисту, і не могли покидати Рим більш ніж на добу. Їх влада була обмежена міською межею Риму. Вищий підйом римської демократії пов’язаний з діяльністю народних трибунів Тіберія і Гая Гракхів. Зі встановленням імперії інститут народних трибунів втратив самостійне значення, але продовжував існувати у формі «трибунської влади» імператора.
Гай Юлій Цезар став першим довічним трибуном, що забезпечувало йому особисту недоторканність. Октавіан Август, Тіберій і подальші принцепси також приймали довічну трибунську владу.
Народний трибунат проіснував до III століття.

Еділ (лат. aedilis від лат. aedes — храм) — посадовець в Стародавньому Римі, що відав суспільними іграми, наглядом за будівництвом і обладнанням храмів.
Інститут еділів з’явився в 494 р. до н. е., спочатку — як нижчий римський магістрат з плебеїв. Плебейські еділи виконували роль помічників трибунів. Згодом еділи поділялися на плебейські і патриціанські, або курульні, а в пізній період заняття цієї посади вже практично не регламентувалося походженням.
Курульні еділи, що влаштовували за свій рахунок Мегалезійські і Римські ігри, носили тогу з пурпурною облямівкою і мали інші знаки пошани, зокрема, курульне крісло і маски предків. Плебейські еділи влаштовували Плебейські ігри і свята на честь Церери і Флори.
Август розділив обов’язки еділів між преторами і префектами Рима. Після цього в імперії до III століття як і раніше призначалося по шість еділів, потім ця посада була скасована.

Квестор (лат. quaestor, від лат. quaerere — букв. «розпитувати», «розслідувати») — один з римських ординарних магістратів, який наглядав за фінансовими справами держави та її армії. Це була перша офіційна посада в cursus honorum.
Ця посада з’явилася ще за часів Римського царства. Спочатку квесторів було двоє, з 421 р. до н.е. — 4, причому до цієї посади стали допускатися і плебеї. Пізніше це число подвоїлося, в 82 р. до н.е. досягло 20, а при Цезарі через властиве його періоду розширення бюрократії — 40.
З цього числа ті, хто залишався в місті для завідування скарбницею і архівом, були quaestores urbani (aerarii), інші прикомандировувалися до воєначальників для ведення фінансових справ їх армій (видача сум на зміст, сплата платні і т. д.), треті з тією ж метою посилалися в провінції до проконсулів і пропреторів, а четверті спостерігали в приморських містах і деяких інших місцях за надходженням митних зборів і іншими господарськими справами держави. Один такий квестор знаходився в Галії, інший — в Остії (лат. quaestor Ostiensis) і стежив за зерновим постачанням (лат. res frumentaria).
Закон 180 р. до н.е. Villia annalis встановив мінімальний вік для отримання квестури — кандидат повинен був заздалегідь відбути 10 років військової повинності або, принаймні, протягом цього часу пред’явити себе до набору, а оскільки відбуття військової повинності починалося з 17 років, то квестором можна зробитися не раніше 27 років.
Після реформ Сулли у 81 р. до н. е. мінімальний вік для квесторства був встановлений в 30 років для патриція і 32 для плебея, а обрання квестором автоматично надавало членство в Сенаті.
Квестори були спочатку лише загальними помічниками консулів без якої-небудь спеціальної компетенції. Пізніше їх положення зробилося самостійнішим: вони стали обиратися в трибутних коміциях і тоді вони поступово стали спеціалізуватися в двох областях — кримінальній юрисдикції і завідуванні державною скарбницею і державним архівом. Проте поки кримінальна юрисдикція перебувала в руках консулів, квестори, як їх помічники, проводили попереднє слідство (лат. quaestores parricidii). Коли ж приблизно в середині Республіки кримінальний суд перейшов до народних зібрань, а потім до quaestiones perpetuae, роль квесторів в цій області закінчилася і стала розвиватися їх функція завідування державним казначейством. У їх обов’язки стали входити зберігання казенної готівки (лат. pecuniam publicam custodire), ведення прибутково-видаткових книг (лат. rationes referre) і т.д. Після того, як квестори стали тими хто вів державний архів, присяга магістратів на вірність законам стала здійснюватися перед квесторами.
Квестори здійснювали також продаж оброблених і розмежованих земельних ділянок (agri limitati), які називалися вже agri quaestorii.

Диктатор (лат. dictator від dicto — диктую, наказую) — термін, який в залежності від контексту може означати:
— у Стародавньому Римі посадову особу, наділену усією повнотою державної влади, що призначалася за пропозицією сенату у випадку зовнішньої чи внутрішньої небезпеки, яка загрожувала республіці (для ведення війни, придушення повстання й т. ін.).
— особу, що має необмежену владу в якійсь галузі і нав’язує свою волю іншим.
Давньоримські диктатори. У Стародавньому Римі процедура призначення диктатора полягала в наступному: Сенат виносив так званий «надзвичайний сенатуськонсульт (ухвала)», що виражався у формулі: «Хай консули приймуть заходи, щоб держава не зазнала збитку». Після цього консули називали ім’я диктатора і негайно розпускали своїх лікторов, які всі переходили до диктатора (диктатори мали 24 ліктора, тоді як консули — по 12); таким чином вони виявлялися перед диктатором пересічними громадянами, і він мав над ними право життя і смерті, як і над всіма громадянами, окрім народних трибунів. Після призначення, диктатор вибирав собі помічника — начальника кінноти.
Диктатор призначався строком на 6 місяців, а якщо поставлене завдання виконував швидше, то складав свої повноваження. На момент здійснення своїх повноважень він володів всією повнотою державної влади. При призначенні диктатора до його титулу завжди додавалася причина його обрання (наприклад, диктатор, що обирався на випадок військової небезпеки, — Dictator rei gerundae causa, тобто диктатор для ведення війни). На вирок диктатора до IV століття до н.е. не можна було подати апеляцію народному зібранню (коміції).
Зазвичай диктаторові підкорялися всі посадовці, включаючи консулів.
Після складання своїх повноважень диктатора можна було притягнути до відповідальності.
Спочатку на посаду диктатора могли призначатися тільки патриції, але від 356 р. до н.е. — також плебеї.
Іноді диктатор обирався для виконання якого-небудь одного доручення, наприклад, «диктатор для забиття цвяха» (релігійний ритуал під час свята).
В період пізньої республіки Сулла й Цезар були призначені диктаторами без обмеження терміну (dictator perpetuus). У цей час посада диктатора набула монархічного характеру.
Була відмінена в 44 р. до н.е. Марком Антонієм.

Начальник кінноти (лат. magister aequitum) — помічник диктатора у Стародавньому Римі, фактично його заступник на час або у місці його відсутності. Формально не міг діяти самостійно на свій розсуд, навіть за відсутності диктатора. Головний обов’язок (і повноваження) начальника кінноти — командування римською кіннотою у складі війська, довіренного диктатору. Начальник кінноти не міг залишатися на посаді довше диктатора й автоматично позбавлявся повноважень, як тільки диктатор складав з себе свої.

Інтеррекс (лат. interrex — між королями) — тимчасовий магістрат в Стародавньому Римі.
Як видно з назви, походить з царської епохи Риму. Перший інтеррекс був вибраний після смерті Ромула, і потім це повторювалося після смерті кожного з царів. Інтеррекс обирався долею з десяти старших сенаторів, на 5 днів. Він повинен був в цей термін скликати коміції з метою вибору нового царя. Якщо він не встигав цього зробити, він після закінчення терміну складав з себе владу, і на нові 5 днів долею вибирався новий інтеррекс. Так продовжувалося, поки старші сенатори не зупиняли свого вибору на одному обличчі. Тоді той з них, хто виправляв посаду інтеррекса, докладав про вибір всьому сенату, і якщо останній був згоден, інтеррекс скликав коміциі.
Цей інститут зберігався протягом всього часу республіки, з тією лише різницею, що інтеррекси призначалися патриціанськими чинами сенату без долі. До обрання інтеррекса вдавалися, коли за якими-небудь обставинами не було консулів, наприклад, якщо обидва вони померли, або загинули в битві, або покинули посаду. Іноді, втім, замість інтеррекса з метою обрання нових консулів призначали диктатора. Бували випадки, що число інтеррексів, по черзі змінювали один одного, доходило до 14: тоді в справу вибору нових консулів втручалися народні трибуни і забороняли подальше призначення інтеррексів.

Римське громадянство — юридичний статус жителів римської держави, що означає можливість користування всією повнотою юридичних прав, що надаються римським законодавством.
Соціальна класифікація римського суспільства. З точки зору користування правом, населення Римської республіки, а пізніше — Римської імперії, можна умовно розділити на наступні групи:
— Римські громадяни — користувалися всіма правами. При відомих обставинах, громадянства можна було позбутися (наприклад, переїхавши на територію, де діяло латинське право).
— Латинські громадяни — спочатку були жителями італійських територій, завойованих Римом, у 49 р. до н. е. всі італіки стали власниками римського громадянства. Пізніше латинське право поширювалося на мешканців клієнтських царств і римських союзників, а ще пізніше — і провінцій. У порівнянні з римськими громадянами, носії латинського громадянства були «громадянами другого сорту», не мали права голосу і військового обов’язку.
— Переґріни — свого роду античні «негромадяни»: жителі провінцій і колоній, що володіють місцевим самоврядуванням. З точки зору римського права розглядалися як іноземці, але іноді могли користуватися римським шлюбним або торговим правом.
— Дедітіціі (досл. «здалися») — племена, підкорені римлянами. Їх території управлялися безпосередньо римською адміністрацією. З часу Елієвого закону 4 р. н. е. сюди зараховувався нижчий клас вільновідпущеників, що не мав можливості одержати ні римського громадянства, ні латинського права. Не могли проживати ближче 100 миль від міста Риму.
Жінки не розглядалися давньоримським правом як носії громадянства, хоча мали право володіння власністю.
Раби отримали деякі особисті права тільки в період правління імператора Антоніна Пія (наприклад, вбивство раба господарем прирівнювалося до вбивства перегринів). Парадоксом у цій ситуації було те, що вільновідпущеники римського громадянина автоматично отримували римське громадянство, щоправда, з певними зобов’язаннями до колишнього господаря.
Права римських громадян. Права римського громадянина сильно змінювалися з плином часу, крім того, вони залежали від соціального статусу особи і її заслуг перед державою. Римське право періоду Республіки передбачало такі основні права римського громадянина:
— Ius suffragiorum. Право голосувати в народних зборах. Практично відмерло у I ст. до н. е..
— Ius honorum. Право цивільної та військової служби.
— Ius commercii. Повне право власності та укладання угод.
— Ius gentium , поняття про який було розроблено в III ст. до н. е. Використовувалося при укладанні договорів між римськими громадянами і іноземцями (перегринами).
— Ius connubii. Право на законний шлюб, що надавав права Pater familias і автоматичне римське громадянство дітям, народженим в такому шлюбі.
— Ius migrationis. Право збереження повного римського громадянства при переїзді в поліс порівнянного статусу, тобто в римські колонії та провінції. Аналогічні права мали латинські громадяни. Якщо громадянин переїжджав у латинську колонію чи залежне царство, його статус знижувався до рівня латинського громадянина.
— Імунітет від місцевих правових норм і законів.
— Право на пред’явлення судових позовів.
— Право на суд (у тому числі і на самозахист).
— Право на оскарження судових рішень, у тому числі в суді нижчих інстанцій.
— До римського громадянина не могли бути застосовані тортури та тілесні покарання, а також смертна кара у разі державної зради. Не поширювалося на військовослужбовців в період несення дійсної служби.
— Обвинувачений у державній зраді римський громадянин мав право на суд в Римі.
Статус військовослужбовців. В легіонах на дійсній службі мали право перебувати тільки римські громадяни, але вони на термін служби (20 років) обмежувались у правах: наприклад, легіонер не мав права вступати в законний шлюб, тому діти військовослужбовців, народжені в період служби, громадянства не мали, так само не набували вони громадянства, якщо військовий вступав після відставки з їхньою матір’ю в законний шлюб. Так само, до військовослужбовців могли бути застосовані тілесні покарання та смертна кара. Тільки при Септімії Севері військовослужбовці отримали право вступати в законний шлюб під час несення служби, що перетворювало військову службу в спадкове заняття.
Аукзіліаріі (солдати допоміжних військ) отримували права римського громадянства після закінчення повного терміну служби (30 років).
Зовнішні атрибути римського громадянства. У період Республіки та ранньої Імперії римський громадянин мав навіть зовні відрізнятися від інших жителів Римської держави — за указом Августа, громадяни в громадських місцях повинні були носити тогу. Реліктом цих порядків були імператорські укази V ст., що забороняли носіння в межах міста Риму штанів (як атрибуту «варварської» одягу).
Умови придбання римського громадянства. Автоматично римським громадянином ставала дитина чоловічої статі, народжена у законному шлюбі римського громадянина. Вільновідпущені римські громадяни отримували обмежене римське громадянство (без права військової служби): в умови звільнення обов’язково входили клієнтські зобов’язання перед колишнім господарем. Сини вільновідпущеників, народжені в законному шлюбі, автоматично отримували повне римське громадянство.
У період імперії надання римського громадянства стало залежати від волі правителя. Можна було придбати громадянство, але воно було доступне тільки обмеженому колу еліти. Після Громадянських війн 49—45 р. до н. е. Юлій Цезар надав римське громадянство всім жителям Італії і Цизальпінської Галлії. У ряді випадків, імператори могли надати права громадянства іншим містах і провінціях (повне римське громадянство мало населення Бетики та Нарбонської Галлії, чиї мешканці іменувалися togatiae — «носять тогу »). Клавдій надав римське громадянство жителям Лугдунської Галлії, і представники племені едуїв були введені в Сенат. Нерон надав римське громадянство жителям Ахеї (оголосивши про її «незалежності» та звільнення від податків), але воно було анульовано Веспасіаном.
Римське і латинське громадянство були потужними знаряддями процесу романізації.
У 212 р. Каракалла надав римське громадянство всьому особисто вільному населенню імперії.

Держава — формальний інститут, який є формою організації політичної спільноти під управлінням уряду; суб’єкт політики, ядро політичної системи.
Часто звертаються до поняття «суверенна держава» — тип держави, який характеризується суверенітетом, уособлює в собі суверенітет національностей і народу. Суверенна держава — особлива політико-територіальна організація, що володіє суверенітетом спеціального апарату управління і примусу та здатна надавати своїм велінням загальнообов’язкового характеру.

Монархія — форма державного правління, за якої найвища державна влада повністю (необмежена, абсолютна монархія) або частково (обмежена, конституційна монархія) належить одній особі — спадкоємному монархові.
Монархів офіційно називають по різному: царями і царицями, імператорами й імператрицями, великими князями й великими княгинями, принцами і принцесами тощо. Історично монархії виникали за різних обставин. Монархія могла вирости з племінного союзу, і тоді монархом стає вождь племені чи союзу племен, монархом міг стати полководець або верховний священик якогось із релігійних культів. З часом посада монарха може стати спадковою, і тоді утворюються монархічні династії. Влада в монархії може передаватися й не за спадковим принципом, як це, наприклад, часто траплялося в Римській імперії. Монархічна влада може бути узурпована шляхом насильства внаслідок державного перевороту, як це сталося наприклад при переході від Римської республіки до Римської імперії.

Імперія (від лат. imperium — «наказ, верховна влада, управління, держава») — історична форма державно-політичного утворення. Існують декілька як сучасних, так і застарілих визначень цього поняття:
1) Імперія — «вид територіальної державної системи, всередині якої цілі народи чи нації (навіть якщо вони зберігають видимість територіальної чи іншої окремішності) вважаються панівними або підлеглими… Це взаємовідносини, за яких одна держава контролює ефективну політичну незалежність іншої. Це досягається силою, політичним співробітництвом, економічною, соціальною чи культурною залежністю».
2) Імперія має три головні елементи: (1) «сильний політичний центр, якому надано життєздатності історичною місією розширення»; (2) «релігійне чи ідеологічне насильство»; (3) «відчуття кінцевої мети», притаманне імперській еліті.
3) Імперія — це велика монархічна держава, на чолі якої стоїть імператор або імператриця. Також велика імперіалістична держава, яка має колонії. Історична форма державного утворення, що включає в себе силоміць приєднані (підкорені) інші народи та території.
Імперія, як метрополія, може включати в себе внутрішні колонії (котрі звуться «національними окраїнами»), або зовнішні колонії. В цьому випадку імперія, як правило, зветься «колоніальна держава»). Політична влада в імперії побудована на жорсто ієрархічному принципі і належить одній особі (монарх), або закритій олігархічній групі. Економічний обмін між метрополією та окраїнами нерівноцінний — центр використовує колонії як ресурсні придатки.

Поліс — місто-держава, міська громада, особлива форма соціально-економічної та політичної організації суспільства, типова для Стародавньої Греції та Риму. З певними застереженнями полісами можна називати також фінікійські міста-держави класичного часу (зокрема, фінікійські колонії) та поселення, що їх засновували володарі Азії і Африки за грецьким або римським зразком. Зазвичай під полісом розумілося не поселення як таке, а насамперед міська громада, колектив громадян певного міста. Територія полісу складалася з міста (або міст) та сільської округи (хори), з розташованими на ній землеробськими поселеннями.

Демократія — така форма організації та функціонування політичної системи, при якій існують рівні можливості для здійснення прав і свобод кожного члена суспільства. При цьому управління державою здійснюється народом, безпосередньо (пряма демократія), або опосередковано через обраних представників (представницька демократія).

Курія (лат. Curia — у Стародавньому Римі — об’єднання кількох родів патриціїв, аналогічне грецькій фратрії. Відповідно до традиції, курій було 30, по 10 у кожній родовій трибі. Спочатку курії були елементом родової організації. В період утворення держави курії стали найважоивішим військово-політичним осередком римського суспільства. На чолі курії стояв виборний куріон, який виконував також функції жерця. Після реформ Сервія Тулія курії втратили своє значення.

Триба (лат. tribus, відtribuo- ділю, розділяю) — термін з історії Стародавнього Риму, який вживався у двох значеннях:
— Плем’я — згідно з римською традицією, найдавніше населення Риму поділялось на три триби: Рамні (Латини), Тіції (Сабіни) і Луцеріі (Етруски). Спочатку в кожну трибу входило 100, потім — 300 родів. Ці три триби і склали римський народ.
— Територіальний і виборчий округ, який мав один голос у трибутних коміціях. Введення територіальних триб приписується царю Сервію Тулію (VI ст. до н. е.), який розділив римську територію на 4 міських і 17 сільських триби. Згодом у процесі завоювання Римом Італії число їх зросло до 35 (до 241 р. до н. е.).

Вето — заборона, яка накладається одним органом державної влади (головою держави) на рішення іншого державного органу. В сучасних державах право вето, як правило, надається главі держави щодо законів, які приймає парламент.

Закони Дванадцяти таблиць або Закон Дванадцяти таблиць (лат. Lex duodecim tabularum) (451—450 рр. до н. е.) — кодифікація державного закону від народу (lex publica) у Стародавньому Римі. Закони Дванадцяти таблиць — плід спеціально створеної комісії з 10 чоловік (decemviri legibus scribundis) і представляв собою збірку законів, що регулювали практично усі галузі життя (в юридичному плані — дії/ події, що мали місце повсякчас).
Структура Закону Дванадцяти таблиць
— Таблиці I—III — процесуальне право (I — запрошення на процес, II — види позовів та скарг, III — виконавче право).
— Таблиця IV — сімейне право (признання батьківства, купівля-продаж дітей).
— Таблиця V — спадкове право (заповіт, спадковість по-закону, визначення законного порядку спадкоємців).
— Таблиця VI — зобов’язальне право (договір, купівля-продаж, позика, кредит і кредитні ставки, купівля і втрата рухомого та нерухомого майна).
— Таблиця VII — право сусідське.
— Таблиці VIII—IX — кримінальне право (чаклунство, що шкодить; умисне тілесне пошкодження, крадіжка, обман клієнтів, зрада).
— Таблиця Х — сакральне право.
— Таблиці XI—XII — різне (наприклад, заборона шлюбу між патриціями та плебеями, забезпечення боргу, крадіжка, підробка речей).
Закони були прийняті Народними зборами в два етапи. Першим етапом в 451 р. до н. е. було прийнято 10 таблиць, а в наступному — 450 р. до н. е. — ще дві. Ціллю даного закону було послабити протистояння патриціїв і плебеїв за допомогою імплементації у традиційний аграрний порядок рівного для всіх приватного і кримінального права. Найбільш значимий факт — введеня грошей (ais) у поширеній в той час формі — мідних монет, які зважувались і відповідно до ваги мали свій номінал.
Варто зазначити, що теперішній текст «Законів» все ж є реконструкцією заснованою на звичаєвій організації тогочасного суспільства. Проте він є основою (і першою писемною згадкою, що не дійшла до наших днів), на яку посилались правові діячі Стародавньго Риму, розвиваючи і доповнюючи юридичну думку в подальшому. Причини ж їхньої появи були такими: до середини V ст. до н. е. плебеї в боротьбі з патриціями домагаються деяких успіхів (відомо, що плебс у порівнянні з громадяними Риму мав обмежені права). У 451 р. до н. е., як передає традиція, під тиском плебса була вибрана комісія з десяти чоловік для запису законів (decemviri legibus scribundis). Вона складалася з видатних патриціїв і була наділена широкими повноваженнями. Децемвіри користувалися надзвичайною владою. На цей рік не було обрано ні консулів, ні народних трибунів. Протягом першого року кодифікаційна робота не була закінчена, і на другий рік була вибрана друга комісія, що також складалася з десяти чоловік, але п’ять з них вже були плебеями. Другі децемвіри представлені традицією узурпаторами, що діяли не тільки проти плебеїв, але навіть і проти патриціїв. Це привело до другого вигнання (сецессії) плебеїв з Риму. Безпосереднім мотивом традиція вважає спробу децемвіра Аппія Клавдія незаконно позбавити свободи дочку плебея Віргинію. Лише втручання впливових громадян запобігло спалаху міжусобної війни. У 449 р. до н. е. між ворогуючими станами був укладений урочистий мир. Були відновлені магістратури, що раніше існували і підтверджені права плебеїв, передусім закон про провокації (jus provocationis), за яким всякий громадянин міг апелювати до Народних зборів на несправедливе рішення магістрату (вищої посадової особи). Записані децемвірами закони були опубліковані для загального ві?дома.

 

УРОК 50. РИМСЬКА РЕСПУБЛІКА У ІІ—І СТ. ДО Н. Е.

Мета уроку: ознайомити з причинами й приводом для початку Пунічних воєн, перебігом І Пунічної війни, походом Ганнібала до Італії, битвою під Каннами, остаточною перемогою римлян і зруйнуванням Карфагену; з’ясувати причини найбільшого повстання рабів у Стародавньому Римі та визначити його роль у подальшому поглибленні кризи республіки.

Поняття і терміни для вивчення: Пунічни війни, проскрипції, провінція, тріумф, криза, популяри, оптимати, гладіатор, реформа, диктатура, тріумвірат

Пунічні війни — три війни (Перша Пунічна війна 264—241 рр. до н. е., Друга Пунічна війна 218—201 рр. до н. е., Третя Пунічна війна 149—146 рр. до н. е.) між Римом і Карфагеном за панування над Західним Середземномор’ям. Закінчилися повною перемогою Риму і знищенням Карфагенської держави.
До середини 260-х р. до н. е. Римська республіка остаточно підпорядкувала собі Апеннінський півострів. Подальша експансія Риму зробила неминучим його зіткнення з Карфагеном — могутньою державою в Північно-західній Африці (Лівія), яка контролювала велику частку Сицилії і основні морські комунікації в Західному Середземномор’ї.
Перша Пунічна війна (264—241 рр. до н. е.). У 284 р. до н. е. загін найманців з Кампанії (мамертинці) захопив Мессану, великий поліс (місто-державу) на східному узбережжі Сицилії. Після того, як цар сусідніх Сиракуз Гієрон II почав війну з мамертинцями, ті звернулися в 265 р. до н. е. по допомогу до Риму. Римські народні збори прийняли рішення про включення Мессани в Італійський союз; навесні 264 р. до н. е. римська армія переправилася до Сицилії і, незважаючи на протидію карфагенян, зайняла місто. У відповідь Карфаген оголосив війну Риму. Сиракузці разом з карфагенянами обложили Мессану, але невдало. У 263 р. до н. е. римляни розбили Гієрона II і змусили його вступити з ними в союз. У 262 р. до н. е. вони узяли Акрагант (Агригент), найважливішу фортецю Карфагена в Сицилії; карфагенці були витиснені в західну частину острова. Щоб справитися з флотом Карфагена, що безкарно спустошував береги Італії, римляни побудували до 260 р. до н. е. 20 бойових кораблів. У 260 р. до н. е. флот Карфагена здобув перемогу над римською ескадрою біля Ліпарських островів, але потім був розбитий біля миса Міла.
Не зумівши добитися рішучої переваги в боротьбі з карфагенянами за Сицилію в 259–257 рр. до н. е., римляни вирішили перенести військові дії до Африки. У 256 р. до н. е., завдавши поразки флоту Карфагена біля миса Екном, вони висадилися в Клупейській бухті (на схід від Карфагена). Після кількох невдач карфагенці звернулися до римського командувача Атілія Регула з проханням про мир, але римські умови виявилися дуже важкими, і Карфаген, мобілізувавши всі ресурси, зібрав велике наймане військо під командуванням спартанця Ксантіппа. Весною 255 р. до н. е. Ксантіпп наголову розгромив римську експедиційну армію. Хоча римський флот взяв гору над ескадрою Карфагена біля м. Герм, велика його частка загинула потім під час бурі.
З 254 р. до н. е. головною ареною військових дій знов стала Сицилія. У 254 р. до н. е. римляни оволоділи важливою фортецею Карфагена Панорм на північно-західному побережжі Сицилії і побудували новий флот, який, проте, в наступному, 253 р. до н. е., під час набігу на береги Африки, знову був знищений бурею. На початок 240-х рр. до н. е. римляни поступово підпорядкували собі всю Сицилію і блокували дві останні твердині Карфагена — Лілібей і Дрепану. Але спроба узяти Лілібей в 249 р. до н. е. провалилася, а в 248 р. до н. е. римський флот в черговий раз став жертвою шторму.
У 247 р. до н. е. війська Карфагена на Сицилії очолив енергійний Гамількар Барка. Він розвернув активні дії проти римлян, здійснюючи постійні набіги на береги Італії. Ситуація змінилася тільки тоді, коли римляни великою напругою сил (введення надзвичайного податку) побудували новий флот. У березні 241 р. до н. е. цей флот розбив ескадру Карфагена поблизу Егатських островів. Розуміючи неминучість падіння Лілібея і Дрепани, Карфаген був вимушений піти на укладення миру, поступившись на користь Риму своїми сицилійськими володіннями і зобов’язавшись сплатити велику контрибуцію. В результаті Першої Пунічної війни Римська республіка перетворилася на сильну державу Західного Середземномор’я.
Друга Пунічна війна (218—201 рр. до н. е.). Перша Пунічна війна не зламала могутності Карфагена, і нове зіткнення було неминучим. У 238 р. до н. е., скориставшись громадянською війною в Карфагені, римляни відібрали у нього Сардинію і анексували Корсику. У 237 р. до н. е. карфагенці послали до Іберії (Іспанії) Гамількара Барку, який, зібравши сильну армію і скориставшись війнами Риму з галлами і іллірійцями, завоював східне узбережжя Іберійського (Піренейського) півострова. Після загибелі Гамількара в 228 до н. е. його справу продовжили його зять Гасдрубал (убитий в 220 р. до н. е.), а потім син Ганнібал. Прагнучи обмежити експансію карфагенян, римляни добилися від них в 226 р. до н. е. зобов’язання не поширювати свої володіння на північ від р. Ібер.
У 219 р. до н. е. Ганнібал захопив союзне Риму іберійське місто Сагунт. У відповідь римський сенат оголосив Карфагену війну.
У 218 р. до н. е. несподівано для римлян Ганнібал зробив важкий перехід з Північної Іберії через Альпи до Італії і розбив дві римські армії на р. Тіцин і на р. Требія; його підтримали лігурійські і гальські племена. Встановивши контроль над Північною Італією, Ганнібал в 217 р. до н. е. вдергся до Центральної Італії; навесні 217 р. до н. е. він завдав жорстокої поразки консулові Гаю Фламінію біля Тразіменського озера, але потім рушив не на Рим, а на Апулію, розраховуючи привабити на свою сторону італійські громади. Проте італіки переважно залишилися вірні Риму.
Положення Ганнібала ускладнилося, коли римляни вибрали диктатором Фабія Максима, який застосував нову тактику, — він уникав генеральної битви і вимотував противника в дрібних сутичках. Але в 216 р. до н. е. римляни відмовилися від цієї тактики. У червні 216 р. до н. е. консул Теренцій Варрон дав карфагенянам рішучу битву при Каннах і зазнав страшної поразки; багато міст в Бруттії, Луканії, Піцені і Самнії, а також друге за величиною місто в Італії Капуя перейшли на сторону Ганнібала; у союз з Карфагеном вступили Македонське царство й Сиракузи.
У таких важких умовах Рим мобілізував всі свої сили; йому удалося запобігти відпаданню значної частки італійських союзників і зібрати нову армію. Прагнучи відвернути карфагенян від Італії, римляни відкрили нові фронти в Іспанії і на Сицилії. Проте до кінця 210-х рр. до н. е. вони не змогли добитися значних успіхів. У Італії Ганнібал в 213 р. до н. е. зірвав спробу римлян оволодіти Капуєю, а в 212 до н. е. одержав декілька перемог в Луканії і Апулії і захопив найбільший південноіталійський порт Тарент. У Іспанії римське військо, хоча і отримало в 214—213 рр. до н. е. ряд перемог, в 212 р. до н. е. було повністю знищене Гасдрубалом, братом Ганнібала, в битві на р. Ебро. Успішніше римляни діяли в Сицилії, де консул Клавдій Марцелл в 212 р. до н. е. узяв Сиракузи.
Перелом на користь римлян стався в 211 р. до н. е., коли вони оволоділи Капуєю; цьому не перешкодив демонстративний похід Ганнібала на Рим («Ганнібал біля воріт!»). У 210 р. до н. е. до Іспанії був відправлений Корнелій Сципіон Старший, який в 209 р. до н. е. узяв Новий Карфаген, центр володінь Карфагена на Піренейському п-ві. У тому ж році в Італії Фабій Максим повернув під владу Риму Тарент. У 207 р. до н. е. римляни розгромили біля Метавра військо, яке Гасдрубал привів з Іспанії на допомогу Ганнібалу. У 206 р. до н. е. карфагенці були вимушені остаточно очистити Іспанію.
Навесні 204 р. до н. е. Сципіон висадився в Північній Африці, а в 203 р. до н. е. розбив карфагенське військо на Великих рівнинах, що змусило уряд Карфагена відкликати Ганнібала з Італії. У 202 р. до н. е. за підтримки нумідійского царя Масинісси Сципіон здобув вирішальну перемогу над Ганнібалом при Замі. У 201 р. до н. е. Карфагену довелося прийняти важкі умови миру: він віддав римлянам Іспанію і всі своїми острівні володіння в Середземному морі, передав їм майже весь флот, зобов’язався виплатити протягом п’ятдесяти років величезну контрибуцію і не вести воєн без згоди римського сенату. В результаті Другої Пунічної війни Рим став гегемоном Західного Середземномор’я, а Карфаген втратив значення великої держави.
Третя Пунічна війна (149—146 рр.до н. е.). Карфаген швидко виплатив Риму контрибуцію і повернув собі колишнє значення найбільшого транзитного центру, що викликало серйозні побоювання в римських правлячих кругах; особливо лютим противником Карфагена був сенатор Катон Старший, що кожний свій виступ закінчував словами: «Карфаген має бути зруйнований!».
Скориставшись тим, що Карфаген, всупереч умовам миру 201 р. до н. е. створив армію для відбиття нападу нумідійців, римський сенат оголосив їм в 149 р. до н. е. війну. Карфагенці погодилися роззброїтися, але категорично відкинули вимогу римлян зруйнувати місто і переселитися углиб материка і вирішили чинити опір до останнього. Римська армія обложила Карфаген і після відчайдушної трилітньої оборони узяла його навесні 146 р. до н. е. По ухвалі сенату місто було спалене, а місце, на якому він стояв, було прокляте; володіння Карфагена увійшли до складу Римської держави як провінція Африка.

Проскрипціі (лат. proscriptio — письмове обнародування) — у Стародавньому Римі списки осіб, оголошених поза законом. За видачу або вбивство включеного у списки призначалася нагорода (навіть рабам), за приховування — страта. Майно проскрибованої особи конфісковували, її нащадки втрачали почесні права та стан.
Проскрипції були винайдені Луцієм Корнелієм Суллою під час громадянської війни у 82—81 рр. до нашої ери і широко застосовувалися диктатором як засіб масового терору проти політичних супротивників. Однак чи не головнішою за політичну була фінансова мета проскрипцій які дозволяли отримати гроші та винагородити свої прибічників. Через це до проскрипцій часто включалися багаті люди не лише з ворожого табору, але й будь яких політичних поглядів окрім своїх відвертих прихильників.
Прискрипціями ознаменував свій прихід до влади й Другий триумвірат 43 р. до н. е. (Октавіан, Лепід і Антоній).

Провінція — у Стародавньому Римі — підвладні римлянам території поза Апеннінським півостровом, що керувались римським намісником. У 2 ст. н. е. до складу Римської імперії входили провінції: Сицилія (перша римська провінція з 227 р. до н. е.), Сардинія, Корсіка, Іспанія, Галлія, Британія, Норік, Іллірія, Дакія, Азія, Віфінія і Понт, Сирія, Іудея, Аравія, Месопотамія, Єгипет, Африка та ін.

Тріумф (від лат. triumphus) у Стародавньому Римі — урочистий вступ у столицю полководця-головокомандуючого та його армії (від Марсова поля на Капітолій) після переможного закінчення війни. Влаштовувався за рішенням сенату і був вищою нагородою для полководців.

Криза — розклад, занепад, загострення (політичних, економічних, соціальних) протиріч

Популяри (лат. populares) — політичне угрупування в Стародавньому Римі, утворене в другій половині II ст. до н.e.
Популяри діяли в інтересах плебеїв, виступали проти фракції оптиматів. Найбільша активність популярів припала на часи діяльності братів Гракхів (друга половина II ст. до н. е.). Вони були ідеологічними супротивниками оптиматів, опиралися на підтримку простого народу і протиставлялися політиці старої аристократії.
Популяри використовували уряд народних зборів. Вони мали за мету подальше розширення Імперії, а отже відстоювали політику подальших завоювань нових територій. Подібно як у ранніх, так і в пізніших часах провідниками популярів були особи-вихідці з верстви нобілів, зокрема: Тіберій Гракх (лат. Tiberius Sempronius Gracchus), його брат Гай Гракх (лат. Gaius Sempronius Gracchus), Гай Марій (лат. Gaius Marius), Гай Марій Молодший (лат. Gaius Marius (Iunior)) i Юлій Цезар (лат. Imperator Gaius Iulius Caesar).
Кінець партійної діяльності популярів настав з появою Римської імперії.

Оптимати (лат. optimates, від optimus — «найкращий», також відомі як boni — «добрі люди») — консервативна політична більшість у пізньому Стародавньому Римі, створена в другій половині II ст до н.е.. Вони мали за мету, обмежити у Римі владу народних зборів і плебейських трибунів, а також розширити можливості Римського сенату, який розглядався оптиматами як орган влади, який найбільш відповідав інтересам аристократів. Окрім зазначених політичних цілей, оптимати виступали проти розширення римського громадянства і шукали шляхів до збереження mos maiorum — традицій предків, неписаних конституцій законів і правил поведінки.
Найвідомішими представниками оптиматів були Луцій Корнелій Сулла, Гней Помпей Великий і рід Кіпріянів.
Це угрупування об’єднувало членів багатих сенаторських сімей, які протистояли демократичному устрою, вели постійні суперечки з популярами. Воно було відповідальним за смерть народних трибунів — Тіберія Гракха і його брата Гая Гракха.
Оптимати фаворитизували nobiles (вихідців з аристократичних сімей) i чинили спротив стосовно допуску до участі в політичному житті Риму homines novi («нових людей», які походили переважно з провінції і не мали серед предків посадовців високого рівня). Цицерон, переконаний прихильник оптиматів, сам був homo novus як перший сенатор у своїй сім’ї, проте ніколи повноцінно не сприймався оптиматами. Під час громадянської війни Юлій Цезар, нащадок древнього славного роду, воював з Сенатом, яким керував Гней Помпей Великий, обіймаючи цю посаду як homo novus.
Свого політичного піку оптимати досягнули за диктатури Сулли (81—79 рр. н. е.). Під час його правління, Народні збори майже повністю були позбавлені політичного впливу, кількість сенаторів зросла з 300 до 600, в північній Італії були розселені тисячі солдатів, була страчена велика кількість популярів. Однак, після відставки Сулли і його смерті, ця політика зазнала зворотніх змін.

Гладіатор — воїн-невільник часів давнього Риму, що виступав на видовищних заходах, б’ючись на арені з іншими гладіаторами, або з тваринами (левами).
Найвідоміша арена, де билися гладіатори — Колізей у Римі. Глядачі арени могли проголосувати: чи вбити, чи пощадити переможеного гладіатора. Існували різні види гладіаторів, що відрізнялися типом використовуваної зброї та обладунку. Видатним гладіаторам могли давати волю. Ті, що доживали до старості, могли ставати тренерами інших гладіаторів.
Види гладіаторських боїв:
— Мунус(в множині — мунера)- гладіаторський бій за участі озброєних людей.
— Венаціо — гладіаторські бої за участі тварин, або людей та тварин.
— Навмахія — штучний морський бій, з елементами гладіаторських боїв.
Гладіаторські бої зародилися в італійській області Кампанії, де вони набули широкого поширення вже в 3 ст. до н. е. Довгий час існувала версія, що римляни перейняли традицію гладіаторських боїв в етрусків, але ні археологічні,ні іконографічні пам’ятки не підтверджують існування в етрусків гладіаторів. Досить швидко гладіаторські бої поширилися й на Рим. Перші гладіаторські бої, що згадуються в Римі,відбулися в 216 р. до н. е. Первісно гладіаторські бої являли собою відозмінений обряд людських жертвоприношень під час поховального обряду і влаштовувалися родичами померлого. Так, перші ігри, що проходили в Римі були влаштовані на честь померлого Марка Емілія Лепіда його синами.
Поступово гладіаторські ігри з релігійної переходять в політичну площину. Враховуючи величезну популярність гладіаторських ігор серед римського населення, спадкоємці померлих намагаються використати ігри в власних політичних цілях, відкладаючи їх проведення до певних подій (наприклад, виборів). Так, Юлій Цезар виконав заповіт батька і влаштував гладіаторські ігри лише через 20 років після його смерті.
Під впливом римької традиції гладіаторські ігри набули поширення й серед інших народів. Так, відомо, що бої гладіаторів проводилися кельтами-лузітанами, германцями, в Сирії, Карфагені.
Вперше гладіаторські бої за державний кошт були проведені в 44 р. до н. е. на честь померлого Цезаря. В період Імперії гладіаторські ігри остаточно набувають світського характеру. Імператор Август регламентував типи гладіаторів, їхнє озброєння, систематизував правила бою, розділив місця в амфітеатрах за становою ознакою.
Поступово гладіаторські ігри набували все більшого розмаху. Іноді вони перетворювалися на грандіозні видовища, поєднуючи в собі реконструкції історичних подій, осади міст. На масових битвах билися переважно злочинці, засуджені до смерті «на арені».
Так, в 80 р.н. е. імператор Тіт влаштував грандіозні гладіаторські ігри. Вони тривали 100 днів. Під час їх проведення на арені загинуло 9000 тварин. Проводилися також великі навмахії, які суміщалися з гладіаторськими боями та венаціо. Ще до того, як стати імператором, Тіт, захопивши в 70 р.н. е Ієрусалим, на честь народження брата влаштував гладіаторські бої, в яких билися полонені іудеї. Тоді на арені загинуло 2500 полонених.
В 107 р. н. е. імператор Траян влаштував ігри на честь перемоги над даками. Ігри тривали 120 днів, під час яких на аренах билися 10000 гладіаторів і було вбито 11000 тварин. Взагалі ж, за правління Траяна, протягом 107—113 рр. на аренах Риму билося 20500 гладіаторів.
Справжнім фанатом гладіаторських боїв був імператор Коммод. Він особисто брав участь у гладіаторських боях і травлі тварин. На його рахунку близько тисячі перемог.
Організація гладіаторських ігор була справою недешевою і була під силу лише дійсно заможним особам. Після інциденту з обвалом дерев’яного амфітеатру у Фідяех в 27 р. н. е, сенат видав заборону на проведення гладіаторських ігор особам, чиє майно оцінювалося менше 400 000 сестерцій. В часи Імперії приватні особи вже практично не проводили ігор. Високий щабель витрат і числені обмеження і заборони сенату (адже гладіаторські бої були досить потужним важелем впливу на населення) зробили проведення гладіаторських ігор прерогативою імператорів.
Занепад гладіаторських ігор починається з поширенням на території Римської Імперії християнства. У 399 р. імператор Гонорій закриває останні гладіаторські школи, а в 404 р. забороняє гладіаторські ігри.
Соціальний склад гладіаторів. Вірогідно, перші гладіатори були рабами, військовополоненими і засудженими злочинцями. Пізніше були створені школи для навчання гладіаторів, вони були приватними і імператорськими. Сподіваючись на славу і багатство, їх ряди поповнювалися вихідцями зі всіх станів. Вільнонароджені римляни, що вступали до гладіаторської школи, називалися аутократорами. Вступаючи до школи, вони укладали контракт, який могли розірвати в будь-який момент, сплативши викуп. Аутократорів в римському суспільстві зневажали, вважаючи, що вони «торгують кров’ю». Хоча в цілому гладіатори були дуже популярні серед населення, особливо його жіночої частини. Римлянки часто заводили любовні романи з гладіаторами.
Існує версія, що імператор Коммод був сином не Марка Аврелія, а невідомого гладіатора, слабкість до яких мала мати Коммода, імператриця Фаустіна.
Спеціально для гладіаторських поєдинків були побудовані величезні амфітеатри. Для підготовки до змагань гладіатори використовували поряд з бігом та заняттями зі зброєю систему ізогеометричних тренувань (атлетичній гімнастиці без снарядів, основаній на самосупротиві).
День ігор. Видовище звичайно починалося з параду гладіаторів, що часто носили дорогу зброю з срібла і золота. Після параду для розпалювання азарту глядачів проводилися жартівливі битви, в яких використовувалася дерев’яна зброя. Потім голосно сурмили труби, і нешкідлива зброя змінялася справжньою. Гладіатори розбивалися на пари, і криваві сутички починалися. Гладіатори використовували різні види озброєнь. Билися вони найчастіше один на один. Якщо хтось з супротивників виявлявся пораненим, то згідно з правилами його доля знаходилася в руках глядачів. Якщо вони хотіли зберегти йому життя, то розмахували в повітрі хустками або тримали великий палець піднятим вгору. Якщо ж їхні великі пальці дивилися вниз, жертві належало загинути.
Гладіаторські ігри мали такий успіх в Італії, яким не користувалися драматичні вистави. Це вказує на те, що елліністичний вплив не проникав глибоко в римське суспільство, охоплював лише обмежені кола, а місцеві звичаї, пов’язані з далекою старовиною, зберігали попереднє своє значення і ставали дедалі популярнішами.
Типи гладіаторів:
— Гопломах — досить розповсюджений тип гладіатора. Своїм спорядженням імітував грецьких гоплітів. Обладунок гопломаха складався з шолома, маленького круглого щита — пармули, стьоганих обмоток на обох ногах, високих поножів, наруча — маніки на правій руці. Шолом гопломаха мав широкі поля, забрало з решіткою, верхів’я з плюмажем. З боків шолома вставлялися пера. Озброєний гопломах був списом і кинджалом.
Спис дозволяв гопломаху вести бій на далекій відстані. У разі втрати списа гопломах переходив в близький бій, і «працював» кинджалом. Традиційними супротивниками гопломаха були мірміллон і, рідше, фракієць.
— Мірміллон — один з найпоширеніших типів гладіаторів. Походить від гладіаторів-галлів. Обладунок мірміллона складався з шолома, наруча на правій руці, короткого (нижче коліна) поножа на лівій нозі, великого щита — скутума. Шолом мірміллона мав широкі поля, забрало з решіткою і характерне верхів’я у вигляді риб’ячого плавника. Бився мірміллон звичайним гладіусом — мечем римської піхоти.
Традиційним супротивником мірміллона був фракієць. Пара мірміллон-фракієць була однією з найпоширеніших під час гладіаторських боїв. Рідше мірміллони билися з гопломахами, але ніколи між собою.
— Провокатор — цей тип гладіатора походив, вирогідно, від засуджених на смерть злочинців і був відомий ще з часів Республіки. Обладунок провокатора складався з наруча на правій руці, короткого поножа на лівій нозі, нагрудної пластини — кардіофілакса, шолому і щита, трохи меншим за скутум мірміллона. Шоломи провокаторів на початку нічим не відрізнялися від шоломів легіонерів. Але поступово еволюціонували в закритий шолом з забралом, що мали круглі отвори для очей, закриті решітками, і з великими полями, що захищали шию. Шолом провокатора верхів’я не мав, лише з боків його вставлялися пера. Озброєний провокатор був мечем.
Характерною ознакою тактики ведення бою провокаторами були постійні удавані відступи з миттєвими контратаками. Билися провокатори майже виключно між собою.
— Фракієць — один з найпоширеніших типів гладіаторів. Вирогідно, цей тип гладіаторів з’явився в результаті появи в 1 ст. до н. е. великої кількості військовополонених фракійців. Обладунок фракійця складався з шолома, стьоганих обмоток на обох ногах, високих поножів, прямокутного невеликого сильновигнутого щита — пармули, наруча на правій руці. Шолом фракійця мав широкі поля, забрало з решіткою і характерне верхів’я у вигляді грифону. Фракієць був озброєний коротким вигнутим кинджалом — сікою.
Гладіатори-фракійці вважалися яскраво вираженим атакувальним типом бійців. Кривий кинджал давав їм певні переваги саме в близькому бою. Головними суперниками фракіців на арені були мірміллони. Іноді фракійці також билися з гопломахами.
— Ретіарій — один з найпоширеніших типів гладіатора. Легкоозброєний тип гладіатора. Обладунок ретіарія складався з наруча на лівій руці, металевого наплечника — галера, що захищав шию і, частково, голову. Ретіарій був озброєний сіткою, тризубцем і кинджалом.
Ретіарії були легкоозброєним типом гладіатора, що (в поєднанні з відсутністю щита) змушувало їх постійно рухатися під час бою, уникаючи близького бою. Невідомо наскільки ефективною була сітка, що її використовували ретіарії. Тризубцем ретіарії одночасно атакували супротивника і відбивали удари. На арені ретіарій бився майже завжди з секутором. Ця пара (без сумніву, найвідоміша в наш час) уособлювала собою поєдинок рибалки та риби. Іноді ретіарій виходив битися проти двох секуторів одночасно. Тоді він розташовувався на помості, де лежало каміння, яким він жбурляв у супротивників, а секутори атакували його з двох сторін. Ретіарії були найменш престижними з типів гладіатораів (вирогідно, через відсутність класичного для римлян озброєння) і користувалися зневагою серед римської публіки.
— Секутор — тип гладіатора, що був створений спеціально для бою з ретіаріями. Захисний обладунок секутора складався з шолома, щита скутума, короткого поножа на лівій нозі і наруча на правій руці. Шолом секутора мав обтічну форму без полів (щоб унеможливити зачеплення за них сітки ретіарія), забрало було без решітки (яку можна було пробити тризубцем), з невеликими отворами для очей і верхів’ям у вигляді плавнику. Бився секутор гладіусом.
Секутор завжди бився з ретіарієм. Важкоозброєний секутор, в протистоянні з легким ретіарієм, мусив обирати тактику повільного наступу, постійно переслідуючи супротивника. Звідси походить і назва секутора, що перекладаєтсья з латини як «переслідувач».
— Еквіт — тип гладіатора, що бився на коні. При чому верхи еквіти лише починали бій, в подальшому спішуючись. Обладунок еквіта складався з шолома, кавалерійського круглого щита і наруча на правій руці. Шолом мав широкі поля, забрало з решіткою і не мав верхів’я. З боків вставлялися пера. Іноді еквіти вдягали лускоподібний обладунок. Озброєний еквіт був списом — гастою і гладіусом.
На арені еквіти билися виключно між собою.
— Дімахер — доволі рідкий тип гладіатора. Обладунок дімахера складався з шолома, коротких поножів і кольчуги. Шолом мав закрите забрало з решіткою і широкі поля. Озброєний дімахер був двома мечами, або кинджалами сіками.
Достеменно не відомо, який тип гладіаторів був супротивником дімахера на арені. Але серед римлян дімахер вважався одним з найнебезпечніших бійців.
— Арбеллас — доволі рідкий і досить екзотичний тип гладіатора. Обладунок арбелласа складався з шолому, кольчуги або пластинчатого обладунку, наруча на правій руці і коротких поножів. Шолом арбелласа був без полів і решітки, з верхів’ям у вигляді плавника. Озброєний арбеллас був кинджалом і екзотичною зброєю, що складалася з полого верхів’я-наруча і леза у формі півмісяця (вирогідно, заточеного з усіх боків). Щита арбеллас, як і дімахер, не мав.
Арбеллас був найбільш важкоозброєним з усіх типів гладіаторів. На арені арбелласи билися або між собою, або проти ретіарієв. Саме тому мабуть шолом арбелласа дуже подібний до шолома секутора.

Реформа (лат. reformo) — перетворення, що вводиться законодавчим шляхом. Зокрема процес перетворення держави, розпочатий владою з необхідності. Кінцева мета будь-якої реформи — зміцнення та оновлення державних засад, що, однак, не завжди несе за собою поліпшення рівня життя, скорочення державних витрат і навпаки — збільшення доходів.

Диктатура — необмежена влада в державі особи, групи осіб, суспільної верстви, що на відміну від демократії, тримається не на вільних і незалежних виборах, а спирається на силові структури та органи держави чи навіть на пряме насильство, репресії та терор.

Тріумвірат — альянс між трьома практично однаковими могутніми політичними чи військовими лідерами. Зазвичай тріумвірати існують нетривалий період, до часу досягнення певної мети.
Перший тріумвірат. В політичному житті Риму на 60 р. до н. е. найяскравіше виділялися три постаті: Гай Юлій Цезар, Гней Помпей і Марк Ліциній Красс. Незважаючи на свій вплив ніхто з них не міг протистояти сенату. Юлій Цезар хоч і належав до патриціанського роду, вів боротьбу проти сенатської аристократії. За це він накликав на себе ненависть багатьох видних політиків з табору оптиматів як то Марк Порцій Катон, Марк Кальпурній Бібул та ін. Не маючи змоги вказати на політичні помилки свого ворога, вони намагалися зобразити Цезаря як розпусного властолюбця, втім ці спроби були настільки абсурдними і очевидно направлені на очорнення Гая Юлія, що викликали зворотний результат. Марк Ліциній Красс і Гней Помпей були давніми противниками. Причин на те було багато: присвоєння слави за перемогу над Спартаком Помпеєм, боротьба за першість в римському політикумі тощо. Але для обох Цезар був особистим другом і вигідним партнером. Укладення тріумвірату стало, як казали свого часу «союзом слави Помпея, грошей Красса і розуму Цезаря». Разом вони змогли провести ряд важливих для себе рішень: Помпей отримав земельні наділи для своїх ветеранів, Крассу дісталася війна з парфянами, а Цезар отримав намісництво у Галії. Перший триумвірат розпався 53р. до н.е., коли у битві з армією Парфії загинув Марк Ліциній Красс. Баланс впливу було порушено і почалося протистояння двох найвпливовіших людей держави: Цезаря і Помпея. Зі смертю Юлії Цезаріс, дочки Гая Юлія і дружини Гнея Помпея, їх неприязнь переросла у протистояння. Сенат мав обирати кого підтримати у цьому суперництві. Цезар здавався їм небезпечним, оскільки мав більш тонкий розум, армію, славу, гроші і високе походження. Помпей був провінціалом з великими але нічим не підкріпленими амбіціями, що давало змогу легко маніпулювати ним. Цезаря оголошено ворогом Республіки. 13 грудня 49 р. до н. е. Марцелл в супроводі кількох сенаторів вручає Помпею меч «для захисту вільного ладу». Саме ця дата офіційно вважається початком громадянської війни.
Другий тріумвірат. Вбивство Юлія Цезаря в березневі іди не викликало бурхливої радості в народі як це пророкували змовники. Навпаки, у деяких античних авторів згадується, що на церемонії поховання люди у відчаї кидалися в полум’я до тіла свого лідера. Підігрітий пафосною промовою Марка Антонія, натовп мало не вбив Брута, Касія та їх прибічників, тому тепер їм терміново потрібно було покинути столицю. Саме в цей час у політичну гру входить Гай Октавій Фурин (за заповітом Цезаря був усиновлений і отримав ім’я Гай Юлій Цезар Октавіан), внучатий племінник диктатора. Він присягається помститися вбивцям Гая Юлія і першим його кроком стала роздача грошей римлянам, згідно із заповітом. Причому для цього йому довелося розпродати своє майно, оскільки Марк Антоній прибрав гроші Цезаря до своїх рук. У відповідь на це, Октавіан, заручившись підтримкою Цицерона, проводить рішення визнати Антонія ворогом народу і разом з консулами Гіртієм і Пансою перемагає в битві при Мутіні, в якій обидва консули гинуть. В цей час сенат призначає свого полководця Марка Емілія Лепіда, але той переходить на сторону Антонія. В жовтні 43 р. до н. е. Октавіан, Антоній і Лепід створюють триумвірат для боротьби з вбивцями Цезаря. Для прийняття цього союзу кожен з триумвірів складає проскрипційні списки знищення «незручних» осіб, в які входять і близькі для кожного з них люди. Так за волею Марка Антонія був вбитий союзник Октавіана Цицерон. В 42 р. до н. е. Антоній і молодий Цезар переправяються в Грецію, де в битві при Філіпах розбивають військо Брута і Касія (обидва змовники вкорочують собі віку). Так жоден з вбивць Гая Юлія не пережив його більш як на 2 роки, прийнявши ганебну смерть. Триумвіри розділили між собою провінції: Октавіану дістався Рим і західні провінції, Антонію — східні, Лепіду — Африка. Але у владі місця вистачало тільки для одного. Лепід був списаний з рахунків, оскільки не мав ані впливу, ані достатньо ресурсів для ведення війни. Антоній став маріонеткою в руках майстерної інтриганки, єгипетської цариці Клеопатри. Під її тиском Марк Антоній порушує поставки зерна до Риму і провокує Октавіана до початку війни. Втім розум Цезаря повертає це на свій бік: серед населення ведеться кампанія з викриття Антонія. Вибуховим стало привселюдне оголошення його заповіту, згідно з яким Рим переходить у руки дітей Клеопатри. По суті це стало зреченням Антонія своєї Батьківщини і вже 32 р. до н. е., з закінченням терміну дії тріумвірату у противників були розв’язані руки. Октавіан обирається консулом і оголошує війну Клеопатрі. 31 р. до н. е. у морській битві при мисі Акцій, флот Антонія і Клеопатри зазнає нищівної поразки. По прибутті в Єгипет обидва покінчують життя самогубством. Цезаріон вбитий за наказом Октавіана, який фактично стає одноосібним правителем імперії.

УРОК 51. УЗАГАЛЬНЕННЯ ЗА ТЕМОЮ «ДАВНІЙ РИМ У VІІІ—І СТ. ДО Н. Е.»

Мета уроку: розглянути політичну ситуацію у Римі в І ст. до н. е.; показати причини, перебіг і наслідки повстання Спартака.

Спартак — гладіатор, вождь і лідер рабів під час Третьої Рабської війни, великого повстання рабів проти Римської республіки. Мало що відомо про Спартака за подіями війни, історичні відомості, що збереглися, іноді суперечливі за своєю структурою і не завжди можуть бути надійними. Спартак був досвідченим воєначальником: його армія складалася лише з втікачів гладіаторів і рабів, яка розбила в ряді битв кілька досвідчених римських легіонів.
Повстання Спартака часто розглядається як боротьба пригнобленого народу за свою свободу проти рабовласницької знаті, що знайшло новий сенс для сучасних письменників починаючи з 19-го століття. Вона служила натхненням для багатьох сучасних літературних і політичних письменників, зробивши Спартака народним героєм як давньої, так і сучасної культури
Давні джерела одноголосні у тому, що Спартак був фракійцем. Плутарх описує його як «кочовика фракійського складу». Аппіан каже, що він був «фракійцем за походженням, який колись служив солдатом з римлянами, але з тих пір потрапив у полон і був проданий у гладіатори». Флор (2.8.8) описує його як одного з «фракійських найманців, який став римським солдатом, від солдата — дезертиром і розбійником, а потім, з урахуванням його міцності, гладіатором». Деякі автори відносять Спартака до фракійського племені «маеді», яке в історичні часи займало площу на південно-західній околиці Фракії (нині південно-західна Болгарія). Плутарх пише, що дружина Спартака, віщунка племені маеді, була поневолена з ним.
Ім’я «Спартак» зустрічається в Чорноморському регіоні і з інших обставин: царі фракійских династій Боспорської держави і Понта, як вважається, заснували його, і також відомі фракійські варіанти «Спарта» «Спардакус» або «Спарадокос», батько Севфа I з Одриського царства.
74—73 рр. до н. е. він разом із сімдесятьма гладіаторами утік зі школи гладіаторів, володарем якої був Лентул Батіат (місто Капуя) і розташувався табором на горі Везувій.
Впродовж наступних двох років з військом, що розрослося до 100 тисяч воїнів (за іншими даними — до 20 тисяч воїнів), Спартак пройшов всю Італію від Альп до Мессинської протоки. 72 р. до н. е. у запеклих битвах він по черзі розбив кожного з трьох тодішніх консулів. Зрештою Спартака загнали у глухий кут в Петелії, Луканія, перед тим відокремивши від галльських та германських союзників, і претор Марк Ліциній Красс розбив його військо. За легендою, Спартак загинув з мечем в руці, спершу вбивши свого коня, щоб унеможливити втечу з полю бою.

 

МАТЕРІАЛ ДО ТЕМИ «ДАВНІЙ РИМ У VIІІ—І СТ. ДО Н. Е.»

Заснування міста Рима

Коли Рем і Ромул виросли, то одразу стало видно їх царське походження. Вони займалися гімнастикою, билися з розбійниками, захищали бідних. Дізнавшись про таємницю свого походження, Ромул і Рем захопили Альба-Лонгу, вбили Амулія і повернули престол своєму дідусеві. Невдовзі брати посварилися, бо обидва хотіли назвати місто на свою честь, і Ромул у гніві вбив Рема. А згодом заснував місто і назвав його Римом, латиною — «Рома», і став його першим царем.
Вважається, що Рим був заснований у 753 р. до н. е.
Ромул, прагнучи збільшити свій народ, приймав усіх прибульців: жебраків, розбійників, рабів-втікачів. Місто розросталося, але у його перших жителів не було дружин, оскільки навколишні племена, зневажаючи їхнім походженням, не віддавали за них своїх дочок. Тоді римляни пішли на хитрість — вони викрали дочок у своїх найближчих сусідів — племені сабинян. Із здобутими таким чином дружинами римляни поводилися дуже шанобливо, так, що невдовзі завоювали їх любов. Але батьки та брати сабинянок пішли на римлян війною. Одного разу під час битви на полі бою з’явилися заплакані жінки і кинулися в гущавину битви. Обіймаючи родичів і чоловіків, протягуючи їм дітей, що народилися, вони зупинили битву й примирили воїнів. Після цього багато сабинянських родин переселилися до Рима та увійшли до складу римського народу.
Місто Рим стояло на семи пагорбах, які підносилися на південному березі Тібру. Рим починався з Капітолію, тут були побудовані перші укріплення й оселилися перші римляни. Цей пагорб став з часом найбільш шанованим місцем міста. Тут селилися знатні й багаті люди. Авентін був заселений пізніше за Палантин, і селилися на ньому переважно люди прості. Капітолій, найвищий з римських пагорбів, мав дві вершини: на одній з них підносився замок-кремль, на іншій — головний храм міста, присвячений богу Юпітеру.

Життєпис Ромула

Поховавши Рема, Ромул заходився будувати місто. Він запросив з Етрурії чоловіків, які в усіх подробицях навчили його потрібних обрядів, настанов і правил. На нинішній площі для народних зборів вирили круглу яму і поклали до неї усе те, що люди визнавали для себе корисним, а потім кожний кинув туди жменю землі, принесеної з тих країв, звідки він прийшов, і всю цю землю перемішали. Звідси, ніби з центру, немов описуючи коло, провели межу міста. Вклавши в плуг мідний сошник, вони запрягли разом бика і корову, засновник сам пропахав глибоку борозну за визначеною межею. Цією лінією позначили контури стіни. Там же, де намагалися влаштувати ворота, сошник витягували з його кубла, плуг підводили над землею, і борозна уривалася. Тому вся стіна вважається священною, окрім воріт. Заснування Рима римляни святкують, називаючи цей день днем народження вітчизни.
Заклавши основу міста, Ромул розділив усіх, хто міг служити у війську, на загони. Кожний загін складався з 3 тис. піхотинців і 300 вершників і називався легіоном. Сто кращих громадян Ромул призначив радниками і назвав їх патриціями, а їх збір — сенатом, що означає «рада старійшин».

Тіт Лівії. Історія Рима,
кн. 1. Закони Ромула

Віддавши належне богам, Ромул скликав натовп на збори і дав йому закони: нічим, окрім законів, він не міг згуртувати його в єдиний народ. Розуміючи, що для неотесаного люду закони його будуть святі лише тоді, коли він зовнішніми ознаками влади викликатиме пошану до себе, Ро-мул завів 12 лікторів. Інші вважають, що кількість ця відповідає кількості птахів, що проголосили царську владу, для мене ж переконливі думки тих, хто вважає, що цей рід прислужників, і саме їхня кількість походять від сусідів етрусків, у яких також були запозичені і курульне крісло, і облямована пурпуром тога.
Місто тим часом зростало, охоплюючи укріпленнями все нові місця. А тому, щоб величезне місто не спорожніло, Ромул скористався старою хитрістю засновників міст і відкрив притулок в тому місці, що тепер обгороджено, — ліворуч від спуску, між двома гаями. Туди від сусідніх народів збіглися всі ті, що прагнули змін, — вільні й раби без розбору, і так була закладена основа великої потужності. Незабаром Ромул додав до сили мудрість і створив сенат, вибравши сто старійшин, з яких потім можна було обирати у «батьки». «Батьками» їх прозвали, зрозуміло, через надану честь, а їх нащадки дістали ім’я патриціїв.

Організація та управління
римським суспільством

З часів Ромула римський цар був полководцем, суддею і головним жерцем міста. Царя постійно супроводжували охоронці-ліктори, з різками та сокирами, готові за царським словом стратити або випороти громадянина, що завинив. Влада царя називалася імперією і мала важливу особливість — цар не міг призначити спадкоємця, нового правителя обирав народ.
Зі складу своєї дружини Ромул відібрав сто чоловік благородного походження, дав їм великі земельні володіння та призначив своїми радниками. Царська рада називалася сенатом, що в перекладі означає «рада старійшин». Члени царської ради почали називатися сенаторами і «батьками». Латинською «батько» — «патер», діти й нащадки сенаторів іменувалися патриціями. Всі царі призначали в сенат тільки патриціїв.
Простий народ називався плебсом, а кожна незнатна людина — плебеєм. Всі римські громадяни називалися загальним ім’ям — квіріти.

Правління царів

Римських царів було рівно стільки ж, скільки пагорбів, — сім. Перший цар Ромул заснував місто, інші шість звеличили та упорядкували місто. Це були — Нума Помпілій, Тулл Гостілій, Анк Марций, Тарквіній Стародавній, Сервій Туллій і останній — Тарквіній Гордий. Владу він захопив шляхом лиходійства: вбив старезного Сервія, а потім перебив багато сенаторів і почав правити — не обраний народом і не затверджений сенатом. Плебеїв він примушував важко працювати, а патриціїв вбивав, побоюючись за свою владу.
Народ обурився і вигнав всю сім’ю Тарквініїв з міста. Це сталося у 510 р. до н. е. — тоді ж, коли припинилася тиранія в Афінах.

Пунічні війни

Тіт Лівій (римлянин, автор «Історії Риму від заснування міста», який жив у 59 р. до н. е. — 17 р. н. е., через сто п’ятдесят років після закінчення Пунічних воєн):
Ніколи ще не воювали між собою більш могутні держави й народи… а яким мінливим буває щастя війни та непостійними результати боїв, свідчить уже те, що загибель була найбільш близькою до тих, хто став переможцем. Але ненависть, з якою вони воювали, була чи не вищою за них самих.

Плутарх (давньогрецький письменник, автор «Порівняльних життєписів», у 46—126 рр. н. е., тобто через двісті п’ятдесят років після закінчення Пунічних воєн):
Фабій багато разів бачив, як кидалися тікати римляни, бачив їх поразки; на його очах було вбито, позбавлено життя багато преторів; він бачив озера, рівнини й ліси, повні трупів солдат, або ріки, які аж до моря текли забарвлені кров’ю вбитих… Та все ж численні страшні лиха, яких тоді зазнали римляни, довели, яку залізну вдачу мала людина, яка нічого не злякалася, й якою великою вона була.

Гілберт Кійт Честертон (англієць, автор детективних оповідань про отця Брауна, який жив у 1874—1936 рр., тобто понад дві тисячі років після Пунічних воєн):
Римські авгури й літописці повідомляли, що в ці дні народилася дитина з головою слона й зорі падали з неба, як каміння… Щось зовсім інше нависло над людьми — те саме, що відчуваємо ми всі, коли чужий дух проникає до нас, як туман або поганий запах. Не поразка в битвах і не поразка в торгівлі вселяли в римських жителів противні природі думки про знамення. Це Молох дивився з гори, Ваал топтав виноградники кам’яними ногами, голос Таніт-невідомої шепотів про кохання, яке мерзенніше за ненависть… Антична Європа наплодила чимало власних лих… але найгірше в ній було все-таки кращим за те, від чого вона рятувалася. Чи може нормальна людина порівняти велику дерев’яну ляльку, яка віднімає у дітей частину обіду, з ідолом, що пожирає дітей?

Державний устрій Римської республіки

1) Народні збори. Не мали права законодавчої ініціативи.
2) Сенат — право законодавчої ініціативи, найвищий контролюючий орган.
3) Посадові особи — магістрати, які обиралися на 1 рік. Провідну роль відігравали два консули (з 367 р. до н. е. один з консулів обирався з числа плебеїв).
4) Народні трибуни, що мали право вето, яке не підлягало судовій відповідальності.
5) Цензори — здійснювали перепис громадян у Римі та розподіляли громадян за майновим цензом.

Державний устрій Карфагену

1) Два суффета, які обиралися на рік.
2) Рада тридцяти.
3) Рада ста чотирьох.

Гай Лутацій

Я, консул Гай Лутацій, розбив пунійців у битві біля Егатських островів (242 р. до н. е.). Вороги — пунійці — говорять, що я зробив це завдяки боягузтву та нерішучості карфагенянина Ганнона, який керував флотом. Нехай так, але ми, римляни, які до цієї війни воювали лише на суходолі, розбили флот мореплавців. Консул Атилій Регул висадився в Африці, але був розбитий та взятий у полон найманцем пунійців спартанцем Ксантиппом. Його відпускають до Риму, в сенат, з пропозицією миру, зв’язавши клятвою повернутися. Але Регул переконує сенат не укладати миру, повертається до Карфагену й гине, не порушивши клятви ні карфагенянам, ні Місту (256—255 рр. до н. е.).
Нарешті, щоб примножити наші лиха, доля посилає ворогам безстрашного Гамількара Барку (Блискавку).
У 247 р. до н. е. він починає свої набіги на південь Італії: йому підкоряються міста в Сицилії. Але я не дав доплисти пунійському флоту до Гамількара, я замкнув його на о. Сицилія, як у пастці. Тепер не одержить він допомоги ні грошима, ні людьми, ні продовольством з Карфагену.
Ерудит (від імені сенатора повідомляє результати І Пунічної війни). На прохання Карфагену укладено мир. Сицилія переходить під владу римлян. Карфаген протягом 10 років зобов’язаний сплатити контрибуцію в розмірі 3 тис. 200 талантів.

Пунічна війна

Вона почалася на землях Іспанії, куди вирушили в пошуках нових земель, багатств і рабів карфагеняни. Полководець пунійців Ганнібал, син Гамількара, перевершив свого батька військовою славою і вдачею: в Іспанії після дев’ятимісячної облоги він захопив місто Сагунпа, перейшов через Альпи, розбив римлян у кінному бою на річці Требії, утретє — біля Тразименського озера. І, нарешті, біля селища Канни відбувається нова битва, що скінчилася для римлян загибеллю 45 тис. воїнів, 90 сенаторів, 30 консулів, преторів і едилів. Серед загиблих — консул Павло Емілій.
Уявіть собі поховання римського полководця. Слідом за його тілом у процесії на колісницях виступають зображення предків з патриціанського роду Еміліїв. Ця процесія входить форумом, і там один з родичів померлого проголошує «поховальне величання».
Павло Емілій, ти загинув у бою, зазнав поразки, але не заплямував себе й свій рід ганьбою.
По-перше, твоїм ворогом був сам Ганнібал. Його жорстокість доходила до люті, його віроломність перевищувала горезвісну «пунічну віроломність». Цю віроломність застосував він проти тебе в битві. Ганнібал поставив своє військо й табір таким чином, що вітер дув карфагенянам у спину, а римлянам — в обличчя, несучи хмари пилу, засипаючи очі. Військо своє він розташував так: середина строю була висунута наперед клином, але це була не найкраща частина війська: піхота союзників — іспанців і галів. По боках клину стояли африканці, а на флангах — кіннота. У цю пастку й потрапили римляни: наступаючи на середину строю, вони змусили її відступити, але самі потрапили в мішок, по краях якого стояли африканці. Вони посунули й заперли римлян з тилу. Хитрістю була розбита й римська кіннота: 500 ворожих вершників прискакали як перебіжчики, кинули щити й були відведені у тил. Але коли бій розгорівся, вони витягли сховані під панциром мечі й напали на римлян з тилу. Ні, не мужність перемогла тебе, Павло Емілій, а хитрість!
По-друге, військо римлян було кинуте в цю нещасну битву не за власною волею. Другий консул Теренцій Варрон поспішав у битву — адже військо Ганнібала було удвічі меншим. Ви командували військом через день, за жеребкуванням. У свій день Варрон, не порадившись з товаришем, виставив перед своїм наметом червоний плащ — сигнал початку бою. Але ти, Павло Емілій, пішов за ним, ти не міг відмовити йому в допомозі. Навіть тяжко поранений на початку битви, ти не схотів залишити поле бою й зберегти життя. Ти загинув серед своїх воїнів і віддав перевагу смерті перед ганьбою полону!

Друга Пунічна війна

Скінчилася друга Пунічна війна — війна, яка так невдало почалася для римлян. У Римі святкує тріумф полководець Публій Корнелій Сципіон, пойменований Африканським. Своє прізвисько й тріумф він одержав на честь перемоги над пунійцями, над самим Ганнібалом.
Цю перемогу він здобув у володіннях Карфагену. Ось чому так гаряче римляни вітали тріумфатора: натовп вийшов на зустріч колісниці Сципіо-на, про наближення якої сповіщали труби. Раділо військо, що йшло за колісницею,— воно одержало не лише славу переможців, але й частину здобичі — по 400 асів кожен. Але ще більше раділи звільнені з полону 4 тис. римлян, серед яких був навіть сенатор. Він одягнув на себе ковпак вільновідпущеника — на знак подяки людині, яка повернула йому свободу, як хазяїн — рабу. Яким же чином була здобута перемога над Карфагеном?
Доповідач (від імені Публія Корнелія Сципіона). Я воював у битві під Каннами. Я втратив протягом місяця свого батька Публія Сципіона й дядька Гнея Сципіона, які загинули в боях з пунійцями в Іспанії. Але я взявся продовжити цю війну. Моя юність — 24 роки — й доля моєї родини лякали декого, але я довів, що можу перемагати: на п’ятий рік мого перебування в Іспанії я очистив її від ворога. Повернувшись до Риму, я вимагав продовжити війну в Африці. І знову багато хто злякався: забрати військо з Італії коли Риму загрожує Ганнібал? Перш за все слід захищати своє, потім завойовувати чуже. Але в 204 р. до н. е. я все-таки переправився з військом до Африки: нехай не Ганнібал тримає мене в Італії, а я потягну його за собою під стіни Карфагена. Адже й Ганнібал любить батьківщину, а отже, не може бачити, як по рідній землі з вогнем і мечем іде ворог. Так і сталося: від численних перемог римської зброї карфагеняни зазнали відчаю та покликали Ганнібала. Той залишив Італію, де воював 16 років, розуміючи, що все, чого він досяг, було даремним. І ось зійшлися два війська. Кожен воїн розумів: переможець отримує в нагороду Африку та Італію. Ганнібал, думаючи вселити страх, поставив попереду 80 слонів. На флангах стояла кіннота. Але надто строкате військо було в пунійського полководця: солдати з різних племен, які розмовляли різними мовами й були по-різному озброєні. Та хоча Ганнібал обіцяв найманцям через перекладачів здобич, землі й полонених, але не довіряв їм і поставив їх у перший ряд, а в другий — карфагенян, які воювали за рідну землю. Я ж построїв римлян не в одну суцільну лінію, а через широкі проміжки, крізь які могли б пройти, не завдавши шкоди, бойові слони ворога. Але можна було й не робити цього: злякавшись звуку римських труб, слони повернули на своїх і розтоптали кінноту Ганнібала. Коли в бій вступила піхота пунійців, вона вже занепала духом. Перша атака римлян зупинила найманців. Найманці повернулися обличчям до карфагенян, а ті не допустили їх до своїх рядів. І тоді найманці почали воювати зі своїми хазяями. Попереду на карфагенян накинулася римська піхота та свої ж найманці, позаду — налетіла римська кіннота. Поле битви вкрилося горами тіл, зброї, калюжами крові — розгром був повний. 20 тис. карфагенян було вбито, стільки ж узято в полон. Армія пунійців припинила іс-нувавання — їм нічого не залишалося, як визнати себе переможеними!
Римський народ був зобов’язаний своєю перемогою у війні не лише Сципіону, але й Квинту Фабію Максиму, який не даремно носив ім’я Максим — «найвеличніший». П’ять разів його обирали консулом, диктатором. Це він 16 років не дозволяв Ганніба-лу скористатися плодами перемоги в Італії та оволодіти Римом. Максим вів з карфагенянами війну на виснаження, сподіваючись, що ті загинуть від фізичного напруження. Адже римляни воювали на своїй землі, їх армія безперервно поповнювалася сміливими юнаками, чиї родини підтримували військо продовольством і грошима. Ганнібалу ж Карфаген відмовив у підтримці. У Фабія Максима з’явилося ще одне прізвисько — Кунктатор, тобто «млявий». Але ніколи Фабій Максим не був повільним, надаючи допомогу римлянам, які потрапили в халепу. У 217 р. до н. е. начальник його кінноти Марк Мінуций одержав від народу рівну з диктатором владу, звинуватив полководця в лінощах і боягузтві, пихато забрав два з чотирьох легіонів війська й забув, що воювати йому доведеться все ж з Ганнібалом, а не з Фабієм. І, звичайно ж, потрапив у пастку: Мінуций, думаючи про легку перемогу, вступив у бій з невеликим загоном ворога, а в цей час на його тили напали карфагеняни, які ще з ночі влаштували засідку в ямах і канавах. Оточені римляни були в розпачі. Але Фабій Максим побачив небезпеку та сказав своєму війську: «Тепер, солдати, пам’ятайте про Марка Мінуция й поспішайте! Він зразковий громадянин та любить батьківщину. Якщо він помилився, поспішаючи вигнати ворога, будете дорікати йому іншим разом». Під натиском легіонів Фабія Ганнібал відступив до табору. А Мінуций схилив перед своїм рятівником прапори: «Сьогодні ти, диктаторе, здобув подвійну перемогу — хоробрістю переміг Ганнібала, розумом і великодушністю — свого товариша». Нехай же перемога великодушного Фабія, який вибачив образу, стане уроком для всіх нас!

Коли нападуть легіони ворогів, —
На мечі перетвориш ти окови рабів!
І в країнах ганьби, де панує гніт,
Навіть ледачий зброю бере!
Свобода! Свобода! Богиня богинь!
Тебе, закликаючи, ми рвемося до мечів!
До зброї, товарише, смерть катам!
(Слова з пісні повсталих рабів)

Спартак

У І ст. до н. е. значно зросло протистояння між величезною масою рабів та рабовласниками Рима. Численні раби всередині країні становили для панівних верств більш відчутну загрозу, ніж зовнішні вороги.
Найбільше повстання рабів стародавньої історії очолив раб-гладіатор Спартак. Сильний, відважний, володіючи ясним розумом і видатними організаторськими здібностями, він підготував рабів до боротьби. «Краще піти навіть на крайню небезпеку заради свободи, — говорив він, — ніж віддати своє життя на арені для втішання ворогів!»
Спочатку в Римі не надали особливого значення втечі декількох десятків гладіаторів. Проте після перших нищівних поразок і приєднання до армії Спартака тисяч рабів і вільної бідноти, що спричинило величезний розмах повстання, римська знать збагнула, що їй загрожує. Під час перших битв Спартак виявив неабиякий талант полководця. У 72 р. до н. е. його армія перетворилася на могутню силу в 120 тис. чоловік. Тоді було вирішено вислати проти нього римське військо, очолюване обома консулами. Саме в цей час серед повстанців почалися розбіжності, які, врешті-решт, призвели до розколу між ними і поразки.
Остання битва відбулася у 71 р. до н .е. Воїни Спартака не просили милості; сам він прагнув будь-що відшукати самого Марка Ліцинія Крас-са, командуючого римською армією, бився в перших рядах. Невдовзі він потрапив в оточення. Спартак відмовився скористатися конем для втечі. Поранений в стегно, він бився до останнього, опустившись на коліно. Навіть римляни вимушені були визнавати, що Спартак загинув, «як годиться великому полководцю».

Гней Лентул Батіат

Моя школа гладіаторів в Капуї користувалася великою популярністю, в ній навчалося кілька сотень гладіаторів. Це були переважно фракійці, галли, взяті в полон і перетворені на рабів. Найсильніших, найбільш витривалих відбирали у гладіатори і вчили битися зі зброєю один з одним на втіху римському натовпу. Гладіаторів тримали під суворим наглядом, щоб вони не втекли або не повстали. За найменшу провину їх били батогами, одягали в кайдани та садовили на ланцюг.
Нещодавно в мою школу поступив вчителем фехтування фракієць за походженням — Спартак. Спочатку він служив найманцем у римському війську. Коли ж він вирішив втекти на батьківщину, його схопили й віддали у гладіатори. Пізніше за свою силу і хоробрість він отримав свободу. Саме цей Спартак і очолив змову рабів-гладіаторів. У мене був донощик, і я розкрив змову, проте 78 чоловік встигли втекти, озброївшись кухонними ножами та рогатинами.

Гладіатор Спарта

Я ненавидів рабство, багатство. Тому серед учасників повстання заборонялося використання золотих і срібних грошей.
Повстання спочатку розгорталося дуже успішно, оскільки кількість невдоволених постійно зростала. До мене у військо приходили всі раби, що втікали від своїх господарів. Римська влада спочатку не взяла до уваги втечу незначної кількості гладіаторів. Проте, коли ми розбили римський загін поблизу Везувія, а згодом ще один поблизу Капуї, римляни занепокоїлися. Спочатку мій план полягав у тому, щоб вивезти повсталих за межі Італії (через Альпи та річку Рубікон), де не було рабства.
Але мій соратник германець Крікс вважав за необхідне вести боротьбу з Римом до переможного кінця й відокремився із загоном від мого війська. Невдовзі його було розбито у битві поблизу Гарганської гори у 72 р. до н. е. Помститися за смерть Крікса я зміг того ж року у битві під Мутиною, знищивши 20-тисячне військо претора Кассія.
Водночас я вирішив повернути на південь, дорогою розбивши армію нового римського командуючого Марка Ліцинія Красса.
Ми домовилися з піратами про те, що вони перевезуть нас до Сици-лії. Проте через зраду піратів ми опинилися у пастці. Ми вирвалися звідти, але невдовзі програли вирішальний бій під Апулією, хоча наше військо мужньо билося, сили були нерівні. Моя армія була розбита.

Претор Марк Ліциній Красс

Сенату необхідно було одразу довірити мені командування, а не чекати такої ганьби. Я вирішив, що настав час зробити військову кар’єру і запропонував свої послуги сенату. Безумовно, як найбільший рабовласник я був зацікавлений у швидкому придушенні повстання.
Тільки-но я прийняв командування, моя армія зустрілася із незначною кількістю ганебних рабів біля Аськула у 72 р. до н. е. Через те, що один із командуючих загоном порушив мій наказ не починати битву передчасно, ми програли. О, боги, яка ганьба! Бойовий дух римських солдатів був підірваний. Для того, щоб відновити дисципліну у війську, я відновив давній жорстокий звичай — децимацію, тобто страту кожного десятого. Кожен десятий воїн загону, що порушив наказ, був страчений і прийняв смерть як раб, а не як воїн на полі бою.
Пірати дали мені можливість заблокувати армію Спартака на півдні. Мої солдати вирили рів завдовжки близько 55 км. Проте Спартак обдурив мене. Повсталі вночі завалили частину рову хворостом, гілками і перейшли через нього.
Я вирішив не чекати допомоги від інших воєначальників, які поспішали до мене, тому що сам хотів розбити Спартака. У 71 р. до н. е. в Апулії мені вдалося розбити армію рабів, сам же Спартак був кілька разів поранений. Проте після битви тіло Спартака не було знайдено. Понад 6 тис. полонених я розіпнув на хрестах уздовж дороги від Капуї до Рима. Так я придушив повстання рабів, хоча вся слава дісталася моєму супернику полководцю Помпею, який розбив лише рештки армії Спартака.

Життя рабів

1. У рабів не було імен. Їх називали за назвою країни, звідки вони були родом.
2. Раби працювали вдома, в полі, каменоломнях.
3. Чи їли раби м’ясо кожного дня, адже вони виконували дуже важку фізичну роботу? Ні, тільки на великі свята, щодня вони їли кашу, хліб, овочі.
4. Щоб раби не хворіли їм на сніданок давали часник і цибулю.
5. За вбивство господаря вбивали всіх рабів, які мешкали в будинку рабовласника

На Бичому ринку в Римі разом з худобою люди продавали людей! Римлянин напучував свого сина: «Цього дня, коли купуєш ти свого першого раба, не забувай, що є знаряддя «німі», «мукаючі» та «здатні говорити». Ти повинен купити міцне, надійне знаряддя. Пам’ятай: раб не людина! Він мусить або працювати, або спати. І найголовніше: скільки рабів — стільки ворогів. Пам’ятай про це завжди! Ну все, бажаю вдалої покупки».

ЛЕГЕНДА ПРО РОМУЛА І РЕМА

Після загибелі Трої троянський герой Еней, син богині Венери, подолав довгий шлях і прибув до Італії. Там він став родоначальником могутньої династії римських правителів. У його правнучки — жриці Реї Сільвії — від бога війни Марса народилося двоє близнят — Ромул і Рем. Жорстокий цар наказав кинути їх у Тибр. Він боявся, що коли діти виростуть, то скинуть його з престолу. У цей час на річці була повінь. Кошик з немовлятами водою винесло на мілке місце, і він зачепився за вербову гілку. На плач хлопчиків прибігла вовчиця і нагодувала їх своїм молоком. Потім їх підібрав і виховав пастух. Коли брати виросли, вони вбили злого царя.
Ромул і Рем вирішили заснувати місто, але не могли домовитися, де саме його збудувати і хто в ньому правитиме. Під час сварки Ромул убив Рема. Біля того місця, де малими їх знайшов пастух, Ромул заснував місто Рим і став у ньому правити. «Рим» латинською — «Рома».
Римляни вели відлік часу від легендарного року заснування свого міста — 753 р. до н. е. Пізніше вони встановили там І бронзову статую вовчиці.

ВИНИКНЕННЯ МІСТА РИМА

На берегах річки Тибр, в її нижній течії, жило плем’я латинів. Згодом вони й заснували там місто Рим. Місто Рим — одне з найдавніших міст на землі. Його називають «вічним містом», бо ніхто не знає, коли точно його було засновано. Про це збереглися лише легенди. Розкопки вчених-археологів свідчать, що у VIII ст. до н. е. виникло невелике поселення на лівому березі Тибру, на землях латинів. Перші римляни оселилися на семи горбах. Два головні пагорби називаються Палатин і Капітолій. Вони здіймаються на висоту 50 м. Пізніше на Палатині для знатних і багатих людей було збудовано палаци, а на Капітолії — храми богів.
Між горбами було велике болото. Перші поселенці з ве ликими труднощами осушили його і на цьому місці влаштували базарний майдан — Форум. До наших днів зберігся і працює підземний канал завдовжки один кілометр, який відводить у Тибр води з болота. Він викладений кам’яними плитами і такий великий, що всередині по ньому може вільно проїхати віз, навантажений сіном.
Спочатку Рим нагадував велике село. Але згодом його жителі спорудили гарні будинки, палаци, храми і оточили Рим муром завдовжки 10 км з вежами та брамами.

ПАТРИЦІЇ

У далеку давнину римське населення жило великими родинами, які латинською мовою називалися фаміліями. На чолі кожного роду стояв вождь — патер (батько). Окремі родини, які жили по сусідству, об’єднувалися, щоб гуртом обробляти поля й захищатися від ворогів. Згодом нащадки перших поселенців стали називати себе патриціями. Патриції пишалися тим, що їхні батьки й діди — засновники міста. Для обговорення найважливіших справ чоловіки-патриції сходилися на народні збори.
У давні часи Римом правив цар. Йому допомагав сенат — рада старійшин.
Спочатку будинки патриціїв були прості й скромні. Господарі працювали разом зі своїми слугами й рабами в полі та вдома. Раби вважалися членами сім’ї і нерідко їли за одним столом зі своїми господарями.

ЕТРУСЬКІ ЦАРІ

Близько 600 р. до н. е. етруски перемогли латинян і посадили в Римі своїх царів. За легендою, у Римі правили сім етруських царів. Правителі любили розкіш. Вони ходили вулицями в супроводі дванадцяти охоронців- лікторів, які несли в руках символ царської влади — сокиру, вставлену в пучок різок (12 фасцій).
Римлянам довелося довго воювати з етрусками, щоб відстояти свою волю. Про це ми дізнаємося з численних легенд. У них римляни постають людьми гордими й сильними духом.

ЛЕГЕНДА ПРО МУЦІЯ СЦЕВОЛУ

Юний Муцій пробрався в табір етруського полководця Порсенни, але був схоплений вартовими. Порсенна почав допитувати юнака, однак той мовчав. «Скажи мені, які римські воїни, чи багато їх, чи витримають вони наш наступ?» — запитував Порсенна. І тут Муцій уперше розтулив уста, щоб вимовити лише два слова: «Дивись сам!». І поклав свою праву руку на вогонь. Він тримав її, поки вона зовсім не V; почорніла. Вражений Порсенна зрозумів, що йому не перемогти таких /і мужніх воїнів. А Муція прозвали Сцеволою, що означає «лівша».

РИМСЬКІ ЧЕСНОТИ

У складних умовах та в постійній боротьбі сформувався республіканський лад і загартувався національний римський характер. Основними рисами громадянина Риму були мужність, дисциплінованість, почуття обов’язку.
Високі моральні якості римлян стали зразком людських чеснот на всі часи. Римлянин понад усе дорожив громадською думкою про себе.
Які ж вчинки визнавалися достойними? Ті, що були для загального добра. Вважалося, що кожна людина повинна бути корисною для свого народу. Ідеальний державний порядок, на думку римлян, — це коли багатий не зневажає бідного, бідний не боїться багатого й обидва разом служать «справі народу» — республіці.
Своїм чеснотам римляни споруджували храми, наприклад храм Відданості — Фідес, храм Свободи — Лібертас.

ПІРРОВА ПЕРЕМОГА

Завойовуючи південь Італії, римляни наштовхнулися на опір греків-переселенців, які вже давно там жили. Греки покликали на допомогу полководця з Греції — царя Пірра. Той привіз до Італії двадцять бойових слонів. Римляни, які до цього ніколи не бачили слонів, злякались і зазнали поразки. Але військо Пірра, здобуваю- чи перемогу, зазнало таких великих втрат, що засмучений цар вигукнув: «Ще одна така перемога, і мені ні з ким буде повертатися додому!». З того часу існує крилатий вислів «піррова перемога», що означає «перемога, що рівносильна поразці».

ЗІ СКАРБНИЦІ РИМСЬКОЇ МУДРОСТІ

Благо народу — найвищий закон.
Людина прикрашає місце, а не місце — людину.
Той, хто одержує гроші, продає свою волю.
Нечесно придбане пропаде марно.
Чого не забороняє закон — забороняє сором.
Найжалюгідніша людина — це людина з нечистим сумлінням.

МІСТО КАРФАГЕН

До середини III ст. до н. е. римляни завоювали всю Італію. Тепер вони почали підкоряти інші народи Середземномор’я. Головним супротивником Риму був Карфаген.
Місто Карфаген було розташоване на півночі Африки. Його заснували фінікійці ще в IX ст. до н. е. З часом Карфаген став найсильнішим і найбагатшим містом Західного Середземномор’я. Його купці торгували з усіма містами та країнами Середземномор’я. Карфаген був оточений високою кам’яною стіною з вежами. До наших днів у морі збереглися залишки набережної та причалів, де приставали кораблі.
Щоб забезпечити місто чистою питною водою, карфагеняни збудували водогін, який називався «джерелом тисячі амфор». Навколо міста зеленіли сади й поля. На схилах гір росли виноградники.

БОРОТЬБА РИМУ І КАРФАГЕНА

Карфаген лежав на перетині важливих торгових шляхів. Тому місто швидко багатіло. Карфагену належали острови Сицилія, Сардинія та Корсика. Він мав дуже великий і сильний флот. Спочатку, поки Римська держава була невелика, два сусіди, Рим і Карфаген, жили мирно. Але потім, коли Римська республіка перетворилася на сильну державу, Карфаген став їй заважати.

ПЕРША ПУНІЧНА ВІЙНА
(264—241 рр. до н. е.)

У середині ІІІ ст. до н. е. розпочалася війна між Римом і Карфагеном. Карфагенян римляни називали «пунами», тому війна дістала назву Пунічної. Причиною конфлікту став великий і багатий острів Сицилія, яким здавна володіли карфагеняни. Римляни хотіли його захопити. Війна точилася на морі та на суші. Спочатку карфагеняни зневажливо поставилися до римського флоту, який був набагато гірший, ніж у них. Але несподівано зазнали поразки на морі.
Перша Пунічна війна тривала 23 роки і закінчилася перемогою римлян. Вони захопили острови Сицилію, Сардинію, Корсику. Крім того, карфагеняни сплатили їм данину — 84 т срібла.
Таким чином, Римська держава стала найсильнішою в Західному Середземномор’ї.

ДРУГА ПУНІЧНА, АБО ГАННІБАЛОВА ВІЙНА
(218—201 рр. до н. е.)

Карфаген був переможений, але не скорився. Місто почало готуватися до наступної війни з Римом. Карфагеняни вирішили напасти на Рим сухопутним шляхом через Іспанію, яка в ті часи називалася Іберія. Вони заснували в Іберії місто Новий Карфаген і запасли там багато зброї та харчів.
На чолі карфагенської армії став талановитий полководець Ганнібал Барка («Блискавка»). Його батько, Гамількар, головнокомандувач у роки Першої Пунічної війни, загинув у бою з римлянами. Ще коли Ганнібал був маленьким, він присягнув своєму батькові в непримиренній ненависті до Риму.
Ганнібал повів свою армію через високі гори Альпи, що відокремлюють Італію від Європи. Римляни не чекали карфагенян звідти, тому вони дуже злякалися. Ганнібал перейшов через Альпи і спустився на родючі долини, де жили племена галлів.
Багато воїнів загинуло і чимало обморозилось під час переходу через засніжені Альпи, проте армію поповнили галли, і вона знову стала боєздатною. Величезна армія Ганнібала рушила на Рим. Та замість того, щоб розпочати з римлянами вирішальну битву, Ганнібал повів своє військо в багату область Апулію відпочинок. Римляни скористалися з цього і почали проти Ганнібала партизанську війну. Вони уникали великих боїв і нападали на окремі загони карфагенян.
Сили Ганнібала поступово слабшали, становище його армії погіршувалося. А римська армія, навпаки, міцніла. Проте серед римського командування почалися незгоди. Одні полководці вважали, що треба продовжувати партизанську війну, а інші хотіли дати Ганнібалові вирішальний бій.

БИТВА ПРИ КАННАХ

Улітку 216 р. до н. е. біля містечка Канни римське військо зустрілося з армією Ганнібала. В армії карфагенян було лише 40 тис. чоловік піхоти проти 80 тис. — у римлян (схема 6). Зате в Ганнібала було більше кінноти. Перевагу в кінноті й використав полководець під час бою. Коли римляни вдарили в центр строю карфагенян і почали їх тиснути, за наказом Ганнібала його кіннота з боків оточила римську армію, замкнула її в кільце і розгромила. Битва при Каннах і нині вважається класичним зразком того, як можна перемогти ворога, маючи менші сили.

ЗАКІНЧЕННЯ ДРУГОЇ ПУНІЧНОЇ ВІЙНИ

Римляни дуже боялися Ганнібала. «Ганнібал біля воріт!» — цей вислів став крилатим з часів Стародавнього Риму. Він означає велику небезпеку для країни.
Після розгрому при Каннах римляни згуртувалися. Вони зібрали нове військо і послали його проти Ганнібала. Римляни захопили острів Сицилію, через який Ганнібал одержував з Карфагена підкріплення, харчі та зброю. Друга частина римського війська перерізала шляхи сполучення через Іспанію. Справи Ганнібала погіршилися.
На чолі римського війська став талановитий полководець Сціпіон Африканський. Він вирішив завдати удару по самому Карфагену, поки Ганнібал воює в Італії. Для цього він переплив через море і висадився зі своїм військом в Африці біля Карфагена. Ганнібал змушений був залишити Італію і поспішити на допомогу рідному місту. Але тут, у битві при Замі (202 р. до н. е.), його спіткала невдача, і він зазнав поразки.
Після поразки Карфаген уже не мав ні коштів, ні армії, щоб воювати з Римом. Тому він уклав дуже невигідний для себе мирний договір. За його умовами, Карфаген втратив усі свої заморські володіння, весь військовий флот, крім того, він виплатив Риму велику суму грошей — контрибуцію. Друга Пунічна війна тривала 17 років і закінчилася перемогою Риму.

ТРЕТЯ ПУНІЧНА ВІЙНА
(149—146 рр. до н. е.)

Римляни ненавиділи Карфаген і не полишали думки його знищити. Римський сенатор Катон щоразу закінчував свої виступи в сенаті словами: «Карфаген треба знищити!».
Римський сенат оголосив Карфагену війну. У 149 р. до н. е. римська армія висадилася в Африці. Римляни були впевнені, що місто пристане на будь-які мирні умови, щоб тільки уникнути війни. Тому вони вимагали, щоб карфагеняни віддали їм зброю й метальні машини.
Коли карфагеняни виконали все це, римляни наказали їм перенести місто подалі від берега моря, у глиб суходолу.
Цього городяни вже не витримали. Вони вирішили битися і вмерти, захищаючи рідне місто. Жінки обрізали свої коси і сплели з них канати для метальних машин. Чоловіки укріпили стіни.
Римляни збудували навколо Карфагена свою систему укріплень і нікого не випускали з міста. Крім того, вони перегородили греблею морську гавань. У місті почалися голод, хвороби.
Три роки тривала Третя Пунічна війна. Римляни застосовували бойову техніку, метальні машини. Після жорстокого штурму місто було взято. Шість днів точилися бої на вулицях Карфагена. Його було спалено і зруйновано. Римляни так ненавиділи Карфаген, що зорали його територію плугом і засіяли сіллю на знак того, що тут ніхто ніколи не повинен селитися.

ДОЛЯ МАТЕМАТИКА АРХІМЕДА

Під час Другої Пунічної війни римляни напали на багатий острів Сицилію і взяли в облогу місто Сіракузи. У цьому місті мешкав знаменитий грецький учений Архімед. Тривалий час оборонялися жителі міста, і в цьому їм допомагав Архімед. Він винайшов такі машини, які зачіпляли римські кораблі гачками за ніс або за корму, піднімали в повітря і з висоти кидали назад у море. Архімед придумав велике дзеркало з відшліфованої міді, яке збирало сонячні промені в пучок і підпалювало римські кораблі.Сіракузці використовували також катапульти і балісти (метальні машини). Але сили були нерівні. Після кількамісячної облоги місто було взято римлянами й жорстоко пограбоване. Архімед, на той час уже старий чоловік, сидів перед своїм будинком і креслив на піску математичні фігури. Його вбив римський солдат ударом меча.

ВІЙНИ РИМУ
З МАКЕДОНІЄЮ ТА ГРЕЦІЄЮ

Війни з італійськими племенами та Карфагеном збагатили Рим воєнним досвідом, зміцнили армію. Після розгрому Карфагена римляни звернули свій погляд на Схід. Головним противником Риму в Малій Азії була Македонія.
На початку II ст. до н. е. Рим оголосив Македонії війну. Римляни і тут уміло скористались своїм давнім правилом «розділяй і владарюй!». Вони запросили греків приєднатися до них, щоб разом боротися проти Македонії, і пообіцяли їм за це волю.
Греція давно вже не була самостійною державою. Ще із часів Філіппа II та Александра Македонського вона перебувала під владою Македонії. Але греки ніколи не могли з цим змиритися. Вони мріяли здобути волю.
Римляни разом з греками перемогли Македонію. Але Рим не подарував грекам волі, як ті сподівалися, а встановив у Греції свою владу.
Коли греки спробували звільнитися з-під влади римлян, ті їх жорстоко покарали. У 146 р. до н. е. римляни зруйнували і спалили місто Коринф — один з центрів грецької культури, а усіх його жителів продали в рабство. Таким чином, македонська неволя змінилася для греків на ще гіршу — римську.
Римляни вивезли з Греції цінні твори мистецтва, мармуро- Грецька ві та бронзові статуї, вази, золото, срібло. Полонені теж були срібна ваза воєнною здобиччю, їх продавали в рабство. Особливо цінувалися в Римі освічені раби — грецькі вчені та філософи.

ВІЙНА РИМУ
ІЗ СИРІЙСЬКИМ ЦАРСТВОМ

На початку II ст. до н. е. римляни напали на Сирійське царство (інша його назва — Селевкія), царем якого був Антіох III — непримиренний ворог римлян. Він дав притулок карфагенському полководцю Ганнібалові і зробив його своїм радником.
Антіох і Ганнібал рушили з військом до Греції, наміряючись розгромити там римлян. Але грецькі міста відмовилися їм допомагати. Римляни відтіснили армію Антіоха в Малу Азію, де вона зазнала остаточної поразки (190 р. до н. е.). Римляни взяли величезну здобич — грошову контрибуцію, кораблі та бойових слонів, захопили багато рабів.
Ганнібал після цього втік до Віфінії. Але через деякий час римляни знайшли його. Щоб не потрапити в полон до ворогів, Ганнібал випив отруту (183 р. до н. е.).

МІТРИДАТОВІ ВІЙНИ

На землях навколо Чорного моря після розпаду держави Александра Македонського утворилося велике Понтійське царство (від слова «Понт» — «Чорне море»). До складу царства входили також землі Криму, Кавказу й Подніпров’я, де тоді жили скіфи.
У Понтійському царстві можна було почути і грецьку, і перську, і багато інших мов.
У 120 р. до н. е. на престол вступив цар Мітридат VI Євпатор. Він перетворив Понтійське царство на могутню державу, яка викликала страх у римлян. Столицею Мітридата на Боспорі був Пантікапей (нині — місто Керч). І нині в Керчі є гора під назвою Мітридат. Там стояли храми богів і розкішний царський палац.
Мітридат був видатним полководцем і політичним діячем. Він знав 22 мови, писав наукові трактати. До своєї столиці він запрошував учених, митців, поетів.
Мітридат воював з Римом усе своє життя. Він зробив спробу відвоювати у римлян Грецію і Малу Азію (у 89 р. до н. е.). Та згодом римський полководець Помпей, а за ним — полководець Сулла завдали Мітридату серйозної поразки. Мітридат відступив у глиб своєї країни і почав збирати нову армію, щоб напасти на Рим. Нарешті все було готове для походу. Мітридат не мав сумніву, що до нього обов’язково приєднаються всі вороги Риму — греки, галли та ін. Але сталося інакше.

ОСТАННЯ ПОРАЗКА МІТРИДАТА

У Пантікапеї Мітридат хотів принести жертву богам, щоб вони дарували йому перемогу. Раптом почався сильний землетрус. Море, насичене сірководнем, що піднявся з глибин від землетрусу, запалало вогнем. Пантікапей було зруйнувано. Великий землетрус пройшов по Криму й Кавказу.
Армія Мітридата сприйняла землетрус як гнів богів на царя. Почалося повстання. Царя зрадив навіть його син Фарнак. Мітридат, щоб не бути полоненим римлянами, хотів отруїтися. Але отрута не подіяла, бо він усе своє життя, боячись замаху, привчав себе до неї, приймаючи її малими дозами. Тоді Мітридат кинувся на свій меч і заколовся.
Так Понтійське царство потрапило в залежність від Риму.

ТРІУМФ У РИМІ

Після війни римські полководці разом зі своїм військом поверталися додому. їм влаштовували урочисту зустріч — тріумф, що вважався найвищою формою відзнаки полководця. Полководець-тріумфатор в’їздив до міста на колісниці, запряженій четвіркою білих коней. Для в’їзду імператора-переможця будували спеціальну тріумфальну арку. Герой був у пурпуровому плащі, на голові — золотий вінок. Перед тріумфатором везли здобич і вели скутих ланцюгами полонених. Воїни з лавровим гіллям у руках, співаючи пісень, ішли за колісницею.
За давнім звичаєм, біля тріумфатора стояв раб, який час від часу нахилявся до героя і повторював такі слова: «Не пишайся! Не забувай, що ти всього лише людина! Пам’ятай про смерть!». А солдати співали жартівливі пісні, глузуючи з полководця. Це робилося для того, щоб відвернути заздрість богів.
З того часу вислів «пам’ятай про смерть» став крилатим.

ЗЕМЕЛЬНИЙ ЗАКОН ТІБЕРІЯ ГРАКХА

На захист селянства виступили брати Гракхи — Тіберій і Гай. Обидва були народними трибунами. Тіберій розумів, яку небезпеку для держави становило розорення селянства. У сенаті він закликав повернути біднякам землю. Та сенатори його не підтримали. Тоді Гракх звернувся з промовою прямо до народу.
У вирішальний день, коли народні збори мали ухвалити закон про передачу земель, виявилося, що всі урни для голосування викрадено. Народ, який зібрався, щоб проголосувати за новий закон, почав хвилюватися.
Тим часом Тіберію сповістили, що вороги збираються його вбити. Трибун та його помічники озброїлися палицями і приготувалися захищатись. Раптом на майдані з’явилися сенатори в супроводі слуг. Вони почали кричати, що Тіберій Гракх хоче стати царем. Таке звинувачення було найстрашнішим у Римській республіці. Почалася жорстока бійка, під час якої Тіберія було вбито (133 р. до н. е.).

ГРЕЦЬКИЙ ІСТОРИК ПЛУТАРХ
ПРО ТІБЕРІЯ ГРАКХА

Якось, проїжджаючи через Етрурію, Тіберій помітив запустіння країни. Він побачив, що її землю обробляють і пасуть на ній худобу чужоземні раби, а селяни, вигнані зі своєї землі, тепер і у військо йшли неохоче, і недбайливо ставилися до виховання своїх дітей. Тож невдовзі по всій Італії стала відчуватися нестача вільнонарод-‘ жених людей, зате зросла кількість чужоземних рабів. Так у нього визріла думка про суспільну перебудову, що стала для обох братів джерелом незліченних бід.

З ПРОМОВИ ТІБЕРІЯ ГРАКХА
ПЕРЕД НАРОДОМ

Дикі звірі, що населяють Італію, і ті мають нори і лігво для ночівлі, а люди, які б’ються і вмирають за Італію, не мають нічого, крім повітря й світла. Як бездомні волоцюги, блукають вони з дітьми й жінками повсюди. А воюють і вмирають оці римські «володарі світу» за чужі розкоші й багатство, хоч у них самих немає й клаптика власної землі!
За Плутархом

ЖИТТЯ РАБІВ

Раби жили в маєтках своїх господарів. Вони мусили працювати з раннього ранку до пізнього вечора. Рабовласники говорили: «Є знаряддя праці німі (плуги й вози), такі, що ревуть (воли), і такі, що вміють говорити (раби)». Раб втрачав своє ім’я. Його називали Галлом, Персом, Скіфом, Афром — за назвою країни, звідки він був родом. Були раби домашні й сільські. З першими променями сонця йшли вони працювати на поле і поверталися додому пізно увечері. Вранці на сніданок їм давали трохи хліба, солоних оливок, часнику й цибулі, щоб раби не хворіли. Гарячу страву раби їли лише раз на день, коли поверталися з роботи. М’ясо рабам діставалося лише на великі свята.
Жили раби всі разом у невеликих комірчинах. Дружин і дітей у них не було. Жінки- рабині жили окремо. Раз на рік рабові видавали грубий одяг.
У кожному маєтку була в’язниця для рабів у підвалі будинку. Туди кидали непокірних і неслухняних. Рабів жорстоко карали навіть за невелику провину. їх били або розпинали на хрестах уздовж великих доріг. Хворих і виснажених рабів відвозили помирати на острів посередині р. Тибру.
Існував стародавній закон: коли хтось із рабів убивав свого господаря, то страчували всіх рабів — чоловіків і жінок, які були на той час присутні в домі.

ГЛАДІАТОРИ

Найсильніших рабів віддавали в спеціальні гладіаторські школи, де вони вчилися володіти зброєю та битися один з одним. Слово «гладіатор» походить від назви короткого меча «гладіуса», яким раби билися на арені цирку.
Гладіатори жили в казармах. Вони не мали права одружуватися. На ніч їх замикали в камери. Школа та її розпорядок нагадували в’язницю. Навчені гладіатори в дні змагання билися один з одним на арені цирку для розваги римлян. Билися вони до смерті. Поранений гладіатор звертався до глядачів із проханням подарувати йому життя. Якщо глядачі опускали донизу великий палець, то пораненого добивали, а якщо палець піднімали вгору, то йому дарували життя.
Кров на майданчику засипали піском. Слово «арена» якраз і означає «пісок». А переможець повертався знов у свою школу-в’язницю до наступного бою, в якому він теж міг загинути. Часом влаштовували поєдинки гладіаторів з дикими звірами — левами, тиграми, биками. Мало хто з римлян співчував гладіаторам.

ПОВСТАННЯ ПІД ПРОВОДОМ СПАРТАКА

У 73 р. до н. Є. почалося найбільше за всю історію Риму повстання рабів. Очолив його гладіатор Спартак.
Коли гладіатори готували повстання, зрадник видав римлянам ‘їхні плани. З казарми змогли втекти лише сімдесят вісім чоловік. Втікачі заховалися на горі Везувій. З кожним днем до них приєднувалися все нові й нові сили. Незабаром військо рабів перетворилося на серйозну загрозу для римлян.
Сенат послав проти повсталих велике військо. Римські воїни зайняли єдину стежку, яка вела з гори вниз. Римляни думали, що голод примусить повсталих здатися. Але Спартак звелів сплести драбини з лози дикого винограду, і гладіатори вночі спустилися з крутого обриву там, де римляни на них не чекали. Повстанці вдарили в тил римського загону і розгромили його.
Після цього Спартак повів своє військо на північ. Він хотів перейти через гори Альпи і вивести рабів і гладіаторів на батьківщину. Але у війську Спартака почалися незгоди. Частина рабів хотіла залишитися в Італії. Вони відокремилися від армії Спартака, і їх відразу знищили загони римської армії, які назирцем рухалися за Спартаком.
Війна розгорялася. Уже вся Італія була охоплена полум’ям повстання. Армія рабів збільшилася до 120 тис. чоловік. Через три роки від початку війни римське військо очолив полководець Марк Красс.
Спартак підійшов до морської протоки, що відокремлює Італію від Сицилії. Тут він домовився з піратами, що ті на своїх кораблях перевезуть його товаришів на острів. Та пірати зрадили повсталих. Вони взяли гроші, а перевозити рабів на Сицилію не стали. Спартак повернув назад, але тут шлях йому відрізав Марк Красс. Римляни викопали глибокий рів на перешийку і насипали високий вал. Військо Спартака опинилося у пастці, без припасів. Однієї зимової буряної ночі Спартак скомандував засипати рів землею та завалити хмизом і гіллям. Через цей місток він перевів третину свого війська. Спартак казав, що краще загинути від заліза, ніж від голоду.

ОСТАННЯ БИТВА СПАРТАКА

У 71 р. до н. е. відбулася остання битва Спартака з римським військом. Переказують, що перед початком бою до нього підвели гарного коня. Спартак вихопив кинджал і заколов коня, гукнувши при цьому, що коли він переможе, то в нього буде багато гарних коней, а якщо загине, то йому не потрібно ніякого.
У бою Спартака поранили дротиком, проте він відбивався від римлян, поки не загинув. Його тіло так і не знайшли після бою.
Військо повсталих рабів було розгромлено. Тих, хто потрапили у полон, римляни розіп’яли на хрестах уздовж дороги, що вела з Капуї до Риму. Шість тисяч хрестів з умираючими гладіаторами та рабами стояли обабіч дороги, щоб кожний, хто йшов, дивився і боявся.

 

ЗАПИТАННЯ ДО ТЕМИ «ДАВНІЙ РИМ У VIІІ—І СТ. ДО Н. Е.»

1. Суспільство, якому притаманна наявність органів влади та законів — це … .

2. Рівень розвитку суспільства на час створення держави — це … .

3. Держава, в якій влада належить одній людині — це … .

4. Держава, створена шляхом завоювань — це … .

5. Поселення рільників і скотарів у Греції — це … .

6. Місто-держава в Греції — це … .

7. Вміння керувати державою — це … .

8. Влада найкращих — це … .

9. Народовладдя — це … .

10. Влада декількох — це … .

11. Колективний орган управління досвідчених людей — це … .

12. Рада старійшин в Афінах — це … .

13. Рада старійшин у Спарті — це … .

14. Орган влади, в якому беруть участь усі дорослі чоловіки — це … .

15. Нововведення, зміни в державі — це … .

16. Суспільство, яке придушує розвиток — це … .

17. Цивілізація — це … .

18. Монархія — це … .

19. Імперія — це … .

20. Поліс — це … .

21. Політика — це … .

22. Аристократія — це … .

23. Демократія — це … .

24. Олігархія — це … .

25. Рада старійшин — це … .

26. Ареопаг — це … .

27. Герусія — це … .

28. Народні збори — це … .

29. Реформи — це … .

30. Тоталітаризм — це … .

31. Латиняни — це … .

32. Еней — це … .

33. Сабіняни — це … .

34. Латин — це … .

35. Капітолій — це … .

36. Лавінія — це … .

37. Етруски — це … .

38. Альба-Лонга — це … .

39. Роди — це … .

40. Нумітор — це … .

41. Курії — це … .

42. Ромул — це … .

43. Триби — це … .

44. Рем — це … .

45. Фамілії — це … .

46. Тібр — це … .

47. Палатин — це … .

48. Сенат — це … .

49. Рим — це … .

50. Народні збори — це … .

51. Сенекс — це … .

52. Куріатні комісії— це … .

53. Які форми роботи були використані в процесі уроку?

54. Як же розвивалася Римська держава в V — сер. ІІІ ст. до н. е.?

55. Чого ви навчилися на сьогоднішньому уроці?

56. Назвіть сучасні держави з республіканською формою правління.

57. Яким богам вклонялися римляни?

58. Яким богам вклонялися карфагеняни?

59. З кого складалася та проти кого воювала армія римлян?

60. З кого складалася та проти кого воювала армія Карфагену?

61. Що описує «Плавання» Ганона ?

62. Поясніть походження слова «абетка».

63. Чому Пунічна війна отримала таку назву?

64. Де знаходиться о. Сицилія, через який почалася І Пунічна війна?

65. І Рим, і Карфаген були державами-республіками. Дайте визначення поняттю «республіка».

66. Як зміг Ганнібал завдати поразки римлянам в самій Італії?

67. Яку владу мали в Римі консули?

68. Назвіть основну військову одиницю армії римлян.

69. Хто такі патриції та плебеї?

70. Як римлянам вдалося розбити Ганнібала?

71. Чому саме Рим переміг у тривалих Пунічних війнах і перетворився на найбільшу морську середземноморську державу?

72. Коли й хто заснував Рим?

73. Коли й хто заснував Карфаген?

74. Чим займалися в ІІІ ст. до н. е. мешканці Риму?

75. Чим займалися мешканці Карфагену?

76. Який устрій існував у ІІІ ст. до н. е. в Римі?

77. Назвіть джерела рабства та галузі, де використовувалася праця рабів у ІІІ ст. до н. е. в Римі.

78. Який устрій існував у ІІІ ст. до н. е. в Карфагені?

79. Назвіть джерела рабства та галузі, де використовувалася праця рабів у ІІІ ст. до н. е. в Карфагені.

80. Який подвиг здійснив Муций Сцевола?

81. Які відносини були римлян з галлами?

82. Чим закінчилася війна римлян з Пірром?

83. За яких умов уклали римляни мир з Карфагеном у 201 р. до н. е.? Який висновок про характер війни з боку римлян можна зробити, виходячи з його змісту?

84. Доведіть, що найбільше повстання рабів не випадково відбулося в Італії.

85. Закликаючи до боротьби за свободу і до втечі з Італії, Спартак говорив: «Там ми знайдемо свободу, ви чуєте це чудове слово — свобода! Ми побудуємо свою небачену державу вільних, рівних, щасливих людей». Наскільки реальною була мета Спартака? Чи вдалося її здійснити?

86. Перед останньою битвою Спартак, указуючи товаришам на розіпну-того римлянина, крикнув: «Ось що на нас чекає, якщо ви живими потрапите до рук ворогів! Треба битися до останнього подиху! Або свобода назавжди, або смерть для всіх!» Як ці слова характеризують особу Спартака?

87. Якими були підсумки та історичне значення повстання рабів на чолі зі Спартаком?

88. Як ви думаєте, чи змінилося ставлення до рабів у Римі?

89. Що ви знаєте про гладіаторів?

90. Чому в Стародавній Греції не було гладіаторських боїв?

91. Раби, котрі виступали в цирку, де зі зброєю в руках билися один з одним або з дикими звірами, називалися…

92. Повстання рабів у 73—71 рр. до н. е. очолив…

93. Раби-втікачі після втечі зі школи-в’язниці гладіаторів отаборилися на горі…

94. Війська Спартака розгромили римлян, на чолі яких був…

95. Спартак хотів вивести рабів з Італії через гори…

96. Поселення римських громадян у завойованих Римом землях — це … .

97. Підрозділ римської армії з чисельністю понад 5 тис. чоловік— це … .

98. Воїн у відставці— це … .

99. Завойована Римом країна — це … .

100. Урочиста зустріч римського полководця в Римі — це … .

101. Базарний майдан у Римі — це … .

102. Пагорб у Римі, на якому були збудовані храми богів — це … .

103. Вічне місто — це … .

104. Ріка, в нижній течії якої був заснований Рим — це … .

105. Рада старійшин — це … .

106. Легендарний засновник Рима — це … .

107. Воєначальник у Римі — це … .

108. Управління державою без царів — це … .

109. Вождь, обраний під час війни чи небезпеки, що перебував при владі 6 місяців — це … .

110. Нащадки перших поселенців — це … .

111. Переселенці у Римі — це … .

112. Представники плебеїв у сенаті — це … .

113. Слово, яким народний трибун міг відмінити розпорядження консулів сенату — це … .

114. «Храм Згоди» — це … .

115. Римляни називали карфагенян…

116. Скільки було Пунічних війн?

117. Найвидатніший полководець Карфагену — це … .

118. Битва, яка уславила ім’я Ганнібала як видатного полководця — це … .

119. Велика сума грошей, яку виплачує переможений переможцю — це … .

120. Римський полководець часів другої Пунічної війни — це … .

121. Цар Понтійського царства, який воював з Римом усе своє життя — це … .

122. Римський полководець, який завдав серйозної поразки Мітридату — це … .

123. Який гнів богів сприйняла армія царя Мітридата?

124. Кількість когорт у легіоні …

125. Загін воїнів із 80 чоловік— це … .

126. Колода, підвішена на ланцюгах, для руйнування воріт чи стін обложеного міста — це … .

127. Метальна машина, яка кидала каміння, горшки із запальною сумішшю на відстань до 400 м — це … .

128. Метальна машина, яка вистрілювала каміння, колоди та списи на відстань до 1 км — це … .

129. Підйомний кран з ящиком, яким перекидали римських солдатів через стіну у вороже місто — це … .

130. Римський солдат — це … .

131. Озброєння легіонера — це … .

132. Консул, який провів реформи армії — це … .

133. Центурій — це … .

134. Помпей — це … .

135. Таран — це … .

136. Катапульта — це … .

137. Баліста — це … .

138. Мітридат VI Евпатор — це … .

139. Колонії — це … .

140. Легіон — це … .

141. Ветеран — це … .

142. Провінція — це … .

143. Тріумф — це … .

144. Форум — це … .

145. Капітолій — це … .

146. Сенат — це … .

147. Ромул — це … .

148. Вето — це … .

149. Консул — це … .

150. Республіка — це … .

151. Диктатор — це … .

152. Патриції — це … .

153. Конкордія — це … .

154. Народні трибуни — це … .

155. Пунами — це … .

156. Плебеї — це … .

157. Ганнібал — це … .

158. Контрибуція — це … .

159. Що таке республіка?

160. Хто такі плебеї?

161. Хто в сенаті захищав права плебеїв?

162. Як утворилася в Римі знать — нобілітет?

163. Яким було становище раба в Римі?

164. Як проводили римляни політику, що визначалась словами «розділяй і владарюй!»?

165. Які храми спорудили римляни на честь людських чеснот?

166. Назви риси національного римського характеру в давнину.

167. Чим влада консула відрізнялася від влади царя?

168. За що римляни зневажали раба? Що вони вважали найголовнішим?

169. Прочитай вислови «Із скарбниці римської мудрості». Яку поведінку римляни засуджували?

170. Як ти розумієш, що достойними вчинками в Римі вважались такі, які були для загального добра?

171. Чому римляни стали воювати з Карфагеном?

172. Скільки було воєн з Карфагеном?

173. Імена головних полководців у Пунічних війнах.

174. Який незвичний шлях обрав Ганнібал для нападу на римлян у Другій Пунічній війні?

175. Що дало змогу Ганнібалу перемогти під Каннами?

176. До яких воєнних хитрощів вдався Сціпіон?

177. Як карфагеняни захищали своє місто?

178. Розкажи про загибель Архімеда.

179. Назви чинники, які, на твою думку, сприяли перемозі римлян у Пунічних війнах, наприклад економічні, військові, моральні, талант полководця, роль випадковості, інші.

180. Яке значення мала перемога Риму для його подальшого розквіту?

181. Як римляни підкорили Грецію?

182. Хто став наймогутнішим володарем Понтійського царства, чим він уславився?

183. Яка була головна життєва мета Мітридата?

184. Що таке римські провінції і як ними управляли?

185. Як влаштовували тріумф?

186. Пригадай, у чому греки вбачали головну причину перемоги над персами в греко-перських війнах. Як ти вважаєш, чому вони цього разу не встояли перед римлянами?

187. Порівняй, якими архітектурними спорудами відзначали свої воєнні перемоги греки і римляни?

188. Чому розорення вільних селян негативно впливало на боєздатність римської армії?

189. У чому військова реформа Марія була вигідна воїнам? У чому ця реформа відповідала інтересам держави (яким саме?), а в чому вона приховувала небезпеку для республіканського устрою?

190. Які зміни відбулися в житті селян внаслідок воєн?

191. Хто започаткував реформи для селян?

192. Як поставилися до цього багаті землевласники?

193. Яку військову техніку використовували римляни?

194. Як були озброєні воїни?

195. Як виник крилатий вислів «Усі дороги ведуть до Риму»? Що він може означати в сучасній мові?

196. Звідки у Римі з’являлися раби?

197. Для чого римляни тримали гладіаторів?

198. Ким був Спартак? Як спалахнуло і як розвивалося повстання? Хто з населення брав участь у повстанні?

199. Як загинув Спартак?

200. Які риси характеру виявив Спартак у вирішальній битві?

201. Яку мету ставив перед собою Спартак як ватажок повстання? Чого, на твою думку, йому не вистачило, щоб досягти успіху: союзників серед вільних громадян, військової організації повсталих, єдності в намірах серед повстанців, грошей і продуктів?

Тема № 8. Давній Рим у VІІІ—І ст. до н. е. Історія Стародавнього Світу, 6 клас

Попередня сторінка з Історії Стародавнього Світу 6 клас

Повернутися до змісту Історія Стародавнього Світу 6 клас

Наступна сторінка з Історії Стародавнього Світу 6 клас