Тема № 10. Пізня Римська імперія. Історія Стародавнього Світу, 6 клас

Тема № 10. Пізня Римська імперія. Історія Стародавнього Світу, 6 клас

УРОК 59. РИМСЬКА ІМПЕРІЯ В III СТ. Н. Е.

Мета уроку: з’ясувати причини кризи влади та у господарстві Римської імперії.

Поняття і терміни для вивчення: Колони, «солдатські» та «сенаторські» імператори, варвари, готи, галли, бургунди, оборонні війни, фортеця

Колонат — особлива форма виробничих взаємовідносин між безпосереднім виробником і великим землевласником, найбільш поширена система земельного тримання в часи пізньої Римської імперії, особливо у Візантії, при якій землевласник передавав орендарю земельну ділянку, іноді з інвентарем і посівним матеріалом. Поява колона було пов’язано з кризою рабовласницького господарства та економічної невигідністю рабської праці. Колон став основною формою експлуатації хліборобів і був перехідною формою до феодальної залежності.
За своїм юридичним положенням колон наближався до раба, однак наявність власного господарства, орендна плата з частки врожаю зближують колона з феодально-залежним селянином. Спочатку колонат був однією з різновидів рабовласницьких відносин. У IV—V ст. колони — це вже групи залежного сільського населення, різного за походженням, юридичним і соціальним станом. Вони злилися в один стан, який займав проміжне положення між рабами і вільними і були попередниками середньовічних феодально-залежних селян.
До IV століття колони були в основному вільними, але надалі перетворилися на спадкових земельних власників і відповідно до указу Костянтина I Великого навічно прикріплялися до землі.

Солдатські імператори — загальна назва ряду імператорів Стародавнього Риму, іноді вельми незнатного походження, яких призначала армія, і які швидко змінювали один одного, не проявляючи яскравих політичних здібностей. Під епохою солдатських імператорів звичайно розуміють час 235—285 рр., відомий також як Криза третього століття, не всі імператори цього часу були проголошені армією, частина належить не до солдатських, а до «сенатських» імператорів.
В один період за 18 років було 18 імператорів і 9 узурпаторів. Більшість з них затримувалася на вершині влади лише декілька місяців. Після смерті Александра Севера у 235 р. починається правління війська і закінчується спочатку періодом тридцяти тиранів (253—268 рр.) та, після, іллірійськими імператорами (268—284 рр.).

Варвар — зневажливий термін, яким позначають людину, представника певного народу або племені, що дійсно або уявно перебуває на доцивілізаційному або нижчому цивілізаційному рівні розвитку.
Слово «варвар» має грецьке походження, однак поняття «варвар» і «варварство» має аналоги у інших не-елліністичних світоглядних системах світу.
Ім’ям «варварів» греки називали всіх, хто не належав до їх народності, надаючи йому відтінку зневаги. Римляни тому ж сенсі вживали це словосполучення, називаючи всіх неримлян і негреків «barbari»; але наприкінці імперії, через часті сутички з германцями, цей термін переважно використовувався відносно останніх.
Він настільки увійшов в життєвий обіг, що самі германці стали називати себе «barbari», що видно з їхніх юридичних пам’яток. Згодом германці й інші народи Заходу, бажаючи окреслити грубість, жорстокість і взагалі низький розвиток східних народів, називали їх тим самим ім’ям.
У даний час це слово зробилося цілком загальним і нерідко вживається в повсякденному житті, проте, необхідно мати на увазі, що правильне його використання не дозволяє змішувати це словосполучення з терміном «дикі, дикуни».

Готи — група східногерманських народів, які протягом II—VIII ст. відігравали значну роль в історії ранньосередньовічної Європи. Це були германські племена, ймовірно, південно-скандинавського походження (деякі з вчених-археологів не підтримують цього твердження), які розмовляли на східногерманській готській мові (для якої готський єпископ Вульфіла в IV ст. розробив готську писемність). На початку нашої ери вони мігрували з півдня Балтики до Чорного моря та Дунаю, досягнувши кордонів Римської імперії та утворивши одне з перших державних утворень на території сучасної України — державу Ойум.

Вандали — давнє східногерманське плем’я.
Вандали були розділені на дві племінні групи — силінги і асдинги. Під час війни Риму з маркоманами (166—181 рр.) силінги жили в області, яка звалась римлянами Велика Германія. У ІІ-му столітті асдинги на чолі з королями Раусом і Раптом змістилися на південь і вперше напали на римлян нижче за течією Дунаю. В 271 р. римському імператору Авреліану довелося захищати проти них середню течію Дунаю. Був укладений мир, за яким вандали оселилися в західній Дакії і римській Угорщині.
За «Історією Готів» Йордана, асдинги вступили в конфлікт з готами в часи Констянтина Великого. Тоді вандали жили на території, пізніше заселеній гепідами, яку оточували «на сході готи, на заході маркомани, на півночі хермандури і на півдні Дунай». На вандалів напав готський король Геберік і їх король Візімар був убитий. По тому вандали мігрували до Паннонії, де Константин Великий (приблизно 330 р.) надав їм землі на правому березі Дунаю, де вони жили наступні шістдесят років.
У 400 або 401 р., можливо через напади гунів, вандали на чолі з королем Годигіселом разом із своїми союзниками аланами та свевами почали рухатися на захід. Деякі силінги приєдналися до них пізніше. В цей час асдинги вже були обернені в християнство. Завдяки імператорові Валенту вандали прийняли аріанство, як і готи раніше.
У 406 р. вандали досить легко просувалися від Паннонії на захід уздовж Дунаю ,але коли вони досягли Рейну, то зустріли Франків, які заселяли римські провінції в північній Галлії. Двадцять тисяч вандалів, разом зі своїм королем, загинуло в битві. Але з допомогою аланів вони зуміли завдати поразки франкам, і 31 грудня 406 р., вандали перетнули замерзлий Рейн, щоб вторгнутися у Галлію, яку вони спустошили. Під проводом Гундеріка (Gunderic), сина Годигісела, вандали грабували усе на шляху на захід і південь, рухаючись через Аквітанію.
У жовтні 409 р. вандали перетнули Піренеї та втогрлися на територію Іберійського півострова. Там вони отримали землю від римлян, як федерати, в провінціях Галісія (на північному заході) і Бетіка (південь). Алани отримали землі в Лузитанії (на заході) і регіон навколо міста Картаго Нова (зараз Картахена). Свеви також отримали частину Галісії. Вестготи, які перед тим як одержати земелі у Септіманії (Прегіон в південній Франції) вторглись до Іберії, та 426 р. розгромили аланів, серед загиблих був і король західних аланів Атакес. Залишок аланів згодом звернувся до короля вандалів Гундеріка аби той прийняй корону аланів. Пізніше королі вандалів в Північній Африці називали себе королями вандалів та аланів.
З 427 р. королем вандалів був Гейзерік, звідний брат Гундеріка. Він почав будівництво флоту і висадився в 429 р. в Північній Африці з близько 80 тисячами послідовників (за іншими даними усіх вандалів з союзниками було значно менше навіть враховуючи жінок та дітей). Від Гібралтарської протоки у 430-х р. вандали просунулись на схід до Карфагена. Було укладено мир між вандалами і римлянами. В 435 р., римляни надали їм землі в Північній Африці. Але мир був розірваний Гейзеріком, який в 439 р. зробив Карфаген його столицею. Вандали узяли і пограбували місто без битви, захопивши його, коли більшість мешканців були на іподромі. Гейзерік, захопивши з часом Сицілію, Корсику, Сардинію і Балеарські острови, перетворив своє королівство у велику державу.
Протягом наступних тридцяти п’яти років, з великим флотом Гейзерік грабував побережжя Східної і Західної Імперій. Після смерті Аттили римляни нарешті змогли зайнятися вандалами, які контролювали одні з найбагатших провінцій імперії. Дипломатичні стосунки між двома сторонами перервалися, а в 455 р. вандали захопили Рим і грабували місто протягом двох тижнів починаючи 2 червня. Вони покинули Рим з незліченими цінностями, зокрема зі здобиччю з Єрусалимського Храму, що її привіз до Риму Тит, і з імператрицею Лікінією Євдоксією та її дочками Євдокією і Плакідією як заручницями. Стверджують, що імператриця Євдоксія просила короля Гейзеріка звільнити її від ненависного шлюбу з імператором Петронієм Максимом, вбивцем її чоловіка Валентиніана III.
Літописець Проспер Аквітанський повідомляє, що 2 червня 455 року, римський папа Лев I зустрічався з Гейзеріком і благав його утриматися від вбивств та підпалів, а вдовольнитися грабежем.
З 462 року королівство вандалів включало Північну Африку і острови Середземного моря, зокрема Сицилію, Сардинію, Корсику і Балеарські острови. Проте, подібно до інших германських королівств на римському ґрунті, африканське королівство вандалів скоро почало занепадати.
У 468 вандали знищили величезний флот, надісланий проти них Візантією. У відповідь вандали пробували вторгнутися до Пелопоннесу, але були відбиті з важкими втратами. У відплату, вандали узяли 500 заручників на острові Закинтос і порубали їх на шматки на шляху до Карфагену.
Гейзерік був однією з найбільш могутніх осіб часу Великого переселення народів. Він помер в глибокій старості 25 січня 477 р. Згідно з проголошеним ним законом спадкування — не син, а найстаріший чоловік королівського дому мав успадкувати корону (закон старшинства). Гейзеріка успадкував його нездібний син Гунерік (477—484 рр.), який спершу захищав католиків, унаслідок побоювання Константинополя. Але від 482 року царювання Гунерік відоме здебільшого його релігійними переслідуваннями маніхейців і католиків в найжахливішій формі.
Гунтамунд (484—496 рр.), його двоюрідний брат і наступник, намагався помиритися з католиками. Починаючи зі смерті Гейзеріка влада вандалів втрачала силу і Гунтамунд втратив значну частину Сицилії, яку захопили остроготи, а також змушений був боротися з усезростаючим натиском корінних берберських племен.
Хоча Трасамунд (496—523 рр.) унаслідок свого релігійного фанатизму був ворожий до католиків, він обмежувався безкровними переслідуваннями.
Хілдерік (523—530 рр.) був найтолерантнішим королем вандалів у ставленні до католицької церкви. Він надав католикам релігійну свободу. Він не цікавився війнами, які залишав на родича Хоамера. Коли Хоамер зазнав поразку від маврів, аріанська фракція в королівському сімействі підняла повстання і зробила його двоюрідного брата Гелімера (530—533 рр.) королем. Хілдерік, Хоамер і їх родичі були кинуті у в’язницю. Хілдерік був убитий в 533 р.
Ці події стали приводом для втручання Візантійського імператора Юстиніана І, який оголосив війну вандалам. Армією Східної Імперії командував Велізарій, який почувши, що йбільша частина флоту вандалів придушує повстання в Сардинії, вирішив діяти швидко і висадився на Туніському березі, а потім рушив маршем до Карфагена. У кінці літа 533 р. король Гелімер зустрів Белізарія в десяти милях на південь від Карфагена; вандали вигравали коли племінник та брат Гелімера загинули; по тому Гелімер злякався і втік. Велізарій захопив Карфаген.
15 грудня 533 року, Гелімер і Велізарій знов зустрілися в битві під Тікамероном, приблизно в 30 кілометрах від Карфагена. Знову вандали мужньо билися, але були розбиті коли Гелімер дізнався про смерть другого брата. Велізарій захопив Гелімера весною 534 р. Північна Африка знову стала римською провінцією, а вандалів з неї вигнали. Гелімер отримав великі маєтки в Галатії. Йому також пропоновали чин патриція, але він відмовився від нього тому, що не був готовий змінити заради цього свою аріанську віру.

Кельти — група племен індоєвропейського походження, що в І тис. до н. е. мешкали на території Франції, Німеччини, Швейцарії, Австрії, Чехії, Іспанії, Північної Італії, Британії, Ірландії, частини Балкан, Західної України.
Спільнота людей, яку в сучасній історіографії називають стародавніми кельтами, була відома давньогрецьким історикам принаймні з кінця 6 ст. до н.е. Кельтів знали як один з найбільших варварських народів Європи, який загрожував Елладі і був одвічним ворогом римлян. Їх змальовували неоднозначно. З одного боку, для античних авторів кельти були жорстокими дикунами, які вдаються до людських жертвоприношень і нелюдського насильства. Водночас, чимало греків і римлян схилялося перед волелюбністю та моральною незіпсованістю варварів, їхньою соціальною організацією, в якій перше місце відводилося друїдам — не стільки жерцям, скільки мудрим «варварським філософам» кельтів. Окремі представники античного інтелектуального загалу, як наприклад філософ стоїчного напрямку Посідоній, здійснювали тривалі мандрівки у землі кельтів, шукаючи повчальних прикладів щодо влаштування соціального устрою.
Розселившись від Ірландії до Карпат і Малої Азії, кельти ніколи не були монолітною з етнічною стуктурою, вони не створили єдиного державного організму, який би міг об’єднати хоча б частину їхніх завоювань. За великим рахунком, кельти не знали й почуття спільної ідентичності, а до того ж в них не було і єдиного антропологічного типу. Як зазначає Фернан Бродель, з 5 ст. до н.е. кельти були майже настільки ж гетерогенні, як і сучасне населення, причому ця гетерогенність лише поглиблювалася у ході захоплень кельтами нових земель. Проте різні, навіть досить віддалені одне від одного племена стародавніх кельтів мали спільні риси духовної культури, соціальної організації та матеріального виробництва, а також використовували близькоспоріднені мови або діалекти.
Навіть серед стародавніх авторів не було остаточної згоди щодо назви, яку слід використовувати, говорячи про стародавніх кельтів. Римляни називали усі кельтські племена від атлантичного узбережжя до Малої Азії галлами. Лише для населення північної Галлії (суч. Франції) робився виняток — їх називали белгами, хоча й не відокремлювали від основної маси населення країни. Греки, у свою чергу, називали їх кельтами або галатами. Деякі еллінські письменники намагалися якось розмежувати обидва етноніми. Так, Діодор Сицилійський називав кельтами племена лівого берега Рейну, тобто Галлії, а галатами — зарейнські, правобережні племена. Діон Кассій навпаки розміщував кельтів праворуч від Рейну, а галатів ліворуч. Кельтське населення Британських островів як греки, так і римляни називали виключно бриттами, усвідомлюючи при цьому мовну і культурну близькість останніх з континентальними кельтами. Населення Шотландії (Каледонії) називали каледонцями, а також піктами й скоттами. Останній етнонім застосовувався також у відношенні до населення Ірландії.
На рубежі н. е. землі, заселені стародавніми кельтами були завойовані Римською державою, а їхнє населення асимільоване. З того часу «кельти», «галати» та «галли» поступово сходять зі сторінок історичних праць, а з кінцем античної епохи повністю зникають. Проте тільки для того, щоб отримати нове життя через тисячу років, коли в епоху Відродження європейські інтелектуали почнуть шукати витоки історії своїх народів.

Бургунди — група германських племен, які первісно заселяли територію між Одером і Віслою, де вони затримувались до другої половини 3 ст., після чого почали рух на захід, очевидно під тиском слов’янських племен. На початку 5 ст. утворили власне королівство в басейні Рейну, яке було завойоване гунами у 436 р. Після цього бургунди просунулися до Рони і заснували нове королівство, яке теж було завойоване, на цей раз франками (534 р.). Асимілювалися серед романського населення. Назва області Бургундія збереглося у Франції донині.

Фортеця — укріплена фортифікаційна споруда з міцними капітальними спорудами, постійним гарнізоном, великим запасом провіанту та озброєння; призначена для протидії довготривалій облозі та перебування у круговій обороні. З винаходом нових видів озброєння і застосуванням нової тактики ведення бою значимість фортець як основних оборонних пунктів послабла.
Зазвичай, це територія обнесенна фортечним муром та/або куртиною з бійницями та зубцями. В комплекс споруд фортеці могли входити цитадель, муровані замки, з донжонами, фортечні вежи та бастіони. Також у фортецях будували церкви, а для гарнізону фортеці — казарми. Фортеці були добре захищені системою земляних укріплень, таки як рів з водою, або без неї та вал.
З розвитком військової справи і будівництва, фортеці змінювали обриси.
До перших фортець можно віднести земляні вали, ряди з частоколу, яким огороджувалися невеликі поселення. Деякі первісні фортеці влаштовувалися на пагорбах, пізніше перед фортечним муром з’являються рови з водою.
У середньовіччі набули поширення невеликі фортеці — замки, у яких мешкали феодали. Замки служили захистом від набігів сусідів. В них знаходили притулок й селяни, що перебували в повинності у феодала. З кінцем феодальної роздробленості роль замків знижується. Деякі замки перебудовуються в палаци і втрачають своє оборонне значення.

УРОК 60. ПІЗНЯ РИМСЬКА ІМПЕРІЯ В ІV—V СТ. Н. Е.

Мета уроку: сформувати в учнів уявлення про зміни в політичному та духовному житті за часів пізньої імперії.

Поняття і терміни для вивчення: Анархія, домінант, деспотія, тетрархія, Західна Римська імперія, Східна Римська імперія.

Анархія — суспільний або політичний стан при відсутності правителя. Ідея анархії знаходить своє втілення поперше в політичній філософії, де Анархізм ратує за подібний соціальний устрій.
Слово анархія також часто вживається в сенсі повного хаосу і безпорядку, безладдя.
Теоретики та прихильники Анархізму вважають анархію політичним устрієм, в якому індивіди вільно співпрацюють як рівні.

Домінант — панівний, переважаючий, той, що перевершує.

Деспотизм, також деспотія — необмежена монархія, відзначається повним свавіллям влади, безправ’ям підданих.
Деспотія (від грец. despoteia — необмежена влада) — особлива форма монархії. Деспотії притаманні необмежена влада монарха, освячення її релігією, централізована система управління економікою. «Класичним» виявом деспотії був політичний устрій Стародавнього Єгипту, особливо у III тис. до н. е.

Тетрархія — в античні часи так називали певну територію поділену на чотири територіальні одиниці на чолі з окремими правителями. Найчастіше термін вживається в наступних контекстах:
1. При завоюванні (чи включенні до сфери свого впливу) еліністичних і не тільки держав Близького Сходу римляни часто розподіляли таку державу на окремі частини, як правило на чотири, правителі таких васальних князівств звалися тетрархами, саме про таких тетрархів (чотиривладнкиів) згадується в Новому Заповіті.
2. У Римській імперії в часи Діоклетіана — розподіл влади між чотирма співправителями, які керували різними частинами імперії.

Західна Римська імперія — одна з двох частин, на які розпалася Римська імперія в 3—4 ст., територіально включала в себе землі заходу Європи та Північної Африки, проіснувала до 476 року, впавши під натиском германських племен.
Столицями Західної Римської імперії були в період з 286 по 402 рр. Медіолан (сучасний Мілан), а з 402 р. Равенна.
Впродовж 4 ст. відбулося кілька поділів та об’єднань Римської імперії. Останній поділ відбувся в 395 р., після смерті Феодосія Великого. Останнім роком існування Західної Римської імперії вважається 476 р., в якому германський вождь Одоакр змусив відректися від престолу імператора Ромула Августа. Падіння Західної Римської імперії вважається водночас початком нової ери в історії Європи — Середньовіччя.
Передумови розпаду Римської імперії. Вже в 1 ст. Римська імперія виросла до таких розмірів, що управління віддаленими провінціями з Риму стало практично неможливим. Новини про події (бунти, природні катаклізми, епідемії) доставлялися до Риму кораблями або наземною поштовою службою із великим запізненням. Стільки ж часу потребувало доведення до відома місцевої адміністрації указів із Риму. Тому губернатори провінцій де факто управляли ними самостійно, хоча де юре від імені Риму.
В 2 ст. на Апенінському півострові, в Італії, почався економічний застій, який супроводжувався відтоком виробництва і грошей у провінції.
В 3 ст. Римська імперія пройшла через 50-річний період безладу та громадянської війни, який отримав назву кризи третього стотліття. Криза розпочалася із вбивства імператора Александра Севера. Посилися проблеми як на сході, так і на заході. Бунт у західних провінціях призвів до утворення Галльської імперії зі столицею в Аугусті Треверор (сучасний Трір). Під контроль Галльської імерії попали германські та галльські провінції Риму, Іспанія і Британія. На сході приблизно водночас виникла Пальмірська імперія під проводом цариці Зенобії. Імператор Авреліан зумів захопити Пальміру в 272 р., а роком пізніше підкорити собі Галльську імперію. Проте після смерті Авреліана в 275 р. безлад продовжувався і до 286 р. принаймні 10 імператорів або претендентів на титул були вбиті. Чимало з них загинули від рук власних легіонерів.
Тетрархія. Імператор Діоклетіан провів адміністративну реформу, розділивши велику імперію на чотири частини. Ними правили два авґусти — сам Діоклетіан та Максиміан, та два цезарі. Така адміністративна система отримала назву тетрархії. Заходом імперії управляли Максиміан та цезар Констанцій I Хлор. Столичним містом Максиміана був Мілан (Медіолан), а Констанція — Трір. 1 травня 305 року два авґусти водночас добровільно відійшли від справ і їх замінили відповідні цезарі.
В 306 р. Констанцій Хлор несподівано помер. Дислоковані в Британії легіони негайно ж оголосили авґустом заходу його сина Констянтина. Таке рішення створило кризову ситуацію, оскільки претендентів на правління західною частиною імперії не бракувало. В 308 р. після зустрічі в Карнунті тетрархія була відновлена — другим західним тетрархом став Ліциній. До 314 р. вони зуміли виграти низку битв на сході та заході, знову об’єднавши всю Римську імперію, і розпочали боротьбу між собою за повний контроль над нею. Кульмінацією цієї боротьби стала битва при Христополі. Одержавши в ній перемогу, Констянтин полонив і вбив Ліцинія.
Попри те, що період тетрархії завершився, ідея поділу імперії на дві частини закріпилася. Відтоді Римську імперію могли об’єднати тільки дуже сильні імператори, зі смертю яких держава знову розпадалася на дві.
Другий поділ Римської імперії. Зі смертю Констянтина Великого в 337 р. в імперії знову розпочалася війна — між трьома синами покійного правителя. Як наслідок імперія була поділена на три частини. В 340 р. були об’єднані західні частини, а в 353 р. знову відбулося повне об’єднання — правителем імперії став Констанцій II, який зосередив свою увагу на східній частині. Констанція II часто вважають першим імператором Візантійської імперії.
В 361 р. Констанцій II захворів і помер. Новим імператором став Юліан, онук Констанція Хлора. Юліан загинув на війні з персами в 363 р., а наступний імператор Йовіан правив тільки до 364 р.
Останній поділ Римської імперії. Після смерті Йовіана імператором став Валентиніан I. Він негайно знову розділив імперію, віддавши західну частину своєму братові Валенту. Але жодна з частин не зуміла добитися стабільності, оскільки сутички із зовнішніми ворогами ставали дедалі небезпечнішими. В 376 р. візиготи, втікаючи від гунів, отримали дозвіл перейти через Дунай і оселитися на Балканах у межах Східної імперії. Утиски римлян змусили їх повстати. В 378 р. у битві при Адріанополі вони завдали силам Східної імперії важкої поразки. В цій битві загинув Валент. Після міграції Балканами візиготи зупинилися в Епірі на території сучасної Македонії, ставши постійною загрозою як Сходу так і Заходу. Після 400 р. вони рушили далі в Італію.
В 394—395 рр. Римська імперія була востаннє об’єднана під єдиним правлінням імператора Феодосія I. Феодосій змушений був втрутитися в справи заходу після вбивства тодішнього правителя заходу Валентиніана II поководцем-франком Арбоґастом. Після смерті Феодосія імперія знову була поділена на дві частини між його синами Гонорієм та Аркадієм. Зважаючи на малий вік правителів, опіка над ними була доручена напівварвару Флавію Стиліхону.
Стиліхон зумів захистити Італію від вторгнення готів, але став жертвою інтриг в столичному місті Равенні й був страчений за зраду в 408 р. В цей час на терени Західної Римської імперії вторглися вандали, алани та свеви. Тоді як східна частина імперії повільно відбудовувалася, захід став розвалюватися остаточно.
Економічні фактори. Впродовж останнього століття свого існування Західна Римська імперія переживала економічний спад. Вона була менш урбанізованою і мала меншу густоту населення, ніж Східна частина, водночас займаючи більшу площу й маючи більшу довжину кордонів, що потребували захисту. Візантійська імперія могла утримувати великі військові сили і платити найманцям у разі потреби, а на заході такої можливості не було. Для власних сил не вистачало людей, а тому Західна Римська імперія більше покладалася на війська із варварів під керівництвом римських полководців. Оплачувати послуги найманого війська було важко. Часто із вождями варварських найманців розплачувалися землею, що призводило до зменшення збору податків, а отже нових труднощів з оплатою військ.
Ослаблення центрального уряду викликало втрату контролю над кордонами і провінціями. Хоча імператори намагалися контролювати Середземне море, але після завоювання Північної Африки вандалами вони опинилися в ситуації, коли потрібно було утримувати надто великі території надто малими силами.
В деяких областях поселення варварів на римських землях не призвело до великих змін, а в інших, особливо в окремих частинах Північної Африки, римських землевласників проганяли, а їхні землі конфіскували.
Падіння Риму та розпад Західної Римської імперії. Після смерті Стиліхона в 408 р. Західною імперією правив аж до 423 р. Гонорій. Однак впродовж його правління не бракувало спроб узурпації влади та вторгнень загарбників. В 410 р. Рим був захоплений військами короля візиготів Аларіха. При спадкоємцях Аларіха у 412—418 рр. готи розселилися в Галлії, ставши союзниками римлян в боротьбі проти вандалів, аланів та свевів, а також проти узурпатора Йовіна. Інший узурпатор, Констянтин, позбавив захисту римську Британію, висадивши свої війська в Галлії в 407 р., й, таким чином, відкривши шлях до англо-саксонського вторгнення, що розпочалося приблизно в 440 р.
Після смерті Гонорія в 423 р. наступив період безладу, який продовжувався доти, доки Східна Римська імперія не встановила силою правління в Равенні Валентиніана III. Регентом при малолітньому імператорі була його мама Ґалла Пласидія. Аецій, який став magister militum всупереч її бажанню, зумів стабілізувати військове положення імперії, вступивши для цього в союз і гунами. З їх допомогою він переміг та підкорив бургундів, які окупували південну Галлію в 407 р. В 433 р. він поселив бургундів у Савої. Але зі зменшенням могутності імперії бургундські володіння розширилися в долину Рони.
Тим часом візиготи витіснили вандалів в Африку, де вони близько 439 р. захопили Карфаген, встановивши незалежну державу з могутнім флотом, що став постійною загрозою морській торгівлі римлян.
В 444 р. гуни, найняті для захисту імперії Аецієм, об’єдналися під керівництвом амбітного Аттіли. Аттіла одружився із сестрою імператора Гонорією, вимагаючи половину імперії в якості посагу. Коли йому відмовили, він вторгся в Галлію і був зупинений тільки в битві на Каталаунських полях (451 р.) спільними римсько-германськими військами під проводом Аеція. Настуного року Аттіла вторгся в Італію і пішов на Рим, але епідемія у війську, благання папи Римського й звістка про похід візантійського імператора Маркіяна, змусили його зупинити наступ. Ще через рік Аттіла несподівано помер.
В 454 р. Валентиніан убив Аеція, але через рік сам загинув від рук прихильників загиблого полководця. Скориставшись новим періодом боротьби за владу, вандали переправилися через море до Риму й розграбували його в 455 р.
Впродовж наступних 20 років Східна імперія кілька разів робила спроби встановити свого імператора на заході, але їй доводилося опиратися на варварських полководців. У 475 р. колишній писар Аттіли Орест вигнав з Равенни імператора Юлія Непота і проголосив імператором свого сина Ромула Августа. Ромул Август відмовився надати автономію Одоакру і герулам, що призвело до вторгнення. Одоакр убив Ореста, скинув Ромула Августа й проголосив себе правителем Італії. Хоча імперське правління ще певний час зберігалося в окремих закутках, проте Рим був у руках варварів, а його контроль над заходом практично закінчився.

Візантійська імперія — середньовічна держава, східна частина Римської імперії. У староруських і старослов’янських літописах також вживається назви Християнське і Грецьке царство. Ще одна назва цієї держави Романія від якої походить назва сучасної балканської країни — Румунія.
Назва «Візантійська імперія» держава одержала в працях істориків уже після свого падіння, вперше від німецького вченого Ієроніма Вольфа в 1557 р. Назва походить від середньовічної назви Візантій, якою позначали поселення, яке існувало на місці сучасного Стамбула (Царгорода, Константинополя) до розбудови його Констянтином Великим, тобто Візантійська імперія — та з Римських імперій, центром якої було місто Візантій.
Жителі імперії, серед яких були предки сучасних греків, південних слов’ян, румун, молдаван, італійців, французів, іспанців, турків, арабів, вірмен та багатьох інших сучасних народів називали себе ромеями або римлянами. Саму ж імперію вони іноді називали просто «Романія», але нерідко іменували її — держава ромеїв. Столиця — Константинополь (античний Візантій, слов’янський Царгород, тепер Стамбул).
Як спадкоємиця Римської імперії Візантійська держава не лише успадкувала його найбагатші провінції та зберігала культурні надбання, тож довгий час являла собою духовний, культурний, економічний і політичний центр Середземноморря. Її столиця — Константинополь (древній Візантій) в документах тих часів називався Рим. Її правителі в часи найбільшої могутності правили землями від африканських пустель до дунайських берегів, від Гібралтарської протоки до хребтів Кавказу.
Немає єдиної думки, коли утворилася Візантійська імперія. Багато хто розглядає Констянтина І (306—337 рр.), засновника Константинополя, за першого Візантійського Імператора. Деякі історики вважають, що ця подія відбулася передніше, протягом царювання Діоклетіана (284—305 рр.), який для полегшення управління величезною імперією, офіційно поділив її на східну і західну половини. Інші вважають за переломне царювання Феодосія І (379—395 рр.) та офіційне витискання Християнством поганства, або, час його смерті в 395 р., коли політичне розділення між Східною і Західною частинами імперії всталилось. Також віхою є 476 р., коли Ромул Август, останній західний імператор, відмовився від влади та відповідно імператор залишився лише в Константинополі. Важливим моментом став 620 р. коли за імператора Іраклія державною мовою офіційно стала грецька.
Занепад імперії пов’язаний з багатьма причинами, як зовнішніми так і внутрішніми. Це розвиток інших регіонів світу, зокрема Західної Європи (в першу чергу Італії, Венеціанської і Генуезської республік), а також країн ісламу. Також це загострення протиріч між різними регіонами імперії і розкол її на Грецьке, Болгарське, Сербське та інше царства.
Вважають, що імперія припинила існування з падінням Константинополя під ударами Османської імперії в 1453 р., хоча її залишки проіснувала ще декілька років, до падіння Містри в 1460 р.і Трапезундської імперії в 1461 р. Але слід звернути увагу, що середньовічні південнослов’янські джерела описують падіння Візантійської імперії не як падіння Римської чи Ромейської імперії (адже вони себе теж вважали ромеями), а як падіння Грецького царства — одного з царств, яке входило до складу імперії. Також слід пам’ятати, що як імператори Священної Римської імперії так і султани Османської імперії називали себе римськими імператорами і спадкоємцями Римської імперії.
Найбільші території імперія контролювала за імператора Юстиніана І, що вів широку завойовницьку політику в західному Середземномор’ї прагнучи відновити колишню Римську імперію. З цього часу вона поступово втрачала землі під натиском варварських королівств і східноєвропейських племен. Після арабських завоювань займала лише територію Греції і Малої Азії. Експансія в IX—XI ст. змінилася серйозними втратами, розпадом країни під ударами хрестоносців і загибеллю під тиском турків-сельджуків і турків-османів.
Етнічний склад населення Візантійської імперії, особливо на першому етапі її історії, був вкрай строкатим — греки, сирійці, копти, вірмени, грузини, євреї, елінізовані малоазійські племена, фракійці, іллірійці, даки. Зі скороченням території Візантії (починаючи з VII століття) частина народів залишилася поза її межами — у той же час сюди приходили і розселялися нові народи (готи в IV—V ст., слов’яни в VI–VII ст., араби в VII—І ст., печеніги, половці в XI—XIII ст. та ін.). У VI—XI ст. до складу населення Візантії входили етнічні групи, з яких надалі сформувалася італійська народність. Переважну роль в економіці, політичному житті і культурі Візантії грало грецьке населення. Державна мова Візантії в IV—VI ст. — латинська, з VII ст. і до кінця існування імперії — грецька.
Поділ на Східну і Західну Римські імперії. 11 травня 330 року римський імператор Констянтин Великий оголосив своєю столицею місто Візантіум, перейменувавши його в Константинополь. Необхідність переносу столиці була викликана насамперед віддаленістю колишньої столиці — Рима — від напружених східних і північно-східних меж імперії. Особливості політичної традиції робили обов’язковим особистий контроль імператора над потужними військовими угрупуваннями, а організувати оборону з Константинополя можна було набагато швидше і при цьому контролювати війська можна було ефективніше ніж з далекого Рима.
Остаточний поділ Римської імперії на Східну і Західну відбулося після смерті в 395 р.Феодосія Великого. Головною відмінністю Візантії від Західної Римської імперії (Гесперії) було переважання на її території грецької культури на противагу майже суціль латинізованому заходу. З часом римський спадок усе більше змінювався під місцевим впливом та внаслідок розвитку, втім неможливо провести різку межу між Римом та Візантією, яка завжди самоусвідомлювала себе саме як Східна Римська імперія.
Становлення самостійної Візантії. Становлення Візантії як самостійної держави можна віднести до періоду 330—518 рр.. У цей період через границі на Дунаї і Рейні на римську територію проникали численні варварські, переважно германські племена. Якщо одні були невеликими групи переселенців, яких притягували безпека і багатства імперії, інші ж чинили набіги та самовільно селилися на її території. Скориставшись слабістю Рима, германці перейшли від набігів до захоплення земель, і в 476 р. був скинутий останній імператор Західної Римської імперії. Положення на сході також було важким, особливо після того як у 378 році вестготи здобули перемогу в знаменитій битві біля Адріанополя в якій імператор Валент був убитий і готи під проводом Аларіха спустошили всю Грецію. Але незабаром Аларіх пішов на захід — в Іспанію і Галію, де готи заснували свою державу, і небезпека з їх боку для Візантії минала. У 441 р.на зміну готам прийшли гуни. Аттила кілька разів починав війну, і лише сплатою великої данини вдавалося запобігти його подальшим нападам. В другій половині V століття небезпека прийшла з боку остготів — Теодоріх розорив Македонію, загрожував Константинополеві, але і він пішов на захід, завоювавши Італію і заснувавши на руїнах Риму свою державу.
Сильно дестабілізували ситуацію в країні і численні християнські єресі — аріанство, несторіанство, монофізицтво. У той час як на Заході папи, починаючи з Лева Великого (440—462 рр.), затверджували папську монархію, на Сході патріархи Олександрії, особливо Кирило (422—444 рр.) і Діоскор (444—451 рр.), намагалися установити папський престол в Олександрії. Крім того, у результаті цих смут спливали на поверхню старі національні конфлікти та сепаратистські тенденції; у такий спосіб з релігійним конфліктом тісно спліталися політичні інтереси і цілі.
З 502 р. перси відновили свій натиск на сході, слов’яни й авари почали набіги на південь від Дунаю. Внутрішні смути досягли крайніх меж, у столиці велася напружена боротьба партій «зелених» і «синіх» (по кольорам команд колісниць). Нарешті, міцна пам’ять про римську традицію, що підтримувала думка про необхідність єдності римського світу, безупинно звертала погляди на Захід. Щоб вийти з цього нестійкого положення потрібна була могутня рука, ясна політика з точними і визначеними планами. Таку політику проводив Юстиніан І.

Хронологія Візантійської імперії
667 р. до н. е. — Заснований античний Візантій, майбутній Константинополь.
330 р. — Імператор Констянтин I Великий зробив Константинополь своєю столицею.
395 р. — Після смерті Феодосія I Римська імперія розділяється на Західну Римську та Східну Римську імперії.
527 р. — Юстиніан I став імператором.
532—537 рр. — За наказом Юстиніана Великого будується Свята Софія в Константинополі.
533—554 рр. — Полководці Юстиніана відвойовують Північну Африку та Італію від вандалів і остґотів.
568 р. — Завоювання частини півночі Італії лангобардами.
634—641 рр. — Армії халіфату захоплюють Левант та Єгипет. Пізніше під їх владу відходять Північна Африка та Сицилія.
730—787 рр. ; 813—843 рр. — Рух іконоборців.
843—1025 рр. — Правління Македонської династії. Цей період позначений так званим Македонським відродженням.
1002—1018 рр. — Серія болгарських воєн під проводом імператора Василія ІІ Болгаробійці. Їхнім наслідком стало знищення Першого Болгарського царства.
1025 р. — Смерть Василія ІІ. Імперія досягає границі напруження своїх сил.
1054 рр. — Велика Схизма — символічний момент розриву між Римською церквою та Константинопольською церквою.
1071 р. — Імператор Роман IV Діоген потерпів поразку від сельджуків в Битві під Манцикертом. Імперія втрачає більшу частину своїх земель в Малій Азії.
1081 р. — Початок правління динатсії Комнінів. Першим імператором із цієї династії став видатний полководець Олексій I Комнін.
1091 р. — Візантіці та половці розбили печенігів, які з цього часу зійшли з історичної сцени. Існує версія, що саме вони стали предками гагаузів.
1097 р. — Відвоювання Нікеї від сельджуків за допомоги хрестоносців.
1097—1176 рр. — Візантійські армії визволяють від володарювання турків-сельджуків узбережжя Малої Азії, і поступово відвойовують свої колишні малоазійські володіння; Князівство Антиохії перейшло під візантійський протекторат.
1176 р. — Битва при Міріокефалоні. Імператор Мануїл I Комнін потерпів поразку від сельджуків, що припинило наступ на Малу Азію.
1180 р. — Смерть Мануїла І. Кінець політики завоювань.
1185 р. — Відроджується Болгарська держава. Візантія втрачає свої території на Балканах.
1204 р. — Хрестоносці під час Четвертого хрестового походу захопили Константинополь; була заснована Латинська імперія.
1261 р. — Імпеартор Нікеї Михаїл VIII Палеолог відвоював Константинополь, тим сами відновивши Візантійську імперію в її столиці.
1453 р. — Турки-османи захоплюють Константинополь-Новий Рим, який після цього іменується Істамбулом. Останній імператор Констянтин XI Драгаш загинув під час захисту міських стін. Кінець імперії.

Візантійська імперія у період розквіту. У 518 р. після смерті імператора Настасія на трон зійшов начальник гвардії Юстин — виходець з македонських селян. Тягар влада був би заважкий для цього неписьменного старого, якби біля нього не виявилося племінника Юстиніана. Із самого початку правління Юстина фактично при владі стояв Юстиніан — також уродженець Македонії, що отримав прекрасну освіту й мав неабиякі здібності.
У 527 р., одержавши всю повноту влади, Юстиніан приступив до виконання своїх задумів по відновленню Імперії і зміцненню влади єдиного імператора. Він домігся союзу з православною церквою. При Юстиніані єретиків змушували переходити в православ’я під загрозою позбавлення цивільних прав і навіть страти .
До 532 р. він був зайнятий придушенням виступів у столиці і протистоянню натиску персів, але незабаром основний напрямок політики перемістився на захід. Варварські королівства ослабнули за минулі півстоліття, їх романізовані жителі закликали до відновлення імперії, нарешті навіть самі королі германців визнавали законність претензій Візантії. У 533 р. армія під керівництвом Велізарія завдала удару по державі вандалів у Північній Африці. Наступною метою стала Італія — важка війна з Остготським королівством продовжувалася 20 років і закінчилася перемогою.
Вторгшись у королівство Вестготів у 554 р., Юстиніан завоював і південну частину Іспанії. У результаті територія імперії збільшилася майже вдвічі. Але ці успіхи потребували занадто великої витрати сил, чим скористалися перси, слов’яни і авари, що, хоча і не завоювали значних територій, але піддали руйнуванню багато земель на сході імперії.
Візантійська імперія на 550 рік. Візантійська дипломатія також прагнула забезпечити у всьому зовнішньому світі престиж і вплив імперії. Завдяки спритному розподілові милостей і грошей та митецькому умінню сіяти розбрати серед ворогів імперії, вона приводила під візантійське панування варварські народи, що оточували кордони держави. Одним з головних способів включення у сферу впливу Візантії була проповідь християнства. Діяльність місіонерів, що поширювали християнство від берегів Чорного моря до плоскогір’їв Абіссінії й оазисів Сахари, була однієї з характерних відзнак візантійської політики в середні віки.
Крім військової експансії, іншою найважливішою задачею Юстиніана була адміністративна і фінансова реформи. Економіка імперії перебувала у важкій кризі, керівництво було уражене корупцією. З метою реорганізації управління Юстиніаном була проведена кодифікація законодавства і ряд реформ, що, хоча і не вирішили проблему кардинально, але, безсумнівно, мали позитивні наслідки. По всій імперії розпочалося будівництво — найбільше за масштабами з часів «золотого століття» Антонинів. Новий розквіт переживала культура.
Візантійська імперія у VI—VII ст. Однак велич була куплена дорогою ціною — економіка була підірвана війнами, населення зубожіло, і спадкоємці Юстиніана (Юстин II (565—578 рр.), Тиберій ІІ (578—582 рр.), Маврикій (582—602 рр.)) були змушені основну увагу приділяти вже обороні і перенести напрямок політики на схід. Завоювання Юстиніана виявилися неміцними — наприкінці VI—VII ст. Візантія втратила всі завойовані області на Заході (за винятком Південної Італії).
У той час як вторгнення лангобардів відняло у Візантії половину Італії, у 591 р. в ході війни з Персією була завойована Вірменія, на півночі продовжувалося протистояння зі слов’янами. Але вже на початку наступного, VII ст. перси відновили бойові дії і домоглися значних успіхів унаслідок численних смут в імперії. У 610 р. син карфагенського екзарха Іраклій скинув імператора Фоку і заснував нову династію, що виявилася здатною протистояти небезпекам, що загрожували державі. Це був один з найважчих періодів в історії Візантії — перси завоювали Єгипет і загрожували Константинополеві, авари, слов’яни і лангобарди атакували кордони з усіх боків. Іраклій одержав ряд перемог над персами, переніс війну на їхню територію, після чого смерть шаха Хосрова ІІ і ряд повстань змусили тих відмовитися від усіх завоювань і укласти мир. Але повне виснаження обох сторін у цій війні підготувало сприятливий ґрунт для арабських завоювань.
У 634 р. халіф Омар вторгся в Сирію, протягом наступний 40 років були втрачені Єгипет, Північна Африка, Сирія, Палестина, Верхня Месопотамія, причому найчастіше населення цих областей, змучене війнами та поборами вважало арабів, що на початку істотно знижували податки, своїми визволителями. Араби створили флот і навіть обложили Константинополь. Але новий імператор, Костянтин IV Погонат (668—685 рр.), відбив їхній натиск. Незважаючи на п’ятирічну облогу Константинополя (673—678 рр.) із суші і з моря, араби не змогли його захопити. Грецький флот, якому недавній винахід «грецького вогню» забезпечили перевагу, змусив мусульманські ескадри до відступу і завдав їм у водах Силеума поразки. На суші війська халіфату були розбиті в Азії.
З цієї кризи імперія вийшла більш об’єднаною і монолітною, національний склад її став більш однорідним, релігійні розходження головним чином пішли в минуле, тому що монофізитство й аріанство мали основне поширення у втрачених нині Єгипті і Північній Африці. До кінця VII ст. територія Візантії становила вже не більш третини держави Юстиніана. Ядро її складали землі, населені греками або елінізованими племенами, що говорили грецькою мовою. У той же час почалося масове заселення Балканського півострова слов’янськими племенами. У VII ст. вони розселилися на значній території в Мезії, Фракії, Македонії, Далмації, Істрії, частині Греції і навіть були переселені в Малу Азію), зберігши при цьому свою мову, побут, культуру. Відбулися зміни і в етнічному складі населення у східній частині Малої Азії: з’явилися поселення персів, сирійців, арабів.
У VII ст. були проведені істотні реформи в керуванні — замість єпархій і екзархатів імперія була розділена на феми, підлеглі стратигам. Новий національний склад держави привів до того, що грецька мова стала офіційною, навіть титул імператора став звучати по-грецькому — василевс. В адміністрації стародавні латинські титули або зникають, або елінизуються, а їхнє місце займають нові назви — логофети, стратеги, єпархи, друнгарії. В армії, де переважають азіатські і вірменські елементи, грецька стає мовою наказів.
Візантійська імперія у VIII ст. На початку VIII ст. тимчасова стабілізація знову перемінилася низкою криз — війни з болгарами, арабами, безперервні повстання. Лев Ісавр, що зійшов на престол під ім’ям імператора Лева ІІІ і заснував ісаврійську династію (717—867 рр.), зумів зупинити розпад держави і завдав вирішальної поразки арабам.
За півстоліття правління два перших Ісаври зробили імперію багатої і квітучої, незважаючи на чуму, що спустошила її в 747 р. та заворушення викликані іконоборством. Релігійна політика ісаврійських імператорів була одночасно і політичною. Багато людей на початку VIII ст. були незадоволені надлишком марновірства й особливо тим місцем, яке займало поклоніння іконам, віра в їхні чудотворні властивості, та поєднані з ними людські вчинки та інтереси; багатьох людей турбувало те зло, що як їм здавалося, у такий спосіб заподіювалося релігії. Одночасно імператори прагнули обмежити зростаючу могутність церкви. Політика іконоборства привела до розбратів і смут, одночасно підсиливши розкол у відносинах з Римською церквою. Відновлення іконопоклоніння відбулося тільки наприкінці VIII ст. завдяки імператриці Ірині — першій жінці-імператриці, але вже на початку IX століття політика іконоборства була продовжена.
Візантійська імперія у IX—XI ст. У 800 р. Карл Великий оголосив про відновлення Західної Римської імперії, що для Візантії стало відчутним приниженням. Одночасно Багдадський халіфат підсилив свій натиск на сході.
Імператором Левом V Вірменином (роки правління 813—820 рр.) і двома імператорами Фригійської династії — Михайлом ІІ (820—829 рр.) і Феофілом (829—842 рр.) — було відновлено політику іконоборства. Знову на цілих тридцять років імперія опинилася у владі заколотів. Договір 812 р., що визнавав за Карлом Великим титул імператора, означав серйозні територіальні втрати в Італії, де Візантія зберегла тільки Венецію і землі на півдні півострова.
Війна з арабами, розпочата в 804 р., привела до двох серйозних поразок: до захоплення острова Крит мусульманськими піратами (826 р.), що почали звідси майже безкарно спустошувати східне Середземномор’я, і до завоювання Сицилії північноафриканськими арабами (827 р.), що у 831 р. опанували містом Палермо. Особливо загрозливою була небезпека з боку болгар, з тих пір як хан Крум розширив межі своєї імперії від Гема до Карпат. Никифор спробував розбити його, вторгшись у Болгарію, але на зворотному шляху зазнав поразки і загинув (811 р.), а болгари, знову захопивши Адріанополь, з’явилися поблизу стін Константинополя (813 р.). Лише перемога Лева V при Месемврії (813 р.) врятувала імперію.
Період смут закінчився в 867 р. приходом до влади македонської династії. Василій I Македонянин (867—886 рр.), Роман I Лакапін (919—944 рр.), Никифор II Фока (963—969 рр.), Іоанн Цимісхій (969—976 рр.), Василь ІІ (976—1025 рр.) — імператори й узурпатори — забезпечили Візантії 150 років процвітання і могутності. Була завойована Болгарія, Крит, Південна Італія, відбувалися успішні військові походи проти арабів вглиб Сирії. Кордони імперії розширилися до Євфрату і Тигру, Вірменія й Іберія ввійшли до сфери візантійського впливу, Іоанн Цимісхій доходив навіть до Єрусалима.
В IX—XI ст. велике значення для Візантії мали взаємини з Київською Руссю. Після облоги Константинополя київським князем Олегом (907 р.) Візантія була змушена укласти з Руссю торговельний договір, що сприяв розвиткові торгівлі вздовж великого шляху з «варяг у греки». Наприкінці X століття Візантія воювала з київським князем Святославом) за Болгарію і здобула перемогу. При київському князі Володимирі Святославовичу між Візантією і Київською Руссю було укладений союз. Василь ІІ віддав свою сестру Ганну заміж за Володимира. Наприкінці X ст. Русь прийняла з Візантії християнство за візантійським обрядом
У 1019 р., завоювавши Болгарію, Вірменію й Іберію, Василь ІІ відсвяткував великим тріумфом найбільше посилення імперії з початку арабських завоювань. Доповнювали картину блискучий стан фінансів і розквіт культури.
Візантія в 1000 р. Однак одночасно почали з’являтися перші ознаки слабості, що виражалося в посиленні феодальної роздрібненості. Знать, що контролювала величезні території і ресурси, часто успішно протиставляла себе центральній владі. Занепад почався після смерті Василя ІІ, при його браті Костянтині VIII (1025—1028 рр.) і при дочках останнього — спочатку при Зої і її трьох чоловіках, що послідовно змінювали один одного — Романі ІІІ (1028—1034 рр.), Михайлові IV (1034—1041 рр.), Костянтині Мономаху (1042—1054 рр.), з яким вона розділяла трон (Зоя вмерла в 1050 р.), і потім при Феодорі (1054—1056 рр.). Ослаблення проявилося ще різкіше по заверешенню правління Македонської династії.
У результаті військового перевороту на престол зійшов Ісаак I Комнін (1057—1059); після його зречення імператором став Костянтин X Дука (1059—1067 рр.). Потім до влади прийшов Роман IV Діоген (1067—1071 рр.), якого скинув Михайло VII Дука (1071—1078 рр.); у результаті нового повстання корона дісталася Никифору Вотаніату (1078—1081 рр.). Протягом цих коротких правлінь анархія чимраз зростала, внутрішня і зовнішня криза, від якої страждала імперія, ставала все більш важкою. Італія була втрачена до середини XI століття під натиском норманів, але основна небезпека насувалася зі сходу — у 1071 р. Роман IV Діоген зазнав поразки від турків-сельджуків під Маназкертом (Вірменія), і від цієї поразки Візантія так і не змогла оправитися. У 1054 р. відбувся офіційний розрив між християнськими церквами, що збільшило до краю натягнуті відносини з Заходом і визначило події 1204 р. (захоплення хрестоносцями Константинополя і розпад країни), а повстання феодалів підривали останні сили країни.
У 1081 році на престол вступила династія Комнинів (1081—1204 рр.) — представники феодальної аристократії. Турки залишалися в Іконії (Конійський султанат); на Балканах за допомогою Угорщини слов’янські народи створили майже незалежні держави; нарешті, Захід також являв собою серйозну небезпеку Візантії як з боку загарбницьких устремлінь, честолюбних політичних планів, породжених першим хрестовим походом так і внаслідок економічних претензій Венеції.
Візантія у XII—XIII ст. При Комнинах головну роль у візантійській армії стали грати важкоозброєна кіннота (катафракти) і наймані війська з іноземців. Зміцнення держави й армії дозволило Комнинам відбити наступ норманів на Балкани, відвоювати в сельджуків значну частину Малої Азії, установити суверенітет над Антіохією. Мануїл І примусив Угорщину визнати суверенітет Візантії (1164 р.) і затвердив свою владу в Сербії. Але в цілому положення продовжувало залишатися важким. Особливо небезпечним була політика Венеції — колишнє суто грецьке місто стало суперником і ворогом імперії, створювало сильну конкуренцію її торгівлі. У 1176 р. візантійська армія була розгромлена турками при Міріокефалоні. На всіх напрямках Візантія була змушена перейти до оборони.
Політика Візантії щодо хрестоносців полягала в зв’язуванні їхніх проводирів васальними зобов’язаннями і поверненні з їхньою допомогою територій на сході, але особливого успіху це не принесло. Відносини з хрестоносцями постійно погіршувалися. Як багато хто з їхніх попередників, Комнини мріяли відновити свою владу над Римом, чи за допомогою сили або шляхом союзу з папством, і зруйнувати Західну імперію, факт існування якої завжди представлявся їм узурпацією їхніх прав.
Особливо намагався здійснити ці мрії Мануїл І. Здавалося, що Мануїл здобував імперії незрівнянну славу в усім світі і зробив Константинополь центром європейської політики; але коли він вмер у 1180 р., Візантія виявилася розореною і ненависною латинянам, готовими в будь-який момент напасти на неї. У той же час у країні назрівала серйозна внутрішня криза. Після смерті Мануїла І спалахнуло народне повстання в Константинополю (1181 р.), викликане невдоволенням політикою уряду, що сприяла італійським купцям, а також західноєвропейським лицарям, що поступали на службу до імператорів. Країна переживала глибоку економічну кризу: підсилилися феодальна роздрібненість, правителі провінцій були фактично незалежні від центральної влади, прийшли в занепад міста, ослабнули армія і флот. Почався розпад імперії. У 1187 р. відпала Болгарія; у 1190 р. Візантія була змушена визнати незалежність Сербії. Коли ж у 1192 р. дожем Венеції став Енріко Дандало, виникла думка, що найкращим засобом як для задоволення ненависті, що нагромадилася у латинян, так і для забезпечення інтересів Венеції на Сході було б завоювання Візантійської імперії. Ворожість папи, домагання Венеції, озлоблення усього латинського світу — усе це разом узяте визначило той факт, що четвертий хрестовий похід (1202—1204 рр.) повернув замість Палестини вже проти Константинополя. Виснажена, ослаблена натиском слов’янських держав, Візантія виявилася нездатною протистояти хрестоносцям.
У 1204 р. армія хрестоносців захопила Константинополь. Візантія розпалася на ряд держав — Латинську імперію й Ахейське князівство, створені на територіях, захоплених хрестоносцями, і Нікейську, Трапезундську і Епірську імперії, які залишилися під контролем греків. Латиняни придушували у Візантії грецьку культуру, засилля італійських торговців заважало відродженню візантійських міст.
Візантійська імперія в першій половині XIII ст. Положення Латинської імперії було дуже хитким — ненависть греків і напади болгар сильно послабили її, так що в 1261 р. імператор Нікейської імперії Михайло Палеолог, за підтримкою грецького населення Латинської імперії відвоювавши Константинополь і розгромивши Латинську імперію, оголосив про відновлення Візантійської імперії. У 1337 р. до неї приєднався Епір. Але Ахейське князівство — єдине життєздатне утворення хрестоносців у Греції — проіснувало до завоювань османських турків, так само як і Трапезундська імперія. Відновити Візантійську імперію в її цілості було вже неможливо. Михайло VIII (1261—1282 рр.) спробував це здійснити, і хоча йому не удалося цілком втілити в життя свої устремління, проте його зусилля, практичне обдарування і гнучкий розум роблять його останнім значним імператором Візантії.
Перед обличчям зовнішньої небезпеки, що загрожувала імперії, було необхідно, щоб вона зберігала єдність, спокій і силу. Епоха Палеологів, навпроти, була повна повстань і цивільних смут. У Європі найнебезпечнішими супротивниками Візантії виявилися серби. При спадкоємцях Стефана Ненадя — Уроші І (1243—1276 рр.), Драгутині (1276—1282 рр.), Милутині (1282—1321 рр.) — Сербія так розширила свою територію за рахунок болгар і візантійців, що стала найзначнішою державою на Балканському півострові.
Візантійська імперія у XIV—XV ст. Постійно підсилювався тиск османів на чолі з трьома великими воєначальниками — Ертогрулом, Османом (1289—1326 рр.) і Урханом (1326—1359 рр.). Незважаючи на деякі вдалі спроби Андроніка ІІ зупинити їх, у 1326 Бурса упала перед османами, що перетворили її у свою столицю. Потім була узята Нікея (1329 р.), за нею — Нікомедія (1337 р.); у 1338 турки досягли Босфору і незабаром перейшли його за запрошенням самих же візантійців, що наполегливо домагалися їхнього союзу для допомоги у внутрішніх смутах. Ця обставина привела до того, що імператорам довелося шукати допомоги на заході. Іоанну V (1369 р.), а потім і Мануїлу ІІ (1417 р.) довелося відновити переговори з Римом, а Іоанн VIII, щоб запобігти турецькій небезпеці, ризикнув — імператор особисто з’явився в Італії (1437 р.) і на Флорентійському церковному соборі підписав з Григорієм IV унію, що означала кінець поділові церков (1439 р.). Але просте населення не прийняло католицизм, і ці спроби примирення лише збільшили внутрішні розбрати.
Нарешті завоювання османів почали загрожувати самому існуванню країни. Мурад І (1359—1389 рр.) завоював Фракію (1361 р.), що Іоанн V Палеолог змушений був визнати у 1363 р.; потім він захопив Філіппополь, а незабаром і Адріанополь, куди переніс свою столицю (1365 р.). Константинополь, ізольований, оточений, відрізаний від інших областей, очікував за своїми стінами смертельного удару, що здавався неминучим. Тим часом османи завершили завоювання Балканського півострова. У Мариці вони розбили південних сербів і болгар (1371 р.); вони заснували свої колонії в Македонії і стали загрожувати Фессалонікам (1374 р.); вони вторглись в Албанію (1386 р.), розбили Сербську державу і після битви на Косовому полі перетворили Болгарію в турецький пашалик (1393 р.). Іоанн V Палеолог був змушений визнати себе васалом султана, платити йому данину і поставляти йому контингенти військ для захоплення Філадельфії (1391 р.) — останнього оплоту, яким ще володіла Візантія в Малій Азії.
Баязид (1389—1402 рр.) діяв у відношенні Візантійської імперії ще більш енергійно. Він блокував з усіх боків столицю (1391—1395 рр.), а коли спроба Заходу врятувати Візантію в битві під Нікополем (1396 рр.) зазнала невдачі, він спробував штурмом узяти Константинополь (1397 рр.) і одночасно вторгнувся в Морею. Навала монголів і нищівна поразка, нанесена Тимуром туркам при Ангорі (1402 рр.), дали імперії ще двадцять років відстрочки. Але в 1421 р. Мурад ІІ (1421—1451 рр.) відновив натиск. Він атакував, хоча і безуспішно, Константинополь, що енергійно захищався (1422 р.); захопив Фессалоніки (1430 р.), куплені в 1423 р. венеціанцями у візантійців; один з його полководців проникнув у Морею (1423 р.); сам він успішно діяв у Боснії й Албанії і змусив господаря Валахії платити данину.
Візантійська імперія, доведена до відчаю, володіла тепер, крім Константинополя і сусідньої області до Деркона і Селімврії, лише декількома окремими областями, розсіяними по узбережжю: Анхіалом, Месемврією, Афоном і Пелопоннесом, який майже цілком відвойований у латинян, став ніби центром грецького народу. Незважаючи на героїчні зусилля Яна Гуніада, що у 1443 р. розбив турок при Яловаці, незважаючи на опір Скандербега в Албанії, турки завзято переслідували свою ціль. У 1444 р. у битві при Варні обернулася поразкою остання серйозна спроба східних християн протистояти туркам. Афінське герцогство підкорилося їм, князівство Морея, завойоване турками в 1446 р., змушено було визнати себе данником; у другій битві на Косовому полі (1448 р.) Хун’яді Янош зазнав поразки. Залишався лише Константинополь — неприступна цитадель, що втілювала в собі всю імперію. Але і для нього наближався кінець. Мехмед ІІ, вступаючи на трон (1451 р.), твердо поставив намір опанувати ним. 5 квітня 1453 р. турки почали облогу Константинополя.
Ще раніше султан побудував на Босфорі фортецю Румілі-Гіссар, що перерізала комунікації між Константинополем і Чорним морем, і одночасно послав експедицію в Морею, щоб перешкодити грецьким деспотам Містри допомагати столиці. Проти величезної турецької армії, що складалася з приблизно 80 тисяч чоловік, імператор Костянтин Драгаш зміг виставити лише 9 тис. солдат, з яких біля половини складали іноземці; населення колись величезного міста на той час становило лише біля 30 тисяч людей. Проте, незважаючи на міць турецької артилерії, перший приступ був відбитий (18 квітня).
Мехмеду ІІ вдалося провести свій флот у бухту Золотий Ріг і в такий спосіб поставити під погрозу іншу ділянку укріплень. Однак штурм 7 травня знову не вдався. Але в міському валові на підступах до воріт св. Романа був пробитий пролом. У ніч з 28 травня на 29 травня 1453 р. почалася остання атака. Двічі турки були відбиті; тоді Мехмед кинув на штурм яничарів. У той же час генуєзець Джустиніані Лонго, що був разом з імператором душею оборони, отримав серйозне поранення і покинув стрій при цьому його дух зламався і він почав говорити про неминучість поразки. Подібні заяви з уст раніше одного з найзатятіших вояків та зникнення вождя значно ослабили генуезців та й інших воїнів. Імператор продовжував доблесно боротися, але частина ворожого війська, опанувавши підземним ходом з фортеці — так званим Ксилопортом, напала на захисників з тилу. Це був кінець. Костянтин Драгаш загинув у бою. Турки опанували містом. У захопленому Константинополі почалися грабежі й убивства; більше половини жителів було узято в полон.
30 травня 1453 року, о восьмій годині ранку, Мехмед ІІ урочисто вступив у столицю і наказав переробити центральний собор міста — собор Святої Софії в мечеть. Останні залишки колись великої імперії — Трапезунд і Морея — потрапили під турецьке панування протягом декількох наступних десятиліть.

УРОК 61. ХРИСТИЯНСЬКА ЦЕРКВА

Мета уроку: з’ясувати причини перетворення християнської релігії на державну релігію Римської імперії, дати уявлення про структуру християнської церкви.

Поняття і терміни для вивчення: церква, Церковна організація, пресвітери, діакони, єпископи, аріанство, церковний собор, храм, єресі

Церква — культова споруда у православних, католицьких та окремих протестантських християн, у якій відбуваються релігійні богослужіння.
Архітектурні традиції побудови церков почали розвиватись ще близько 2 тисяч років тому. Більшість церков — не звичайні споруди, а справжні витвори мистецтва. Традиції архітектурної побудови переважно залежать від релігійної конфесії.
Католицькі костели будуються переважно за готичними та неоготичними стилями.
Православні храми будють переважно за ренесансними традиціями або за національними та фольклорними традиціями.
Для протестантських кірх характерніший романський стиль.
Інтер’єр більшості церков багато оздоблений. У храмах зустрічаються ікони, іконостаси, фрески, вітражі, скульптури, органи тощо.

Релігійна організація — виділяють чотири основні типи соціального існування релігійних організацій: церква, секта, харизматичний культ і деномінація.
У кожній релігійній системі виникають організації, які виконують ряд функцій:
— вироблення систематизованого віровчення;
— розробку систем його ідеологічного захисту;
— керівництво і здійснення культової діяльності;
— контроль за діяльністю (і мисленням) членів, вживання санкцій за невиконання релігійних норм;
— підтримку зв’язків зі світськими організаціями, державним апаратом.
Будь-яка релігійна організація включає принаймні два «шари» членів: «звичайні» віруючі і «керівний апарат» – священнослужителі. Між цими підсистемами існують нормативно оформлені, ієрархічно витримані відносини, що дозволяють керувати релігійною діяльністю та упорядковувати її проведення.

Пресвітер — голова релігійної громади християн. У православній і католицькій церквах — священик (ієрей), почесний титул священика. У кальвіністів Англії, Нідерландів; у пресвітеріанській деномінації протестантів та в більшості протестантських деномінацій — виборний керівник релігійної громади, частіше називається як «пастор».
Відповідно до теологічної науки (догматика) це священнослужитель другої ступені святого Таїнства Священства з трьох можливих (диякон, пресвітер, єпископ) в ієрархії Церкви. Ця назва використовується поряд з функцією священнодійства «ієрей», та загальновживаним для всіх трьох ступенів св. Тайни Священства «священик». Історично світське, в старій літературі — «піп». Самостійно служити може, безпосередньо підпорядковується єпископові, виконує всі його канонічні розпорядження.
З 1 ст. виникає інститут пресвітерів в релігійних громадах, вони здійснюють богослужіння, освячують паству і відають організацією та господарчим життям громади. Вони обиралися віруючими та рукопокладалися святими Апостолами через обряд в Священство, керували єпископами. У перших християн при живих Апостолах вони були старші над єпископами (наглядачів дисципліни). Після смерті Апостолів поступово з II ст. н. д. володіючи фінансовими питаннями виокремлюються від них єпископи. І на здійснення богослужіння пресвітерам необхідно було отримувати дозвіл від єпископів, уділяти святі Таїнства (крім Священства). В сан пресвітера може бути рукоположений виключно тільки диякон.
В Київській Русі з X ст. пресвітери в основному були вихідцями з Візантії. Після формування духовних навчальних закладів росте кількість священиків русинів, сучасної національності українців і білорусів (хрещення предків росіян відбулося на 200 років пізніше завдяки місії з Київської Русі). Ще у IV ст. для прийняття сану пресвітера був встановлений віковий ценз 30 років. Але з-за випадків гонінь на християн (вбивства священиків) віковий ценз зменшили. Для отримання права бути пресвітером кандидат проходить іспит у єпископа на священичу гідність, завершує повну церковну освіту, проходить медкомісію, отримує рекомендації (характеристики) від кліриків, благословення батька і матері (для одружених — дозвіл від дружини). Після чого єпископ здійснює над кандидатом обряд рукоположення в сан пресвітера, який отримує канонічну Грамоту приписки до храму, Служебник і відповідні його сану ризи.

Диякон (давн.-грец. — служитель) — особа, що проходить церковне служіння на першій, нижчій ступені священства. Нижче їх по чину іподиякон, які не відносяться до священства.
Диякони допомагають священикам і єпископам при здійсненні богослужінь, але самостійно ні служити, ні здійснювати таїнства не можуть. Дияконське служіння прикрашає службу, але не є обов’язковим — священик (як і єпископ) може служити і один. Диякон з ченців називається ієродияконом. Перший диякон, службовець при єпископі, називається протодияконом (або архідияконом, якщо він з ченців).

Єпископ (наглядач) — найвищий керівник церковного життя кожної єпархії у більшості християнських церков. Назва «єпископ» походить з апостольських часів і означає «наглядач»: апостоли ставили єпископів як своїх заступників, і тому їхня церковна влада вважається не залежною ні від кого і обмеженою тільки територією своєї єпархії, поза яку вона не може виходити, щоб не порушувати компетенцій інших єпископів.
З часом деякі єпископи почали прибирати, в залежності від адміністративної ваги їхніх єпархій, титули митрополита, архієпископа, патріарха, але всі єпископи, незалежно від різної ваги їхніх адміністративних функцій, уважаються рівними в благодаті. Вони рукопокладають священиків і дияконів, призначають настоятелів та інших духовників і зміщають їх. Їм належить право нагороджувати за пильну службу і судити підлегле їм духовенство за протиканонічні та неморальні вчинки, єпископам належить виключне право освячувати миро й антимінси. Як зовнішню ознаку єпископи, крім хреста і жезла, носять панагію на грудях, саккос, омофор і митру. Судити єпископа може тільки собор єпископів. Кандидат на єпископській сан обирається виключно тільки серед пресвітерів. Такий кандидат на нового єпископа висвячується 2—3 кліриками в сані єпископа.
В Україні довгий час були тільки «правлячі» єпископи, чи архиєреї, що самі правили єпархією, але в XVII ст. на допомогу греко-католицьким правлячим єпископам прийшли «вікарні» єпископи, чи вікарії. В Наддніпрянській Україні вікарії відомі з XVIII ст., а з кінцем XIX ст. їх число сильно зростає: київська єпархія мала чотирьох вікаріїв, а херсонська трьох. З 1917 р. на Наддніпрянщині було 10 правлячих єпископів і 22 вікарних.

Аріанство — одна з єресей ранньої християнської церкви.
Назва — від імені священика з Александрії — Арія (256—336). Заперечуючи церковне вчення про єдину суть Трійці, аріанці твердили, що Христос — Син Божий — нижчий за Бога-Отця. На Нікейському соборі 325 аріанство було визнане за єресь і остаточно засуджене християнською церквою у 381. Попри це, аріанство було наймасовішим єретичним рухом IV ст. в Римській імперії. Більше того, від 336 р. до 381 р. аріанство було офіційно визнаною релігією імперії, особливою підтримкою користувалося за імператора Констанція II.
Найдовше аріанство протрималося серед германських племен. Християснтво у формі аріанства прийняли остготи, вестготи, вандали, бургунди, свеви, лангобарди та інші племена. В створених ними державах аріанство було панівним, аріанські варварські церкви підкорялися королям, богослужіння велося національними мовами. Підкорене ж римське населення в більшості лишалося православним. Франки чи не єдині з варварів прийняли християнство в його православному вигляді і часто використовували різницю у віросповіданні з іншими германськими племенами як привід для воєн. Внаслідок зовнішньополітичного розрахунку поступово королі варварських держав відмовлялися від аріанства і переходили до католицизму. Частину аріанських держав було знищено разом з їхньою церквою візантійцями в часи Юстиніана. Є припущення, що раннє християнство на Русі (Північне Причорномор’я, терени сучасної України) носило аріанський характер. Є припущення, що в імперії гунів також було поширено аріанство.
Аріанство відродилося у XVI ст. Прихильники аріанства виступали проти семи таїнств, релігійних свят, поклоніння іконам, мощам, дотримання постів.

Собор — збори, зібрання. Первісно поняття було рівнозначне поняттям церква у греків, умма у мусульман, синагога чи кагал у євреїв і позначало просто зібрання віруючих. Слово собор відповідає грецькому слову «церква», яке споріднене таким словам як «цирк», «cirkle», які є відповідниками понять «коло», «круг» — в даному випадку зібрання людей і одночасно форма управління (напр. козацький круг).
Пізніше словом собор стали називати (з церковно-слов’янської собор — зібрання, збори) — найвищу церковну законоправну установу на території тієї чи іншої юрисдикції, звичайно із законодавчою владою (означає те саме, що й Синод). За прикладом святих Апостолів, що у 50-му році вперше зібралися на собор у Єрусалимі, всі важливіші церковні справи вирішувалися на менших чи більших соборах, які у перші століття. християнства відбувалися дуже часто. Собори бувають: вселенські (чи екуменічні), помісні, провінційні (чи митрополичі) й єпархіальні. Сюди треба додати також єпископські конференції. В Українській Церкві, за винятком постійного Синоду, всі інші церковні зібрання прийнято звичайно називати собором.
Вселенський собор

Вселенський собор — це зібрання всієї церковної ієрархії чи значної її частини, скликане для вирішення важливих церковних справ, головно з питань віри, моралі та церковного правопорядку. У справах віри і моралі, канонічних норм, богослужбових правил, розробки методів боротьби з єресями, оцінювання різних теологічних концепцій і формулювання в системі віровчення. Ухвали такого собору — є непомильні. Досі всіх вселенських соборів було 21, з яких перші 8 відбулися на Сході, а решта на Заході. Православні Церкви визнають з них тільки 7 перших. Раніше на вселенських соборах брали участь також представники державної влади та мирян. За сучасним канонічним правом Католицької Церкви вселенські собори скликає папа. Правомочними до участи є кардинали, патріархи, архієпископи та, правлячі єпархи чи їм рівні владою (екзархи, адміністратори тощо), як і верховні настоятелі клірицьких монаших чинів. Нині Постійний Собор при Вселенському Патріархові на Сході має 12 митрополитів. Його рішення визнають усі канонічні православні церкви світу. Після розколу християн на католиків і православних 1054 р. Вселенський Собор з делегованими представниками від усіх церков світу, у відповідності з встановленою процедурою ось уже як майже 1000 років не скликався. Єдиного центру Вселенського Собору не має. Але з 1961 р. почалася організаційна робота для скликання Вселенського Собору. Але із 15 автономних православних церков світу єдина Російська Православна Церква Московської Патріархії під впливом державної ідеології пішла всупереч християнського вчення — відмовилася, почала церковні публікації з критикою екуменізму. Чим спромоглася відстояти свою політичну гегемонію, утвердити свою ідею Третього Риму, і за спостереженнями релігієзнавців — спровокувала розколи християн 1996 р.

Храм — архітектурна споруда, призначена для здійснення богослужінь і релігійних обрядів.
Слово «храм» запозичено українською мовою з церковнослов’янської, в якій воно мало значення «будинок, будівля, житло, дім». Відповідне давньоруське слово з повноголоссям, що й досі збереглося в українській мові — це «хором(и)». У зв’язку з тим, що слово «храм» у значенні «дім» вживалося здебільшого у релігійних текстах, воно набуло значення «Божий дім, церква, храм».

Єресь («вибір, напрямок») — переконання або вчення, сильно відмінні від загальноприйнятих або традиційних поглядів, зокрема релігійне вчення, сукупність теологічних або релігійних доктрин, ідей, що суперечать визнаному в церкві або релігійній громаді догмату віри або не збігаються з ним, і пов’язане із цим виділення зі складу церкви нової громади, релігійне вчення, що заперечує основи (догми) та організаційні форми панівної церкви.
Засновників єресі називають єресіархами, а прибічників — єретиками. Впродовж століть єретиків часто переслідували й карали, іноді смертю.
З точки зору католицизму єрессю є, зокрема, протестантизм, наприклад, лютеранство і англіканська церква, тоді як православ’я є схизмою.
У Стародавній Греції слово Єресь означало вибір, зокрема вибір філософської школи. Іреней Ліонський вперше вжив його в сучасному значенні, протиставляючи йому слово ортодоксія. На початку свого існування християнська церква не мала влади, часто переслідувалася, і не мала сили боротися проти єресей у своїх лавах. Ситуація змінилася після того як Костянтин Великий проголосив свободу віросповідання Міланським едиктом і сам перед смертю прийняв християнство. Таким чином він додав міць світської влади імператора до влади церковної. 380 р. едиктом імператора Феодосія I християнство було проголошене державною релігією Римської імперії. Відтоді єретичні погляди могли каратися смертю. 385 р. відбулася перша страта єретика Присцілліана, звинуваченого в маніхействі та магії. Остання страта за єретичні погляди відбулася 1826 р. Ним був Каєтано Ріполл, шкільний учитель із Валенсії, що проповідував дуалізм.
УРОК 62. ПАДІННЯ ЗАХІДНОЇ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

Мета уроку: сформувати в учнів розуміння причини падіння Риму;

Поняття і терміни для вивчення: Варвари, вандалізм, варварські королівства, Велике переселення народів

Варвар — зневажливий термін, яким позначають людину, представника певного народу або племені, що дійсно або уявно перебуває на доцивілізаційному або нижчому цивілізаційному рівні розвитку.
Слово «варвар» має грецьке походження, однак поняття «варвар» і «варварство» має аналоги у інших не-елліністичних світоглядних системах світу.
Ім’ям «варварів» греки називали всіх, хто не належав до їх народності, надаючи йому відтінку зневаги. Римляни тому ж сенсі вживали це словосполучення, називаючи всіх неримлян і негреків «barbari»; але наприкінці імперії, через часті сутички з германцями, цей термін переважно використовувався відносно останніх.
Він настільки увійшов в життєвий обіг, що самі германці стали називати себе «barbari», що видно з їхніх юридичних пам’яток. Згодом германці й інші народи Заходу, бажаючи окреслити грубість, жорстокість і взагалі низький розвиток східних народів, називали їх тим самим ім’ям.
У даний час це слово зробилося цілком загальним і нерідко вживається в повсякденному житті, проте, необхідно мати на увазі, що правильне його використання не дозволяє змішувати це словосполучення з терміном «дикі, дикуни».

Вандалізм — у буквальному сенсі слова: зловмисне руйнування або пошкодження культурно-історичних пам’ятників, інших матеріальних і культурних цінностей, приватних або суспільних об’єктів майна.
Слово має походження від назви вандали — древні німецькі племена, відомі своїми нападами на Рим і його провінції і величезними руйнуваннями, які цьому заподіювалися.
Поява терміну «вандалізм» відноситься до часів Великої Французької революції. Вперше термін використаний членом конвенції Генеральних Штатів абатом Анрі Грегуаром. У 1794 році він виступив з «Доповіддю про руйнування, що творяться вандалізмом, і засоби їх запобігання», закликаючи найсуворішим чином присікати знищення пам’ятників мистецтва. Грегуар мав на увазі дії армії молодої Французької республіки.

Вандали — давнє східногерманське плем’я.
Схожість імен натякає на знаходження батьківщини для вандалів в Норвегії (Hallingdal), Швеції (Vendel), або ж Данії (Vendsyssel). Вважають, що вандали перетнули Балтику й прибули на терени сучасної Польщі приблизно в ІІ ст. до н.е. та оселилися у Сілезії близько 120 р. до н. е.
Тацит описав місце проживання вандалів між річками Одер і Вісла в творі «Германія» (98 рік н.е.); цю інформацію підтвердили пізніші історики: згідно з Йорданом, їх і ругіїв витіснило прибуття готів. Ця розповідь підтримує ототожнення вандалів з Пшеворською культурою, оскільки Вельбарська культура готів замінила Пшеворську.
Вандали були розділені на дві племінні групи — силінги і асдинги. Під час війни Риму з маркоманами (166—181 рр.) силінги жили в області, яка звалась римлянами Велика Германія (лат. Magna Germania). У ІІ-му столітті асдинги на чолі з королями Раусом (Raus) і Раптом (Rapt) змістилися на південь і вперше напали на римлян нижче за течією Дунаю. В 271 р. римському імператору Авреліану довелося захищати проти них середню течію Дунаю. Був укладений мир, за яким вандали оселилися в західній Дакії і римській Угорщині.
За «Історією Готів» Йордана, асдинги вступили в конфлікт з готами в часи Констянтина Великого. Тоді вандали жили на території, пізніше заселеній гепідами, яку оточували «на сході готи, на заході маркомани, на півночі хермандури (Hermanduri) і на півдні Дунай». На вандалів напав готський король Геберік (Geberic) і їх король Візімар (Visimar) був убитий. По тому вандали мігрували до Паннонії, де Константин Великий (приблизно 330 р.) надав їм землі на правому березі Дунаю, де вони жили наступні шістдесят років.
У 400 або 401 р., можливо через напади гунів, вандали на чолі з королем Годигіселом (Godigisel) разом із своїми союзниками аланами та свевами почали рухатися на захід. Деякі силінги приєдналися до них пізніше. В цей час асдинги вже були обернені в християнство. Завдяки імператорові Валенту вандали прийняли аріанство, як і готи раніше.
У 406 р. вандали досить легко просувалися від Паннонії на захід уздовж Дунаю ,але коли вони досягли Рейну, то зустріли Франків, які заселяли римські провінції в північній Галлії. Двадцять тисяч вандалів, разом зі своїм королем, загинуло в битві. Але з допомогою аланів вони зуміли завдати поразки франкам, і 31 грудня 406 р., вандали перетнули замерзлий Рейн, щоб вторгнутися у Галлію, яку вони спустошили. Під проводом Гундеріка (Gunderic), сина Годигісела, вандали грабували усе на шляху на захід і південь, рухаючись через Аквітанію.
У жовтні 409 р. вандали перетнули Піренеї та втогрлися на територію Іберійського півострова. Там вони отримали землю від римлян, як федерати, в провінціях Галісія (на північному заході) і Бетіка (південь). Алани отримали землі в Лузитанії (на заході) і регіон навколо міста Картаго Нова (зараз Картахена). Свеви також отримали частину Галісії. Вестготи, які перед тим як одержати земелі у Септіманії (Прегіон в південній Франції) вторглись до Іберії, та 426 р. розгромили аланів, серед загиблих був і король західних аланів Атакес (Attaces). Залишок аланів згодом звернувся до короля вандалів Гундеріка аби той прийняй корону аланів. Пізніше королі вандалів в Північній Африці називали себе королями вандалів та аланів (лат. Rex Wandalorum et Alanorum).
Від 427 р. королем вандалів був Гейзерік (Genseric, Gaiseric), звідний брат Гундеріка. Він почав будівництво флоту і висадився в 429 р. в Північній Африці з близько 80 тис. послідовників (за іншими даними усіх вандалів з союзниками було значно менше навіть враховуючи жінок та дітей). Від Гібралтарської протоки у 430-х р. вандали просунулись на схід до Карфагена. Було укладено мир між вандалами і римлянами. В 435 р., римляни надали їм землі в Північній Африці. Але мир був розірваний Гейзеріком, який в 439 р. зробив Карфаген його столицею. Вандали узяли і пограбували місто без битви, захопивши його, коли більшість мешканців були на іподромі. Гейзерік, захопивши з часом Сицілію, Корсику, Сардинію і Балеарські острови, перетворив своє королівство у велику державу.
Протягом наступних тридцяти п’яти років, з великим флотом Гейзерік грабував побережжя Східної і Західної Імперій. Після смерті Аттили римляни нарешті змогли зайнятися вандалами, які контролювали одні з найбагатших провінцій імперії. Дипломатичні стосунки між двома сторонами перервалися, а в 455 р. вандали захопили Рим і грабували місто протягом двох тижнів починаючи 2 червня. Вони покинули Рим з незліченими цінностями, зокрема зі здобиччю з Єрусалимського Храму, що її привіз до Риму Тит, і з імператрицею Лікінією Євдоксією та її дочками Євдокією і Плакідією як заручницями. Стверджують, що імператриця Євдоксія просила короля Гейзеріка звільнити її від ненависного шлюбу з імператором Петронієм Максимом (лат. Petronius Maximus), вбивцем її чоловіка Валентиніана III.
Літописець Проспер Аквітанський повідомляє, що 2 червня 455 року, римський папа Лев I зустрічався з Гейзеріком і благав його утриматися від вбивств та підпалів, а вдовольнитися грабежем.
З 462 року королівство вандалів включало Північну Африку і острови Середземного моря, зокрема Сицилію, Сардинію, Корсику і Балеарські острови. Проте, подібно до інших германських королівств на римському ґрунті, африканське королівство вандалів скоро почало занепадати.
У 468 вандали знищили величезний флот, надісланий проти них Візантією. У відповідь вандали пробували вторгнутися до Пелопоннесу, але були відбиті з важкими втратами. У відплату, вандали узяли 500 заручників на острові Закинтос і порубали їх на шматки на шляху до Карфагену.
Гейзерік був однією з найбільш могутніх осіб часу Великого переселення народів. Він помер в глибокій старості 25 січня 477 р. Згідно з проголошеним ним законом спадкування — не син, а найстаріший чоловік королівського дому мав успадкувати корону (закон старшинства). Гейзеріка успадкував його нездібний син Гунерік (477–484 р.), який спершу захищав католиків[3], унаслідок побоювання Константинополя. Але від 482 р. царювання Гунерік відоме здебільшого його релігійними переслідуваннями маніхейців і католиків в найжахливішій формі.
Гунтамунд (484–496 р.), його двоюрідний брат і наступник, намагався помиритися з католиками. Починаючи зі смерті Гейзеріка влада вандалів втрачала силу і Гунтамунд втратив значну частину Сицилії, яку захопили остроготи, а також змушений був боротися з усезростаючим натиском корінних берберських племен.
Хоча Трасамунд (496–523 р.) унаслідок свого релігійного фанатизму був ворожий до католиків, він обмежувався безкровними переслідуваннями.
Хілдерік (523–530 р.) був найтолерантнішим королем вандалів у ставленні до католицької церкви. Він надав католикам релігійну свободу. Він не цікавився війнами, які залишав на родича Хоамера. Коли Хоамер зазнав поразку від маврів, аріанська фракція в королівському сімействі підняла повстання і зробила його двоюрідного брата Гелімера (530–533 р.) королем. Хілдерік, Хоамер і їх родичі були кинуті у в’язницю. Хілдерік був убитий в 533 р.
Ці події стали приводом для втручання Візантійського імператора Юстиніана І, який оголосив війну вандалам. Армією Східної Імперії командував Велізарій (Belisarius), який почувши, що йбільша частина флоту вандалів придушує повстання в Сардинії, вирішив діяти швидко і висадився на Туніському березі, а потім рушив маршем до Карфагена. У кінці літа 533 р. король Гелімер зустрів Белізарія в десяти милях на південь від Карфагена; вандали вигравали коли племінник та брат Гелімера загинули; по тому Гелімер злякався і втік. Велізарій захопив Карфаген.
15 грудня 533 року, Гелімер і Велізарій знов зустрілися в битві під Тікамероном (Ticameron), приблизно в 30 кілометрах від Карфагена. Знову вандали мужньо билися, але були розбиті коли Гелімер дізнався про смерть другого брата. Велізарій захопив Гелімера весною 534 р. Північна Африка знову стала римською провінцією, а вандалів з неї вигнали. Гелімер отримав великі маєтки в Галатії. Йому також пропоновали чин патриція, але він відмовився від нього тому, що не був готовий змінити заради цього свою аріанську віру.

УРОК 63. УЗАГАЛЬНЕННЯ ТА ТЕМАТИЧНЕ ОЦІНЮВАННЯ ЗА ТЕМОЮ «ПІЗНЯ РИМСЬКА ІМПЕРІЯ»

Мета уроку: узагальнити знання, набуті учнями в процесі вивчення теми «Пізня Римська імперія».

 

МАТЕРІАЛ ДО ТЕМИ «ПІЗНЯ РИМСЬКА ІМПЕРІЯ»

«Збитки від рабів»
(уривок з твору римського письменника
Колумелли (I ст. н. е.))

В окремих маєтках, куди власникові важко дістатися, всі категорії землі будуть у кращому стані, якщо її обробляють вільні колони, ніж раби. Особливо хлібні лани, які набагато менше, ніж виноградники й дерева, гинуть від господарювання колонів і більше терплять збитків від рабів. Раби здають на сторону биків, погано випасають худобу, не перевертають ретельно землю, набагато більше витрачають зерна, ніж вони його засівали, не доглядають посіви, щоб вони давали добрі сходи. Кількість зерна, зібраного для молотьби, вони щодня зменшують, оскільки самі крадуть та й від крадіїв не охороняють.

Діоклетіан (284—305 рр.)

Діоклетіан (284—305 рр.) — перший імператор, на голову якого легіони поклали вінок римських царів. Щоб укріпити державу, він розділив владу та встановив правління чотирьох — двох августів та двох царів (тетрархію). Царі були проголошені наступниками августів і мали заступити їх через двадцять років. Діоклетіан у зеніті слави й могутності, не вагаючись, виконав обіцянку й відмовився від влади, коли закінчився термін його правління, та як приватна особа усамітнився у своєму маєтку. Коли колишні співправителі Діоклетіана прибули до нього, щоб благати його про повернення на трон, він, не відповівши ані слова, провів їх до грядки та з гордістю показав вирощену ним капусту. Він віддав перевагу «божественній владі» — вирощуванню капусти.

Реформаторська діяльність
Діоклетіана (284—305 рр.)

Знищення всіх республіканських посад, введення домінату та тетрархії
Збільшення до 100 кількості провінцій; перенесення столиці до Нікомедії
Армія була розділена на дві частини: регулярні рухомі війська та прикордонні берегові війська
Запровадив золоту та срібну монети разом із мідною; підвищив податки на утримання урядовців та армії, що призвело до розорення хліборобів та втечі їх у країни варварів
Переслідував християн

Реформаторська діяльність
Костянтина (306—337 рр.)

Зміцнення домінату як державної влади
Заснував нову столицю — Новий Рим, який отримав назву Константинополь
Приймав до армії все більше варварів, призначав їх консулами
Ввів твердий податок для сенаторів; збільшив податки, видав указ про заборону залишати свої наділи та майстерні ремісникам і землеробам, їхні діти мали успадковувати заняття батьків
У 313 р. оголосив християнство римською релігією

Реформаторська діяльність як Діоклетіана, так і Константина І, яка ставила на меті зупинити наростання кризи в Римській імперії, не досягла своєї мети, навпаки, занепад влади і господарського життя набув загрозливих масштабів. Водночас набувала могутності Східна Римська імперія, якій судилося перебрати славу «Другого Риму» на наступну тисячу років. Також зміна ставлення держави до християнства сприяла подальшому зростанню її авторитету та впливу.

Церковна політика імператора Константина І

Незважаючи на переслідування християн, їхня кількість постійно зростала. Навіть мати Константина І (306-337 рр.) Єлена прийняла християнство. Тоді цей імператор прийняв мудре рішення і вирішив зробити християн своїми союзниками, адже, попри все інше, вони проповідували покірність владі.
У 313 р. він видав так званий Міланський едикт (указ), який суттєво змінив становище християн.

Перші християнські собори

Тепер християни будували в містах свої храми, проводили урочисті багатолюдні богослужіння. Кожна громада обирала з числа най-шановніших людей священика, який правив богослужіння. Збори священиків однієї місцевості обирали старшого між собою — єпископа.
У 325 р. в м. Нікея зібралися 318 християнських єпископи й богослови (тлумачі Священного Писання) усієї імперії. На Нікейському соборі вони затвердили єдині правила та обряди богослужіння. Біблія (Старий Завіт) була визнана священною книгою нарівні з Євангеліями — Новим Завітом. У цьому полягає відмінність християнства від іудаїзму, де священною книгою є лише Біблія. Згідно із рішенням Першого вселенського собору, запроваджувалася семиденна неділя, останній день якої Кон-стантин оголосив «днем воскресіння Христа» — вихідним і святковим днем.
Так, у IV ст. виникла християнська церква (організація віруючих і священиків одного віросповідання).
Перед смертю Константин І охрестився і став першим імператором-християнином. Наступні імператори-християни зміцнювали християнську церкву, даруючи їй землі й багатства, звільняли від сплати податків. У відповідь християнська церква наголошувала на зміні ставлення віруючих до влади.

Єресі

Поруч із посиленням становища християнської церкви частина християн виступали проти співпраці з імператорською владою, відмовлялися коритися єпископам і пропонували власне віровчення, яке також спиралося на вчення Ісуса Христа. Таких християн стали називати єретиками, а їхнє вчення — єрессю («особливе віровчення»). Церква засуджувала єретиків і за сприяння державної влади переслідувала їх.
В подальшому тривав процес посилення впливу християнської церкви. У 380 р. імператор Феодосій видав спеціальний указ, згідно з яким християнство було оголошено обов’язковою релігією для всього населення Римської імперії. Були заборонені існуючі до того часу старі обряди і свята, у тому числі Олімпійські ігри, а статуї давніх богів підлягали знищенню.

Римляни та варвари

Римляни поступово припинили протиставляти себе варварам, як це було за часів Цезаря та Тацита. Багато варварських народів увійшли до складу населення імперії, навіть отримали римське громадянство, але не ставали «справжніми римлянами». Вони зберігали власну мову, традиції, релігію та вбрання. Рим наповнили германці, яких можна було упізнати за білявим волоссям, високим зростом та міцною статурою. Варвари складали основу римської армії на Заході та Сході. У IV столітті слова «варвар» і «воїн» часто вживалися як синоніми. Змінилося й ставлення до германців: тих, кого протягом багатьох століть називали варварами, стали наслідувати. Навіть справжні римляни намагалися вбиратися та поводитися наче германці.

Причини падіння
Західної Римської імперії

1. Громадянські війни полководців Заходу та Сходу за імператорський трон
2. Розорення міст та вілл
3. Втеча ремісників і землеробів
4. Збільшення християнських общин
5. Поширення колонату
6. Прихід до влади Діоклетіана
7. Зростання податків
8. Прикріплення колонів до землі професій
9. Гоніння на християн Діоклетіана
10. Перемога Костянтина у громадянській війні
11. Узаконення християнства
12. Варварізация армії
13. Вторгнення готів і гунів
14. Розподіл імперії на Західну і Східну
15. Захоплення Рима готами
16. Поселення варварів на землях Західної Римської імперії
17. Усунення імператора Ромула Августула

ІМПЕРАТОР СЕПТІМІЙ СЕВЕР

Наприкінці II ст. римським імператором став полководець Септімій Север, родом з Африки. Його девізом було: «Головне — збагачувати воїнів!». До армії стали брати варварів. Кожний воїн міг просунутися по службі й дослужитися до командувача.

«СОЛДАТСЬКІ ІМПЕРАТОРИ»

Септімія Севера імператором проголосила армія. У середині III ст. у далеких східних про вінціях війська теж стали висувати своїх імператорів. Сенат, боячись влади таких «солдатських імператорів», сам почав призначати імператорів у Римі.
Між сенатськими й солдатськими імператорами точилася боротьба. Незгоди були і поміж самими солдатськими імператорами. Ці чвари ослаблювали державу. За 90 років у Римській імперії змінилося 32 імператори.

ІМПЕРАТОР ДІОКЛЕТІАН (284—305 рр.)

У 284 р. імператором був проголошений Діоклетіан. У минулому син раба, він пройшов у римській армії шлях від рядового воїна до полководця. Йому вдалося зупинити на певний час навалу варварів.
Діоклетіан хотів зміцнити порядок в імперії. Для цього він застосував воєнні форми управління. Усю державу він розглядав як один величезний військовий табір. Щоб легше було нею керувати, він у 293 р. поділив верховну владу між чотирма правителями — тетрархами (від слів «чотири» і «влада»). Кожний тетрарх мав свою власну столицю, управляв своїми провінціями.
Діоклетіан провів перепис населення. Він зробив облік усіх орних земель, садів, виноградників, пасовиськ, щоб ніхто не міг ухилитися від сплати податків. Імператор заборонив селянам залишати свої землі, а ремісникам — кидати свою професію. Так люди виявилися «прикріплені» до своїх занять.

КОЛОНИ

У Римській державі зростала кількість людей, які брали землю в оренду, тобто в тимчасове користування у землевласників, і обробляли її. За це селяни віддавали господарю частину свого врожаю. Таких селян називали колонами, тобто поселенцями (пригадай слово «колонія»). Договір на оренду землі укладали строком на 5 років, але дуже часто колони були не в змозі розквитатися з боргами і потрапляли в довічну залежність від господаря.
У II ст. праця колонів поступово витісняє працю рабів, тому що вона була економічно вигіднішою.
Жорстокими заходами Діоклетіан на деякий час зміцнив Римську імперію.

ІМПЕРАТОР КОНСТАНТИН (306—337 рр.)

У 306 р. ОДНИМ ІЗ тетрархів став Константин, грек за походженням. А в 324 р. він один зосередив у своїх руках усю владу в імперії. Так назавжди закінчилася тетрархія.
Константин зберіг поділ держави на чотири частини, назвавши їх префектурами. На чолі префектур стояли префекти — сини імператора. Константин прийняв християнську віру й назвав себе намісником Бога на землі.
Константин оголосив себе главою не лише держави, а й церкви. У 330 р. його столицею стало грецьке місто Візантій
на березі Босфору, яке він перейменував у Константинополь (нині — місто Стамбул у Туреччині).
Константин був людиною жорстокою й підступною. Ідучи до своєї мети, він не зупинявся перед злочином: міг убити супротивника, порушити урочисту клятву. Так, Константин наказав убити рідного сина, коли запідозрив його у зраді.

ДВОВЛАДДЯ В РИМСЬКІЙ ІМПЕРІЇ

Ніякі заходи імператорів не могли зупинити розпаду Римської імперії.
Уже в III ст. відчувалися різкі відмінності між східною та західною частинами величезної імперії.
Східні провінції були багатші, тут споконвіку жили народи з високою культурою та розвинутим господарством.
На Сході була поширена грецька мова\ там додержувались традицій грецького (елліністичного) життя.
Захід був заселений варварами — племенами, які на той час відставали в культурному розвитку від римлян. Державною мовою була латинська — мова римлян.
У 395 р. Римська імперія розпалася на дві частини — Західну та Східну. Східна частина називалась Візантією. До її складу увійшли Греція, Мала Азія (сучасна Туреччина) та деякі інші країни. Столицею Візантії став Константинополь.
Західна частина охоплювала Італію, землі Середземномор’я і північну частину Африки. Головним містом була Равенна. Там жили останні римські імператори.
Колись могутній Рим давно вже не відігравав ніякої ролі в політичному житті. Він став центром християнської релігії і місцем перебування римського патріарха — папи.
Між правителями Заходу й Сходу не було згоди, вони постійно сперечалися між собою. Наближалася година суворих випробувань для всієї імперії.

ВАРВАРИЗАЦІЯ РИМСЬКОГО ЖИТТЯ

Римська імперія була багатонаціональною. На Форумі можна було почути різні мови. Колись римляни пишалися чистотою своєї нації. Тепер вони вже надавали права громадянства вихідцям з усіх провінцій великої імперії. Серед інженерів, агрономів, лікарів, шкільних учителів і письменників були германці, галли, греки, вихідці з Африки. Багато хто з них жив і працював у Римі.
Римська армія також стала наполовину іноземною. Навіть серед полководців було багато варварів. Простим воїнам — галлам, германцям, грекам — дорожчою була рідна батьківщина, ніж Рим. Тому армія поступово перестала бути оплотом могутності Риму.
Траплялися випадки, коли полководці-варвари оголошували себе римськими імператорами. Римський сенат змушений був миритися з такими самозванцями і визнавати їхню владу. Наприкінці існування імперії майже всі керівні посади посідали не римляни, а варвари.
Варвари не були патріотами Риму. Ніхто вже не дбав про римську культуру. Латинська мова почала засмічуватися. У ній з’явилося багато іншомовних слів. Римляни вже не дорожили своїми традиціями. Чоловіки, наслідуючи германців, відростили довге волосся й бороди, і почали носити такий самий, як у них, одяг.
Рим поступово втрачав свою самобутність, мову та культуру. Серед його населення тепер переважали іноземці. Усе це вело до загибелі імперії.

КРИЗА РИМСЬКИХ ПРОВІНЦІЙ

Підкорені народи не бажали миритися зі своєю долею.
Дуже грізним було повстання в Галлії (нині — Франція) у III ст. Повсталі селяни називали себе «багаудами», тобто бунтівниками. Галли воювали з римлянами не одне десятиліття, аж поки римські легіони зовсім не покинули країну.
У 407 р. римська армія змушена була залишити римську провінцію Британію.
Варвари створили на землях імперії свої власні самостійні держави. Так, германське плем’я вандалів пройшло через римські провінції Галлію та Іспанію і в Африці, на місці колишнього Карфагена, заснувало в 429 р. власне королівство. Король вандалів Гейзеріх проголосив себе наступником карфагенських правителів. Римський імператор змушений був визнати його королівство. Постійні заворушення племен на завойованих територіях ослаблювали могутність Риму.

ХРИСТИЯНСЬКИЙ ПИСЬМЕННИК САЛЬВІАН
ПРО ПАДІННЯ МОРАЛІ В СТАРОДАВНЬОМУ РИМІ

Спустошення країни було великим, проте цьому ще можна було зарадити. На жаль, не було ніяких ліків для того, щоб виправити зіпсовані звички та низьку мораль людей. Римляни набагато більші вороги самі собі, ніж їхні зовнішні вороги. Сумно змальовувати те, свідком чого я був сам. Правителі міста об’їдалися, вони розкисли від пияцтва і бенкетували з божевільними криками та словами. У них голова йшла обертом від гулянки, і вони втратили здоровий глузд. А може, навпаки, це і був їхній нормальний стан? Ніхто не повірить, що це місто загинуло від нашестя варварів, оскільки смерть народу римлян настала раніше, ніж їхня загибель від варварів.

ПОЧАТОК
ВЕЛИКОГО ПЕРЕСЕЛЕННЯ НАРОДІВ

Отже, у IV ст. почалося масове пересування варварських племен територією Європи. Учені назвали його Великим переселенням народів. Воно було спричинене тим, що до Європи зі сходу посунули войовничі кочівники — гуни.
Від гунів дуже потерпали германські племена готів, які в той час жили на землях між Дунаєм і Доном. Щоб урятуватися від гунів, готи попросили в римлян дозволу переселитися на Бал- канський півострів. Але римські чиновники на місцях стали грабувати й принижувати готів. Доведені до повного відчаю, готи піднялися проти римської армії. У бою загинув сам імператор.

ГОТИ ВДИРАЮТЬСЯ ДО РИМА

У Римі настали важкі часи. Хліб та інші продукти підвозили нерегулярно. Почався голод, спалахували епідемії. Населення мільйонного міста скоротилося до кількох тисяч. На головній площі міста — Форумі — люди скопали грядки і посадили овочі, щоб було чим прогодуватися.
Ніхто не стежив за порядком. На вулицях було повно розбійників. Розпоряджень уряду ніхто не виконував. Християни пророкували близький кінець світу.
Молодий римський воєначальник Аларіх, за походженням гот, об’єднав усіх готів, які проживали на території Західної Римської імперії, і в 410 р. захопив Рим. Готи розгромили місто.
Ніколи ще Рим не переживав такої трагедії. Падіння Вічного міста було сприйняте римлянами і всіма культурними людьми як світова катастрофа. Та це були ще не всі біди римлян.

РИМЛЯНИ ПРОТИ ГУНІВ

Серйозною загрозою для Римської імперії стали войовничі гуни. Просуваючись уперед на Захід, гуни знищували все на своєму шляху.
Римляни об’єдналися з германськими племенами і в 451 р. розгромили гунів у битві на Каталаунських полях у Галлії (Франція). На чолі гунів був Аттіла, ім’я якого означає «батько».
Пам’ять про гунів збереглася в назві країни Угорщини (Нищагу).

НАШЕСТЯ ВАНДАЛІВ

Перемога над гунами не змогла врятувати імперію. Рим був змушений постійно відбивати напади інших варварських племен. Уже давно від завоювань Рим перейшов до оборони.
У 455 р. плем’я вандалів, яке оселилося в Африці, з моря напало на Рим і захопило місто. Вандали зруйнували багато пам’яток мистецтва і прекрасних архітектурних споруд.
З тих часів жорстоке руйнування культурних цінностей стали називати вандалізмом.

АНГЛІЙСЬКИЙ ІСТОРИК
ПРО БОРОТЬБУ БРИТТІВ З РИМЛЯНАМИ

Король бриттів Асклепіодот узяв Лондон в облогу і звернувся до своїх співвітчизників із закликом поспішити до нього на підмогу. Адже зовсім неважко, стверджував він, усю породу римську вигнати геть із Британії, якщо спільними зусиллями перемогти обложених в Лондоні римлян.
Коли на його заклик з’явилися різні племена бриттів, король наказав зробити багато військових машин і за їх допомогою розбити кріпосні стіни Лондона. Кожний, хто хоробрий і сміливий, підкорився цьому наказу, і воїни безстрашно пішли на приступ. Невдовзі кріпосні стіни було зруйновано. Римляни благали про милосердя, просили, щоб король відпустив їх живими. Асклепіодот дав слово, що полонені будуть помилувані, але, незважаючи на це, у місто кинулись його воїни і протягом дня всіх полонених римлян стратили на березі річки. Після перемоги Асклепіодот за підтримкою народу увінчав себе королівським вінцем.

ПАДІННЯ ЗАХІДНОЇ РИМСЬКОЇ ІМПЕРІЇ

У 476 р. римський полководець Одоакр, який очолював військо германських найманців, скинув останнього римського імператора. Імператору Ромулу Августулу було тоді лише 14 років. Так припинила своє існування Західна Римська імперія.
Східна Римська імперія — Візантія — існувала після цього ще тисячу років. Потім її завоювали турки.

СХІД І ЗАХІД-ДВА ТИПИ КУЛЬТУРИ

Культура — це духовна творчість людини: мистецтво, архітектура, наука, філософія і релігійні вчення, уміння вносити красу в повсякденне життя, а також спосіб життя людей.
Уже на початку людської історії поступово сформувалися два неоднакових типи культури — східна і західна. Мабуть, неважко було побачити, що Захід і Схід значно відрізняються один від одного.
У східній культурі основне — це слухняність, покора богам і долі, виконання волі жерців, чиновників, фараона, царя.
Людина непомітна, як піщинка. Час вимірюється вічністю. Символом вічності стали єгипетські піраміди.
Східний тип культури вчені називають закритим, або консервативним (статичним. До Сходу ми відносимо Єгипет, Месопотамію, Фінікію, Іудею, Персію, Китай та Індію.
У західній культурі основою всього є активна, творча і перетворювальна діяльність людини. Найвиразніші представники західної культури — Давня Греція і Давній Рим.
Історія Греції і Риму наповнена іменами яскравих особистостей. Це філософи, державні діячі, царі чи імператори, полководці, прості воїни й навіть жінки. Життя античних героїв не скуте різними приписами та церемоніями, вони самі обирають свою долю.
Західний тип культури вчені називають відкритим, або динамічним. На Заході бурхливо розвивалися мистецтво і наука, освоювалися нові землі.
На Сході невтомно шукали істинного Бога на зміну старим богам. Так в Іудеї зародилося християнство. На Заході в цей час обожествили саму людину — цезаря, імператора.
У величезному світі, що звався Римською імперією, був Захід і був Схід. Були культури, що належали до західного типу, і були культури народів Сходу. Гігантська імперія об’єднала на тисячокілометрових просторах народи, не схожі один на одного, зі своїми звичаями, віруваннями, традиціями.

 

ЗАПИТАННЯ ДО ТЕМИ «ПІЗНЯ РИМСЬКА ІМПЕРІЯ»

1. Скільки років пройшло від заснування Рима до моменту, коли Цезар вимовив слова «І ти, Брут». Про яку подію йдеться?

2. Відомо, що перший імператор з династії Юліїв-Клавдієв посів престол у 14 років, а останній був убитий у 68 років. Скільки часу ця династія перебувала при владі? Скільки часу пройшло відтоді?

3. Скільки років пройшло від проголошення імператорської влади та закінчення правління династії Антоніанів?

4. Назвіть, яких збитків зазнавали власники землі від рабів, що працювали на його полі.

5. Поясніть, чому раби погано працювали.

6. Чому імператором у цей час міг стати колишній раб і простий солдат або уродженець Африки?

7. Кого римляни називали варварами?

8. Які племена варварів почали вторгнення на територію Римської імперії?

9. Яким чином імператор Адріан намагався завадити просуванню варварів до Англії’?

10. Як би визначили військову стратегію тогочасного Рима?

11. Народи, мову яких не розуміли римляни, вони називали:
а) варварами;
б) германцями;
в) венедами.

12. Назвіть людину, про яку йдеться у запропонованому уривку. Хитрий та спритний політик. Успішний полководець. Захопив імператорську владу завдяки своїм солдатам. Переслідував римську знать. Сенат повністю втратив своє значення за часів його правління.
а) Каракалла;
б) Макрін;
в) Септімій Север.

13. Становище колонів характеризують:
а) особиста свобода;
б) недбале поводження зі знаряддями праці;
в) оренда землі та знарядь праці;
г) вони — власність землевласника.

14. Прийом до римської армії варварів призвів до зміцнення імператорської влади.
а) Так;
б) ні.

15. Заповніть пропуски. У 217 р. … убив його начальник охорони Макрін, який захопив імператорську владу. Макрін марно намагався отримати підтримку … Характерним був той факт, що за походженням Макрін був …

16. Поясніть, чому відбувається занепад римського господарства у ІІ—ІІІ ст.

17. Як ви розумієте поняття «криза»?

18. У чому виявилася криза імператорської влади в III ст.?

19. Яка система управління римською державою називалася принципатом?

20. Розкажіть, які риси були притаманні Діоклетіану як людині? Покажіть на прикладах, як впливали особисті якості Діоклетіана на державні справи?

21. Поміркуйте, чим можна пояснити відмову Діоклетіана від влади. Як цей вчинок характеризує його як особу?

22. З якого суспільного середовища походив Діоклетіан?

23. Які державні реформи провів Діоклетіан?

24. Яким було значення цих реформ?

25. Які зміни відбуваються в імперії за правління імператора Костантина І?

26. Чим політика Константина щодо християн відрізнялася від політики, що її проводив Діоклетіан?

27. Апостоли — це … .

28. Месія — це … .

29. Новий Завіт — це … .

30. Біблія — це … .

31. Монотеїзм — це … .

32. Катакомби — це … .

33. Священна книга християн — це … .

34. Учні Ісуса Христа — це … .

35. Помазаник Божий — це … .

36. Місця таємних храмів перших християн — це … .

37. Віра в одного бога — це … .

38. Поясніть зміст висловлювання «Побиття немовлят».

39. Поясніть зміст висловлювання «Манна небесна».

40. Поясніть зміст висловлювання «Поцілунок Іуди».

41. Поясніть зміст висловлювання «Тридцять срібників».

42. Поясніть зміст висловлювання «Нести свій хрест».

43. Кому віднині належало право визначати, яку релігію має сповідувати людина?

44. Як змінилося становище християн після виходу Міланського едикту?

45. Дайте оцінку відносинам імператорської влади та християнської церкви.

46. «Ви ж, раби, коріться своїм панам, як взірцю Бога, по совісті та зі страхом. Ми збираємося, щоб молитися про імператорів, про їхніх міністрів, про будь-яку владу у світі, про добробут всього світу. Той, хто чинить опір божим настановам, буде засуджений». Чи суперечив наведений документ заповідям Ісуса Христа щодо засудження багатства?

47. Першим римським імператором, що прийняв християнство, був … . На Першому вселенському соборі, який було проведено у …, відбулося оформлення християнської церкви. Зміцнення відносин християнської церкви з імператорською владою викликало засудження з боку частини християн, яких називали … . У 380 р. імператор Феодосій проголосив християнство … .

48. Розкажіть, як змінювалося ставлення до християн у Римській імперії.

49. Хто з імператорів визнав християнство державною релігією Римської імперії?

50. Чим була обумовлена зміна у ставленні римських імператорів до християнства?

51. Яке місце відігравала християнська церква у римському суспільстві після визнання її державною релігією?

52. Навіщо римляни почали надавати варварам римське громадянство?

53. Чому у римському війську стали переважати германці?

54. Чому римляни стали наслідувати варварів?

55. Чим уславився в історії Римської імперії Аларіх?

56. Чим уславився в історії Римської імперії Аттіла?

57. Чим уславився в історії Римської імперії Одоакр?

58. Чим уславився в історії Римської імперії Ромул Августул?

59. Зазначте події, які, на ваш погляд, стали спричинили падіння Західної Римської імперії?

60. Головна причина кризи Римської імперії.

61. Чому праця рабів стала непродуктивною?

62. Хто такі пролетарі?

63. Головне гасло життя римського суспільства.

64. Хто такі колони?

65. Яким терміном позначають період історії Стародавньої Греції та Стародавнього Риму?

66. Назвіть планети Сонячної системи, які назвали на честь римських богів.

67. У стародавніх римлян старшому сину давали ім’я … .

68. Основа італійської, французької, іспанської, німецької, англійської та інших сучасних мов.

69. Назвіть не менше трьох слів, що прийшли до нас з латини.

70. Хто захопив більшість римських провінцій у V ст. н. е.?

71. Назвіть ім’я вождя, що об’єднав гунські племена.

72. Хто першим повів у бій свої війська під християнським хрестом?

73. Яке прізвисько одержав від римлян Атілла?

74. Один із відомих римських істориків II в. н. е.

75. До яких наслідків призвів занепад господарства в Римі?

76. Скільки імператорів змінилося в Римській імперії протягом III ст. н. е.?

77. Хто такі преторіанці?

78. Останнього римського імператора усунув із престолу … .

79. Чому значна кількість рабів в імперії стала небезпечною для рабовласників?

80. Чому, побоюючись повстань рабів, рабовласники не могли збільшити охорону?

81. Які сільськогосподарські знаряддя праці були винайдені в Римі?

82. Як звали останнього римського імператора?

83. Чому передові технічні винаходи не використовувалися у господарстві рабовласників?

84. У III ст. легіонери, проголошуючи чергового імператора, віддавали перевагу тому, …

85. Як називали в Римі рабів, яким господарі надавали знаряддя праці, ділянки землі і дозволяли створювати сім’ю?

86. Який спосіб обробки землі використовували римляни?

87. Чому більшість рабів не відчували патріотичних почуттів до Рима?

88. Хто з відомих політиків був головним претендентом на владу в Римі після убивства імператора у 193 році?

89. Як повівся Септимій Север із преторіанцями, які вбили імператора і привели його до влади?

90. За часів якого римського імператора сенат цілком утратив своє значення?

91. Засновником якої династії став Септимій Север?

92. Як перекладається латинське ім’я Роман?

93. На кого спиравася Септимій Север?

94. У чому найбільша заслуга Септимія Севера перед державою?

95. Що таке римські провінції?

96. Чим, крім письменства, займався римський історик Пліній Молодший?

97. Назвіть найбільш відомий твір Плінія Молодшого.

98. Назвіть останнього імператора династії Антоніонів, убитого преторіанцями.

99. Яка імператорська династія правила Римом з кінця I ст. до кінця II ст. н. е.?

100. Назвіть найбільш відомого імператора з династії Антоніонів.

101. Римський імператор II ст., відомий також як філософ, представник пізнього стоїцизму.

102. Придворний лікар імператора Коммода, що мав величезну славу.

103. Засновником яких галузей медицини був Клавдій Гален?

104. Назвіть працю Клавдія Галена, яка протягом декількох століть була підручником з медицини.

105. Яким чином захопив владу син Септимія Севера, прізвисько якого було «Каракалла»?

106. До чого призвела політика Каракалли?

107. Яким богам, на відміну від попередніх імператорів, вклонявся Каракалла?

108. Населення якого міста особливо постраждало за часів правління Каракалли?

109. Який з римських імператорів династії Антоніонів вимагав для себе почестей, як для бога, називаючи себе Геркулесом?

110. Який екстравагантний вчинок першим серед імператорів зробив Коммод?

111. У якому випадку римляни вважали, що країна завойована ними остаточно?

112. Як називалася римська в’язниця?

113. Завдяки чому варвар за походженням, що був рабом і простим солдатом, Макрін захопив у 217 р. владу?

114. Кого називають «солдатськими імператорами»?

115. Хто називав себе багаудами?

116. Як впливали на становище в імперії постійні повстання на завойованих територіях?

117. Як називався період в історії Римської держави, що тривав у II ст. майже 50 років?

118. Ким за походженням був імператор Гай Аврелій Діоклетіан?

119. Що таке діоцез?

120. Назвіть роки перебування при влади імператора Діоклетіана.

121. Який обряд для вшанування власної особи запровадив Діоклетіан?

122. Дайте визначення поняття домінат.

123. Який державний устрій запозичив для затвердження в Римі Діоклетіан?

124. Яке місто і чому Діоклетіан проголосив своєю резиденцією?

125. Чому за Діоклетіана селяни кидали свої землі й тікали із країни?

126. За що Діоклетіан дістав прізвисько «Будівельник»?

127. Хто такий Максиміан?

128. Назвіть час правління імператора Константина.

129. З якою метою Константин продовжив політику Діоклетіана щодо прикріплення вільних селян до землі?

130. Чому Константин був змушений брати в римську армію все більше іноземців?

131. Як називалася нова столиця Римської імперії, заснована Константином?

132. Назвіть іншу назву Константинополя.

133. Приблизно визначте відстань, що відокремлює Стамбул від Константинополя.

134. Що стало вирішальним при виборі місця для будівництва Константинополя?

135. Через що увійшов в історію римський імператор Галерій (293 р.)?

136. Назвіть дату перенесення римської столиці до Константинополя.

137. У Стародавньому Римі новий рік починався …

138. Від латинської фрази «Готуйся до війни» походить назва автоматичного пістолета…

139. Як називалася посудина із вузьким горлом для вина у римлян?

140. Назва якого музичного жанру перекладається з латини як «змагання»?

141. Хто такі варвари?

142. Які племена належали до германців?

143. Назвіть головні заняття германців.

144. Якою системою обробітку землі користувалися германці?

145. За яким принципом формувалося військо германців?

146. Що вважалося найбільшою ганьбою у германців?

147. Який промисел був головним засобом збагачення германської знаті?

148. У III ст. в історії Рима стався курйозний випадок: легіонери, що перебували в цей час у Сирії, проголосили імператором кульгавого, старого військового скарбника. Чим був обумовлений їхній вибір?

149. Яка доля очікувала оточення попереднього імператора з приходом до влади нового?

150. Яка з двох частин імперії зазнавала найчастіше нападів варварів?

151. Яку назву одержав в історії період із середини III до середини VI ст.?

152. Дайте визначення поняття «Велике переселення народів».

153. Укажіть дату і назву битви, під час якої готи завдали нищівної поразки римській армії.

154. Дата остаточного поділу Римської імперії.

155. Хто становив головну небезпеку для Римської імперії на початку V ст.?

156. Чому видатний полководець Ганнібал не наважився здійснити облогу Рима, а Аларіх захопив це місто досить швидко?

157. Назвіть дату узяття Рима готами.

158. За часів якого імператора Рим захопили вестготи?

159. Хто з римських полководців, вандал за походженням, усунув від влади законного імператора Гонорія, проголосив себе його опікуном і з 395 р. фактично став правителем Західної Римської імперії?

160. Чим закінчилося правління Стиліхона?

161. Хто з римських полководців у 402 р. здолав непереможного Аларіха?

162. Хто з римських імператорів і чому назавжди заборонив гладіаторські бої?

163. Яку назву на початку V ст. дістала східна частина Римської імперії?

164. Яке місто після розподілу держави стало столицею Західної Римської імперії?

165. Яку роль виконував Рим з кінця IV ст., утративши своє політичне значення?

166. Хто такі вандали?

167. Як називав себе найбільш впливовий єпископ?

168. Якого року вандали захопили Рим?

169. Назвіть ім’я останнього римського імператора.

170. Які наслідки мало повалення в 476 р. останнього імператора Августа Ромула?

171. Який період історії закінчився з падінням Західної Римської імперії?

172. Хто дістав славу руйнівника Західної Римської імперії?

173. Як ви розумієте крилатий вислів «Гуси Рим врятували»?

174. За часів якого імператора християне зазнали найбільш жорстоких переслідувань?

175. Хто відігравав керівну роль у християнській церкві, починаючи із III ст.?

176. Дайте визначення поняття «християнська церква».

177. Хто і коли визнав християнство рівноправною релігією?

178. Що таке єресь?

179. Яка з єресей була найнебезпечнішою для християнської церкви в IV ст.?

180. У чому сутність аріанства?

181. Навіщо Константинові потрібен був союз із християнською церквою?

182. Як називалися з’їзди всіх християнських єпископів?

183. Коли відбувся перший Вселенський собор?

184. Коли християнство стало державною релігією Римської імперії?

185. Внаслідок якої події столиця імперії Рим перестала бути імператорською резиденцією?

186. Стародавні германці говорили, що «соромно здобувати потом те, що можна здобути кров’ю». Звідки походив цей вислів?

187. Чому спочатку римські імператори переслідували християн і боролися з ними?

188. Дайте визначення поняття «тетрархія».

189. Що означає слово «вандалізм»?

190. Підрахуйте, скільки років проіснувала Римська держава. Поясніть, як ви отримали результат.

191. Кому могли б належати слова: «Я скорив місто, якому сотні років скорялася вся земля. Моїм воїнам я віддав місто на 3 дні. Такої здобичі не мав ніхто»?

192. Які напрямки християнської релігії виникли в результаті розколу?

193. Яка подія сталася в Римській імперії в 476 р.?

194. Назвіть столицю Східної Римської імперії. Поясніть значення її назви.

195. Чим колони відрізнялися від рабів?

196. Яке питання було основним на першому Вселенському церковному соборі?

197. Чому падіння Римської імперії вважають завершенням періоду стародавньої історії?

198. Чому дедалі більше зростала роль армії в імперії?

199. Хто служив в армії поруч з корінними римлянами?

200. Хто такі «солдатські імператори»?

201. Якими заходами зміцнив порядок у державі Діоклетіан?

202. Хто такі колони?

203. Хто такі тетрархи?

204. На які дві частини розпалася Римська імперія?

205. Які з’явилися дві нові столиці? Яка роль належала Риму?

206. У чому ти вбачаєш позитивне значення в зміцненні особистої влади імператора в пізньому Римі, а в чому — негативне?

207. Чому порядок управління державою «тетрархія» виявився нестійким?

208. Чому імператори мусили постійно збільшувати платню воїнам? Які небезпечні наслідки це мало для них?

209. Наведи приклади того, як у римській армії служили й досягали високого становища воїни — вихідці з варварських земель.

210. Чому праця колонів була продуктивнішою, ніж праця рабів?

211. Чим правління Константина нагадувало владу східного царя, а вся імперія — східну монархію?

212. Що таке варваризація римського життя?

213. Які труднощі виникали у римлян у провінціях?

214. Що таке Велике переселення народів?

215. Яким було місто Рим на початку V ст.?

216. Коли і хто вперше захопив місто Рим?

217. Чим були небезпечні гуни?

218. Де і коли гуни зазнали від римлян поразки?

219. Яку ганебну пам’ять залишили про себе вандали?

220. Коли припинила своє існування Західна Римська імперія?

221. Доведи, що рівень суспільного розвитку племен, які нападали на Рим, значно відставав від римських.

222. Чому більшість сучасників сприйняли руйнування міста Рима Аларіхом як початок кінця світу?

223. У чому полягала, на думку письменника Сальвіана, основна причина падіння Римської держави?

224. Що таке культура?

225. Які країни стародавнього світу належать до східного типу культури? західного типу культури?

226. Як прийнято було сприймати людину та її місце у світі в східній культурі? західній культурі?

227. Як склалася доля грецької та латинської мов після загибелі античної цивілізації?

228. Як нащадки сприйняли античну міфологію та літературу?

229. У чому полягає відмінність між поняттями «цивілізація» і «культура»?

230. Як ти вважаєш, чи загинула антична культура разом із загибеллю античної цивілізації?

231. Наведи приклади впливу грецької та латинської мов на сучасні європейські мови.

232. Наведи приклади впливу грецької та римської архітектури на сучасну архітектуру.

233. Греки і римляни займалися заняттями, які вдосконалюють душу, розум і тіло, у спеціально побудованих величних спорудах. Назви ці заняття і споруди. Чи зберегли вони своє значення й понині?

234. Стародавній Рим виник на:
а) Балканському півострові;
б) Апенінському півострові;
в) Синайському півострові.

235. Знатних і багатих людей у Римі називали:
а) патриції;
б) патріархи;
в) плебеї.

236. За міфом, місто Рим заснували брати:
а) Гор і Сет;
б) Сім і Хам;
в) Ромул і Рем.

237. Головний бог римської міфології — це:
а) Зевс;
б) Нептун;
в) Юпітер.

238. Когорта в Римі — це:
а) група однодумців;
б) архітектурна споруда;
в) військовий загін.

239. Головний майдан у Римі називався:
а) Форпост;
б) Форос;
в) Форум.

240. Автором видатного твору римської літератури — поеми «Енеїда» є:
а) Вергілій;
б) Горацій;
в) Овідій.

241. Храм, присвячений усім богам Риму, називався:
а) Парфенон;
б) Пантеон;
в) Пантікапей.

242. Найбільший амфітеатр у Римі, де відбувалися гладіаторські бої, — це:
а) акведук;
б) Колізей;
в) терми.

243. Верховним органом управління в республіканському Римі був:
а) ареопаг;
б) герусія;
в) сенат.

244. Система державного управління, створена Октавіаном Августом, називалася:
а)колонат;
б) домінат;
в) принципат.

245. Форма правління в пізній Римській імперії — це:
а) олігархія;
б) монархія;
в) тетрархія.

246. Дата офіційного визнання в Римській імперії християнської релігії:
а) 8 р. до н. е.;
б) 313 р.;
в) 330 р.

247. Дата скинення останнього імператора Західної Римської імперії:
а) 37 р. до н. е.;
б) 410 р.;
в) 476 р.

Тема № 10. Пізня Римська імперія. Історія Стародавнього Світу, 6 клас

Попередня сторінка з Історії Стародавнього Світу 6 клас

Повернутися до змісту Історія Стародавнього Світу 6 клас

Наступна сторінка з Історії Стародавнього Світу 6 клас