• Реклама

Байки Григорія Сковороди. Аналіз творчості

Байки Григорія Сковороди. Аналіз творчості

1. Філософські погляди Григорія Сковороди

Григорій Сковорода належить до найяскравіших постатей в українській філософії та літературі. Його незвичайність у житті і творчості визначає межова ситуація між старою та новою епохами в історії України, давнім та новим її письменством. Сягнувши у своїх помислах життєво важливих, екзистенційно вагомих проблем людського буття, Сковорода досі актуальний — як особистість, мислитель, письменник.
Ідейним предтечею нової української літератури, творцем найзначнішого вчення в історії вітчизняної філософської думки був філософ, поет, педагог, музикант Григорій Сковорода (1722—1794). Він народився в с. Чорнухи на Полтавщині у козацькій родині. Навчався у Києво-Могилянській академії, але за царським наказом його було відправлено на два роки в Петербург співати в придворній капелі. Незадовго до закінчення академії він вирушив як здібний студент до Угорщини разом із дипломатичною місією. Повернувшись, викладав поетику у Переяславському колегіумі, пізніше — у Харківському. Потім був домашнім учителем у заможних людей. Став вільним письменником та філософом-мандрівником.
До кінця життя Сковорода багато подорожував, складав філософські трактати та діалоги, вірші та байки. Маючи бунтівний характер і своєрідні життєві уподобання, він відмовився від кар’єри церковника і забезпеченого побуту. Усе його зріле життя — мандрування світом як протест, незгода з існуючими суспільними порядками та морально-етичними правилами. Вимріявши свою «горнюю республіку», Сковорода намагався знайти гармонію в собі («веселіє серця») і в людях, навчитися бути щасливим і навчити цьому інших. Необхідною умовою людського щастя вважав прагнення пізнати себе, свої природні нахили, їх цілеспрямований розвиток і «сродний труд», який дає відчуття задоволення і корисності в суспільстві. Це був ідеалізований шлях до щастя, але впевненість, що його слід шукати в самій людині, давала йому філософську опору і натхнення у творчості.
На могилі Григорія Сковороди викарбувано слова:

«Світ ловив мене, та не спіймав».

Світ для філософа — це насамперед соціум, у якому людина перебуває у всеможливих зв’язках, стосунках, перед яким має зобов’язання, що обмежують прагнення і свободу людини. Такий світ, тобто соціальна дійсність ХVІІІ ст., не влаштовував Сковороду, він сприймав його як тенета, у які потрапляє людська доля. Сковорода обрав мандри рідним краєм — це був спосіб «утечі від дійсності», уникнення всього, що позбавляє свободи. Наприкінці життя, підсумовуючи пройдений шлях, Сковорода усвідомлював, що прожив так, як підказувала його «натура», реалізувавши у такий спосіб ідею «сродності».
У тлумаченні Сковороди «сродний труд» — це відповідність природних нахилів людини і її практичної діяльності. За такої умови індивід має змогу якнайповніше реалізувати себе, відчуваючи задоволення від цієї діяльності, насолоджуючись її процесом і результатами. На думку філософа, людина повинна пройти певний шлях, щоб досягти такого стану: самопізнання (виявлення й усвідомлення природних нахилів) — самовдосконалення (нахилів, задатків) — «сродний труд» (практична діяльність). У цьому Сковорода вбачав передумови щастя людини.
У трактаті «Дружня розмова про душевний світ» він зазначив: «Це й означає бути щасливим — пізнати себе, або свою природу, взятись за своє і триматися того, з чим ти споріднений (…) Саме добра душа стає тривожною та нещасною, коли виконує обов’язок, до якого не народжена (…) Природа єсть найперша всьому причина і саморухлива пружина». Філософ уважав, що найповажніша справа, зроблена без «сродності», втрачає свою честь і вартість так, як гарна страва стає гидкою; «Багато хто, зневаживши природу, обирають собі ремесло найбільш модне і прибуткове, проте самі себе дурять. Прибуток — то не сердечне веселіє, а виконання потреби тілесної, а якщо веселіє, то не внутрішнє, справжнє веселіє сердечне оживає у ділі сродному. Тим воно солодше, що сродне», — писав Сковорода. Якщо від душі забрати «сродну діяльність», то їй тоді — «смертна мука: журиться і непокоїться, немов бджола, зачинена у кімнаті, а сонячний світлий промінь, що пронизує вікна, кличе її на цвітоносні луги». Провідною у тлумаченні «сродного труда» була ідея «Нехай кожен діло своє знає».
Тема «сродності», «сродного труда» розкрита у філософських трактатах Сковороди (зокрема, «Алфавіт, або Буквар світу») і має виразний дидактичний смисл у байках «Жайворонки», «Орел і Черепаха», «Бджола і Шершень», «Дві курки». У байках «Жайворонки» та «Орел і Черепаха» стверджується думка про те, що кожна людина повинна обирати такий рід діяльності, який би відповідав її природним нахилам, інакше вона стане посміховиськом або невдахою. Байка «Бджола і Шершень» наголошує не тільки на тому, що лише від природної праці можна отримати насолоду, а й вказує на паразитизм «шершнів», котрі в суспільстві «живуть крадіжкою чужого і народжені на те тільки, щоб їсти, пити». Водночас Бджола — «це символ мудрої людини, яка в природженому ділі трудиться». Головна думка твору
«Дві курки» — необхідність розвитку природних нахилів для реалізації своєї «сродності».
Важливе місце у філософській системі Сковороди посідає «філософія серця» (кордоцентризм): «Серце твоє єсть голова зовнішностей твоїх. А коли голова, то сам ти єси твоє серце». Визнаючи людське тіло тлінним, мудрець стверджував первинність і незнищенність серця. Пізнавши серце, пізнаєш саму людину: «І повністю людину бачить той, хто бачить серце її». За Сковородою, серце — «прихована думок наших безодня», тобто душа, сокровенна природа світу, що формує духовне життя людини.
У своїх трактатах філософ оперував поняттям «веселіє серця», яке він тлумачив як стан духовного спокою, блаженства, внутрішнього комфорту, коли людина перебуває у злагоді із собою та світом. «Веселіє серця» досягається тоді, коли людина робить так, як їй підказує серце, а діяльність її відповідає «сродності» природних нахилів. Поняття «веселіє серця» близьке до поняття «щастя», яке і слід шукати у своєму серці: «Там Бог і щастя, не далеко воно. Поблизу єсть. У серці і в душі твоїй».
У ХІХ ст. «філософію серця» Сковороди продовжив полтавський мислитель Памфіл Юркевич (1826—1874): «Людина починає свій моральний розвиток з порухів серця, яке скрізь бажало б зустрічати істот, які радіють, гріють одне одного теплом любові, пов’язані дружбою і взаємним співчуттям». Юркевич, як і Сковорода, вважав, що в серці людини зосереджене духовне життя, це вмістилище усіх пізнавальних прагнень людини, усіх відчуттів, хвилювань, пристрастей, моральних орієнтирів.
«Філософія серця» Сковороди та його послідовників не випадково з’явилася в надрах української нації, оскільки виражала і продовжує виявляти український менталітет, природну національну стихію. Символіка серця, подана в інтерпретації Сковороди, мала безліч варіантів в українській публіцистиці та художній літературі ХІХ—ХХ ст. Вона досі залишається важливою етичною цінністю національної культури.

2. Поезія Григорія Сковороди як спосіб вираження світоглядних думок

Художня творчість Сковороди пов’язана з традиціями давньої літератури, однак у віршових творах він розширив тематику, вдавшись до критицизму (сатира, іронія) в дусі просвітницької епохи, збагатив жанрову систему, звернувшись до пейзажної лірики, надавши нових відтінків філософській. Своїм творам Сковорода прагнув надати цілісної художньої завершеності у формі поетичної збірки «Сад божественних пісень», до якої увійшло тридцять віршів на різноманітну тематику.
Філософська лірика. Помітне місце у збірці «Сад божественних пісень» займають твори, у яких Сковорода в художній формі висловив свої філософські погляди на самопізнання та моральне самовдосконалення: пісня 23 («О дражайше жизни время»), пісня 21 («Щастіє, где ти живеш?»), пісня 24 («О покою наш небесний»), пісня 28 («Возлети на небеса»). На його думку, пізнанням людини рухає її прагнення бути щасливою («о щастіє, наш ясний світ, о щастіє, наш красний цвіт!»), проте даремно шукати його в полі, небі, книжках, тобто «извне», бо воно в самій людині: «Нужнейшее тобі найдеш то сам в собі». Мислитель вважав, що для самопізнання людина повинна використовувати кожну мить — «дражайше жизни время», оскільки лінощі, легковажне ставлення до часу унеможливить власну самореалізацію:

Брось, любезний друг, безділля,
Пресічи толикій вред,
Сей момент пріймись до діла:
Вот, вот, время упливет.

У Сковороди час набуває морально-етичних вимірів, коли йдеться про смисл життя:

Лучше час чесно жить, неж скверно цілий день…
Лучше в пользе десять літ, неж весь вік без плода.
Поет не сприймав намагання людей задовольнити

«дух неситий», «мучить краткий вік», а пропонував вести спокійне життя, віддаючись роздумам, самозаглибленню. Бути самим собою — це шлях до внутрішньої гармонії: «Будьмо тим, что бог дал, ради, разбиваймо скорбь шутя». У пісні 28 Сковорода в художніх образах ствердив думку, що в житті людському найбільше значення має стан душі — «что тобі то помагает, естли сердце внутрь ридает?». Він закликав заглянути в себе, щоб умилостивити душу: «Глянь в сердечния пещери! В душі твоей глагол, вот будеш с ним весьол!». Повніше роздуми Сковороди над смислом життя викладено у його філософських творах — «Наркіс. Розмови про те: Узнай себе», «Алфавіт, або Буквар світу», «Розмова п’яти подорожніх про справжнє щастя в житті».
У філософських поглядах Сковороди та у його творчості ідеалом людини є вільна особистість, котра досягає спокою і радості серед природи, споглядає істину і живе за «сродністю» — пізнає саму себе, виявляє свої природні нахили і реалізує їх передусім у духовній діяльності. Філософ не приймав навколишній світ, зокрема соціум, що склався, на його думку, за принципом абсурду, несправедливо, коли існує поділ на «вищих» та «нижчих», що, зрештою, перешкоджає людині виразити себе, займатися «сродним трудом», тому забирає в неї можливість бути щасливою. Він стверджував, що людина може бути щасливою тоді, коли вона вільна.
Такі міркування Сковороди утопічні, оскільки він мріяв про можливість збереження свободи в умовах рабства, залежності людини від соціальних обставин. Однак його ідеалом залишилися вірність «сродності», зневага до фальшивих цінностей, самоповага, гідність, розум і «совість чиста, як кришталь». Цим Сковорода кинув виклик світові, у якому доводилось жити і який підстерігав кожного, щоб захопити у свої хижі тенета.
Водночас Сковорода розумів, що немає смислу боротись із світом, намагатися щось у ньому змінити. Поет і філософ понад усе цінував внутрішню свободу, обирав «утечу від дійсності», а справжнє задоволення знаходив у творчості, перебуванні серед природи — на луках і пасовищах, на пасіках і в дібровах, на полях та берегах річок. Для Сковороди злиття з природою — це стан душі, спосіб життя, що є не просто вибором або стихійною даністю, а прагненням досягнути єдності із собою, «веселіє серця».
У «Саді божественних пісень» відображено міркування Сковороди про свободу. Зокрема, у пісні 9 він стверджував свій вибір:

Так і мні вольность одна есть нравна
І безпечальний, препростий путь.
Се — моя міра в житті главна.

Образ «міри в житті», тобто свободи, «вольності», поет розвинув у пісні 12, де протиставив спокійне життя серед сільської природи міським реаліям, які «на море печалей пхнут», «в неволю горьку ведут». Сковорода не визнавав життєвих марнот, не хотів «їздить за море», мати «красні одежі», ходити «за барабаном плінять города», добиватися «штатских санов» і «пугать мелочних чинов». Це не головне в житті, важливішим є відчуття свободи — якщо не суспільної, то принаймні внутрішньої. Такі відчуття він знаходить серед природи:

О дуброва! О зелена! О мати моя родна!
В тобі жизнь увеселенна, в тобі покой, тишина!
В останній строфі автор видозмінив ці рефренні рядки:
О дуброва! О свобода!
В тобі я начал мудріть.

Вірш «De libertate» («Про свободу») не увійшов до збірки, але перегукується з мотивом свободи:

Що є свобода? Добро в ній якеє?
Кажуть, неначе воно золотеє?
Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,
Проти свободи воно лиш болото.
О якби в дурні мені не пошитись,
Щоб без свободи не міг я лишитись.
Слава навіки буде з тобою,
Вольності отче, Богдане-герою!

Філософська лірика Сковороди розкрила нові можливості для української поезії: у художній формі висловлювати актуальні проблеми людського буття.
Пейзажна лірика. Сковорода одним із перших в українській ліриці започаткував пейзажний жанр, про що свідчать такі вірші із «Саду божественних пісень», як «Гей поля, поля зелені» (пісня 13), «Вже хмара пройшла» (пісня 16), «Ой ти пташко жовтобока» (пісня 18), «Осінь нам приходить» (пісня 30).
Третя пісня збірки розпочинається рядком: «Весна люба, ах, пришла! Зима люта, ах, прошла!», у якому оприявнено барокову антитезу весна/зима. У її основі — протиставлення архетипних образів розквіту і мертвотності. Додані до цих понять епітети також мають антитетичне забарвлення, хоч за звучанням досить близькі: «люба — люта».
Зима в поета асоціюється із «печаллю», яка «безобразить красні села», пов’язана із «смертным гріхом», якого хочеться позбутися. Розвиваючи тему весни (як розквіту, гармонії, молодості, свіжості, животворіння), поет за допомогою символічних образів вдався до художнього паралелізму, властивого усній творчості: «Уже сади росцвіли и соловьев навели» — «Душа моя процвіла и радостей навела». Перемогти зиму — означає перемогти «смертний гріх», тому образ переможної душі трансформується в образ «божого граду», «божого саду». З однотипних, синонімічних символів «рай — сад — град» Сковорода вибудував образ весни (солов’ї, цвітіння, радість, любов, мир), що має алегоричне значення: квітучий весняний сад — «град божий», у якому «невинность — то цвіти, любовь и мир — то плоди». Однак «град божий» не схожий на християнське тлумачення «Граду Небесного» (за Августином Блаженним), а має ознаки українського фольклорного колориту, перейнятого із веснянок, ліричних пісень. Це підтверджує ще один символ, який використовував Сковорода: «Душа моя есть верба, а ти [Бог] еси ей вода». Верба часто згадується у словесній творчості українців, оскільки це дерево священне.
Образ саду у цьому вірші займає центральне місце. Як зазначали дослідники української поезії XVII—XVIII ст. (В. Крекотень, Б. Криса, Л. Ушкалов, М. Сулима, А. Макаров, Вал. Шевчук), він належить до виразних барокових символів. У Сковороди сад — весняний, розквітлий: «Всегда сей сад дает цвіты, всегда сей сад дает плоды». Квіти — символ «невинности», першородства, свіжості, юності, а плоди — «любви и мира», життєрадості, духовної спроможності й енергії, повноцінності, гармонії, «веселія сердца», «ключ моих всех утех».
Для пейзажних віршів Сковороди характерна багатоманітність зорових та звукових образів. У пісні 13 мальовничо передано слобожанський краєвид:

Ах поля, поля зелены,
Поля, цвитами распрещенны!
Ах долины, яры,
Круглы могилы, бугры!

Зорові враження змінюють звукові образи:

Жайворонок меж полями,
Соловейко меж садами…
А когда взойшла денниця [сонце],
Свищет в той час всяка птиця,
Музикою воздух
Растворенний шумит вкруг…

Пейзажні картини у вірші органічно поєднані із побутовими реаліями: «Только солнце виникает, пастух овци виганяет». Проте навіть змальовуючи красу природи, Сковорода переймався смислом людського життя:

Пропадайте, думи трудні,
Города премноголюдні!
А я с хліба куском
Умру на місці таком.

Джерелом пейзажної лірики Сковороди були його власні спостереження над природою, яка стала для нього органічним чинником поетичного мислення.
Сатиричні вірші. До таких віршів належать пісня 9 «Голова всяка свой імієт смисл» і пісня 10 «Всякому городу нрав і права». Сковороді як прихильнику та інтерпретатору просвітницьких ідей властивий критицизм у ставленні до суспільних порядків. Він не часто виявляв негативне сприйняття окремих явищ у житті сучасного йому суспільства, здебільшого висловлював деякі критичні думки у різних за жанрами творах. У пісні 10 зосередився на явищах, які вважав ганебними: «Петр для чинов углы панскіи трет», «Федька-купец при аршині все лжет», «тот непрестанно стягает грунта», «сих шумит дом от гостей, как кабак», «строит на свой тон юриста права» тощо. Проте таке сатиричне змалювання суспільства викликане не бажанням змінити у ньому щось на краще, а виведене із гіркої констатації: «Всякому городу нрав і права». Сковорода переймається іншим: «А мні одна только в світі дума, как би умерти мні не без ума». У дусі просвітницької доби проголошено культ розуму, здатного виправити негативні суспільні явища. Однак розум сам по собі, на думку філософа, не стане засобом просвіти і поступу, якщо не буде поєднаний з іншою важливою моральною цінністю — «совістю, как чистий хрусталь».
Збагативши жанрову систему своїх поетичних творів, Сковорода урізноманітнив версифікаційні прийоми, ритміку і строфіку віршів, зробивши їх гнучкішими, пластичнішими, наближеними до силабо-тонічної системи. Деякі з віршів («Ой ти птичко жовтобока»,
«Ах поля, поля зелені») підпорядковані фольклорній ритміці та образності, що свідчить про певну зорієнтованість поета на народнопісенні традиції.

3. Внесок Григорія Сковороди в утвердження жанру байки

Заслугою Григорія Сковороди є утвердження жанру байки в українській літературі. Він не лише написав три десятки байок, уклавши їх у збірку «Байки харківські» (1774), а й висловив у передмові свої міркування щодо жанрових особливостей цього ліро-епічного виду. Байку мислитель розглядав, як «мудру іграшку», що «таїть у собі силу», тобто в розважально-алегоричній формі він убачав серйозний зміст: «Байка тоді буває погана і дурна, коли в підлій та смішній шкаралущі своїй не містить зерна істини; схожа тоді на порожній горіх». Звірі, змії та птахи у байках — ніщо інше, «як образи, що прикривають, як полотном, істину».
Джерелами байок були деякі популярні сюжети давньогрецького байкаря Езопа (VI ст. до н. е.), а також повсякденна українська дійсність, усна народна творчість. Сковороді вдалося створити оригінальний різновид байки, яка розробляла теми «сродного труда», моральних та етичних цінностей, натякаючи своїми алегоричними образами на певні суспільні явища, даючи їм критичну оцінку.
Морально-етична проблематика властива більшості байок Сковороди. Розум протиставляється зовнішній ефектності у творі «Голова і Тулуб»: «Фабулка ся для тих, хто честь свою на самій пишності заснували». Розмірковуючи у байці «Годинникові колеса» про «сродность», автор наголошував у висновку («силі»), що «у людей з різними природними нахилами і життєві шляхи різні», але неодмінними якостями усіх має бути «чесність, лад і любов». У байці «Орел і Черепаха» Сковорода висловив таку сентенцію: «Прагнення насолод і слави збиває у протиприродний стан». У байці «Жаби» викладено фабулу про мешканців озера, серед яких була одна жаба, котра знайшла собі пристанище коло джерела, мотивуючи це тим, що вода може висохнути, а джерело усе-таки є надійнішим від калюжі. Сковорода так тлумачив алегоричний зміст: «Всяка розкіш може зубожіти і висохнути, як озеро, лише чесне ремесло забезпечить непишне, але спокійне існування». Про людську дружбу йдеться у байці «Собака і Вовк». Ні багатство, ні чин, ні походження, на думку автора, не можуть стати основою дружби, а «лише серця, думками єдині, й однакова чесність людяних душ». Подібні сентенції наявні і в байці «Соловей, Жайворонок та Дрізд»: «Дружбу годі випросити, купити чи силою вирвати». У творі «Два коштовні камені — Діамант і Смарагд» Сковорода визначив своєрідний моральний кодекс: «Освіченість, милосердя, великодушність, справедливість, постійність і цнотливість — ось ціна наша і честь!»
Григорій Сковорода створив свій варіант байки, якій притаманна прозова форма викладу, поділ на дві частини (фабула і «сила»), уведення в текст нових алегоричних персонажів та символів. «Сила» байки часто висловлена містким і лаконічним афоризмом або розгорнута у повчальний міні-трактат на моральну тему. Використав він у байках народні прислів’я та приказки, змоделював побутові сценки, вдався до діалогічної форми викладу фабульної частини байки.

4. Афористика Григорія Сковороди

Філософ і поет Григорій Сковорода свої думки висловлював лаконічно і дотепно, не вдавався до традиційного, відомого з античних часів афористичного жанру. Його влучні фрази містять філософські трактати і художні твори. Для них характерна глибина пізнання людського буття, природи, суспільства і відшліфована форма вираження. Спостереження, зауваження, сентенції, духовні та інтелектуальні осягнення Сковороди відображають його барокову універсальність, складність мислення і здатність у доступній і прозорій смисловій формі передати власні висновки та узагальнення. Його афоризми стосуються багатьох сфер життя і суголосні основним гносеологічним і морально-етичним проблемам творчості:
— ні про що не турбуватися, ні за чим не турбуватися — значить не жити, а бути мертвим, адже турбота — рух душі, а життя — це рух;
— що може бути солодше за те, коли любить і прагне до тебе добра душа;
— любов виникає з любові; коли хочу, щоб мене любили, я сам перший люблю;
— ти не можеш віднайти жодного друга, не нашукавши разом з тим і двох-трьох ворогів;
— більше думай, а тоді вирішуй. Поспішай повільно!;
— немає нічого небезпечнішого, ніж підступний ворог, але немає нічого отруйнішого від удаваного друга;
— хіба не любов усе єднає, будує, творить, подібно до того, як ворожість руйнує;
— кому душа болить, тому весь світ плаче;
— як нерозумно випрошувати те, чого можеш сам досягти;
— всяка їжа і пиття смачні й корисні, але треба знати час, місце і міру;
— коли риба спіймана, вона вже не потребує принади;
— пізнаєш істину — ввійде тоді в кров твою сонце.
Художня творчість Сковороди хоч і пов’язана з традиціями давньої літератури, має виразні новаторські ознаки: критицизм у дусі Просвітництва, розширення тематичних і жанрових можливостей літератури, зв’язок із фольклорною ритмікою та образністю, художня завершеність, циклічність творів у формі окремої книги.

Байки Григорія Сковороди Аналіз творчості, Філософські погляди Григорія Сковороди, Поезія Григорія Сковороди як спосіб вираження світоглядних думок, Внесок Григорія Сковороди в утвердження жанру байки, Афористика Григорія Сковороди

1. Григорій Сковорода. Біографія

2. Життя і творчість Григорія Сковороди

3. Григорій Сковорода. Афоризми

4. Кого і за що засуджує Г. Сковорода у своiх байках

5. Ідея «сродної праці» у байках Г. Сковороди

6. Художнє втілення в байках філософських роздумів Г. Сковороди

7. Велич і безсмертя Григорія Сковороди

8. Григорій Сковорода й українське письменство 1920-х років

9. Література рідного краю: Григорiй Сковорода

10. Аналіз байки Григорія Сковороди «Бджола та Шершень»

11. Повчальний зміст байок Г. Сковороди

12. Філософські погляди Григорія Сковороди

13. Поезія Григорія Сковороди як спосіб вираження світоглядних думок

14. Внесок Григорія Сковороди в утвердження жанру байки

15. Афористика Григорія Сковороди

16. Феномен Григорія Сковороди у художньо-літературних колізіях ХІХ—ХХ ст.

17. Він мудрий словом, розумом, життям (Про творчість Григорія Сковороди)

18. Філософські погляди Г. С. Сковороди

19. Морально-етичні ідеали творчості поета-філософа Григорія Сковороди

20. Значення алегоричних образів байок Г. Сковороди

 

Повернутись на сторінку Байки Езопа, Федра, Ла Фонтена, І. А. Крилова, Г. Сковороди, Л. Глібова, Є. Гребінки, П. Гулак-Артемовсього, Народні байки

Комментарии закрыты.