• Реклама

Тема № 11. Давні слов’яни та їхні сусіди. Історія Стародавнього Світу, 6 клас

Тема № 11. Давні слов’яни та їхні сусіди. Історія Стародавнього Світу, 6 клас

УРОК 65. СЛОВ’ЯНИ НАПЕРЕДОДНІ ВЕЛИКОГО ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ. СУСІДИ ДАВНИХ СЛОВ’ЯН

Мета уроку: ознайомити учнів з проблемою походження слов’ян, процесом формування етнічної спільноти.

Поняття і терміни для вивчення: Етнос, сусідська община, нерівність, вождь, знать, борництво, капище, язичництво, Боспорське царство, сармати

  • Етнічна група, етнос, народ — запозичено з грецької мови через латинську (старолатинське: ethnicus); з грецької — «племінний; народний; язичницький» є похідним від грецького — «громада; плем’я, народ», етимологічно «група своїх людей».
    Слово «етнос» з давньогрецької мови дослівно перекладається як «не грек», «чужинець», «ідоловірець». Етимологічно воно означає стадо, група (натовп) людей, народ, плем’я, рід, іноземне плем’я тощо. З V ст. до н. е. його використовували у значенні «плем’я негрецького походження», «народ негрецького походження». Себе греки позначали словом «демос» (народ) і відрізняли від негреків тим, що останніх іменували «етносом». У такому значенні римляни ввели слово «етнос» у латинську мову. У зв’язку з його латинізацією з’явився прикметник «етнічний» (ethnicos), що вживався у значенні «нехристиянський», «язичницький». Нині термін «етнос» став науковим поняттям, є еквівалентом давньогрецького слова «демос» (народ) у значенні специфічної міжпоколінної історико-культурної і природної, усвідомленої людьми спільноти. Щоб підкреслити саме таке його значення, інколи поєднують обидва слова у словосполученні «етноси-народи». Нині поняття «етнос» вживається як науковий термін для означення всіх історичних типів етнічних спільнот від племен до сучасних націй.
  • Сусідська (інакше — сільська, землеробська, територіальна, поземельна) община — територіальна спільність людей, які не пов’язані родинними зв’язками, але займають певну обмежену територію колективно оброблюваних земель.
    Сусідська община прийшла на зміну родовій общині в епоху розпаду первісного суспільства та зародження класового суспільства. Вона складалася з окремих сімей, не пов’язаних між собою родинними зв’язками. Для такої общини, як правило, характерне поєднання приватної власності з колективною власністю на землю та деякі засоби виробництва (господарський двір, знаряддя праці, худоба тощо).
    Виникла в процесі поглиблення майнової диференціації. Сусідська община найкраще вивчена на прикладі германської марки. В надрах сусідської общини у багатьох народів (у тому числі й у росіян і українців — під назвою дворище, земля) до XX ст., як пережиток, зберігалася і сімейна община.
  • Вождь — глава племені або вождества.
    Існували різні типи вождів:
    — голова ради старійшин або народних зборів;
    — військовий вождь (який міг обиратися тільки на час військових дій);
    — спадковий вождь;
    — вождь-жрець.
  • Капище — давньослов’янське слово, яким називається простір язичницького храму, розміщене за вівтарем і призначене для місця копів (статуй, малюнків богів) або інших сакральних предметів. Використовується на означення язичницького святилища, часто як протиставлення християнській церкві.
    У класичний період капище відокремлювалося від требища (майданчика перед вівтарем) сакральною завісою (в Арконському Храмі це були важкі килимові завіси, в Єрусалимському храмі — завіса на золотих ланцюгах, у сучасному храмі Ясукуні — легка розсувні стінка). Проте, як показали розкопки на горі Богит, завіса встановлювалася не скрізь. Після початку гонінь на язичників у слов’ян завіса використовується рідко.
    У храмах античної Греції і Риму, а також в етруській традиції капище замінюється целлами — спеціально побудованими критими приміщеннями.
    У капище має доступ тільки жрець та його помічники.
  • Язичництво — будь-яка (не обов’язково політеїстична) традиційна релігія певного народу, відмінна від сучасних глобальних релігій. Часто так називають політеїстичні релігії, пантеїстичні, а також генотеїстичні вірування і світоглядні системи з погляду монотеїстичних релігій (наприклад, християнства, ісламу), що не є науково правильно.
    «Язици» — у стародавній Україні називали насамперед греків-християн, які пропагували серед давніх українців віру у монотеїзм. Термін було «перехоплено» церковниками-християнами після хрещення Руси і використано у війні проти «народної» релігії українців. На Заході в науковій літературі використовують слово «paganism», «народні вірування». У сучасній публіцистичній літературі слово «поганство» є лайливим стосовно політеїстичних релігій.
    Більшість монотеїстичних релігій (християнство, мусульманство тощо), переслідували поклоніння багатьом богам, нав’язуючи поклоніння одному богові. Непримиренність із іншими уявленнями про божественне у монотеїстичних релігіях наявна і в наш час.
  • Боспорська держава, Боспор — одна з античних держав Північного Причорномор’я з центром на берегах Керченської протоки.
    На підставі повідомлення Діодора Сіцілійського, що 438 (або 437) р. до н. е. завершилося правління Археанактидів, які царювали 42 роки в Боспорі Кіммерійському (давня назва Керченської протоки), прийнято вважати, що Боспорська держава виникла близько 480 р. до н. е. Гадають, що це відбулося внаслідок об’єднання грецьких полісів, які на той час існували на західному (Пантікапей, Тірітака, Мірмекій) та східному (Гермонасса, Фанагорія) берегах Керченської протоки. Столицею Боспорської держави був Пантікапей (на місці сучасної Керчі). Археанактидів заступили Спартокіди (були при владі з 438 (або 437) р. до кінця 2 ст. до н. е.).
    В кінці 5 ст. до н. е. до складу Боспорської держави увійшов Німфей, який до того належав Афінам. У роки правління царя Левкона І (389 або 388—349 або 348 рр. до нашої ери) кордони Боспорської держави значно розширилися. Було завойовано Феодосію. Царству належали весь Керченський півострів, населений скіфами, а також Таманський півострів, пониззя Кубані та Східного Приазов’я. Внаслідок цього змінився характер Боспорської держави: об’єднання античних полісів перетворилося на державне утворення, куди входили античні міста і місцеві племена. Ці риси наближали Боспорське царство до еллінських держав, що виникли наприкінці 4 ст. до н. е. В першій половині або в середині 3 ст. до нашої ери Боспорська Держава заснувала в гирлі Дону місто Танаїс. Наприкінці 1 ст. до н.е. це місто здійснило невдалу спробу відокремитись від метрополії.
    Період найбільшого економічного і культурного розквіту Боспору припадає на 4—3 ст. до н. е. Сільське господарство, рибальство, різні ремесла, торгівля за тих часів і в наступні століття були основними галузями його економіки, що базувалася на експлуатації рабів і пелатів (залежного землеробського населення). В Боспорській державі виробляли велику кількість товарного хліба, виловлювали багато риби, вирощували виноград. На базі рибальства та виноградарства розвинулися рибозасолювальний (особливо в перших століттях до нової ери) та виноробний промисли (залишки рибозасолювальних господарств археологи виявили в Тірітаці, Пантікапеї, Фанагорії, Мірмекії). Значного розвитку набули в Боспорі будівельна справа, виробництво покрівельної черепиці, суднобудування (за свідченням Страбона, в Пантікапеї були доки для 30 суден), гончарство, обробка дерева та кістки (в багатих похованнях знайдено чимало майстерно зроблених дерев’яних саркофагів). Розвивалися архітектура, монументальний живопис. У Пантікапеї був театр, його прийнято вважати першим подібним закладом на теренах сучасної України. Боспорський хліб вивозився морем у міста Греції і Малої Азії.
    Тільки до Афін в 4 ст. до н. е., як про це свідчить Демосфен, з Боспору щороку довозилося близько 1 млн. пудів хліба. Найбільшими хліботорговцями були правителі Боспорської Держави і тісно пов’язані з ними грецька та місцева знать. З Боспора також вивозили рибу, шкіру, почасти — рабів. У міста Боспорської держави з Греції, Малої Азії, островів Егейського моря імпортували вино, оливкову олію, посуд, тканини, зброю, прикраси (зокрема, ювелірні вироби), предмети мистецтва тощо. Імпортовані товари та продукцію боспорських ремісників продавали на внутрішньому ринку або обмінювали у родоплемінної знаті скіфів, сарматів та інших племен на продукти скотарського господарства, хліб та рабів. Свідченням широких економічних зв’язків Боспорської Держави з представниками верхівки племен Північного Причорномор’я є численні знахідки виробів боспорських ремісників у так званих царських скіфських курганах на території України та Прикубання.
    В другій половині 2 ст. до н. е. Боспорську державу спіткала гостра соціально-економічна криза, що посилювалася загрозою з боку скіфської держави в Криму, яка зазіхала на незалежність Боспору. Невпевнений у своїх силах боспорський цар Перісад V приблизно 107 р. до н. е. передав владу понтійському цареві Мітрідату VI Євпатору. Під час переговорів про передачу влади між полководцем Мітрідата VI Діофантом і Перісадом на Боспорі вибухнуло повстання скіфів, на чолі якого став Савмак. Повстання охопило весь Керченський півострів. Повстанці вбили Перісада і проголосили Савмака царем. Діофант, який встиг втекти, наступного року очолив каральну експедицію, що жорстоко придушила повстання. Боспор увійшов до Понтійського царства. Мітрідат VI намагався перетворити Боспор на свою опорну базу в боротьбі проти Риму. Але, зазнавши в цій боротьбі цілковитої поразки, Мітрідат VI в 63 р. до н. е. покінчив життя самогубством у Пантікапеї. Відтоді почався період політичної залежності Боспорської Держави від Риму.
    1—2 ст. н. е. були періодом другого розквіту Боспорської Держави. Розвиток зовнішньої та внутрішньої торгівлі забезпечував її відродження і швидке економічне піднесення. Виникли нові укріплені поселення, розширилися старі міста. Значне збільшення у складі населення міст сарматського етнічного елементу спричинило до дедалі більшої «сарматизації» культури Боспорської Держави. В перші століття нашої ери на Боспорі правила царська династія Тіберіїв Юліїв, генеалогічно пов’язана з Мітрідатом VI. Царів Боспору затверджували римські імператори, які розглядали його, як союзну державу. В 2—3 ст. нової ери боспорський цар Савромат ІІ (174 або 175—210 або 211 рр.) завдав вирішальної поразки скіфам. Їх, а також таврів, які населяли гірський Крим, було включено до Боспорської Держави. За його царювання Боспор досяг і певної незалежності від Риму. Проте навала готів (середина 3 ст.) підірвала економічне життя Боспорської Держави. У 70-х рр. 4 ст. навала гунів остаточно знищила її.
  • Сармати — це загальна назва споріднених зі скіфами кочових іраномовних племен скотарів, що вживалася еллінськими й римськими істориками. Поділялися на:
    — роксоланів (або Білі Аляни) — мешкали у Північному Причорномор’ї;
    — сіраків (Прикубання);
    — аорсів (на схід від Дону);
    — язигів;
    — зі середини І ст. н. е. до них додалися алани.
    Історія сарматського світу посідає важливе місце в давній історії нашої держави. Навіть період з III ст. до н. е. по IV ст. н. е. в історії України має назву «сарматська доба». Український археолог Симоненко О. В. окреслив дати ранньосарматського періоду на землях сучасної України в межах II—I ст. до н. е., середньосарматського — I ст. до н. е. — середини II ст. н. е., пізньосарматського — другої половини II—IV ст. н. е. В рамках цього тому ми розглянемо лише перші два періоди.
    Формування племен сарматів починається від такої ж глибокої давнини, як і походження скіфів. Перший етап історичного розвитку сарматів пов’язаний з савроматами (давньоіран. «saoromant» — «той, хто носить меч»), сусідами скіфів на сході, і за часом збігається з розквітом скіфської культури в Північному Причорномор’ї. Археологічні пам’ятки савроматів є досить близькими до скіфських. Тому не відразу вдалося виділити їх з великої групи пам’яток, які довгий час об’єднувалися під загальним поняттям скіфської старовини.
    Савроматів вперше згадує Геродот (прибл. 484—425 рр. до н. е.), який переказав легенду про походження савроматів від шлюбів скіфських парубків з амазонками. Авеста, священна книга Давнього Ірану, згадує савроматів-сарматів під ім’ям «сайріма». У другій половині IV—III ст. до н. е. кочові племена, що мали загальну назву «савромати», почали називати в письмових джерелах сарматами, судячи з повідомлення давньогрецького вченого Теофраста (прибл. 372—287 рр. до н. е.), який вперше використав термін «Сарматія». Але ще довго, аж до перших століть нашої ери, грецькі і римські письменники називали їх савроматами, відображаючи цим історичну спадкоємність савроматів і сарматів. Від початку II ст. до н. е. сармати все частіше фігурують в працях грецьких, римських і східних авторів. Ми дізнаємося від Страбона (прибл. 64—24 рр. н. е.) назви їхніх племен — язиги, роксолани, аорси, сіраки, алани. На території України Страбон розміщує язигів та роксоланів.
    Від II ст. до н. е. сарматів все частіше згадують в різноманітних військово-політичних акціях. У договорі малоазійськіх держав 179 р. до н. е. згадується цар сарматів, Гатал. Дещо пізніше полководцеві Мітрідата Діофанту доводиться воювати з роксоланами, очолюваними Тасієм. За свідченнями римських авторів I ст. н. е. Помпонія Мели та Плінія до початку н. е. межі Сарматії на заході досягають Істра (Дунай) та Вісли. Інший римский історик, Корнелій Тацит (прибл. 56—117 рр. н. е.) повідомляє про спустошливий набіг роксоланів на дунайську провінцію Римської імперії Мазію в 68 р. н. е., де вони «порубали дві когорти». Засланий в місто Томіс в 8 р. н. е. великий римський поет Овідій з тугою і жахом описує в своїх «Сумних піснях» сарматів під містом.
    Від часів грецького географа Птолемея (прибл. 87—165 рр. н. е.) Сарматія розділяється на Європейську і Азіатську, східною межею якої була Азіатська Скіфія, що тягнулася від Волги і Каспійського моря до Індії і Китаю. В період утвердження Риму на Передньому Сході і в басейні Чорного моря у військових акціях часто згадують народи, що мешкали в межах Сарматії, які виявляли активність в різних частинах стародавнього світу, аж до появи в Східній Європі готів, після чого сармати вже не були тут головною силою і згадуються спільно з іншими народами.
    Цікава з цієї точки зору є думка Михайла Ломоносова в його праці «Краткой россійской лєтописецъ» — «Славяне и Чудь по нашим, Сарматы и Скифы по внєшнимъ писателям, были древніе обитатели въ Россіи. Единородство Славянъ с Сарматами, Чуди со Скифами для многих ясных доказательствъ неоспоримо. Народъ Славенской, усилясь, притєснилъ Чудь къ сторонамъ восточнымъ и сєвернымъ, и часть оныя присовокупилъ въ свое соединеніе. Потомъ Варяги жившіе по берегамъ балтійскаго моря, которые именовались Россы, Готы, Норманы, Свія, Ингряне, имєя со Славянами частыя войны, купечества, и путешествуя въ Грецію чрезъ здєшнія земли, на многихъ мєстахъ поселились ..»
    «Підкорення» Скіфії. Довго існувала думка, що у III ст. до н. е. скіфів зі степів витиснули більш войовничі сармати. Але у результаті уважнішого вивчення знахідок, а також поглибленого дослідження інших обставин початку сарматської епохи було зроблено несподівані висновки. Облік знахідок у курганах показав, що власне занепад Скіфії й поширення на більшій частині її території сарматів виявилися періодом тривалістю майже у сотню років. На захід від Дону не було знайдено жодного сарматського могильника III ст. до н. е. Сучасні дослідники вважають, що клімат впродовж цих ста років тут встановився цілком сибірський — дев’ять місяців зима, решта — літо. Скіфи залишили степи, дехто взагалі змінив вид господарської діяльності. Коли ж кліматичні умови нормалізувалися, у степи прийшли нові господарі — сармати.
    Агресивна войовничість молодих союзів сарматів збіглася за часом з послабленням Скіфського царства. У відомій розповіді грецького письменника Лукіана (прибл. 120—180 рр. н. е.) «Токсаріс або дружба» скіфи Дан-даміс і Амізок випробовують свою вірність дружбі у важкі часи сарматського нашестя. «Зненацька напали на нашу землю савромати в числі десяти тисяч вершників, — розповідає скіф Токсаріс, — а піших, говорять, з’явилося втричі більш того. А, оскільки, їхній напад був непередбачений, то вони всіх обертають до втечі, багатьох сміливців вбивають, інших відводять живими… Негайно ж савромати почали зганяти здобич, збирати натовпом полонених, грабувати шатри, заволоділи великим числом возів зі всіма, хто в них знаходився». Постійні набіги і поступове захоплення сарматами скіфської території завершилися масовим переселенням племен сарматів в Європейську Скіфію. Починаючи з II ст. до н. е. сармати вже впевнено облаштувалися в Північному Причорномор’ї. В кінці III — на початку II ст. до н. е. цариця сарматів Амага, захищаючи Херсонес від ворожих скіфів, вільно розпоряджається владою в Скіфії, що послабшала. Інший сарматський цар на ім’я Гатал став відомим як учасник міжнародного союзу, що був утворений в 179 р. до н. е. державами Малої Азії і Північного Причорномор’я.
    У II—I ст. до н. е. Скіфія почала називатися Сарматією. Річка Танаїс (Дон) вважалася межею між Європейською Сарматією (Східна Європа) і Азіатською Сарматією, до якої належали і кавказькі землі. Скіфські племена ввійшли до складу союзів сарматів.
    В ранньосарматський час Північне Причорномор’я населяли язиги та роксолани, яких відносять до західних сарматів, в середньосарматський — язиги з Північно-Західного Причорномор’я відкочували на Угорську рівнину, а їхню територію зайняли прийдешні з Поволжя — Подоння аорси, східні сармати. На сході Лівобережжя в 2-й половині I ст. — на початку II ст. н. е. мешкала аланська орда.
    Язиги та роксолани. Першими сарматськими племенами на території сучасної України були роксолани та язиги, що зайняли степи Північного Причорномор’я. Близько 125 р. до н. е. вони створили могутню, хоч і не надто міцну федерацію, виникнення якої пояснюють необхідністю протистояти тиску східних племен сарматів. Ймовірно, це була типова для кочівників рання держава на чолі з плем’ям царських сарматів. Проте, повторити державний досвід скіфів західним сарматам не вдалося — з середини I ст. до н. е. вони діяли як два самостійні союзи. У степах між Доном і Дніпром кочували роксолани, на захід від них — між Дніпром і Дунаєм — жили язиги. Назва язиги походить від одного кореня з давньоруською назвою осетин «яси». «Роксолани» — означає в перекладі «світлі арії». Розповідаючи про західних сарматів, Страбон пише: «Кибитки кочівників зроблені з повсті і прикріплені до возів, на яких вони живуть; навколо кибиток пасеться худоба, м’ясом, сиром і молоком якої вони харчуються. Вони слідують за своїми стадами, обираючи завжди місцевості з гарними пасовиськами: узимку в болотах біля Меотиди (Азовського моря), а влітку — й на рівнинах». Язиги першими дісталися в своїх набігах дунайських провінцій Римської імперії. Овідій залишив опис набігів сарматів: «Ворог, сильний конем і стрілою, що далеко летить, широко спустошує сусідню землю. Одні з жителів розбігаються, і з покинутих без охорони полів грабуються багатства, що не оберігаються… Частина жителів відводиться в полон, марно озираючись на села і свої житла, а частина гине жалюгідною смертю, пронизана зазубленими стрілами». Полонених сармати продавали в рабство. Работоргівля була дуже прибутковим промислом. Після завоювання Скіфії сармати зробилися головними постачальниками рабів на невільничі ринки Причорномор’я.
    У першій половині I ст. н. е. язиги просунулися на Середньодунайську низовину, де зайняли межиріччя Дунаю і Тиси (частина нинішньої території Угорщини і Югославії). Слідом за язигами до меж Римської імперії підійшли роксолани, велика частина яких оселилася в нижній течії Дунаю (на території сучасної Румунії). Західні сармати були неспокійними сусідами Риму, вони виступали то його союзниками, то супротивниками, і не нехтувати нагодою втрутитися в міжусобну боротьбу всередині імперії.
    Язиги в 2-й половині I ст. н. е., а роксолани на початку II ст. н. е. добилися від Риму виплати щорічних субсидій в обмін на участь в обороні римських кордонів. Припинивши отримувати цю дань, роксолани в 117 р. покликали на допомогу язигів і вдерлися в дунайські провінції Риму. Після дворічної війни імперія була змушена відновити плату роксоланам. Мирний договір римляни уклали з царем Распараганом, який мав два титули — «царя роксоланів» і «царя сарматів». Ймовірно, це говорить про те, що язиги і роксолани формально зберігали єдину верховну владу. Найчастіше вони виступали в тісному союзі, хоча язиги займали рівнини Середнього Дунаю, а роксолани розташувалися на Нижньому Дунаї і в Північно-Західному Причорномор’ї. Завоювавши фракійців, що жили між язигами і роксоланами, римляни спробували зруйнувати їхні зв’язки і навіть заборонити спілкування поміж ними. Сармати відповіли на це війною.
    Особливо наполегливою була боротьба сарматів з Римом в 60-і і 70-і рр. II ст. н. е. Нам відомо умови мирного договору, який язиги в 179 р. уклали з імператором Марком Аврелієм. Війна набридла як римлянам, так і сарматам, в стані яких боролися дві партії — прихильники і супротивники угоди з Римом. Нарешті, мирна партія перемогла, і цар Банадасп, вождь прихильників війни, був узятий під варту. Переговори з Марком Аврелієм очолив цар Зантік. За договором язиги отримали право проходити до роксоланів через римські землі, але, натомість, зобов’язалися не пересуватися човнами Дунаєм і не оселятися поблизу кордону. Згодом римляни скасували ці обмеження і встановили дні, коли сармати могли переходити на римський берег Дунаю для торгівлі. Язиги повернули Риму 100 тис. полонених. Восьмитисячний загін кінноти язигів був прийнятий в римську армію, при цьому частину вершників споряджали служити до Британії.
    Зіткнення сарматів з Римом відбувалися і пізніше. Мир змінявся війною, за якою знову слідувала співпраця. Загони сарматів йшли на службу в римську армію і до королів германських племен. Групи західних сарматів розселялися в римських провінціях — на території нинішніх Угорщини, Румунії, Болгарії, Югославії, Франції, Італії, Великобританії.
    Аорси та сіраки. Східні сарматські союзи аорсів та сіраків населяли простори між Азовським і Каспійським морями, на півдні їхні землі тягнулися до Кавказьких гір. Аорси кочували в степах від Дону до Каспія, в Нижньому Поволжі і Східному Передкавказзі. За Волгою їх кочовища доходили до Південного Приуралля і степів Середньої Азії. Назва «аорси» в перекладі означає «білі». Судячи з повідомлень стародавніх авторів, аорси були найсильнішим і найчисленнішим об’єднанням племен сарматів. Сіраки займали приазовські степи і північнокавказьку рівнину на північ від Кубані. Передгірні і рівнинні райони Центрального Передкавказзя також належали сіракам, але на рубежі нової ери їх потіснили аорси. У одній з воєн I ст. до н. е. цар сіраків, Абеак, виставив 20 тис. вершників, цар аорсів, Спадін — 200 тис., «а верхні аорси ще більше, оскільки вони володіли обширнішою країною». За словами Страбона, аорси та сіраки «частиною кочівники, частиною живуть в шатрах і займаються землеробством». Підпорядкувавши на Кавказі скіфо-кобанські, меотські і, можливо, інші племена, сармати включали їх до складу своїх союзів. Археологи встановили, що відбувалося поступове просування сарматів від степів до гір. Змішуючись з місцевим населенням, сармати освоювали його господарські і культурні досягнення. Панування кочівників над землеробськими областями додавало ускладненнь їхнім політичним організаціям — до виникнення ранніх форм державності.
    Аорсів, які жили в степах Прикаспія та Предкавказзя, називали «верхніми аорсами». Вони панували над західним і північним узбережжям Каспійського моря і контролювали торгівельні шляхи, що йшли через Кавказ і Середню Азію. Могутність і багатство аорсів вже в давнину пояснювали участю в міжнародній торгівлі. У Китаї країна аорсів називалася «Янтсай» — через неї проходив шлях, що сполучав Китай і Середню Азію зі Східною Європою і морською торгівлею по Чорному і Середземному морях. Цей шлях огинав Каспійське море з півночі. Інший торгівельний маршрут йшов західним берегом Каспійського моря через прохід, який пізніше почали називати Дербентським. Цим шляхом аорси вели верблюжі каравани з індійськими і передньоазійськими товарами, які отримували від вірменських і мідійських купців. Ще один шлях, який називали Сарматським, проходив долинами Тереку і Арагви. Третій шлях в Закавказзя пролягав чорноморським узбережжям Кавказу.
    На початку нової ери аорси, витісняючи роксоланів, освоїли межиріччя Дону і Дніпра і сталися на заході дельти Дунаю. В 60—80-ті рр. І ст. н. е. в Ольвії карбуються монети з сарматськими тамгами та іменами сарматських царів, спочатку золоті з написом «Цар Фарзой», трохи пізніше — срібні з ім’ям Інісмей. Ці факти та археологічні дані, згідно з якими саме в цей час зростає кількість сарматських поховань між Дніпром і Дністром, дають можливість припустити, що Фарзой та Інісмей були володарями великого сарматського державного утворення аорсів, що виникло в Північно-західному Причорномор’ї в другій половині I ст. н. е. Вочевидь Ольвія потрапляє в залежність від цих царів або укладає з ними союз, що пояснює карбування їхніх монет у місті. Про взаємини сіраків з аорсами відомо мало. В середині I ст. до н. е. вони були союзниками і спільно надавали військову допомогу боспорському цареві Фарнаку. В середині I ст. н. е., під час боротьби за престол між боспорським царем Мітрідатом III і його братом Котісом, аорси та сіраки виступають як вороги. Сіраки підтримали Мітрідата, аорси разом з римлянами опинилися на стороні Котіса. Об’єднані війська римлян, аорсів і боспорської опозиції захопили сіракське місто Успу. Описуючи ці події, Тацит повідомляє, що після падіння Успи цар сіраків, Зорсін, «вирішив віддати перевагу на благо свого народу» і склав зброю. Позбувшись союзників, Мітрідат незабаром припинив чинити опір. Не бажаючи потрапити до рук римлян, він здався цареві аорсів Евнону. Тацит пише: «Він увійшов до покоїв царя і, припавши до колін Евнона, говорить: Перед тобою добровільно з’явився Мітрідат, якого впродовж стількох років переслідують римляни».
    Згодом аорси та сіраки увійшли до аланського об’єднання, що включило всіх скіфо-сарматів Кавказу і Східної Європи.
    Військова справа сарматів. Спосіб життя та побут сарматів на території України не надто відрізнявся від побуту їх попередників — кіммерійців і скіфів. Римський географ, Помпоній Мела, відзначав, що «Сармати не живуть в містах і навіть не мають постійних місць проживання. Вони вічно живуть табором, перевозячи майно і багатство туди, куди приваблюють їх кращі пасовища або примушують вороги, які відступають чи переслідують». Під час зміни пасовищ сармати перевозили своїх дітей, старих, жінок і майно в кибитках.
    Кочове скотарство, яке було економічною основою сарматського суспільства не могло повністю задовольнити усі його потреби. Природним доповненням до випасання коней і овець залишалася відпрацьована століттями військово-грабіжницька економіка. Перелік її «галузей» також не змінився: збір данини (під ширмою «заступництва», «протекторату»), пограбування, работоргівля, контроль над товаропотоками, найманство.
  • Певна річ, сарматське суспільство було цілком воєнізованим. Воїнами були і чоловіки, і жінки. За свідченням Корнелія Тацита «…у сарматів має значення не лише голос вождя: вони всі підбурюють один одного не допускати в битві метання стріл, а попередити ворога сміливим натиском і вступити в рукопашну». Але родоплемінний лад сарматів знаходився на стадії розкладу, в соціальному житті сармати були ранньокласовим суспільством з пануванням військово-племінної верхівки. Про це свідчать сарматські кургани, що надто відрізняються один від одного за багатством поховального інвентаря.
    Головним типом військ причорноморських сарматів була легка кіннота. Сармати, які були вправними вершниками, мали на озброєнні не лише лук та стріли, але і мечі, кинджали та важкі списи. Знать складала важку кінноту. За Тацитом у «ватажків та всієї знаті» сарматів, які напали 69 р. н. е. на Нижню Мезію, були панцирі «з залізних пластин або дуже товстої шкіри». Сармати рідко поставали перед ворогами пішими. Вони завжди були на конях. «Дивовижно, що вся доблесть сарматів лежить ніби поза ними самими. Вони вкрай боязкі в пішому бою; але, коли з’являються кінними загонами, навряд чи який стрій може їм опиратися» (Тацит).
    У цілому сарматський період в історії військової справи — це час, коли зростає значення важкоозброєної кінноти і прийомів ближнього бою. Основу війська ранніх сарматів складали легкоозброєні кінні стрільці, одягнені в шкіряні лати і шоломи. Але вже в середньосарматський період військова перевага була забезпечена дружинами важкоозброєнних вершників. Чисельність таких загонів і їхня роль у війську сарматів постійно зростали. Захищений панцирем з металевих або рогових пластинок і конічним шоломом, знатний воїн сарматів перекидав супротивника списом і добивав його довгим мечем вершника. Своїх коней «лицарі» сарматів теж одягали в спеціальну збрую. Довгі мечі сармати носили на лівому боці, а на правому — короткі кинджали, схожі на скіфський акінак. У сагайдаках з поховань сарматів археологи іноді знаходять по декілька сотень вістер стріл. Помпоній Мела писав про сарматів: «Плем’я войовниче, вільне, непокірне і до того жорстоке і люте, що навіть жінки беруть участь у війнах нарівні з чоловіками».
    Сарматські жінки. Своєрідною особливістю суспільного ладу сарматів, особливо в ранній, савроматський період, було високе становище жінок в родині та суспільстві. Вони були не лише хранительками вогнищ і вихователями дітей, але і воїнами нарівні з чоловіками. Знатні жінки нерідко виконували почесні жрецькі функції. Показово, що в могилу померлої жінки, навіть дівчинки, нерідко клали, окрім прикрас, і предмети озброєння. Родове кладовище, зазвичай, формувалося навколо більш раннього поховання знатної жінки — проводирки або жриці, яку родичі вшановували як праматір.
    Як уже згадувалося, легенда про походження скіфів, викладена Геродотом, свідчила, що сармати починають свій рід від амазонок, що виходили заміж за скіфських хлопців. Згідно з цією ж легендою степові красуні так і не змогли остаточно опанувати мову своїх чоловіків, «тому савромати говорять скіфською мовою, але спрадавна спотвореній». Також грецький історик зазначав, що їхні жінки «їздять верхи на полювання з чоловіками і без них, виходять на війну і носять однаковий з чоловіками одяг… жодна дівчина не виходить заміж, поки не вб’є ворога». Псевдо-Гіппократ (470—356 рр. до н. е.), також повідомляв, що сарматки їздять верхи, стріляють з лука і кидають дротики, і додавав: «Вони не виходять заміж, поки не вб’ють трьох ворогів», але після заміжжя «припиняють їздити верхи, доки не з’явиться необхідність у загальному поході». Він надає і таку дивовижну деталь: «у дівчат нерідко видаляли праві груди, аби вся сила і життєві соки перейшли в праве плече і руку і зробили б жінку сильною нарівні з чоловіком». Найімовірніше, автор приписував сарматським жінкам деякі особливості міфічних амазонок, але і звичаї сарматів, безумовно, послужили основою багатьох легенд. Античних письменників вражало почесне становище сарматських жінок, їхня участь в суспільному житті і війнах. В основі легенди про царицю сарматів, Амагу, яку записав грекомовний письменник II ст. н. е. Полієн, лежать реальні історичні події на межі III—II ст. до н. е., які також є свідченням войовничості сарматських жінок. Чоловік Амаги, цар Медосак, був схильним до вживання хмільного меду, через що занедбав державні справи. Амага «сама розставляла по всій країні гарнізони, відбивала напади ворогів та допомагала сусідам, яких ображали». Коли скіфське військо оточило Херсонес, і херсонесити звернулися за допомогою до Амаги, вона, спільно з 120 добірними воїнами, кожен з яких отримав трьох коней в своє розпорядження, за добу подолала майже 200 км і раптово з’явилася в ставці скіфів. Амага вбила скіфського царя, а владу передала його синові, наказавши правити справедливо і не ображати сусідів.
    Культура та релігія сарматів. Про вірування сарматів відомо значно менше, ніж про релігійні уявлення скіфів, але багато в чому вони подібні. Так само, як і всім індоіранським народам, сарматам було притаманне семибожжя з провідним культом бога війни, якого уособлює меч, а також поклонінням сонцю та вогню. Археологічними доказами останнього є сліди вогнищ під курганами, обпаленість дерев’яних поховальних конструкцій, вугілля в сарматських могилах тощо. Також у сарматів був поширений культ предків. Основними пам’ятками тисячолітнього перебування сарматів є численні кургани, що досягають інколи 5-7 метрів у висоту. Савроматські та сарматські кургани найчастіше розташовуються групами на високих місцях, вершинах пагорбів, звідки відкривається широка панорама неосяжних степів. У багатих сарматських похованнях чимало ювелірних виробів та посуду з коштовних металів. Вони є складними поховальними спорудами. Поміж найвідоміших археологічних пам’яток сарматського часу в Україні — так звані «царські» кургани біля с. Пороги Вінницької обл., де поховано «царя» та його дружину, кургани з багатими похованнями «цариць-жриць» Соколова Могила на Миколаївщині та Ногайчинський курган у Криму. Рядові сарматські поховання або містяться під невисокими курганними насипами, або є впускними чи ґрунтовими (язиги). Небіжчика клали випростаним на спині головою на північ на дно прямокутної вузької ями, іноді перекритої деревом. У чоловічих могилах найчастіше знаходять кілька залізних вістер стріл, меч, точильний брусок, у жіночих — сіроглиняні глечики, прикраси (намисто з напівкоштовних каменів чи скла, амулети, бронзові круглі люстерка, фібули-застібки тощо).
    Образи тварин посідали визначне місце в релігійно-культових уявленнях сарматів. Одним з головних культів був культ коня. Коням приносили жертви, і коней приносили в жертву. Правда, найчастіше сармати, жаліючи коня, клали в могилу господаря його символ — узду.
    Для культури савроматів і сарматів раннього періоду притаманим був звіриний стиль подібний до скіфського: прикраси, одяг, зброя, посуд і інші побутові предмети прикрашали стилізованими зображеннями (плоскими, гравірованими, рельєфними, об’ємними з золота, бронзи, кістки, рогу, каменя) тварин. У III ст. до н. е. з’являється і з II ст. до н. е. досягає розквіту характерний для сарматів «поліхромний стиль»; прикраси, одяг, взуття, вироби з металу оброблялися самоцвітами, намистами, бісером, кольоровою емаллю і ін. Поступово зображення тварин втрачають реалістичність і схематизуються. Зі знахідок цього часу на території України найпоширеніші срібні золочені прикраси кінської збруї — фалари. На початку нашої ери знову поширюються вироби у «звіриному стилі» Майже всі вони — золоті або плаковані золотою платівкою з рельєфними зображеннями і знайдені в похованнях сарматської верхівки. Це переважно атрибути влади (гривни, набірні пояси, коштовний посуд), парадні зброя та збруя, в жіночих похованнях діадеми і амулети, які могли належати жрицям. Ці речі вже суттєво відрізняються від скіфських і містять елементи середньоазійського поліхромного стилю: безліч вставок з каменю. Особливо сарматам подобалася бірюза і червоні камені, якими прикрашали очі, вуха, хвости та інші частини тіла тварин. Деякі вироби, створені еллінськими майстрами для сарматів, наприклад на Боспорі, вражають своєю вишуканістю. Зокрема, відтворена у безлічі книг застібка для плаща у вигляді дельфіна. Її виконано з золота, а тіло дельфіна виточено з гірського кришталю. Браслети, шийні гривні, безліч золотих бляшок для одягу зроблено для сарматів ювелірами з різних країн Азії і Європи. Дещо пізніше сарматський поліхромний звіриний стиль було занесено сарматами, готами та гунами в Європу. Тут він домінував у прикладному мистецтві від Середземного моря до Скандинавії протягом усього І тис. н. е. Саме в цій мистецькій традиції корені звіриної орнаментики, якою скандинавські вікінги вкривали борти своїх дракарів, а давньоруські монахи-літописці прикрашали рукописи XII—XIII ст.

УРОК 66. СЛОВ’ЯНИ ПІД ЧАС ВЕЛИКОГО ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ

Мета уроку: ознайомити учнів з Великим переселенням народів та переселенням слов’ян на Балкани, Дунай; зародженням сучасних східнослов’янських народів; формуванням українського народу.

Поняття і терміни для вивчення: Готи, гуни, венеди, склавіни, анти, колонізація

  • Гуни — східноєвропейський народ ІІ—VIII ст. невизначеного походження.
    Вперше про народ гунів повідомив видатний географ, астроном та математик Клавдій Птолемей, який жив і творив у середині II ст. н. е. У своїй «Географії», що базувалася на дослідженнях його попередників, він розташував хунів між роксоланами і бастарнами (останні мешкали в Карпатах). Описуючи Північне Причорномор’я під назвою «Європейська Сарматія», Птолемей зокрема пише: «…між бастарнами і роксоланами живуть хуни». Бастарни тоді населяли Карпати, а на лівому березі Дніпра жило сарматське плем’я — роксолани. Як бачимо, гуни тоді займали південь Правобережної України. У переліку племен Європейської Сарматії Птолемей перераховує ще одне окреме гунське плем’я — савари.
    Перша письмова згадка про гунів, що відноситься до 124 р., є у Діонісія Перієгета, який повідомляє про прибуття гунського вождя Гуннора на західний берег Каспійського моря. Обширні розвідки про європейських гунів, що дійшли до нашого часу, написали Амміан (кінець IV ст.), Пріск (середина V ст.) та Йордан (середина VI ст.). Дещо можна віднайти у працях Прокопія (середина VI ст.).
    Візантійські автори наводять кілька варіантів походження гунів. Зокрема, Філосторгій, який народився приблизно 365 року, писав (книга IX,17): «Ці гуни — напевно, народ, який давні називали неврами». Євстафій, який жив у XII ст. пише, що «унни або тунни — каспійський народ із племені скіфів». Інший пізньоримський історик Амміан Марцеліан, хоч і жив у ці часи (IV ст.) про походження гунів нічого конкретного також не знає. Книга XXXI, 2: «Плем’я гунів, про яке мало відомо з давніх пам’яток, живе за Меотійським болотом (Азовське море) біля Льодовитого океану і є диким понад усяку міру».
    Центр гунської держави розташовувався біля Дніпра. Так, Йордан згадує, що сини Аттіли повернулися в ті області Скіфії, де протікають води Данапра — Дніпра. Своєю мовою гуни називають його — Вар. Через 500 років Костянтин Багрянородний, пишучи про Північне Причорномор’я, подає одну з назв Дніпра — Варух.
    Найповніше й найправдивіше з усіх авторів того часу описав гунів секретар візантійського посольства 448 р. Пріск Панійський у «Візантійській історії», від якої дійшли невеликі уривки, що стосуються гунів. Пріск кілька тижнів був серед них, описав способи ведення війни, житло, харчування, зустріч князя, прийоми гостей, князівські бенкети (він разом із послом Максиміном двічі бенкетував із самим Атілою), торгові угоди, назвав близько двох десятків імен князів та воєвод.
    «Оскільки дружина у них складається з різних варварських народів, то і дружинники, окрім своєї варварської мови, переймають один від одного і гунську, і готську, і італійську мову. Італійську — від частого спілкування з Римом…».
    Коло 370 p. гуни знищили аланів, що сиділи коло Меотиди і на лівім боці Дону, силу їх вирізали, інших прилучили до себе і зі збільшеними силами кинулись на остґотів. Перехід Дніпра гунами на чолі з вождем Баламбером і знищення готської держави Ґерманаріха більшість істориків відносить до 375 року. Частина готів під час війни загинула, частина визнала зверхність гунів, а частина (вестготи-візіготи-тервінги) знайшла притулок у межах Римської імперії на правому березі Дунаю.
    Як значна політична сила гуни відомі у Європі з 377 р., коли закріпилися на території сучасної Угорщини й встановили верховенство над остготами й іншими місцевими племенами. Деякі дослідники вважають, що гуни («союзники») і анти («представники Антського союзу») — слова-синоніми, різні назви того ж самого поняття.
    Під керівництвом Аттіли вони напали на Візантійську імперію, вторглись у Галлію і загрожували Риму.
    Однією з найвідоміших подій історії гунів та пізнього періоду існування Римської імперії була битва на Каталаунських полях. Не існує однозначного трактування результатів цієї битви. Частина дослідників вважає, що перемога була за гунами та залежними від них племенами (в тому числі остготами, аланами та іншими), інша — за римлянами та їхніми союзниками (в основному, вестготами). Перші з них доводять, що після перемоги гунів на Каталаунських полях, римляни та їхні союзники вночі з другого на третій день втекли з поля битви у невідомому напрямку, залишивши Італію без військового прикриття, що дало можливість гунам через три місяці опісля захопити північну частину країни.
    Важливим доказом того, що Аттіла не втратив військових сил та не зазнав поразки свідчить і те, що йому вдалось через рік, навесні 452 р., зібравши нове військо, напасти на Італію. Він захопив Аквілею, Конкордію, Альтінум, Патавіум (сучасна Падуя), розграбував Медіолан (сучасний Мілан) і Тіцинум (сучасна Павія); перед ним відкрили ворота Віцетія (сучасна Віченца), Верона, Бріксия (сучасна Брешія) і Бергамум (сучасний Бергамо). Проте після зустрічі з римським єпископом Левом I на березі річки Мінций (сучасна Мінчо) Аттіла відмовився від планів походу на Рим, задовольнившись обіцянкою щорічної дані. Лише смерть Аттіли 453 р. зупинила його грандіозні плани.
    Поразкою Західноримської імперії відразу ж скористалася Східноримська — восени цього ж року був скликаний Халкідонський вселенський церковний собор (хоча попередній був лише 449 р. в Ефесі), який визнав за Константинопольським патріархом першість у християнських церквах. А через 25 років Західноримська імперія тихо сконала.
    Друга частина істориків відстоюють думку, згідно з якою гуни відступили, а отже, програли цю битву. Проте римляни зазнали таких значних втрат, що теж змушені були відступити. На підтвердження цієї теорії виступає і той факт, що Аецій, полководець, який стояв на чолі римського війська в тій знаменній битві, був удостоєний тріумфу після повернення у столицю.
    Після смерті Аттіли в 453 р. влада гунів зменшилася через повстання підлеглих народів.
  • Венеди, венети, венти, енети — найдавніша назва слов’ян, під якою вони згадуються в античних джерелах. Територія, яку населяли венеди, охоплювала широкі простори від Балтійського моря до Карпат і від Одри до Дніпра. З венедами пов’язують зубрицьку культуру.
    Античні автори розміщували венедів поблизу Балтійського моря й річки Вісли по сусідству з германськими народами. Геродот (5 ст. до н. е.), перелічуючи племена прибалтійських земель, називає «енетів». Можливо, це є першою згадкою про венедів. У 1—2 ст. венеди згадуються у творах Плінія Старшого, Птолемея,Тацита, пізніше — в творах Йордана, в пейтінгерових таблицях тощо. Зокрема, Тацит у праці «Германія» писав про венедів, що вони вміють будувати гарні будинки, знають військовий порядок та дисципліну, добре озброєні і хоробро воюють. Птоломей відносив венедів до числа «дуже великих племен», що посідають землі «вздовж усієї венедської затоки», як у ті часи називали Балтійське море.
    Венедам доводилось вести війни проти Риму, готів, гуннів, аварів та інших племен. Відомо, що римський імператор Волузіан (3 ст. н. е.) за перемогу над венедами одержав титул «венедського». Проте, встановити своє панування над венедами римлянам не вдалося.
    Йордан повідомляє, що в 6 ст. венедів частіше називали антами і склавінами, але, разом з тим, він перелічує венедів, антів і склавінів як три окремі групи племен.
    Можливо, в той час частина венедів зберігалась як самостійна група слов’янських племен. Безпосередні нащадки венедів були основою при формуванні східних, західних і південних слов’ян.
    Венеди жили родовим ладом, який був на стадії розкладу. Відомі городища і невеликі неукріплені поселення венедів, що належали общинам або родовим групам, а також могильники з трупоспаленнями.
    Венеди займалися землеробством, скотарством, а також мисливством, рибальством, збиральництвом. Високого рівня венеди досягли у видобуванні та обробці металу, гончарстві та інших галузях виробництва. Але процес відокремлення ремесла від сільського господарства був на початковій стадії. У венедів була розвинута торгівля, існувала військова організація. Свідченням цього є знахідки зброї в похованнях.
  • Склавіни (склавени) — назва слов’янських племен, розселених на північ від Дунаю, у візантійських, греко- і латиномовних джерелах 6 ст. Склавіни є видозміною імені «славіни» («словени») внаслідок вставки звуку «-к», тому що в грецькій і латинській мовах є неприйнятним звукосполучення «-сл».
    У V ст. венеди стали спільною етнічною основою для формування південних і західних слов’ян — склавінів, які розселилися від Балкан до Вісли, та антів — предків українців, які заселили територію між Дністром та Сіверським Дінцем.
    Найперша згадка про склавінів міститься у творі Псевдо-Кесарія Назіанзького «Відповіді на запитання» (початок 6 ст.). Загалом вірогідні й порівняно ґрунтовні відомості про склавінів подають готський історик Йордан (у книзі «Про походження і діяння готів») та Прокопій Кесарійський (у «Книгах про війни»). За Йорданом, склавіни становили одне з відгалужень венетів і розселялися на південь від витоку Вісли. Обидва автори розміщували склавінів між Дністром на сході та, ймовірно, басейном Тиси на заході.
    Територія, яку займали склавіни, накладається на ареал археологічної культури празької кераміки і включає в себе Чехію, Моравію, Словаччину, Угорщину, Румунію, більшу частину Молдови, правобережну лісостепову частину України та українське Полісся, частину Сербії (Воєводину), можливо, частини Хорватії, Словенії та Австрії.
    З візантійських джерел відоме ім’я склавінського ватажка Добрета, що правив союзом племен в другій половині шостого століття.
    Склавінам належить головна заслуга у колонізації слов’янами Балканського півострова у кінці 6 — першій половині 7 ст.
  • Анти — група ймовірно слов’янських племен, що згадується візантійськими авторами з 4 ст. до початку 7 ст.
    Походження терміну має різні гіпотези. Частина дослідників утотожнювала антів з усім східним слов’янством, інші — з його південною частиною. Деякі вчені вважають, що візантійці називали антами ту частину східних слов’ян, що в 4—7 ст. були об’єднані в міцному міжплемінному союзі, який умовно називають Антський союз.
    Територія антів охоплювала переважно лісостепову зону Східної Європи. Археологічно анти представляють собою пеньківську культуру.
    За Йорданом, анти жили між Дністром і Дніпром. За Прокопієм, їх оселі сягали на сході Азовського моря, а на заході — долини Дунаю (Маврікій).
    Готський історик Йордан та візантійські автори 2-ї половини 6 ст. називали дві групи слов’ян що жили на півдні Європи: склавінів (слов’ян) і антів. З їхніх творів випливає, що перші становили західну гілку слов’янства, другі — східну. Венедами чи венетами Йордан означував не лише слов’ян взагалі, а й їхнє північне угруповання, що тяжіло до Вісли та Балтійського моря. Дехто з українських істориків, зокрема Михайло Грушевський, зображував їх як предків українського народу.
    Відкидаючи ненаукові й політизовані погляди на антів, як на пращурів одного якогось народу, чимало дослідників бачили в них основоположників усіх східних слов’ян, проте, чеський славіст Л. Нідерле та російський археолог О. Спіцин мали антів за предків південної групи східних слов’ян. Деякі вчені звужували етнічну спадщину антів лише до східнослов’янських племен межиріччя Дніпра й Дністра — уличів і тиверців. Одначе сучасні археологи виявили пам’ятки матеріальної культури антів як на півдні колишнього СРСР, так і за його межами: у Румунії, Болгарії, Чехії, Словаччині, в заселених слов’янами частинах Балканського півострова. Отож анти заклали підвалини етносів як східних слов’ян, так і південних, можливо, навіть частини слов’ян західних. Етнокультурні процеси раннього середньовіччя відбувались у безперервних переміщеннях і перемішуванні племен.
    Спільність мови антів зі слов’янськими засвідчують сучасники. Є також імена, які знаходимо переважно в латинізованому або грецизованому вигляді: ант Доброгаст — таксіарх грецького флоту 555 р., ант Всегорд — візантійський полководець, ант Анангаст — начальник фракійських військ 469 р., антські князі Бож і Межамир, анти Келагаст, Хвалибуд та ін. Як бачимо, така ж давня традиція складних імен, які ми так часто зустрічаємо в літописах Київської Русі. Лінгвісти стверджують, що анти в V—VII ст. говорили мовою, близькою до розмовної мови Київської Русі, яка вже мала деякі ознаки української. Візантійський історик Прокопій (490—562 рр.) цілком виразно пише, що анти і слов’яни говорили одною мовою (за: П.Штепа «Українець і москвин»). Проф. М. Міллер вважає антів, аланів, роксоланів за той самий народ. М. Грушевський вважає антів за Русь VI—VII ст. (за: В. Січинський. «Роксоляна»). Отже, анти, успадкувавши часточку Кіммерійсько-скіфо-сарматської культури, їхні вірування, звичаї і мову, стали тією ланкою етногенетичного ланцюга, яка поєднала їх із русами, а потім — з українцями.
    Візантійські письменники 6 ст. н. е. багато розповідали про суспільний лад, звичаї, побут та військове мистецтво антів. Вони зображували їх високими, світловолосими, дужими людьми. Анти легко переносили холод і спеку, різні злигодні. Їхні племена були ще не об’єднані у постійні союзи, тому, як писав Прокопій Кесарійський, анти не керувалися однією людиною, а жили в народоправстві. Втім «Історія готів» Йордана донесла до нас розповідь від 4 ст. про союз племен антів на чолі з Божем. Антські воїни були численні та мужні. Вони швидко перейняли озброєння ромеїв (візантійців) і прийоми їх бойового мистецтва. В 4 ст. анти постійно загрожували північному рубежеві Візантії по Дунаю, не раз долали його, вдираючись у межі імперії та часом навіть загрожуючи її столиці — Константинополю.
    «Племена слов’ян і антів близькі за способом життя, за своїми звичаями, за своєю любов’ю до волі, їх ніяким чином не можна схилити до рабства або покори у своїй країні. Вони багаточисельні, витривалі, легко переносять спеку, холод, дощ, наготу, нестачу їжі.
    До прибуваючих до них іноземців вони ставляться ласкаво й, виявляючи їм знаки своєї поваги, [при переході їх] з одного місця в інше охороняють їх при необхідності, так що якщо б виявилося, що через недбалість того, хто приймає в себе іноземця, останній зазнав [якоїсь] шкоди, приймаючий його раніше починає війну [проти винного], вважаючи справою честі пометися за чужоземця. Тих, хто знаходиться у них в полоні, вони не тримають у рабстві, як інші племена, на протязі необмеженого часу, а, обмежуючи [термін рабства], певним часом пропонують їм вибір: бажають вони за певний викуп повернутися геть чи залишитися там [де вони знаходяться] на становищі вільних і друзів» (Маврикій Стратегікон).
    В X ст. арабський історик, Абдул Хасан Масуді двічі повторює, що анти мали свою державу, як він висловлюється, «з прадавніх часів». В. Ключєвскій думає, що існував великий військовий союз чи федерація антських князів під проводом короля дулібів. Те саме думає другий московський історик — Б. Грєкав. Чеський історик Ф. Дворнік пише, що держава антів сягала аж до Шлезька.
    В. Мацяк наводить висловлює версію, що столицею Антського союзу було місто Головське, що стояло там, де тепер стоїть Львів, отже, було зародком Львова (за: В. Мацяк. «Львів-Головське — центр нашої Антської великодержави»). Виглядає, що Львів є на яких 600 років старший, як його офіційна метрика з 1256 р. Проф. П. Трєтьяков пише, що анти і роси — це два імені того самого народу, що створив Київську Русь.
    Антський союз існував від кінця IV до початку VII ст. Антські пам’ятки в Україні — переважно прикраси до одягу й кінської збруї зі срібла, бронзи й білого металевого стапу, пізніше — бронзові прикраси (найбільше фібули) з виїмчастою емаллю, центр виробництва яких був у Києві, скарби золотих та срібних речей (Перещепине, Підгороддя б. Крилоса), нарешті городища роменського типу (с. Ромен на Чернігівщині).
    Основною галуззю господарства у антів було орне хліборобство із застосуванням залізного плуга, а також — осіле тваринництво і промисли (мисливство, рибальство, збиральництво). Високого рівня досягло ремесло (залізоробне, гончарне із застосуванням гончарного круга, склоробне та інші), яке значною мірою вже відокремилося від сільського господарства. З розвитком ремесла було пов’язане виникнення більш-менш постійної торгівлі, що мала грошовий характер.
    У антів були економічні стосунки з віддаленими країнами, в тому числі — з Римською імперією. Це простежується на підставі численних знахідок на території антських земель римських речей (амфори, скляні та металеві вироби тощо), а також срібної римської монети.
    Анти перебували на стадії розкладу первіснообщинного ладу і формування класових відносин. У них панувало індивідуальне землекористування та зв’язане з ним приватне господарство. Починало виникати і приватне землеволодіння. Глибоким було майнове розшарування, про що свідчать численні багаті скарби монет і дорогоцінних речей. Широко розвивалось рабовласництво: візантійські автори пишуть про десятки тисяч полонених, яких анти перетворювали на рабів. Існувала работоргівля. Однак поряд з цим зароджувались і нові, прогресивніші відносини, що в подальшому привели до формування не рабовласницького, а феодального способу виробництва.
    За відомостями Прокопія Кесарійського, Менандра, анти мали сильну військову організацію, виставляли військо до 100 тис. воїнів (що можливо, перебільшено). Політичний союз антів був одним із зародків майбутньої східнослов’янської державності. На чолі цього об’єднання антів стояли царі («рекси») і можновладці, частина яких згадується у творах візантійських авторів (Йордан, Агафій, Прокопій, Менандр, Феофілакт Сімокатта та інші).
    В 4 ст., за свідченням Йордана, анти вели боротьбу проти готів, які претендували на гегемонію в Східній Європі. В 385 р. готський король Вінітар намагався підкорити антів, але зазнав поразки. Трохи пізніше йому пощастило захопити в полон і стратити антського царя Божа, його синів та 70 найбільших можновладців. У 6 ст. розпочався наступ антів разом із спорідненими склавінами на балканські володіння Візантії. До середини 6 ст. це були походи з метою захоплення полонених і здобичі, але вже після війни 550—551 рр. в на візантійських землях оселилася частина антів і склавінів. Є також дослідження, які твердять, що племена савірів або саварів входили до союзу антських племен – предків слов’ян. Савіри брали участь в знаменитій Каталунській битві на боці війська Аттіли і відзначились особливою стійкістю і хоробрістю. А в стародавній Паннонії (Австрія) до 18 ст. існувало місто Саварія. Протягом наступних десятиліть розселення антів йшло дуже швидко і на 80-і роки 6 ст. привело до повної слов’янізації північних Балкан (територія сучасної Болгарії та колишньої Югославії). Від 568 р. у зв’язку з вторгненням аварів і заснуванням в Трансільванії (сучасна Румунія) аварського каганату, почалися аваро-слов’янські війни, що на початку 7 ст. призвели до розпаду антського політичного об’єднання.
    Культура антів відома на підставі писемних та археологічних джерел. Анти обожнювали сили природи. Вони мали капища, де стояли зображення ідолів з каменю або дерева (частина з них досліджувалася археологами). Відомо що у антів існував культ богині-матері (за: П. Штепа «Українець і москвин»). Високого рівня досягло ужиткове мистецтво, особливо — в ювелірному ремеслі. Відомі кілька орнаментних стилів — геометричний, так званий «звіриний» тощо. Своєрідна, яскрава культура антів була одним з компонентів при формуванні у пізніші часи давньоруської культури.
  • Колонізація — заселення незайманих земель або захоплення чужих територій із подальшим їхнім заселенням.
    «Внутрішня колонізація» — заселення і господарське освоєння вільних земель на кордонах власної країни. Внутрішня колонізація застосовувалась у деяких країнах для придушення національних меншин.
    «Зовнішня колонізація» — створення поселень (переважно сільськогосподарських) за межами своєї країни, іноді поєднана з підкоренням або винищенням місцевого населення.
    Процес колонізації (заселення й господарського освоєння) земель відбувався в другій половині 16 ст. переважно на сході та південному сході. Колонізація була народною та феодальною.

УРОК 67. ПІДСУМКОВЕ ПОВТОРЕННЯ ВИВЧЕНОГО НА УРОКАХ ІСТОРІЇ СТАРОДАВНЬОГО СВІТУ

Мета уроку: повторення вивченого на уроках історії стародавнього світу

МАТЕРІАЛ ДО ТЕМИ «ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ ТА ЇХНІ СУСІДИ»

КРАЇНА КІММЕРІЯ

Колись, у IX—VII ст. до н. е., на берегах Чорного та Азовського морів жив таємничий народ кіммерійців. Допитливі грецькі моряки зібрали про них відомості, переплетені з легендами. Гомер називає Північне Причорномор’я землею кіммерійців, а їх самих — «бідними молокоїдами, найсправедливішими людьми на землі».
У давнину Керченська протока називалася Кіммерійськими переправами (північна і південна), або Боспором Кіммерійським. Греки вважали, що вона відокремлює Європу від Азії. Взимку протока частково замерзала, і скотарі переганяли на протилежний берег табуни коней та отари овець.
З приходом кіммерійців в Україні настає доба заліза. Вони були вправними металургами, і часом трапляються їхні скарби з бронзових і залізних виробів, а також стародавні ливарні майстерні.
Кіммерійці були войовничим кочовим народом іранського походження. З луками й стрілами, озброєні мечами, списами й кинджалами, верхи на коні вони ходили походами в далекі землі, доходячи аж до сучасної Вірменії та Туреччини.
Нам відомі імена трьох кіммерійських царів. Це Лігдаміс, Теушпа та його син Сандакшатру. Вождь Лігдаміс у першій половині VII ст. до н. е. під натиском скіфів повів свій народ на пошуки нової батьківщини. Тікаючи від них берегом Чорного моря, кіммерійці зайшли аж у Малу Азію (нині Туреччина) і хотіли там оселитися. Але в бою зі скіфами, які наздоганяли їх, цар Лігдаміс загинув.

СКІФИ, ГРЕКИ І ПРАСЛОВ’ЯНИ

Скіфи були другим кочовим народом, який оселився на стародавніх землях України після кіммерійців у VII ст. до н. е. Більш як 1 000 років жили в українських степах понад Чорним морем скіфи. Скіфи-кочівники були об’єднуючою ланкою між землеробами, нашими предками, і грецькими містами-колоніями на березі Чорного моря. Через скіфів греки одержували хліб (зерно), шкури, віск, мед і рабів. У пониззі Дніпра добували сіль і солили рибу. Усі ці товари греки на кораблях везли в Грецію, до Афін. Торгівля приносила скіфам величезні багатства. Про це яскраво свідчать знахідки чудових золотих прикрас у скіфських курганах.

«ВЕЛИКА СКІФІЯ»

Геродот уявляв Скіфію у вигляді квадрата, кожна зі сторін якого дорівнювала 20 дням дороги (тобто приблизно 700 км).
Ця величезна держава об’єднувала 10 різних народів і називалася Великою Скіфією.
Сучасні вчені вважають, що скіфи-землероби і скіфи-орачі — це не хто інші, як наші предки, давні слов’яни- хлібороби. А от царські скіфи були кочівниками, іранцями за походженням.
Могутня імперія скіфів існувала впродовж 300 років, із середини VI до III ст. до н. е. Потім вона розпалася на дві частини. Землероби залишилися на своїх батьківських землях, а нащадки скіфів-кочівників оселилися в Криму, де утворили державу Малу Скіфію. У такому вигляді Скіфія проіснувала ще кілька століть.

ЛЕГЕНДИ ПРО ПОХОДЖЕННЯ СКІФІВ

Геродот переказує кілька легенд про походження скіфів. За однією з них, першим жителем колись безлюдної Скіфії був Таргітай, син бога Зевса та змієногої богині, дочки Борисфена (річки Дніпра). І було в нього три сини на ім’я Ліпоксай («Цар-гора»), Арпоксай («Цар-вода») та Колаксай («Цар-сонце»), Впали з неба до них золоті речі: плуг з ярмом, сокира і чаша. Коли захотів їх узяти старший брат, золото запалало вогнем. Коли наблизився другий — трапилося так само. І лише коли підійшов третій брат, Колаксай, полум’я погасло, і він забрав золото собі. Тож старші брати погодилися віддати царство молодшому. Від кожного з трьох братів ведуть свій родовід окремі скіфські племена, а всі разом вони становлять один скіфський народ, що називав сам себе околотами, тобто «сонячними».
Друга легенда розповідає про героя Геракла, який довго блукав, поки не прийшов до країни скіфів. Там його зустріли негода і лютий холод. Закутавшись у лев’ячу шкуру, зморений герой заснув, а в цей час його коні, яких він пустив пастися, десь зникли. Геракл обійшов усю країну, шукаючи коней і, нарешті, прибув у землю, що звалась Гілея. Там у печері він побачив дивну істоту — напівдівчину, напівзмію. Вона зізналася Гераклу, що його коні в неї, і сказала, що віддасть їх тільки тоді, коли матиме трьох синів від Геракла. Діва-змія спитала героя, що їй робити із синами, коли вони підростуть. Геракл відповів: «Хто зможе натягнути мого лука і оперезатися моїм поясом, той нехай залишається вдома. А хто не зможе, тих відішли на чужину». Із цими словами герой залишив діві-змії свого лука і пояса, до якого була причеплена золота чаша. Від молодшого сина на ім’я Скіф, який натягнув лук, і походить народ скіфів. «Вони ще й досі носять на поясі чашу на згадку про ту, першу, золоту», — додає Геродот.

ПОБУТ СКІФІВ-КОЧІВНИКІВ

Царські скіфи більшу частину свого життя проводили верхи на коні, а жінок, дітей і старих возили в кибитках — шатрах на колесах. З року в рік вони кочували по своїй країні наїждже- ними дорогами, переганяючи худобу в пошуках пасовиськ. їли скіфи м’ясо, сир, пили кобиляче молоко. Часом скіфи вирушали в далекі походи. Вони доходили навіть до Ассирії, Вавилонії та Єгипту. Скіфи згадуються в Біблії під назвою Лшкеназ (Книга пророка Єремії 51:27).
Жили вони родами й племенами. Кожен скіф міг перелічити своїх пращурів на ім’я до шостого коліна. Роди об’єднувалися в племена, а племена — у великі союзи племен. Очолювали скіфський народ царі.

ОДЯГ І ПРИКРАСИ СКІФІВ

Скіфи виготовляли свій одяг зі шкіри. Вони носили шаровари і м’які чобітки, підперезану куртку. На голові — гостроконечну, високу шапку з повсті — башлик. Жінки теж мали високий головний убір, прикрашений золотом, з якого спускалося покривало, розшите золотими пластинками. їхній одяг нагадує національне вбрання жінок тих народів, які живуть на Кавказі, — вузьке плаття-халат з довгими рукавами, прикрашене золотом. Це пояснюється тим, що й досі в горах Кавказу проживають народи, нащадки стародавніх скіфів.
Скіфи дуже любили золото. Своїм блиском воно нагадувало їм сонце, від якого вони вели свій родовід. У могилах скіфських царів і цариць археологи знайшли багато чудових золотих прикрас, виконаних у так званому звіриному стилі. Це нагрудні прикраси — пекторалі, а також браслети, сережки, персні, золоті вази із зображенням скіфів і золоті обкладки для сагайдаків.

ГРЕЦЬКИЙ ІСТОРИК ГЕРОДОТ ПРО СКІФІВ

А всім їм назва сколоти, від імені царя Колаксая; скіфами ж («кожум’яками») їх назвали греки. Живуть вони на землі від першого свого царя, за їхніми словами, ось уже тисячу років. У них є священне золото, яке дуже пильно бережуть їхні царі й щороку вшановують його великими жертвами. Оскільки країна була велика, Колаксай поділив її для своїх синів на три царства. Одне з них вій зробив найбільшим, у ньому і зберігається те золото.
Кажуть також, що далі на північ від цієї країни не можна ні дивитись, ні пройти через розсипане скрізь пір’я, бо пір’я там і на землі, і в повітрі. Я думаю, що скіфи та їхні сусіди, образно кажучи, пір’ям називають сніг.

ОЗБРОЄННЯ СКІФСЬКИХ ВОЇНІВ

Скіфи широко використовували бронзу та залізо. У них були короткі мечі — акінаки, бойові сокири та панцирі із залізних лусочок, нашитих на шкіряну сорочку. Із бронзи скіфи виливали наконечники для стріл. Найбільше уславився в стародавньому світі скіфський лук, адже скіфи були неперевершеними лучниками. З ним зображували навіть знаменитого героя Геракла, що, за переказами, мандрував Скіфією. Зі скіфським луком стародавні географи порівнювали Чорне море. Його північна частина разом з Кримом нагадували грекам криву частину, а південна — рівну тятиву лука.

ЦАРСЬКІ КУРГАНИ СКІФІВ

Ще сто років тому мандрівник, який подорожував безмежними степами України понад Дніпром до Чорного моря, бачив на своєму шляху великі й малі кургани. Це були могили скіфських царів. Найбільш відомі скіфські кургани — Товста Могила, Чортомлик, Гайманова Могила, Мелітопольський курган, Семибратні кургани, Лита Могила, Куль-Оба, Солоха, Велика Цимбалка, Велика Близ- ниця, Хомина Могила. Нині вони майже всі розорані тракторами або розкопані археологами.

ПОХОРОН СКІФСЬКОГО ЦАРЯ

Коли вмирав скіфський цар, його набальзамоване пахучим зіллям тіло 40 днів возили Скіфією, і весь народ оплакував свого вождя. Потім спочилого царя везли в місцевість Герри — до могил його пращурів. Вбивали і ховали разом з царем одну з його жінок, конюха, виночерпія, оповісника, а також багато коней та іншої худоби, клали до могили військовий обладунок царя, зброю, золоті чаші та прикраси, ставили їжу й питво в грецьких амфорах. Після похорону над могилою влаштовували поминальний бенкет-тризну і насипали високий курган.

РЕЛІГІЯ СКІФІВ

Геродот називає скіфських богів і пояснює нам їхні імена грецькою мовою. Прабатьком скіфів був бог Папай (грецький Зевс); його ім’я нагадує європейське слово «папа» — батько. Верховна скіфська богиня звалася Табіті. Богинею землі та води була Апі. З неба пускав золоті сонячні стріли Гойто- сир, грецький Аполлон. На диких шалених конях вихором мчав степом Фагімасад-Посейдон — бог землетрусів. Свіжим ранком мандрувала степом, збираючи квіти, Аргімпаса — скіфська богиня краси та кохання.
Бога війни Ареса вшановували у вигляді стародавнього залізного меча. Такі мечі встановлювали зверху на величезних купах хмизу по всій Скіфії. Цьому богу-мечу скіфи щороку приносили в жертву коней і волів, а з кожної сотні полонених — одного чоловіка.

ГОРОДИЩА ЗЕМЛЕРОБІВ

На межі між українським Степом і Лісостепом, на Полтавщині, Київщині та Поділлі, тягнеться низка величезних земляних городищ. Це стародавні укріплення мирних хліборобів, які звели їх для захисту від скіфів-кочівників у VI—IV ст. до н. е. Городища оточені земляними валами й глибокими ровами. Колись зверху на валах стояли дерев’яні стіни. Археологи знаходять їх обгорілі залишки та наконечники скіфських стріл, що свідчить про запеклу боротьбу жителів з нападниками.
Найбільшим на Київщині є Трахтемирівське городище площею 500 га. Воно розташоване на дніпровських кручах у середній течії Дніпра, напроти м. Переяслава-Хмельницького. У давні часи це була столиця місцевих племен. Археологи розкопали залишки землянок і хат, зроблених з дерева та глини, знайшли уламки посуду. Під час Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр. тут був знаменитий Букринський плацдарм, тому городище дуже пошкоджене бомбами.
У Черкаській області можна побачити Мотронинське городище площею 200 га, а також Пастирське городище. У Полтавській області вражає своїми розмірами Більське городище, що тягнеться уздовж річки Ворскли. Його площа 4 тис. гектарів. Дослідники вважають, що це була велика столиця племені гелонів — місто Гелон.
Найбільш північними є велике Ходосівське городище, біля с. Ходосіївка, та менше — Хотівське, біля с. Хотів. Обидва городища розташовані на старих дніпровських горах, під Києвом.
Усі ці поселення загинули в IV ст. до н. е. Місцеві племена землеробів-слов’ян повстали проти скіфів, але зазнали жорстокої поразки.

ДЕРЖАВА ЦАРЯ АТЕЯ

Найбільшої могутності Скіфія досягла в IV ст. до н. е. за часів правління славетного царя Атея, який об’єднав усі скіфські племена в одну могутню державу. Його ім’я означає «батько», «отець». Цар Атей сам чистив свого коня, шо дуже здивувало греків. Він говорив, що для нього кінське іржання миліше від звуків грецьких флейт. Влада царя була така велика, що поширювалася навіть за Дунай, на землі, де жив народ фракійців (сучасна Румунія). Він брав з них данину. Це обурило греків, які рушили походом проти скіфів. Скіфське військо очолив сам цар Атей, якому на той час уже виповнилося 90 років. Але у бою старий цар загинув, і скіфи зазнали поразки. Переможці захопили в полон 20 тис. жінок і дітей та безліч худоби.

СКІФ ПРО ОБРЯД ПОБРАТИМСТВА

І от, коли хтось уже обраний за друга, скіфи вступають у спілку і дають страшну клятву: жити разом і вмерти, якщо треба буде, один за одного. І ми це виконуємо. Після присяги, надрізавши собі пальці, ми збираємо кров у чашу і, витягнувши мечі або тримаючись один за одного, п’ємо з неї. Після цього вже немає такої сили, щоб могла нас посварити.
З твору давньогрецького письменника Лукіана «Токсарид, або Дружба»

СКІФИ

Ми ті, про кого пошепки у давнину
Розповідали еллінськії міфи.
Народ, закоханий в звитягу та війну
Сини Геракла та Єхидни — скіфи.
Навколо моря Чорного, в степах,
Ях вихор мчали ми, як звістка,
З’являлись швидко, щоб повсюди сіять страх,
В верхів’ях Тигру чи в пониззі Істру.
Жахали ми своїм набігом світ,
Палаючи то тут, то там пожаром.
З дороги Дарій відступив і Кір,
Цариці скіфської впокорений ударом.
В курганах величавих, верхи на коні,
Серед скарбів, за заповітом бога,
Дрімають наші з діда-прадіда царі,
У сні їм маряться бенкет, бої та перемога!
Валерій Брюсов Переклад Олександри Шалагінової

ВІЗАНТІЙСЬКИЙ ІМПЕРАТОР
МАВРИКІЙ СТРАТЕГ
ПРО СКЛАВИНІВ ТА АНТІВ

Племена склавинів та антів схожі за своїм способом життя, традиціями та прагненням свободи. їх ніяким чином не можна схилити до рабства чи до покори. Вони численні, витривалі, легко терплять спеку, дощ, холод і голод. До гостей-чужоземців вони ставляться ласкаво й приязно. У них багато різної скотини і земних плодів, що лежать купами, особливо проса та пшениці.
Вони селяться в лісах, біля річок, боліт та озер. Коли ворог зненацька застукає чоловіка коло річки, той пірнає у воду, тримаючи в роті порожню очеретинку, і дихає крізь неї. Так він може просидіти під водою довго, навіть кілька годин.

ВІЗАНТІЙСЬКИЙ ІСТОРИК
ПРОКОПІЙ КЕСАРІЙСЬКИЙ
ПРО СКЛАВИНІВ ТА АНТІВ

Племенами склавинів та антів править не одна людина. Вони здавна живУть у демократії, тому щастя і нещастя в їхньому житті спільні. У цих двох варварських племен спосіб життя і закони однакові. Вони вважають, що тільки бог, творець блискавок, є володарем світу, і йому приносять у пожертву биків і творять інші священні обряди. Вони шанують річки, русалок та всілякі божества, приносять пожертви всім їм. Живуть вони у бідних халупах, далеко один від одного, і часто переходять з місця на місце. І в тих, і в других однакова мова. І зовні вони схожі між собою. Вони дуже високі на зріст і надзвичайної сили. Колір шкіри та волосся у них світлий.

ІСТОРИЧНІ ДЖЕРЕЛА ПРО СЛОВ’ЯН

На жаль, письмових свідчень стародавніх авторів про слов’ян залишилось дуже мало — лише 26. Це пояснюється тим, що античні історики часто плутали слов’ян з їхніми сусідами — германцями. Тому один письменник пожартував: «Слов’янські народи займають більше місця на землі, ніж в історії». Ще добру тисячу років греки називали слов’ян-русичів скіфами.
Геродот розповідає у своїй «Історії» про плем’я блакитнооких і русявих «будинів» та про лісовиків-чаклунів «неврів», які раз у рік нібито перетворюються на вовків. З легенд та переказів ми знаємо, що українці вірили у вовкулаків — людей, які можуть перетворитися на вовка. Чи не ці легенди чув і записав Геродот?
Згадують про слов’ян і римські вчені — природознавець Пліній Старший, історик Таціт та географ Птолемей. Вони називають слов’ян венедами. Але венеди — це тільки північно- західна гілка слов’ян, предки нинішніх поляків, що жили на берегах р. Вісли та на узбережжі Балтійського моря. Крім них були ще склавини, які займали територію між річками Дунаєм та Дністром, та анти. На високому правому березі Дніпра, від Києва до Канева, археологи розкопали багато поселень, де слов’яни жили понад 400 років, з II ст. до н. е. до II ст. н. е. Цю археологічну культуру назвали зарубинецькою (за назвою с. Зарубинці Київської області). Згодом її змінила черняхівська культура, яку можна впізнати за чудовим посудом темного кольору, зробленим на гончарному крузі й задимленим у горні.
Після занепаду античного світу зростає роль слов ‘ян у світовій історії. Візантійський історик Прокопій Кесарійський пише, що у 527 р. від Різдва Христового слов’яни вперше прийшли на Балкани до Дунаю і залишились зимувати в балканських провінціях Візантійської імперії. їм там сподобалось, і вони не схотіли покидати теплі родючі землі. Слов’яни переселялися мирно, шукаючи кращої долі.

ГОСПОДАРСТВО ДАВНІХ СЛОВ’ЯН

Головним заняттям слов’ян було землеробство. Ліс вирубували, а коріння дерев випалювали. Зола слугувала мінеральним добривом. Потім навесні нове поле орали, на ньому сіяли й садили. Таке господарство, коли дерева на місці майбутнього поля рубали, тобто підсікали сокирами під корінь, називається підсічним землеробством.
Землю орали плугом, боронували бороною, сапали мотикою. Традиційно на полі сіяли просо, жито, пшеницю, ячмінь, горох. На городі садили квасолю, цибулю, часник. Одна з найдавніших культурних рослин — кріп. Картопля, кукурудза, соняшник та помідори слов’янам тоді ще не були відомі.
Наші предки тримали в господарстві коней і волів. Ними орали, а також возили сіно з лугу, дрова з лісу та снопи з поля. Розводили кіз, корів, свиней, гусей, курей. Хазяйський двір стеріг вірний пес.
Дома жінки та дівчата пряли і ткали. На лавці укріплювали великий гребінь, на який начеплювали куделю (необроблені волокна коноплі та льону). Довгими зимовими вечорами дівчата сиділи на лавці, співали і пряли, тобто скручували пальцями волокна рослин у нитки. Нитку намотували на веретено. З пофарбованих ниток ткач або господиня дому ткали рядна — смугасті килимки, якими застеляли піч і лавки. З тонкого білого полотна шили на всю сім’ю сорочки, які дівчата прикрашали майстерною вишивкою.
Сільський гончар ліпив горщики та глечики на борщ, кашу, молоко, ситу (кисіль) та узвар (компот). Посуд робили на гончарному крузі, а потім випалювали у спеціальних печах-горнах.
На околиці села в кузні весело передзвонювали молоти ковалів. Кузня, так само як і майстерня гончара, стояла на краю села, бо обидва майстри мали справу з вогнем.

ЗАЛІЗО У СЛОВ’ЯН

Величезне значення для розвитку культури давніх слов’ян мало відкриття заліза. На землях України доба заліза почалася у VIII—VII ст. до н. е. Залізо часто знаходили на болоті у вигляді болотної руди. Саме з неї спочатку й виплавляли метал у спеціальних печах-горнах. Готові шматки заліза називалися крицею. Коваль тримав розжарену крицю кліщами і кував молотом. Він робив із заліза мечі, шоломи, вістря для стріл, серпи, коси, сапки, підкови дл коней, замки до дверей, ножі — все, що було потрібно людям.
Постать могутнього коваля, осяяна червоними відблисками вогню з горна, викликала забобонний страх. Тому коваля у давнину вважали чарівником.

ЛЕГЕНДИ КИЇВСЬКОЇ ЗЕМЛІ
ПРО КОВАЛІВ

Ще сто років тому на Київщині були живі люди, які пам’ятали старовинні перекази про ковалів. Легенда про ковалів Кузьму та Дем’яна розповідає, що вони жили і працювали у чарівній кузні. Вона була дуже велика, простяглася аж на 12 верст, у ній було 12 дверей, 12 молотів і 12 молото- бойців. Ковальські кліщі важили 12 пупів (1 пуд » 16,5 кг). Змія женеться за Іваном- мужичим сином, якого ковалі ховають у кузні. Вона починає лизати товсті залізні двері кузні, але коли змія просунула голову до кузні, Кузьма й Дем’ян схопили її за язика розжареними кліщами. А тоді запрягли в плуга і проорали нею по всій землі глибокий рів, обабіч якого нагорнули високий вал.

ЗМІЄВІ ВАЛИ —
ПРАВДА Й ВИГАДКА

Про які події розповідає ця легенда? На межі степу и лісостепу по Україні тягнуться знамениті Змієві вали. За ними сховалися стародавні великі городища: Чорноліське, Нільське, Пастирське, Мотронинське, Суботівське та інші. Вони були насипані землеробами для захисту від войовничих кочівників, що нападали зі степу в IX—VIII ст. до н. е. Вали такі великі й довгі, що завжди викликали у людей подив.

ДУХОВНИЙ СВІТ ДАВНІХ СЛОВ’ЯН

Слов’яни-русичі обожнювали сили природи і поклонялися їм. У річках і потічках, вважали вони, жили Водяник і русалки — гарні дівчата з довгим розпущеним волоссям. Вони любили гойдатися на гілках верби в лузі й могли залоскотати необережного гостя. Слов’яни шанували воду і ніколи не забруднювали джерел, струмків та озер.
У густому темному лісі жив старий Лісовик, володар хащ. Він пильно дбав, щоб люди берегли ліс. Лісовику допомагали мавки — вродливі лісові дівчата, які доглядали звірів і стерегли ліс.
Стомленим женцям у полі в спекотний полудень загрожували прозорі духи літавиці, від яких боліла голова. Часом перед дощем налітав Вихор, якого люди дуже боялися. Вважалося, що коли жбурнути всередину Вихора ножа, то виступить кров.
Щоб викликати дощ на спраглі поля й городи, діти вибігали на вулицю й співали заклинання: «Іди, іди дощику, наваримо борщику!». Весну дівчата закликали гарними співанками — веснянками.
Взимку відзначали велике свято Коляду, яке згодом перейшло в християнське Різдво. Коляда (від слова «коло, круг») — це стародавнє божество сонця, яке народжувався взимку, коли сонце повертає на весну. У цей час селами ходили колядники й щедрувальники, які колядували так само, як це роблять і тепер.
Улітку великим язичницьким святом було Купало. Хлопці й дівчата палили великі вогнища, гуляли в лузі та пускали вінки на воду — ворожили на щастя, на долю. Слов’яни вірили, що раз на рік, на Івана Купала, розцвітає чарівний цвіт папороті, і хто його знайде, тому відкриються всі земні скарби. Але дістати цю квітку нелегко, бо її стережуть страшні чудовиська та нечиста сила, яка лякає і не підпускає до квітки людину.
Коляда й Купало знаменували поворот сонця на зиму та на літо. Отже, наші далекі пращури дотримувались землеробського календаря.

БОГИ СТАРОДАВНІХ СЛОВ’ЯН

Наші предки шанували різних богів і богинь. Богом-отцем, який дарував усілякі блага, вважався бог вогню Сварог, його ім’я прийшло з глибин тисячоліть. Йому поклонялися ще ті давні племена аріїв, які колись переселилися з України в Індію та Іран. Богом сонця був син Сваро- га — Дажбог. Богом вітру був Стрибог. У лісі жив таємничий бог тварин Велес, втіленням якого був волохатий ведмідь. Богинею води була Дана. І досі в Карпатах співають: «Ой, Дана, Дана!».
Деякі боги були дуже давні, про них потроху забували. їхні імена залишилися в українській мові. Наприклад, колись був бог кохання, гарний юнак Лель. Він мав сестру-близнючку Лелю, богиню весни. їхні імена бринять нам у словах «лелія» (квітка), «ой леле!», «люлі-люлі», «леліяти», тобто любити, берегти, їхньою матір’ю була велика богиня Лада. Її ім’я люди не забули й досі. Воно означає добро, злагоду і мир або лад у сім’ї.
Богом-громовиком був грізний Перун. На острові Хортиця, на Дніпрі, коло м. Запоріжжя, ще недавно ріс гігантський тисячолітній дуб, присвячений Перуну. Тепер він уже всох. Цьому дубу перед походом на війну слов’яни приносили жертви, благаючи про успіх. У жертву приносили півнів і свиней. У 1970-ті роки у Дніпрі було знайдено два стовбури стародавнього мореного дуба із врізаними в нього щелепами вепра — дикого кабана.
Зображення божеств, які називалися ідолами, робили з товстих дерев’яних колод. Вирізьблювали обличчя, руки, зброю та прикраси. У Києві на горі стояв Перун зі срібною головою та золотими вусами, а навколо нього — дев’ять менших дерев’яних божеств. Перед ідолами палало вогнище, куди жерці-волхви кидали жертву, сипали пшеницю, лили олію.
Давні слов’яни шанували померлих родичів. Вважалося, що вони ставали добрими духами, охоронцями хатнього вогнища і допомагали своїм нащадкам у їхньому житті. Найголовнішим божеством був Род.

НЕАПОЛЬ СКІФСЬКИЙ —
СТОЛИЦЯ «МАЛОЇ СКІФІЇ»

У III ст. до н. е. в степи України зі сходу прийшли нові племена кочівників-сарматів, які стали нападати на скіфів. Сармати витіснили скіфів на Кримський півострів. Там утворилася нова держава скіфів. Вона вже не була така велика, як раніше, тому дістала назву «Мала Скіфія». Біля сучасного міста Сімферополя знаходилась її столиця — Неаполь Скіфський. На околиці міста й сьогодні можна побачити його руїни. Оборонні мури міста були збудовані з каменю. Археологи розкопали залишки чудових споруд, мармурові колони, уламки статуй, мозаїки. Але найцікавішою була знахідка гробниці царя Скілура.

ГРОБНИЦЯ ЦАРЯ СКІЛУРА

Неподалік від Сімферополя колись було глинище. Якось хлопець, який грався там, розповів, що бачив у глинищі кам’яну скриню. Археологи негайно почали розкопки і знайшли гробницю. У ній лежав скелет могутнього чоловіка, із залізним шоломом на голові, а біля нього — багато зброї та золотих речей.
Не було сумніву, що це останки царя. Учені-антропологи відтворили за черепом обличчя чоловіка. Воно дуже нагадувало портрет скіфського царя Скілура, відомий за монетами.
У гробниці лежали скелети 70 родичів царя: чоловіків, жінок і дітей. На кістках було розсипано безліч золотих прикрас. Чоловіки були в шоломах, з мечами, сокирами, луками і сагайдаками зі стрілами.

ПРАВЛІННЯ ЦАРЯ СКІЛУРА

Скілур був могутнім правителем. Він утримував усі скіфські племена під своєю владою. У середині II ст. до н. е. усі земельні володіння міста Херсонеса в Криму були захоплені скіфами. Вони завоювали також грецьке місто Ольвію. Ольвія визнала верховну владу царя Скілура і була змушена карбувати монети з його портретом та іменем.

ВІЙНИ СКІФІВ З ГРЕКАМИ
В ПІВНІЧНОМУ ПРИЧОРНОМОР’Ї

Отже, настав час, коли греки-переселенці в Причорномор’ї вже не могли, як раніше, спокійно вести господарство і торгувати. їх почали тіснити войовничі скіфи. На чолі з царем Палаком, сином Скілура, вони нападали на грецькі міста і грабували їх. Особливо потерпало велике й багате грецьке місто Херсонес. Греки звернулися до Мітридата VI Євпатора, могутнього царя Пон- тійського царства, який послав їм на допомогу свого полководця Діофанта з військом. Об’єднані сили херсонеситів і Діофанта розгромили скіфів і врятували Херсонес (110 р. до н. е.). Вдячні мешканці міста викарбували на мармуровій дошці декрет на честь Діофанта, з якого ми й дізналися про ці драматичні події.

МІСТА-ДЕРЖАВИ ПІВНІЧНОГО ПРИЧОРНОМОР’Я В РИМСЬКИЙ ПЕРІОД

Багато віків грецька цивілізація через міста- держави Ольвію, Херсонес, Пантікапей та інші благотворно впливала на наших предків слов’ян. Греки навчили наших пращурів культурі виноградарства, від них беруть свій початок знамениті українські виноградники на півдні Кримського півострова. Згодом саме від греків руський князь Володимир Великий прийняв християнство в м. Херсонесі.
Минув час, і ситуація змінилася. У центрі Європи утворилася могутня Римська імперія. Греція була завойована римлянами й перетворена на римську провінцію. Вона вже не могла захищати своїх громадян від варварів. Тому грецькі міста Ольвія та Херсонес, що дуже потерпали від нападів скіфів, звертаються за допомогою до Риму.

РИМСЬКІ ГАРНІЗОНИ

У І ст. імператор Нерон послав на допомогу жителям Херсонеса флот. Скіфи мусили відступити від міста. Римський гарнізон залишився в Північному Причорномор’ї. Він складався з воїнів трьох легіонів. Херсонес (нині — Севастополь) став головною військовою базою римлян. У порту міста стояла римська ескадра із 40 кораблів, які несли патрульну службу в Чорному морі. Крім Херсонеса, військові гарнізони римлян були в Тірі та Ольвії. І хоча землі стародавньої України не стали римською провінцією, римські імператори контролювали ситуацію в регіоні.

КІНЕЦЬ СКІФІЇ

Скіфи залишили по собі глибоку пам’ять у нащадків, бо навіть руський чернець-літописець у XI ст. ще продовжує називати свою країну «Велика Скуфь». А в українській і російській мовах збереглися слова «скитатися», тобто кочувати, мандрувати степами, як скіфи, і «скиталець», тобто «мандрівник».
Чим же закінчується історія скіфів? Як уже розповідалося, починаючи з III ст. до н. е. скіфам дуже дошкуляли племена кочівників- сарматів, які прийшли зі сходу. Поступово сармати витіснили їх у Крим та за Дунай.
Через 600 років, на початку III ст., скіфів остаточно розгромили германські племена готів — народу, який прийшов з півночі Європи. Залишки колись могутнього народу скіфів разом із сарматами збереглися в горах Кавказу, де й досі проживають їхні нащадки — осетини та адигейці.

САРМАТИ

З III ст. до н. е. по IV ст. н. е. в степах України, на землях, де раніше кочували скіфи, оселився народ сармати (савромати). їх ще називали станами або роксоланами. За легендою, це були нащадки скіфів і войовничих жінок — амазонок. Справді, у сарматів відзначають сильні пережитки матріархату.
Як у всіх кочівників, головною силою сарматів була стрімка кіннота. Воїнами були як чоловіки, так і жінки. Коли скіфи одного разу обложили Херсонес, сарматська цариця Амага блискавично здолала за добу відстань у 200 км і примусила скіфів відступити. Сармати влучно стріляли з лука на всьому скаку, обернувшись назад і заманюючи за собою ворога.

«СУМНІ ПІСНІ»

Римський поет Овідій про життя в прикордонному місті
Чи це не лихо, жить серед бессів, сарматів і гетів
тут, де і вал кріпосний захисту нам не дає.
Нині, старий вже, я меч щохвилини чіпляю на пояс,
щит беру в руку й ховаю в шолом сивину.
Тільки-но з башти вартовий об’явить загальну тривогу,
тут же тремтячи, ми маєм надіти доспіх.
Ворог жорстокий, озброєний луком, затруєні стріли,
попід стіною гонить у піні шалених коней.
Як хижий вовк він хапає усіх, кого бачить у полі,
хто не сховався під захистом стін і воріт.
Йде той нещасний в неволю з ремінним арканом на шиї,
або на місці вбиває зміїна отрута стріли.

ВІЙНИ САРМАТІВ З РИМЛЯНАМИ

Сармати кочували далі на захід понад Чорним морем, аж поки не дійшли до р. Дунаю, де тоді стояли римські гарнізони. Війни з римлянами точилися впродовж 50 років. Особливо дошкуляли римлянам сарматські племена роксоланів та аланів. Вершники були вдягнуті в панцир з нашитих на шкіряну сорочку залізних лусочок, або в кольчуги. «Залізна» кіннота сарматів наводила жах на супротивників.
У IV ст. кінець сарматам поклала навала північного народу готів, які спустилися з Прибалтики, а згодом — навала племені гунів з Азії. Цікаво, що разом з гунами сармати-ала- ни згодом дійшли аж до Галлії (Франції), де вождь гунів Аттіла зазнав поразки від римлян на Каталаунських полях. Частина аланів так і залишилась у Франції, де й досі популярне ім’я Алан, або Ален, і є місто Алансон.

ГЕРОДОТ ПРО САРМАТСЬКИХ ЖІНОК

Сарматські жінки зберігають свої стародавні звичаї: разом з чоловіками, а то й без них, вони верхи на конях ідуть на полю вання, виступають у похід і носять такий самий одяг, як чолові ки. Савромати говорять скіфською мовою, але погано. Дівчина в них не виходить заміж, поки не вб’є ворога.

ЛЕГЕНДА ПРО ТРЬОХ БРАТІВ
І СЕСТРУ ЇХНЮ ЛИБІДЬ

Знаменита легенда про трьох братів, засновників міста Києва, Кия, Щека і Хорива та сестру їхню Либідь, виявляється, була добре відома в стародавньому світі. Її герої були відомі під різними іменами в росіян, поляків, чехів, вірменів, германців, норвежців і шведів.
Історик Йордан переказує легенду, розповідаючи про війну готського короля Германаріха з росомонами, слов’янами- русами із середнього Подніпров’я. Слов’янське ім’я Лебідь він передає як Свангільда (від слова «сван» — «лебідь»).

ГОТСЬКА ЛЕГЕНДА
ПРО СВАНГІЛЬДУ — ЛИБІДЬ

Вождь готів Германаріх був переможцем над багатьма народами, але і йому завдавали клопоту гуни. А саме тоді підступний народ росомонів, який підкорився йому, обманув його ось таким чином. Король, у гніві за підступну втечу своєї жінки, яка походила з цього народу, на ім’я Свангільда (тобто Лебідь — Либідь), наказав прив’язати її до диких коней і розірвати на шматки, розігнавши коней. А брати її, Сар та Аммій, аби помститися за смерть сестри, проткнули Германаріху бік мечем.

ГУНИ — СОЮЗНИКИ АНТІВ

У 375 р. на готів, у свою чергу, нападають войовничі кочівники гуни, які прийшли з глибин Азії, від кордонів сучасних Монголії та Китаю. Набіги гунів похитнули владу короля Германаріха, якому на той час уже виповнилося 109 років, і він помер. Гуни стали союзниками антів у їх боротьбі із жорстокими готами. Баламбер, хан гунів, послав стрілу і поцілив у голову готському полководцю Вінітарію. Так анти помстилися за смерть Божа. Готи відступили під тиском кочівників-гунів степами на захід. У Румунії, біля с. Петроаса, випадково знайшли великий скарб, що колись належав королю готів. Втікаючи, готи закопали його. Серед дорогоцінного посуду і прикрас була золота гривна (кручений обруч на шию) з написом готськими письменами — рунами: «Це священна спадщина готів».

ГУНСЬКИЙ СОЮЗ

Гуни перемогли готів і запанували на широких просторах понад Чорним морем. Вони теж почали нападати на провінції Візантійської імперії і навіть з’являлися під Константинополем.
Гунський союз кочових племен був одним з наймогутні- ших у ті часи. Особливо він зміцнів за 20-річне правління знаменитого вождя Аттіли (434—454 рр.). Але бурхлива історія гунів була короткою. Об’єднані війська Західної Римської імперії розгромили їх на Каталаунських полях (Франція), і відтоді гуни сходять з історичної арени.

«ПОГИБОША ЯКО ОБРЕ»

Після гунів в українських степах понад Чорним морем з’являються нові орди кочівників. Цього разу це авари, або, як їх назвав Нестор-літописець, — обри. Він пише, що «тії обри були тілом великі, а лицем горді». Вони запрягали замість волів слов’янських жінок до воза і примушували себе везти, а самі в цей час сиділи на возі, пишалися й величалися. «От за цю гордість та пиху і погубив їх Господь», — каже літописець. Тому й виникла приказка: «Згинули, як обри», тобто як авари.

РИМСЬКИЙ ІСТОРИК АММІАН МАРЦЕЛЛІН
ПРО ГУНІВ

Численне плем’я гунів живе за Меотійським болотом (Азовське море). Ніколи гуни не ховаються ні в які будинки, а навпаки, бояться їх як гробниць. У них не побачиш навіть простого, вкритого очеретом куреня. Вони мандрують горами й лісами, і з колиски привчені витримувати холод, голод і спрагу. Немає в них відмінності між буденним і святковим одягом. Раз вдягнену сорочку міняють на іншу не раніше, як вона розповзеться на лахміття. Вони ніби приросли до своїх коней. День і ніч проводять вони на конях, там купують і продають, їдять і п’ють і навіть, схилившись на шию коня, засинають і сплять так міцно, що навіть бачать сни. Ніхто з них не вміє орати і ніколи навіть не торкався до плуга чи сохи. Без батьківщини, без дому, без закону чи сталого життя, кочують вони, ніби вічні втікачі, з кибитками, де минає їхнє життя.

ВЕЛИКЕ РОЗСЕЛЕННЯ СЛОВ’ЯН

Із Центральної Європи та Причорномор’я слов’яни поступово рухаються на південь. У VI ст. вони заселили частину Ватіканського півострова. Південні слов’яни — це сучасні болгари, македонці, серби, хорвати, словенці й чорногорці. До переселення слов’ян спонукала неспокійна обстановка на батьківщині. Адже з півночі наступали готи, а великим степовим коридором зі сходу на Україну безупинно напливали орди нових і нових кочівників, які вбивали і грабували слов’ян-хліборобів.
Останньою можна вважати монголо-татарську навалу хана Батия в 1240 р.
Географічне положення України, масні родючі чорноземи, багата й щедра природа, помірний клімат було водночас її благословенням і прокляттям. Якщо Західну Європу захищають високі гори Карпати, Татри, Альпи, то Україна була відкрита всім вітрам і всім кочівникам, жадібним до чужого добра.

Історія народів

Історія народів, що живуть на землі, дуже давня. Наших пращурів оточувала сувора природа. Виверження вулканів, землетруси, бурі та грози, повені та посухи, спека й морози, інші стихійні лиха, методів боротьби з якими в ті часи ще не було винайдено, загрожували їм. Схід і захід сонця, зміна дня і ночі, пори року, рослинний світ, що завмирав восени і відроджувався навесні, сама земля, явища, яких вони поки що пояснити не могли, здавалися далеким предкам справжнім дивом, здійснити яке могли тільки великі чарівники. Мало знаючи навколишній світ, люди все пояснювали впливом могутніх надприродних магічних сил. Так виникли уявлення про богів і духів, яким підвладне усе на землі, та міфи — фантастичні оповідання про те, як було створено Землю і людину, як виникло життя.
У кожного народу з прадавніх часів існують власні міфи, у яких відбилися їхні уявлення про світ. Крім богів, їх дійовими особами є герої, які ведуть боротьбу зі злом.
Герої міфів мали різні імена, але їхні дії і вчинки були дуже схожими. І це не випадково. Справа в тому, що давні народи жили за схожих умов, майже однаково розвивалися, долали етапи історії. Тому в історіях, які нам дарують міфи, дуже багато схожого.

ЗАПИТАННЯ ДО ТЕМИ «ДАВНІ СЛОВ’ЯНИ ТА ЇХНІ СУСІДИ»

  1. Назвіть слов’янські племена, що оселилися в Європі протягом першого тисячоліття нашої ери?
  2. На які три гілки вони розділилися?
  3. Ознайомтесь з письмовими згадками про слов’ян. Як слов’ян називали римські автори Тацит, Птоломей?
  4. До яких археологічних культур відносив слов’ян український археолог В. Хвойка?
  5. Порівняти зарубинецьку і черняхівську археологічні культури з культурою давніх слов’ян. Зробити висновок.
  6. Чи можна вважати, що досягнення у розвитку ремесла призвели до перевороту у повсякденному житті слов’ян. Якщо так, то чому?
  7. Чому вдосконалення знарядь праці сприяло майновому розшаруванню сімей?
  8. З’ясувати суспільний устрій слов’ян. Як його можна визначити?
  9. Чи вплинули міграційні процесі ІІ—VІІ ст. на формування українського народу?
  10. Хто такі готи і гуни?
  11. Чим була зумовлена войовничість слов’ян?
  12. Що стало причиною Балканських війн.
  13. Які наслідки мала слов’янська колонізація Балкан, Подунав’я, басейну річок Ельби та Одри? Які зміни сталися в цей час у слов’янському суспільстві?
  14. Як жили і чим займалися наші предки слов’яни? Яких богів шанували давні слов’яни? Що таке ідоли? Що таке плем’я, сільська громада?
  15. Яке значення для розвитку цивілізації на стародавніх землях України мало відкриття заліза? Обґрунтуй свою відповідь.
  16. У давнину люди боялися і поважали ковалів. Чому?
  17. Чого більше, правди чи вигадки, у стародавніх легендах Землі Київської?
  18. Чи завжди слов’яни так називалися?
  19. Які сучасні народи належать до слов’янських?
  20. Які гіпотези існують про прабатьківщину слов’ян?
  21. Чи існувала одна спільна для всіх слов’ян прабатьківщина?
  22. Чи кожен народ споконвіку проживає на своїх власних землях? Доведи свою думку.
  23. До кого звертапися по допомогу міста Ольвія та Херсонес у боротьбі зі скіфами?
  24. Де стояли римські гарнізони в Північному Причорномор’ї?
  25. Як знайшли гробницю царя Скілура?
  26. Чим народ сарматів відрізнявся від скіфів?
  27. Охарактеризуй життя та побут сарматів.
  28. Яке місце в сарматському суспільстві посідала жінка?
  29. Яка політична ситуація склалася в Північному Причорномор’ї на рубежі нової ери?
  30. Що таке «Мала Скіфія» і чим вона відрізнялась від «Великої Скіфії»?
  31. Де збереглися сучасні нащадки скіфів та сарматів?
  32. Що означає українське ім’я Роксолана?
  33. Наведи приклади войовничості сарматів.
  34. Хто поклав край пануванню сарматів у Північному Причорномор’ї?
  35. Назви знаменитого вождя гунів.
  36. Назви основні слов’янські племена та їхні головні міста.
  37. Яке слов’янське плем’я проживало там, де згодом виник Київ?
  38. Згадай приклади войовничості гунів з історії Давнього Риму.
  39. Чому кочівники, які рухалися українськими степами зі сходу, не залишались на землях України назавжди?
  40. Що спонукало слов’ян до переселення на південь?
  41. Із розповіді мандрівника про країну, яку він відвідав: «Яка це дивна країна. Там на кущах росте біла вовна». Що це за вовна і в якій країні вона могла зростає?
  42. Кому могли належати слова: «Мій незабутній брат завжди був для мене взірцем. Нехай будуть прокляті його убивці. Минулої ночі брат явився до мене уві сні. «Чого ти вагаєшся? — вигукнув він.— Іншого шляху немає. Нам призначено обом життя і смерть у боротьбі за благо народу!»
  43. Як жителі різних країн світу вели облік часу?
  44. Чому греки уявляли собі богиню Ніку крилатою?
  45. Що означає крилатий вислів «канути в Лету»?
  46. Чим можна пояснити, що греки — великі прихильники театру — не влаштовували вечірніх вистав?
  47. Звідки походить вислів «писати з червоного рядка»?
  48. Що означає крилатий вислів «І ти, Бруте!»?
  49. Кому могли належати слова: «Ця людина не зробила мені нічого поганого, я навіть вважав його своїм другом. Але він поводився як цар і знищив наші одвічні свободи… І я був з тими, хто виконав свій обов’язок»?
  50. Хто з відомих літературних героїв Стародавнього світу вперше намагався ухилитися від призову в армію?
  51. Скільки років тому загинув Спартак?
  52. Що означає крилатий вислів «перейти Рубікон»?
  53. У якій країні батьки заохочували злодійські та хуліганські витівки своїх дітей, включаючи навіть найтяжчі злочини?
  54. Хоча для участі в Олімпійських іграх великих коштів не було потрібно, проте у них змагалися тільки заможні городяни. Чому?
  55. Цим відкриттям ми користуємося щодня протягом багатьох сторіч. І, хоча їхній винахід помилково приписують іншим народам, насправді його автори — індійські вчені. Про яке відкриття йдеться?
  56. Що означає крилатий вислів «покривало Пенелопи»?
  57. Яку ріку стародавнього світу називали «рікою, що тече навпаки»? Хто її так називав?
  58. Чому у Вавилоні однаковим символом позначалися Бог Місяця Син і число 30?
  59. Археологи знайшли прекрасну стародавню корону, на якій було ви-карбувано: «Цей головний убір зробив я, кращий ювелір Афін, щоб він прикрашав голову прекрасної імператриці Еврипіки, що жила в 47 р. до н. е.». І хоч перевірка показала, що згадана імператриця дійсно правила тоді у країні, проте корону було визнано фальшивою. Чому?
  60. Що означає вислів «висікти море»?
  61. Хто з героїв міфів міг би сказати про себе такі слова: «Дотепер болять кістки і ниє спина. Хто б міг подумати, що небо таке важке»?
  62. Що використовували учасники Олімпійських ігор по стрибках у довжину, щоб подовжити свій стрибок?
  63. У Стародавньому світі великою популярністю користувалися фінікійські вовняні тканини, фарбовані особливою пурпурною фарбою. З чого її робили?
  64. Від назви якого пам’ятника стародавньої історії пішло слово «фари»?
  65. Який відомий літературний герой став першою в історії людства жертвою пиятики?
  66. Звідки походить вислів «вухо хлопчика на його спині»?
  67. Китайський лікар відвідує хворого. Той морщиться, не бажаючи пити незвичні ліки: вони гіркі, в’язкі, мають дивний смак і запах, але лікар відповідає: «Ліки рідко бувають приємними, але вони повернуть тобі сили». З того часу ці ліки ми п’ємо щодня. Які саме?
  68. У чому особливість давньоєгипетського письма?
  69. Де і коли вперше був побудований ліфт?
  70. Обід багатих римлян складався з трьох змін блюд, одна з яких мала назву «інші столи». Чому?
  71. Де вперше в історії Стародавнього світу визначили тривалість року?
  72. Який народ уперше винайшов матеріал, призначений для письма?
  73. Символом якого міста і чому є вовчиця?
  74. Звідки пішла назва «термос»?
  75. Гургуш — це … .
  76. Шадуф — це … .
  77. Феміда — це … .
  78. Амазонка — це … .
  79. Австралопітек — це … .
  80. Квестор — це … .
  81. Реформа — це … .
  82. Ареопаг — це … .
  83. Гегемонія — це … .
  84. Язичництво — це … .
  85. Оратор — це … .
  86. Рамапітек — це … .
  87. Культ — це … .
  88. Тріумвірат — це … .
  89. Тріумф — це … .
  90. Форос — це … .
  91. Сатрап — це … .
  92. Пітекантроп — це … .
  93. Патрон — це … .
  94. Нобілітет — це … .
  95. Талант — це … .
  96. Терма — це … .
  97. Агностик — це … .
  98. Консул — це … .
  99. Лаконіка — це … .
  100. Аполлон — це … .
  101. Номарх — це … .
  102. Харита — це … .
  103. Афон — це … .
  104. Наяда — це … .
  105. Афіна — це … .
  106. Архонт — це … .
  107. Табу — це … .
  108. Уран — це … .
  109. Ном — це … .
  110. Магістрат — це … .
  111. Тутмос — це … .
  112. Сенат — це … .
  113. Тутанхамон — це … .
  114. Нун — це … .
  115. Нефтіда — це … .
  116. Атум — це … .
  117. Маат — це … .
  118. Трапезіт — це … .
  119. Тот — це … .
  120. Тефнут — це … .
  121. Телемах — це … .
  122. Хапі — це … .
  123.  Ілот — це … .
  124. Тиранія — це … .
  125. Ямхад — це … .
  126. Діадох — це … .
  127. Харон — це … .
  128. Навуходоносор — це … .
  129. Раджа — це … .
  130. Агора — це … .
  131. Аккад — це … .
  132. Домінант — це … .
  133. Тіглатпаласар — це … .
  134. Рабство — це … .
  135. Обол — це … .
  136. Латифундія — це … .
  137. Ясон — це … .
  138. Набонід — це … .
  139. Драхма — це … .
  140. Ашшурбаніпал — це … .
  141. Літургія — це … .
  142. Яніна — це … .
  143. Амфора — це … .
  144. Артеміда — це … .
  145. Амфітрита — це … .
  146. Андромаха — це … .
  147. Аристофан — це … .
  148. Нептун — це … .
  149. Нереїда — це … .
  150. Аргонавт — це … .
  151. Тіамат — це … .
  152. Траян — це … .
  153. Наварх — це … .
  154. Хеопс — це … .
  155. Спарта — це … .
  156. Афродита — це … .
  157. Амфітеатр — це … .
  158. Рем — це … .
  159. Мардук — це … .
  160. Колон — це … .
  161. Аріадна — це … .
  162. Агамемнон — це … .
  163. Нут — це … .
  164. Троя — це … .
  165. Ягве — це … .
  166. Епікур — це … .
  167. Родос — це … .
  168. Стоїк — це … .
  169. Кіфара — це … .
  170. Архімед — це … .
  171. Демосфен — це … .
  172. Наххунте — це … .
  173. Есхіл — це … .
  174. Леонід — це … .
  175. Представник найбіднішої верстви Шумеро-Аккадського царства — це … .
  176. Пристрій для подачі води на поля — це … .
  177. Богиня правосуддя — це … .
  178. Жінка-воїтельниця — це … .
  179. Найдавніший предок людини (6—2,5 млн років тому) — це … .
  180. Урядова посада в Римі, особа, що здійснювала слідство — це … .
  181. Перетворення в державі — це … .
  182. Орган управління в Афінах, складався з представників родової знаті, що обиралися пожиттєво, здійснював державний контроль та суд — це … .
  183. Панівне становище однієї держави над іншою або однієї людини над іншою людиною — це … .
  184. Найдавніша релігія, поклоніння багатьом богам, які, як правило, уособлювали сили природи — це … .
  185. Красномовець, що виголошував промови — це … .
  186.  Примат, від якого почалася еволюція людини — це … .
  187. Система обрядів вшанування богів чи людей, які ставили на меті здобути їхню прихильність — це … .
  188. Колегія для упорядкування республіканського ладу в Римі, боролася за владу з Сенатом — це … .
  189. Свято на честь перемоги — це … .
  190. Обов’язковий грошовий внесок у скарбницю Афінського морського союзу для покриття військових витрат — це … .
  191. Чиновник у Перській імперії, намісник провінції — це … .
  192. Предок людини (1,5 млн — 100 тис. Років тому) — це … .
  193. Член патриціанського роду, покровитель бідних — це … .
  194. Вища верства суспільства в Римі — це … .
  195. Грошова одиниця в Греції, дорівнювала 6 000 драхм — це … .
  196. Давньоримська лазня — це … .
  197. Прихильник філософського учення, що заперечували можливість пізнання світу — це … .
  198. Найвища урядова посада в Римі за часів республіки — це … .
  199. Грецький бог, покровитель мистецтв — це … .
  200. Правитель нома, намісник в Єгипті — це … .
  201. Богиня краси та витонченості в Греції — це … .
  202. Річкова німфа — це … .
  203. У давньогрецькій міфології богиня війни і перемоги, а також мудрості, знань, мистецтва і ремесла — це … .
  204. Один з дев’яти найвищих урядових осіб в Афінах — це … .
  205. Ритуальна заборона на певну дію — це … .
  206. Римський бог неба — це … .
  207. Адміністративно-територіальна одиниця в Єгипті — це … .
  208. Урядова посада в республіканському Римі, за яку урядовці, що її посідали, не одержували заробітної платні — це … .
  209. Єгипетський фараон доби Нового царства, що здійснив завойовницький похід в Азію — це … .
  210. Єгипетський фараон, наступник Ехнатона, що повернув столицю в Мемфіс — це … .
  211. Уряд Римської держави — це … .
  212. Єгипетський «бог богів» — це … .
  213. Єгипетська богиня, «володарка дому» — це … .
  214. Єгипетський бог сонця, попередник бога Ра — це … .
  215. Богиня правосуддя — це … .
  216. Банкір стародавньої Греції — це … .
  217. Єгипетський бог мудрості — це … .
  218. Єгипетська богиня вологості, дружина бога Шу — це … .
  219. Син Одіссея та Пенелопи з відомої давньогрецької поеми Гомера «Одіссея» — це … .
  220. Бог Нілу, священний бик в Єгипті — це … .
  221. Раб у Спарті — це … .
  222. Форма влади у Греції, для якої характерне єдиновладдя в інтересах демосу — це … .
  223. Перша держава аменореїв у Північній Сирії — це … .
  224. Полководець в армії Александра Македонського — це … .
  225. Перевізник померлих через річку Арехон до підземного царства — це … .
  226. Цар, за часів правління якого Вавилон пережив друге піднесення, коли було споруджено одне з чудес світу — висячі сади Семіраміди — це … .
  227. Верховний правитель у давній Індії — це … .
  228. Народні збори у давніх греків, а також площа в Афінах, де вони відбувалися — це … .
  229. Північна частина Дворіччя — це … .
  230. Абсолютна необмежена монархія, встановлена в Римі за часів Діоклетіана — це … .
  231. Цар Ассирії, що проводив активну завойовницьку політику — це … .
  232. Повна залежність людини — це … .
  233. Грецька мідна, срібна або бронзова монета, а також одиниця ваги — це … .
  234. Велике землеробське господарство в Римі — це … .
  235. Провідник аргонавтів, які вирушили у Колхіду на пошуки золотого руна — це … .
  236. Цар Вавилону, наступник Навуходоносора ІІ — це … .
  237. Грошова та вагова одиниця в Греції — це … .
  238. Цар Ассирії, засновник найдавнішої у світі бібліотеки — це … .
  239. Державна грошова повинність багатих громадян у Греції, обряд богослужіння — це … .
  240. Глиняний посуд для рідких чи сипких продуктів у Греції з двома ручками, який має округлу чи видовжену форму — це … .
  241. Грецька богиня полювання — це … .
  242. Богиня моря — це … .
  243. Дружина Гектора — це … .
  244. Грецький поет, «батько комедії» — це … .
  245. Бог моря — це … .
  246. Морська німфа, донька Нерея — це … .
  247. Член команди, що вирушила в Колхіду на пошуки золотого руна — це … .
  248. У шумеро-аккадській міфології — морська покровителька — це … .
  249. Римський імператор, за часів правління якого імперія досягла максимальних розмірів — це … .
  250. Командуючий флотом у греків — це … .
  251. Фараон, ім’ям якого названо найбільш відому у світі піраміду — це … .
  252. Відомий давньогрецький поліс у Лаконіці, інша назва — Лакедемон, конкурент Афін — це … .
  253. Грецька богиня краси — це … .
  254. Споруда для видовищ, в якій місця для глядачів розташовані півколом одне над одним — це … .
  255. Один з братів-близнюків засновників Рима — це … .
  256. Верховний бог в шумеро-аккадській міфології — це … .
  257. Орендар землі в Римі часів імперії — це … .
  258. Донька критського царя Міноса, яка допомогла Тесею вийти з лабіринту — це … .
  259. В «Іліаді» — цар Мікен, який очолював військо греків під час Троянської війни — це … .
  260. Єгипетська богиня неба — це … .
  261. Друга назва давньогрецького міста Іліон — це … .
  262. Єдиний бог євреїв — це … .
  263. Відомий грецький філософ-матеріаліст (341—270 до н. е.), засновник філософської школи — це … .
  264. Острів, на якому знаходилася бронзова статуя бога Геліоса — це … .
  265. Представник грецької філософської школи, що закликала до невтручання та спокою — це … .
  266. Давньогрецький струнний музичний інструмент, грою на якому зачаровував слухачів Орфей — це … .
  267. Відомий грецький учений із Сіракуз — це … .
  268. Бог сонця у жителів Межиріччя еламітів — це … .
  269. Давньогрецький поет, автор відомої поеми «Перси» — це … .
  270. Спартанський цар, що загинув у битві при Фермопілах — це … .
  271. Покровитель неба — це … .
  272. Цар богів (покровитель повітря) — це … .
  273. Суддя (духи) підземного царства — це … .
  274. Покровитель землі, мудрості — це … .
  275. Бог неба — це … .
  276. Бог сонця — це … .
  277. Верховний бог або бог початку — це … .
  278. Бог (богиня) війни — це … .
  279. Покровителька любові, домашнього вогнища — це … .
  280. Бог (богиня) царства мертвих — це … .
  281. Покровитель(ка) тваринництва, ремесла — це … .
  282. Покровитель(ка) землеробства, родючості — це … .
  283. Покровитель води, вологи, морський покровитель(ка) — це … .
  284. Ан — це … .
  285. Енліль — це … .
  286. Енкі — це … .
  287. Аннунак — це … .
  288. Сін — це … .
  289. Уту — це … .
  290. Мардук — це … .
  291. Ерра — це … .
  292. Іштар — це … .
  293. Ерешкігаль — це … .
  294. Лахар — це … .
  295. Аннан — це … .
  296. Тіамат — це … .
  297. Нут — це … .
  298. Шу — це … .
  299. Геб — це … .
  300. Анубіс — це … .
  301. Тот — це … .
  302. Атум — це … .
  303. Ра — це … .
  304. Сехмет — це … .
  305. Нефтіда — це … .
  306. Осиріс — це … .
  307. Хатхор — це … .
  308.  Ісіда — це … .
  309. Тефнут — це … .
  310. Уран — це … .
  311. Афіна — це … .
  312. Гея — це … .
  313. Танатос — це … .
  314. Селена — це … .
  315. Геліос — це … .
  316. Зевс — це … .
  317. Арес — це … .
  318. Афродита — це … .
  319. Аїд — це … .
  320. Гермес — це … .
  321. Діоніс — це … .
  322. Посейдон — це … .
  323. Юпітер — це … .
  324. Мінерва — це … .
  325. Церера — це … .
  326. Пенат — це … .
  327. Діана — це … .
  328. Янус — це … .
  329. Марс — це … .
  330. Венера — це … .
  331. Плутон — це … .
  332. Меркурій — це … .
  333. Бахус — це … .
  334. Нептун — це … .


СЛОВНИК

Австралопітек — найдавніший предок людини (6—2,5 млн років тому);

Агамемнон — в «Іліаді» — цар Мікен, який очолював військо греків під час Троянської війни;

Агностик — прихильник філософського учення, що заперечували можливість пізнання світу;

Агора — народні збори у давніх греків, а також площа в Афінах, де вони відбувалися;

Аккад — північна частина Дворіччя;

Амазонка — жінка-воїтельниця;

Амфітеатр — споруда для видовищ, в якій місця для глядачів розташовані півколом одне над одним;

Амфітрита — богиня моря;

Амфора — глиняний посуд для рідких чи сипких продуктів у Греції з двома ручками, який має округлу чи видовжену форму;

Андромаха — дружина Гектора;

Аполлон — грецький бог, покровитель мистецтв;

Аргонавт — член команди, що вирушила в Колхіду на пошуки золотого руна;

Ареопаг — орган управління в Афінах, складався з представників родової знаті, що обиралися пожиттєво, здійснював державний контроль та суд;

Аристофан — грецький поет, «батько комедії»;

Аріадна — донька критського царя Міноса, яка допомогла Тесею вийти з лабіринту;

Артеміда — грецька богиня полювання;

Архімед — відомий грецький учений із Сіракуз;

Архонт — один з дев’яти найвищих урядових осіб в Афінах;

Атум — єгипетський бог сонця, попередник бога Ра;

Афіна — у давньогрецькій міфології богиня війни і перемоги, а також мудрості, знань, мистецтва і ремесла;

Афон — давньогрецька гора;

Афродита — грецька богиня краси;

Ашшурбаніпал — цар Ассирії, засновник найдавнішої у світі бібліотеки;

Гегемонія — панівне становище однієї держави над іншою або однієї людини над іншою людиною;

Гургуш — представник найбіднішої верстви Шумеро-Аккадського царства;

Демосфен — афінський оратор, лідер демократичної антимакедон-ської групи;

Діадох — полководець в армії Александра Македонського;

Домінант — абсолютна необмежена монархія, встановлена в Римі за часів Діоклетіана;

Драхма — грошова та вагова одиниця в Греції;

Епікур — відомий грецький філософ-матеріаліст (341—270 до н. е.), засновник філософської школи;

Есхіл — давньогрецький поет, автор відомої поеми «Перси»;

Ілот — раб у Спарті;

Квестор — урядова посада в Римі, особа, що здійснювала слідство;

Кіфара — давньогрецький струнний музичний інструмент, грою на якому зачаровував слухачів Орфей;
Колон — орендар землі в Римі часів імперії;

Консул — найвища урядова посада в Римі за часів республіки;

Культ — система обрядів вшанування богів чи людей, які ставили на меті здобути їхню прихильність;
Лаконіка — область у Південній Греції;

Латифундія — велике землеробське господарство в Римі;

Леонід — спартанський цар, що загинув у битві при Фермопілах.

Літургія — державна грошова повинність багатих громадян у Греції, обряд богослужіння;

Маат — богиня правосуддя;

Магістрат — урядова посада в республіканському Римі, за яку урядовці, що її посідали, не одержували заробітної платні;

МардуК — верховний бог в шумеро-аккадській міфології;

Набонід — цар Вавилону, наступник Навуходоносора ІІ;

Наварх — командуючий флотом у греків;

Навуходоносор — цар, за часів правління якого Вавилон пережив друге піднесення, коли було споруджено одне з чудес світу — висячі сади Семіраміди;

Наххунте — бог сонця у жителів Межиріччя еламітів;

Наяда — річкова німфа;

Нептун — бог моря;

Нереїда — морська німфа, донька Нерея;

Нефтіда — єгипетська богиня, «володарка дому»;

Нобілітет — вища верства суспільства в Римі;

Ном — адміністративно-територіальна одиниця в Єгипті;

Номарч — правитель нома, намісник в Єгипті;

Нун — єгипетський «бог богів»;

Нут — єгипетська богиня неба;

Обол — грецька мідна, срібна або бронзова монета, а також одиниця ваги;

Оратор — красномовець, виголошував промови;

Патрон — член патриціанського роду, покровитель бідних;

Пітекантроп — предок людини (1,5 млн — 100 тис. років тому);

Рабство — повна залежність людини;

Раджа — верховний правитель у давній Індії;

Рамапітек — примат, від якого почалася еволюція людини;

Рем — один з братів-близнюків засновників Рима;

Реформа — перетворення в державі;

Родос — острів, на якому знаходилася бронзова статуя бога Геліоса;

Сатрап — чиновник у Перській імперії, намісник провінції;

Сенат — уряд Римської держави;

Спарта — відомий давньогрецький поліс у Лаконіці, інша назва — Ла-кедемон, конкурент Афін;

Стоїк — представник грецької філософської школи, що закликала до невтручання та спокою;

Табу — ритуальна заборона на певну дію;

Талант — грошова одиниця в Греції, дорівнювала 6 000 драхм;

Телемах — син Одіссея та Пенелопи з відомої давньогрецької поеми Гомера «Одіссея»;

Терма — давньоримська лазня;

Тефнут — єгипетська богиня вологості, дружина бога Шу;

Тиранія — форма влади у Греції, для якої характерне єдиновладдя в інтересах демосу;

Тіамат — у шумеро-аккадській міфології — морська покровителька;

Тіглатпаласар — цар Ассирії, що проводив активну завойовницьку політику;

Тот — єгипетський бог мудрості;

Трапезіт — банкір стародавньої Греції;

Траян — римський імператор, за часів правління якого імперія досягла максимальних розмірів;

Тріумвірат — колегія для упорядкування республіканського ладу в Римі, боролася за владу з Сенатом;

Тріумф — свято на честь перемоги;

Троя — друга назва давньогрецького міста Іліон;

Тутанхамон — єгипетський фараон, наступник Ехнатона, що повернув столицю в Мемфіс;

Тутмос — єгипетський фараон доби Нового царства, що здійснив завойовницький похід в Азію;

Уран — римський бог неба;

Феміда — богиня правосуддя;

Форос — обов’язковий грошовий внесок у скарбницю Афінського морського союзу для покриття військових витрат;

Хапі — бог Нілу, священний бик в Єгипті;

Харита — богиня краси та витонченості в Греції;

Харон — перевізник померлих через річку Арехон до підземного царства;

Хеопс — фараон, ім’ям якого названо найбільш відому у світі піраміду;

Шадуф — пристрій для подачі води на поля;

Ягве — єдиний бог євреїв;

Язичництво — найдавніша релігія, поклоніння багатьом богам, які, як правило, уособлювали сили природи;

Ямхад — перша держава аменореїв у Північній Сирії;

Яніна — одне з найвідоміших грецьких озер;

Ясон — провідник аргонавтів, які вирушили у Колхіду на пошуки золотого руна;

ЛІТЕРАТУРА

1. Програми для загальноосвітніх навчальних закладів. Історія України. Всесвітня історія. 5—12 класи. — К.: Ірпінь, 2005.
2. Бандровський О. Г. Історія стародавнього світу. Підручник для 6 класу середньої школи. — К.: Генеза, 2001.
3. Бунятян К. П., Зубар В. М., Селіцька С. І. Історія стародавнього світу: Пробний підручник для 6 класу середніх загальноосвітніх шкіл. — К.: Либідь, 1997.
4. Власенко О. В. Мандрівка в математичний світ давніх цивілізацій. Позаклас-ний захід // Історія та правознавство. — 2004. — № 3.
5. Голованов С. О., Дрібниця В. О. Всесвітня історія: Історія Стародавнього світу: Посібник для 6 класу. — К.: Фаренгейт, 1999.
6. Д’ячков С. В. «Зверни своє серце до книг…» // Історія та правознавство. — 2005. — № 28.
7. Д’ячков С. В. Китайська грамота, або П’ять возів мудрості // Історія та правознавство. — 2005. — № 31.
8. Євтушенко Р. І. Шкільний курс історії Стародавнього світу та історії Середніх віків у контексті навчальних програм для 12-річної школи // Історія та правознавство. — 2004. — № 24.
9. Історія стародавнього світу: Навчальний посібник для 6 класу середній загальноосвітньої школи / Авт.-упоряд.: І. Я. Щупак, С. О. Голованів, О. П. Ре-шетнікова; під ред. І. Я. Щупака. — Запоріжжя: Прем’ер, 1999.
10. Історія стародавнього світу в літературних творах: Хрестоматія для 6 кл. серед. шк. / Упоряд. К. І. Крилач. — К.: Ірпінь: ВТО «Перун», 1998.
11. Кожем’яка О. Л. Інтелектуальні ігри на уроках історії. — Х.: Вид. гр. «Основа», 2005.
12. Кожем’яка О. Л. 20 ігор з історії Стародавнього світу: Методичний посібник для проведення підсумкових уроків у 6 класі. — Х.: Вид. гр. «Основа», 2004.
13. Колос О. Л. Проект програми самореалізації особистості учнів з курсу історії стародавнього світу. 6 клас // Історія та правознавство. — 2005. — № 14.
14. Кулікова Л. Б. Духовний світ давніх греків як приклад виховання сучасних моральних цінностей // Історія та правознавство. — 2005. — № 9.
15. Кулікова Л. Б. Краса, здоров’я й досконалість по-давньогрецьки //Історія та правознавство. — 2004. — № 20.
16. Марченко А. В. Природа і населення Дворіччя. Урок-подорож. Всесвітня історія. 6 клас // Історія та правознавство. — 2005. — № 26.
17. Мокрогуз О. П., Єрмоленко А. О. Дидактичні ігри з історії. 7—9 класи. — Х.: Вид. гр. «Основа», 2004.
18. Моргун І. М. Самоосвітня діяльність учнів з історії стародавнього світу у 6-му класі з метою поглиблення знань та розвитку творчих здібностей // Історія та правознавство. — 2005. — № 26.
19. Навчальний атлас. Історія стародавнього світу. — К.: Картографія, 2000—2004.
20. Нікітіна І. П. Міфологія Стародавнього світу. Дидактичні матеріали. — Х.: Вид. гр. «Основа», 2004.
21. Рибалка Л. Д. Боротьба Рима з Карфагеном за панування в Західному Середземномор’ї. Урок з історії Стародавнього світу в 6 класі // Історія та правознавство. — 2004. — № 5, 7.
22. Савицька О. В. Боги-олімпійці. Театралізована вистава. 6 клас // Історія та правознавство. — 2005. — № 11.
23. Горбачова Л. П. Кам’яний вік людства. 6 клас // Історія та правознавство. — 2005. — № 22—24.
24. Охредько О. Е. Дидактична грана уроках історії Стародавнього світу // Історія та правознавство. — 2004. — № 21.
25. Шалагінова О. І., Шалагінов Б. Б. Історія стародавнього світу: Підручник для 6 класу середньої загальноосвітньої школи. — К.: «Зодіак-Еко», 2000.
26. Шепель В. М. Ранній монетний період. Стародавній Схід (Китай, Месопотамія, Ізраїль, Єгипет) // Історія та правознавство. — 2004. — № 5.
27. Шепель В. М. Час і гроші. Догрошовий період // Історія та правознавство. — 2004. — № 2.
28. Шепель В. М. Час і гроші. Монетний обіг у Стародавній Греції // Історія та правознавство — 2004. — № 9.
29. Яценко В. О. Криза Римської республіки у І ст. до н. е. 6 клас // Історія та правознавство. — 2005. — № 6.

Тема № 11. Давні слов’яни та їхні сусіди. Історія Стародавнього Світу, 6 клас

Попередня сторінка з Історії Стародавнього Світу 6 клас

Повернутися до змісту Історія Стародавнього Світу 6 клас

 

Комментарии закрыты.