ЖАНР БАЙКИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

ЖАНР БАЙКИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Байка є найдавнішим видом епічної творчості і сягає своїм корінням фольклорних глибинних джерел. Тому і не дивно, що байку вважають вічним, традиційним жанром. В своєму історичному розвитку, що тривав багато віків, байка пройшла складний шлях — від античної моральної алегорії до соціально насиченої сатири.
Одна із найдавніших українських поетик «Касталійське джерело» (1685) визначає байку як «вигадану розповідь, що веде до пізнання істини» (буквально: «що творить істину»). Основна вимога, яка ставилася перед байкою німецьким поетом Лессінгом, а пізніше О. Потебнею, також полягала у дидактичності. Повчальність моралі, за словами Лессінга, є законом байки; а кінцева мета байки — дати наочне зображення за допомогою якогось поодинокого випадку певного морального правила. Байка, зазначав О. Потебня, є одним із засобів пізнання житейських відносин, характеру людини, одним словом, всього, що стосується морального боку її життя. Жанр байки заснований на алегоризмі художнього мислення, на обов’язковості дидактичного висновку з твору; повчальність у байці завжди розкривається через її алегоричність.
У розвитку жанру байки викристалізовуються в загальних рисах дві головні тенденції. Перша з них — Езопові байки-притчі, написані прозою, лаконічні моральні алегорії. В історії світової байкарської традиції твори Езопа відіграли особливу роль: до них зверталися, по суті, байкарі всіх часів і літератур. Спадщина Езопа, як і знаменита східна «Панчатаитра», була багатющим джерелом тем, мотивів, сюжетів для творів наступних поколінь поетів, зокрема українських. При цьому, зрозуміло, Езопові байки зазнавали докорінної художньої інтерпретації та трансформації.
Протягом двох наступних тисячоліть байка зазнає значних еволюційних змін. Під пером Ж. Лафонтена, з ім’ям якого пов’язаний наступний етап у розвитку світового байкарства, цей жанр набув якісно нових рис і властивостей. Лафонтен порушив умовно-алегоричну античну традицію, надав їй життєвої змістовності. Його байка — це справді художня картинка, сповнена сюжетної гостроти, реальних характерів, лукавого гумору. І не випадково байки Лафонтена стали зразком для багатьох європейських поетів, у тому числі російських і українських.
Цілком самобутнім явищем в історії байкарства була російська байка, генетично пов’язана з народно-національною основою. Бурхливого розквіту набуває вона у XVIII — на початку XIX ст. у творчості А. Кантєміра, О. Сумарокова, В. Тредіаковського, М. Хераскова, І. Хемніцера, І. Дмнтрієва та інших письменників. Але «справжнім своїм торжеством на святій Русі, — зазначав В. Бєлінський, — байка зобов’язана Крплову. Він один у нас справжній і великий байкар…». Кращі криловські твори стали вершиною світового байкарського мистецтва.
Новаторство І. Крилова, засноване на глибокому сприйнятті, самобутньому переосмисленні досвіду світової і російської байкарської традиції, на органічному зв’язку з російською дійсністю, з фольклорними джерелами, виявилося насамперед у тому, що під його пером байка перетворилася на реалістичну сатиру. Кращі байки Крилова («Рыбьи пляски», «Волки и Овцы», «Крестьяне и Река», «Слон на воеводстве» та ін.) перейняті виразними антикріпосницькими настроями. Майстерно користуючись алегорією, поет-просвітитель спрямовував вістря своєї сатири проти феодальної монархії. Він піддає нищівній критиці необмежене свавілля царських адміністраторів, деспотизм і паразитизм поміщиків, продажність чиновииків-бюрократів і водночас висловлює щирі симпатії до простих людей, скромних, чесних, працьовитих.
Широчінь правдивого зображення життя російського народу, показ гострих соціальних протиріч епохи з народної точки зору, з точки зору демократичних ідеалів у творах І. Крилова дозволили М Гоголю назвати їх «надбанням народним», «книгою мудрості самого народу».
Кращі твори видатного російського байкаря відіграли важливу роль у формуванні реалістичного напряму як у російській, так і в інших національних літературах народів СРСР. Його творчість стала взірцем і для прогресивних українських поетів-байкарів. Вона була одним із визначальних чинників, які піднесли українську дожовтневу байку на рівень справді класичних художніх досягнень.
На Україні жанр байки також має давню і багату традицію. Ще у шкільних риториках і поетиках XVII — XVIII ст. — Митрофана Довгалевського, Феофана Прокоповича, Георгія Кониського, Тимофія Колісниченка — зустрічаємо чимало байок учбового призначення. Широко використовували байку з метою «унаочнення» проповіді у своїх казаннях Іоаникій Галятовський і Антоній Радивиловський. Досить плідно виступав у цьому традиційному жанрі видатний філософ Г. Сковорода. Його знамениті «Басні Харьковскія», створені на цілком життєвій основі, пройняті виразними демократичними, гуманістичними тенденціями, були справді видатним і оригінальним явищем в українському письменстві. Вони не тільки підсумовували здобутки давнього байкарства, але й започатковували нову, літературну байку XIX ст. За визначенням І. Франка, Г. Сковорода був «предтечею Крилова і Гребінки».
Уперше на реалістичний грунт українська байка стає у творчості письменників персдшевченківської доби — П. Гулака-Артемовського, Л. Боровиковського і особливо Є. Гребінки. Діяльність кожного з них відіграла важливу роль у становленні віршованої байки як повноправного літературного жанру в українській літературі. Але водночас не слід забувати й менш відомих байкарів, творчість яких була невід’ємною частиною літературного процесу на Україні на початку минулого століття.
Серед українських байкарів на порозі нового письменства заслуговує па увагу передусім постать П. Білецького-Носенка — письменника і вченого.
Перу П. Білецького-Носенка належить понад триста байок, кращі з яких — оригінальні та перекладні — й сьогодні не втратили своєї мистецької цінності. Джерела байок, за його власним визнанням,— український фольклор, а також твори І. Дмитрієва, І. Хемніцера, І. Крилова, Ж. Лафонтена та ін. Основне призначення своїх байок Білецьки-Носенко вбачав у тому, що вони повинні йти у «великий світ, жартуючи, людей учить», «простацький глузд к добру хоч трохи взворушить». Звідси переважна більшість його байок алегорично-повчального, дидактичного плану. В них поет висміює загальнолюдські вади — лестощі, скупість, зазнайство, хвастощі, пияцтво тощо.
Часом Білецький-Носєнко зачіпає явища суспільного життя. Наприклад, він відверто говорить у написаній на популярний серед байкарів сюжет байці «Вовк да Ягня» про існуючу соціальну несправедливість («Хіба не те ж у нас? Хто міщний да багатий, той прав; а неборак хоч прав, да винуватий»). Ця ж ідея в алегоричній формі проводиться і в байках «Львиний розділ», «Заячі уші», «Рись да Кріт» та іи. У окремих творах («Білка да Кроти») поет висловлює співчутливе ставлення до сільської бідноти, оспівує наполегливу працю як єдиний, на його думку, шлях до добра. Водночас він виступає проти паразитизму дворянства, несправедливого суду тощо («Гуси»). Цікаві і його байки історичного змісту, наприклад, «Індик» — твір, що складається з кількох своєрідних новел, в одній з яких висміюється Наполеон, котрий «заходивсь святую Русь побить», а в результаті — «враг шалений… і сам устряв на острові Єлени». До цього циклу належать і байки, присвячені Г. Сковороді.
Багато творів П. Білецького-Носенка є, по суті, першими в українському байкарстві перекладами або обробками криловських творів («Кіт да Кухар», «Вовк да Ягня», «Дві кухви», «Мірошник» та ін.). Але поет навіть у переклади прагне внести щось своє, оригінальне. Так, у байці «Кіт да Кухар», зберігаючи сюжетну конструкцію оригіналу, він вводить ряд характерних побутових деталей, мові особи тощо. Якщо у байці Крилова «Кот и Повар» зазначено, що Кухар був «грамотєєм», то Білецький-Носенко іронічно додає: «Бо змолоду йому давав субітки дяк».
Білецький-Носенко писав переважно розгорнуті твори, наближаючись часом до байки лафонтеиівсько-криловського типу, навіть тоді, коли звертався до сюжетів Езопа.
Лессінга. Фабули байок українського поета «обростають» багатьма подробицями побутового характеру, пейзажними і портретними зарисовками, просторими комічними ситуаціями. Нерідко він надуживає цим, і тоді в його байках губиться розвиток дії, конфлікт, моральна настанова, іноді даються взнаки бурлескна, натуралістична грубість, млявий вірш, багатослів’я.
Байки Білецького-Носенка написані головним чином у перші три десятиліття минулого століття. Вони, як і його балади, переклади та переспіви українською і російською мовами, відбивають основні тенденції розвитку української літератури па початку XIX ст.
Майже водночас із П. Білецьким Носенком до жанру байки звернувся П. Гулак-Артемовський — автор романтичних балад, віршованих і прозових послань, перекладів і переспівів.
Найзначнішим твором у всій літературній спадщині Гулака-Артемовського по праву вважається байка-казка «Пан та Собака», що користувалася свого часу великою популярністю, розповсюджувалась у багатьох списках.
Головними передумовами появи «Пана та Собаки» були насамперед прогресивні просвітительські тенденції, невдоволення передової громадськості Росії та України самодержавно-кріпосницьким режимом, піднесення народної самосвідомості, викликане переможним завершенням Вітчизняної війни 1812 р.
Байка «Пан та Собака» має помітне антикріпосницьке спрямування. В дусі просвітительського реалізму письменник порушує в ній такі актуальні питання часу, як становище кріпаків, їх стосунки з поміщиками, викриває самодурство і розбещеність панів, висловлює співчуття до безправних селян. В алегоричному образі Рябка, винятково сумлінного й чесного, Гулак-Артемовський реалістичними мазками переконливо розкриває долю кріпака, цілковито залежного від поміщика. Рябко прагне догодити панові, але завжди стає жертвою його примх. Виходячи із своїх поміркованих суспільних переконань, письменник у байці обурювався передусім надмірним свавіллям кріпосників — «навісних», «ледачих», «дурних».
М. О. Добролюбов у статті «Російська сатира катерининського часу», глибоко проаналізувавши закономірності розвитку і сутність сатири XVIII ст., вказував на її обмеженість і непослідовність: «Замість прямого висновку: «селяни теж люди, отже, поміщики не мають над ними ніяких прав», підставлено інший, дуже неповний: «селяни теж люди, отже, не треба над ними тиранствувати» Ці слова російського критика «можна цілком адресувати авторові «Пана та Собаки». Незважаючи на присутність у байці дещо натуралістичних рис у змалюванні окремих явищ, надмірного захоплення згрубілою лексикою тощо, вона була безсумнівним творчим здобутком поета. Антикріпосницька загостреність, яскравий народний колорит, свіжість сатирично-гумористичних барв у змалюванні тогочасної дійсності — ці риси, якими вона виразно перегукувалася з «Енеїдою» І. Котляревського та російською сатиричною літературою, сприяли збудженню і посиленню антикріпосницьких громадських настроїв, розвиткові реалістичної байки на Україні. Саме починаючи з «Пана та Собаки», байка в повій українській літературі набуває чіткого соціального звучання.
Згодом П. Гулак-Артемовський ще не раз звертався до цього жанру, написавши ряд творів, що стоять у ряду перших зразків байки в українському письменстві. Це «казка» «Солопій та Хівря, або Горох при дорозі» і «побрехенька» «Тюхтій та Чванько», а також цикл «приказок» — «Дурень і розумний», «Цікавий і мовчун», «Лікар і Здоров’я», створених у формі лаконічних гуморесок; вони засвідчували творчі пошуки поета в жанрі байки. В них він виступив попєредником Л. Боровиковського, котрий згодом утвердив в українській літературі новий тип байки — байку-приказку.
У 1827 р. поет створює ще три байки — «Батько та син», «Дві пташки в клітці», «Рибка», генетично пов’язані, як і всі написані раніше, з сюжетами польського байкаря І. Красіцького і виконані загалом у тому ж стилі. Побудовані на цілком життєвому грунті, вони, проте, належать до іншого жанрового різновиду байки у порівнянні з попередніми. За характером обробки традиційної фабули ці твори ближче стоять до вже усталеного на той час класичного типу байки в російській літературі. Чіткіше проступають тут жанрові ознаки байки, зокрема її алегоричність, повчальний елемент, епічність розповіді. Водночас поет уникає зайвої описовості, бурлескності, характерних для його «казок».
Отже, у творчому освоєнні жанру байки П. Гулак-Артемовський ішов від просторої байки-«казки», через байку-«приказку» до байки, з якою згодом успішно виступили в українській літературі Є. Гребінка і Л. Глібов. Кращі банки П. Гулака-Артемовського, передусім «Пан та Собака», як і його інші поезії, збагачували культуру українського художнього слова, сприяли інтенсивності і демократизації літературного процесу на Україні.
До перших українських байкарів належить також Л. Боровиковськнй, талановитий поет-романтик. Писати байки він почав під безпосереднім впливом свого університетського наставника П. Гулака-Артемовського на початку 30-х років XIX століття. У 1841 р. до альманаху «Ластівка» ним було подано близько тридцяти творів, з яких цензура дозволила опублікувати лише одинадцять. 1852 р. з’явилась друком збірка Л. Боровиковського «Байки й прибаютки», до якої ввійшло 177 творів.
Байки Л. Боровиковського — це переважно лаконічні, гранично стислі поезії з характерною для них згущеністю змісту. Найприкметніша риса їх — органічний зв’язок з фольклором. Часто народне прислів’я служить у нього джерелом сюжету байки-приказки. При цьому автор конкретизує, влучно уточнює народні афоризми, наснажує їх побутовими подробицями. Нерідко у Л. Боровиковського «мысль басни или нравоучеиие выражается формой народной пословицы» (А. Метлинський). Наприклад: «Поки багат, то поти й сват» («Багатий, бідний»), «Хто мовчить, той двох навчить» («Крила у Вітряка»), Іноді приказки і прислів’я виступають у байках Л. Боровиковського і як елементи народної фразеології.
У своїй поетичній практиці Л. Боровиковський значною мірою спирався також на байкарський досвід І. Красіцького. У багатьох байках він творчо використав сюжети і мотиви польського поета («Лікар», «Горох» та ін.). Проте у Красіцького український байкар запозичив не стільки конкретні теми і сюжети, скільки саму форму, стислість викладу. Боровиковському імпонував характер побудови поетичних мініатюр польського письменника, таких близьких до віршованих народних прислів’їв і приказок. Лаконізмом, яскравою іронічністю Боровиковський часом перевершує першоджерело — байки Езопа і Красіцького. Приміром, одна з иайкоротших його байок «Мішок з грішми», в основі якої — шестирядковий твір польського поета «Рodvozny», є справжнім афоризмом із своїм сюжетом і драматизмом, гідним кращих зразків народного гумору:
Голодний у степу знайшов мішок з шагами.
Узяв — І кинув геть:— Я думав — з сухарями!

Л. Боровиковський, як і інші українські байкарі, зазнав також впливу І. Крилова. Це виявилося як у використанні сюжетів російського поета, так і в тому, що майже всі такі твори ширші його звичайних «прибаюток». Одначе, стискуючи криловський сюжет, Боровиковський позбавляє його сатиричної гостроти, колоритності образів, руйнує моралізаторську частину байки («ІЦука», «Суддя» та ін.).
З точки зору ідейного змісту, тематики, мотивів «байки й прибаютки» Л. Боровиковського далеко ие рівноцінні, як не рівноцінні вони і щодо художньої майстерності.
Більшість банок Боровиковського написано на морально-етичні теми, де зачіпаються загальнолюдські вади («Ледащо Йван», «П’яний», «Будяк» та ін.). І лише в небагатьох із них поет виступає проти огидних явищ сучасної йому суспільної дійсності — паразитизму поміщиків, хабарництва судової адміністрації тощо («Суд», «Голова», «Пан»).
Влучно визначив характер байкарської творчості Л. Боровиковського М. Рильський: «Окремо стоять байки Боровиковського, написані в хорошій лапідарній манері, але позбавлені глибшого соціального та філософського змісту». Загалом же байки Боровиковського написані у досить дотепній формі народних приказок і прислів’їв, фольклорних гуморесок і не випадково сприймаються як цілком народні.
Першим видатним байкарем в українському письменстві перед-шевченківської доби судилося стати Є. Гребінці — «талановитому писателю російсько-українському… по дусі наступнику великоруського байкописа Крилова», — як сказав про нього І. Франко. Славу Гребінці як байкареві принесли його «Малороссийские приказки», що вийшли у Петербурзі двома виданнями (1834 і 1836) і були відзначені прогресивною критикою як один із вагомих здобутків молодого українського письменства. Прихильно до них поставились О. Пушкін, І. Крилов, В. Бєлінський…
У «Предуведомлении» до своєї збірки Є. Гребінка підкреслював, що «содержание некоторых приказок взято мною из басен Крылова и других в сем роде баснописцев».
Така вже була традиція. І Лафонтен, і Лессінг, і Сумароков, і Крилов, і Гулак-Артемовський досить часто користувалися традиційними фабульними джерелами. Однак джерела тут мають другорядне значення. Важливіше — як запозичена фабула видозмінювалась у творчості того або іншого письменника, набувала самобутнього характеру, поетичної оригінальності. В. Бєлінський, маючи на увазі І. Крилова, тонко підмітив: «Хоча він і брав зміст деяких своїх байок з Лафонтена, проте перекладачем його назвати не можна: його виключно російська натура все переробляла в російські форми і все переводила через російський дух». Отак і Гребінка, звертаючись до інших байкарів, художньо переосмислював їхні сюжети, теми, образи відповідно до своїх естетичних уподобань, надавав їм виразного народно-національного колориту. «Гребінка, — писав І. Франко, визначаючи самобутність байкарського доробку українського поета, — йшов шляхом, прокладеним в російській літературі Криловим, але йшов досить самостійно, не наслідуючи Крилова, вносячи в свої байки український пейзаж і світогляд українського мужика. Його сатира не широка і не їдка, хоч зовсім не безідейна, гумор вільний і далекий від шаржу, мова прекрасна».
Є. Гребінка у ряді байок — таких, як «Ведмежий суд», «Рибалка», «Віл», «Ячмінь», «Будяк да Коногілиночка», наснажених злободенним змістом, користуючись яскравою і влучною алегорією, правдиво відтворював тяжку долю людини-трудівника, ошуканої зажерливими панами, крутійство судових чиновників, зловживання й хижацтво повітової адміністрації тощо. Соціальний протест Гребінки, який виступав у цих творах з помірковано-просвітительських позицій, мав обмежений характер, проте об’єктивно-художня розповідь набувала часом виразного громадянського звучання, наштовхувала читача на сміливі у ті часи роздуми. Показовою щодо цього є, приміром, байка «Ведмежий суд», у якій реалістично зображено судове свавілля — типове явище того часу. Суд, який мав би охороняти законність, карати злочинність, в умовах кріпосницької дійсності перетворюється у знаряддя визиску, грабунку трудових «низів».
«Рибалка» — один з найкращих здобутків української класичної байки. В ній Гребінка, йдучи від життєвої правди, змалював кругову поруку нижчих і вищих інстанцій царсько-чиновницького апарату. Повітова адміністрація, по суті, нічим не відрізняється від волосної. Здирство й хижацтво в однаковій мірі притаманне грабіжникам різних рангів. А тому, звичайно, проста, безправна людина не може знайти собі захисту в таких умовах, вона завжди є жертвою свавілля.

ЖАНР БАЙКИ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ

Повернутись на сторінку Байки Езопа, Федра, Ла Фонтена, І. А. Крилова, Г. Сковороди, Л. Глібова, Є. Гребінки, П. Гулак-Артемовсього, Народні байки