УКРАЇНА В РОКИ
ДРУГОЇ СВІТОВОЇ ВІЙНИ

4.4. Радянський партизанський рух
і комуністичне підпілля

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Становлення партизанського руху
і мережі комуністичного підпілля

Напередодні німецько-радянської війни термін «партизанщина» в СРСР вживали винятково в негативному значенні, як синонім неорганізованості та безладу. Стрімке просування німецьких військ змусило партійно-державне керівництво СРСР змінити свої погляди на роль і значення партизанських методів боротьби у протидії агресії. Саме організаційні зусилля владних органів радянської держави відіграли ключову роль у розгортанні комуністичного руху Опору на окупованій території.
В Україні оперативну групу ЦК КП(б)У, яка мала займатися організацією партизанської боротьби, добором кадрів, формуванням загонів тощо, було створено ще 30 червня 1941 р. ЦК КП(б)У 5 липня 1941 р. прийняв постанову про організацію партизанських загонів і створення партійного підпілля. Компартійні ограни взаємодіяли зі структурами НКВС—НКДБ, які виконували основну технічну роботу з організації боротьби на окупованій території. Незалежно від органів НКВС партизанські загони формували також армійські структури — спеціальні підрозділи при політуправліннях і oсобливі відділи, розвідвідділи фронтів і армій. Протягом першого року війни між партійними, армійськими структурами й органами держбезпеки відбувалася напружена міжвідомча боротьба за контроль над партизанським рухом.
Попри хаос перших місяців війни різні радянські установи до весни 1942 р. організували і залишили на окупованій території або перекинули через лінію фронту, за офіційними радянськими даними, приблизно 2,5 тис. партизанських загонів і диверсійних груп. Тільки НКВС УРСР у період із 1 серпня 1941 р. до 1 березня 1942 р. сформував 1874 загони і групи чисельністю понад 30 тис. осіб. Однак їх боєздатність виявилася невисокою. Набрані часто з випадкових людей (нерідко партизанські загони створювали шляхом механічного «перепрофілювання» винищувальних батальйонів), погано навчені та слабо озброєні, вони зазнавали величезних втрат і здебільшого гинули в перші тижні перебування на ворожій території. Багато із цих загонів узагалі не розпочали своєї діяльності. Вони або самовільно залишали визначені для них райони дислокації і при наближенні ворога виходили в тил Червоної Армії, або розпадалися через масове дезертирство.
У 1941 — на початку 1942 рр. основними осередками партизанської активності були лісисті північні райони Чернігівської, Сумської, Київської та Житомирської областей, лісовий масив на південному заході від Черкас, болотиста місцевість у пониззі Дніпра поблизу Нікополя, невеликі лісові масиви Полтавщини. Окремі партизанські формування діяли також у найближчому тилу німецьких військ. До партизанських загонів у цей час приєднувалися переважно радянські військовослужбовці, які не змогли вирватися з оточення, а також представники місцевого «партійно-господарського активу».
Більшість осередків опору було без особливих зусиль придушено окупаційними військами вже до кінця 1941 р. За даними НКВС СРСР, на 1 травня 1942 р. в Україні діяло 37 партизанських загонів із 1918 учасниками. Очевидно, існували також партизанські загони, які не мали зв’язку з радянським командуванням. Однак здебільшого подібні формування не виявляли особливої активності, намагаючись не наражати зайвий раз на небезпеку ні себе, ні свої сім’ї. Загалом перша спроба налагодити партизанську боротьбу в тилу ворога зазнала провалу.
Провальною була також робота з організації партійного підпілля на окупованій території. В офіційних виданнях радянської доби зазначено, що в період від червня до жовтня 1941 р. створили 23 підпільних обкоми КП(б)У, 685 міськкомів і райкомів, 4316 підпільних організацій і груп, які налічували понад 26 тис. комуністів. Ще приблизно 3 тис. осіб входило до складу комсомольських підпільних організацій, створених у 1941 — першій половині 1942 рр. Однак більшість із майже 30 тис. людей, задіяних у цій мережі, загинули, були ув’язнені чи зреклися подальшої боротьби вже у перші місяці війни. Значна частина партійних функціонерів, які мали перебувати в підпіллі, втікала разом із радянськими військами. Тих, хто залишився, переважно викрили німецькі контррозвідувальні органи. Нерідко виявляти підпільників окупаційній владі допомагало місцеве населення. До літа 1942 р. продовжувало діяти не більше 10% створеного підпілля. На кінець листопада 1942 р. активно діяли і мали зв’язок з ЦК КП(б) лише два підпільні обкоми компартії — Чернігівський і Сумський.
Власну підпільну мережу формували радянські органи держбезпеки та внутрішніх справ. НКВС і (або) НКДБ інколи залишали перед відступом підготовлену в мирний час агентурно-освідомчу мережу, окремих агентів. У період відступу частин Червоної Армії на схід (1941—1942 рр.) ці структури залишили на окупованій території більше 12 тис. агентів. Втрати серед краще законспірованої агентури були меншими, ніж серед партійного підпілля. Однак за відсутності надійного зв’язку з командуванням ефективність її роботи була також невисокою.
Участь у роботі підпільних організацій була пов’язана з постійним ризиком для життя і вимагала особистої мужності. У другій половині 1941 — у 1943 рр. надходили повідомлення про вчинення підпільниками актів саботажу та диверсій у Миколаєві, Києві, Конотопі та інших містах. Однак такі акції принаймні на початковому етапі війни не мали масового характеру, а шкода, якої завдавали в такий спосіб окупантам, була непорівнянною з втратами серед підпільників. Тільки в Києві впродовж 1941—1943 рр. загинуло 617 учасників підпілля, саботажників та інших противників німецького окупаційного режиму.
Частково причиною провалів була технічна та організаційна непідготовленість СРСР до ведення партизанської війни. Несприятливими для її розгортання були також природні умови на більшій частині території України. Проте вирішальним фактором, який визначив провал комуністичного руху Опору в Україні на початковому етапі німецько-радянської війни, стала політична позиція більшості населення. У перші місяці війни в Україні занадто мало було людей, готових свідомо ризикувати своїм життям, захищаючи непопулярний комуністичний режим. Українське населення переважно або займало вичікувальну позицію, або демонструвало неприховану ворожість до радянської влади.
Партизанська війна від початку набула винятково жорсткого характеру. Ще до бойових дій директивні документи німецького командування
орієнтували війська на використання найсуворіших засобів у відповідь на будь-який опір чи напади на збройні сили з боку населення, вимагали нещадних і рішучих дій проти «більшовицьких підбурювачів, партизанів, саботажників, євреїв». Широко застосовувана німцями система кругової поруки перетворювала кожного жителя окупованої території на потенційну жертву колективної відповідальності.
Партизани відповідали на терор окупантів не меншою жорстокістю. Захоплених у полон солдатів і офіцерів німецької та союзних із нею армій знищували, як і колаборантів, щодо яких застосовували тортури, вбивства родин. Нерідко дії партизанів провокували каральні акції окупаційних військ щодо мирного населення. В Україні окупанти спалили 250 сіл, населення яких було звинувачене в допомозі партизанам. Такі акції викликали озлоблення населення щодо окупаційної влади і об’єктивно сприяли розширенню соціальної бази руху Опору.


Активізація радянського партизанського руху
(1943—1944 рр.)

Перелом у розвитку партизанського руху в Україні відбувся на початку 1943 р., після поразки німецьких військ під Сталінградом. У цей час німецькі військові та адміністративні органи помітили швидке зростання кількості партизанських загонів і груп та посилення їх бойової активності. Особливо масовим процес поповнення партизанських загонів став наприкінці 1943 — на початку 1944 рр., коли доля окупаційного режиму в Україні була вже вирішеною. У цей час до партизанського руху масово долучалися співробітники окупаційної адміністрації, поліцаї, солдати охоронних батальйонів. Інколи вони створювали окремі підрозділи. Водночас основним елементом партизанських формувань і надалі залишалися комуністичні та радянські функціонери різних рівнів, співробітники радянських спецслужб і військовослужбовці Червоної Армії.
У період з 1 листопада 1942 до 1 квітня 1943 рр. чисельність особового складу бойових формувань, які мали зв’язок із радянським тилом, збільшилася майже втричі. У лавах 74 формувань та з’єднань налічувалося 15 тис. бійців, не рахуючи місцевих озброєних загонів та груп. До 1 серпня того року діяло вже 116 озброєних загонів і 31 група (25 тис. бійців). У період найвищого піднесення радянського руху Опору в Україні на межі 1943—1944 рр. було приблизно 44 тис. партизанів і підпільників.
До початку 1943 р. завершено формування системи керівництва партизанським рухом. Ще 30 травня 1942 р. Державний комітет оборони (ДКО) ухвалив постанову про створення при Ставці Верховного Головнокомандування Центрального штабу партизанського руху і підпорядкованої йому системи спеціальних штабів для об’єднання керівництва цим рухом. Згідно з постановою при Військовій раді південно-західного напряму було організовано Український штаб партизанського руху (УШПР), який розпочав свою діяльність із 20 червня 1942 р. З 29 червня 1942 р. УШПР діяв як республіканський штаб партизанського руху, підзвітний ЦК КП(б)У.
7 липня 1942 р. всі партизанські загони України, які до цього були підпорядковані НКВС УРСР, перейшли у відання УШПР. Однак це не означало повного відсторонення радянських каральних органів від участі в організації партизанського руху. Приблизно половину керівних посад у партизанських штабах, у т. ч. й в УШПР, обіймали співробітники НКВС—НКДБ. Крім того, 4-те управління НКВС продовжувало засилати в тил противника власні резидентури, диверсійно-розвідувальні, оперативні групи та спецзагони. Найвідомішим таким формуванням був загін Д. Медведєва, спеціально призначений для прикриття радянського розвідника-диверсанта М. Кузнєцова.
Начальник УШПР майор держбезпеки Т. Строкач мав у підпорядкуванні представництва при військових радах фронтів (здійснювали керівництво партизанською боротьбою в прифронтовій смузі) та обласні партизанські штаби (керували боротьбою у глибокому тилу противника). На УШПР, який від жовтня 1942 р. дислокувався у Москві, а в листопаді — грудні 1943 р. передислокований до визволеного від окупації Києва, покладались оперативне керівництво розвитком партизанського руху і бойовими діями партизанів, організація їх взаємодії з військами Червоної Армії, постачання партизанським загонам зброї, боєприпасів, засобів зв’язку тощо.
Основні напрями діяльності партизанських формувань було визначено наказом наркома оборони СРСР «Про завдання партизанського руху». Пріоритетне їх завдання — руйнування комунікацій противника. Крім того, партизанам наказували нападати на штаби і гарнізони ворога, убивати представників окупаційної адміністрації, вести розвідку, знищувати склади, промислові підприємства та об’єкти життєзабезпечення, проводити політичну роботу серед населення.
Реалізація цих завдань в Україні потребувала поширення партизанського руху на нові райони. У постанові ДКО від 11 жовтня 1942 р. про розвиток партизанського руху в Україні наголошено на необхідності активізації діяльності в правобережних областях, де проходили важливі комунікації противника. У зв’язку із цим було намічено передислокацію низки загонів і затверджено план глибоких рейдів на територію Правобережної України партизанських з’єднань під командуванням С. Ковпака і О. Сабурова (розпочалися 26 жовтня 1942 р.). УШПР також здійснив десантування десятків організаторських груп у різні області республіки для створення нових партизанських загонів.
Важливою формою бойової діяльності партизанських з’єднань рейди залишались і в 1943—1944 рр. За даними УШПР, на лютий 1944 р. партизанські формування у 1942—1943 рр. виконали 17 рейдів на відстань від 200 до 4 тис. км. Зокрема, на початку 1943 р. з’єднання під командуванням О. Федорова, І. Шушпанова і Я. Мельника здійснили рейди на Правобережжя України. З’єднання під командуванням М. Наумова під час «степового» рейду за два місяці пройшло з боями територію восьми областей. Значний резонанс мав рейд у Карпати з’єднання С. Ковпака (червень — вересень 1943 р.). Подібні акції давали змогу посилати радянські війська в регіони, де комуністичний рух Опору був слабо розвинутий, і залучати до активної боротьби нові партизанські кадри.
Виконання партизанськими формуваннями каральних функцій було санкціоноване радянським керівництвом. Вимоги створювати в захоплених районах «нестерпні умови для ворога й усіх його пособників, переслідувати й знищувати їх на кожному кроці, зривати всі їхні заходи» містила й Директива РНК СРСР та ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р., і наказ наркома оборони СРСР «Про завдання партизанського руху». 30 листопада 1941 р. НКВС УРСР видав спеціальну «Вказівку про заходи з ліквідації фашистської адміністрації на тимчасово окупованій супротивником території Української РСР», яка вимагала залучення до винищення колаборантів партизанів, створення спеціальних терористичних груп та використання з цією метою існуючої агентури.
Водночас партизанський терор був ініціативою не лише центрального керівництва. Показово, що з приходом Червоної Армії самосудні розправи радянських партизанів і підпільників над «пособниками фашистів» часто випереджали репресії державних каральних органів і набували значно жорстокіших форм. За оцінкою сучасних дослідників, знищені партизанами «поліцейські, старости, зрадники батьківщини» (за термінологією партизанських звітів) становили не менше половини всіх втрат, завданих партизанами противникам радянського режиму за весь період війни.
Партизанський терор мав регіональні особливості. На Сході України навіть для безпосередніх учасників німецької адміністрації колаборація була насамперед стратегією самозбереження і, як правило, не пов’язувалася з обстоюванням тих чи інших ідеологічних цінностей. Наприкінці війни співробітники окупаційної адміністрації та поліцаї масово поповнювали партизанські формування та співпрацювали з радянським підпіллям.
На Західній Україні, крім окупаційних військ, радянським партизанам протистояли конкурентні політико-ідеологічні угруповання, яких підтримувало населення. У березні 1944 р. заступник начальника УШПР I. Старинов, оцінюючи перспективи розвитку партизанського руху на території Тернопільської та Львівської областей, писав, що радянським учасникам руху Опору в цьому регіоні буде складніше діяти, ніж на території Німеччини. За таких обставин протистояння радянських партизанів і українських націоналістів набуло особливо безкомпромісного характеру. Партизанські акції нерідко супроводжувалися спаленням сіл та масовими вбивствами мирного населення. Оскільки за весь період війни радянські партизани не змогли поширитися на територію Галичини, найбільше від їх терору постраждало українське населення Волині, що співчувало націоналістам.
Непростими були відносини партизанів і з населенням, яке не виявляло лояльності до військово-політичних супротивників радянського режиму. Розчарування німецькою політикою спонукало українців до підтримки радянської влади, і в 1943 р. очевидними були позитивні зміни у їх ставленні до комуністичного партизанського руху. Вони виявились і у зростанні кількості добровольців, і в покращенні постачання партизанських загонів. Приміром, у з’єднанні С. Малікова (одному з найбільших в Україні) добовий раціон партизанів становив 700—800 г хліба, 200—250 г м’яса, 50 г жирів, 1 кг овочів, 100 г круп.
Водночас «господарські операції» партизанів нерідко мали обтяжливі обсяги. Оскільки постачання партизанських формувань за рахунок трофеїв, захоплених у ворога, було пов’язане зі значним ризиком і не могло бути регулярним, майже весь тягар забезпечення партизанських формувань лягав на місцеве населення. Інколи «господарські операції» партизанів виливалися у відвертий грабунок, який супроводжувався актами насильства (у радянських джерелах щодо характеристики таких дій часто використовують термін «мародерство»).
У партизанських формуваннях, які перебували вдалині від керівних і регулювальних центрів, контроль за діями рядового та командного складу взагалі був складнішим завданням, ніж у частинах регулярної армії. У багатьох партизанських загонах панувала сваволя командирів, які часто без суду і слідства, на власний розсуд виносили смертні вироки десяткам людей. Брутальна лайка, рукоприкладство чи безсудні страти були звичними засобами підтримання дисципліни навіть у найбільш боєздатних з’єднаннях. Траплялися випадки, коли рядові партизани застосовували насильство у відповідь.
Серед інших «тіньових» аспектів життя партизанських загонів сучасні дослідники називають сексуальну розпущеність, численні випадки зґвалтувань, які вчиняли партизани в українських селах під час здійснення бойових чи господарських операцій. Джерела фіксують також поширення п’янства серед радянських партизанів, а також супутні йому явища — неробство, саботаж наказів командування, розбій, внутрішні конфлікти.
Зростання партизанського руху пожвавило діяльність комуністичного підпілля, яке після провалів 1941—1942 рр. фактично довелося створювати заново. Організований 2 жовтня 1942 р. рішенням Політбюро ЦК ВКП(б) «Нелегальний ЦК КП(б)У» формував оперативні групи по 3—5 осіб (насамперед партійні функціонери і радянські службовці), перекидав їх через лінію фронту. Ці групи пізніше стали називатися організаційними групами ЦК КП(б)У. Як правило, на їх базі створювали підпільні партійні органи. Більшість підпільних обкомів та райкомів КП(б)У після листопада 1942 р. розташовувалися в партизанських формуваннях, намагаючись установити зв’язок із діючими групами та розширити мережу партійного підпілля.
Посилення партизанської активності змушувало німецьке командування залучати дедалі більше військ для охорони військових, промислових об’єктів і транспортної інфраструктури, особливо залізниць, загальна протяжність яких в Україні становила приблизно 5 тис. км. Посилення руху Опору ускладнювало економічну експлуатацію окупованих районів, підривало моральний стан військ, які не могли почуватися в безпеці навіть у глибокому тилу. До осені 1943 р. нацисти втратили контроль над сільською територією Волині й Полісся. Фактично окупанти втримували контроль тільки над основними адміністративними центрами, великими населеними пунктами і шляхами сполучення.
Якщо в перші півтора роки війни партизани рідко вдавалися до гучних диверсій і масштабних наступальних операцій із захопленням населених пунктів чи залізничних вузлів, діючи переважно вночі і нападаючи на малозахищені об’єкти, то з кінця 1942 — початку 1943 рр. партизанський рух перетворився на помітний фактор у воєнному протистоянні на Східному фронті.
У період битви за Дніпро великі партизанські загони і з’єднання використовували безпосередньо для підтримки фронтових операцій. Партизанські формування захопили і передали військам Воронізького і Центрального фронтів 25 найзручніших ділянок для переправ через Дніпро, Десну і Прип’ять. У 1944 р. допомога Червоній Армії у здійсненні фронтових операцій і надалі залишалася одним з основних завдань партизанських формувань.
Після звільнення території України від німецької окупації деякі партизанські формування були перекинуті за межі республіки і діяли на території Польщі, Чехословаччини, Румунії, Угорщини. Загони, які опинилися в радянському підпіллі, були розкасовані. Деякі формування, зокрема 1-шу Українську партизанську дивізію П. Вершигори, створену на основі з’єднання С. Ковпака, направили на боротьбу з українськими націоналістами.

Радянський рух Опору
в балансі сил протиборчих сторін в Україні

Точно оцінити результативність бойової і диверсійної діяльності радянських партизанів складно. Сучасні дослідники стверджують, що статистика втрат, завданих партизанами України окупаційним військам та адміністрації, яку використовувала офіційна радянська історіографія (500 тис. знищених військовослужбовців, 1566 танків, 211 літаків тощо), є багатократно завищеною. Вона ґрунтується на оперативних звітах партизанських формувань. Часто такі звіти містили приписки, які значно спотворювали реальні результати діяльності партизанських загонів і з’єднань. Найбільш реалістичною є оцінка втрат, завданих партизанами НКВС УРСР — УШПР німцям, їх союзникам і колабораціоністам, — 10 тис. осіб убитих (від половини до двох третин із них — громадяни СРСР, передусім українці) і приблизно стільки само поранених.
Точно визначити втрати партизанів у боях з окупантами також складно. За оцінками деяких сучасних дослідників, вони становили від 24 до 60 тис. осіб. Проте, за відомостями відділу кадрів групи ЦК КП(б)У по розрахунку з партизанами, із 175 400 учасників партизанського руху загинуло, померло або пропало безвісти 13 956 осіб, тобто приблизно 8%. Зважаючи на те, що більшість партизанських формувань не характеризувалась особливою бойовою активністю, така кількість втрат цілком вірогідна.
З усіх видів бойової діяльності партизані радянське командування найбільш ретельно відстежувало диверсії на залізницях. Згідно з підсумковими даними УШПР, партизани України підірвали 4959 ешелонів. Така кількість залізничних катастроф могла завдати значних втрат військам противника. Водночас ці показники слід оцінювати порівняно із загальними обсягами військових перевезень територією України. Навіть на піку своєї активності партизанські формування України підривали не більше 3% військових ешелонів, що проходили українською територією.
Важливішим за прямі втрати, завдані партизанами супротивнику, було створення потенційних загроз у тилу, які змушували відтягувати для охорони транспортних комунікацій і населених пунктів значні військові сили. Істотний також морально-психологічний ефект від радянської присутності. Неспроможність гарантувати безпеку тилу деморалізувала окупаційні війська, підривала авторитет німецької влади серед населення і створювала підґрунтя для опору окупаційному режиму.
Загалом усупереч твердженням офіційної радянської історіографії комуністичний рух Опору в Україні не став масовим явищем. За оцінками сучасних учених, через радянські партизанські загони пройшло не більше ніж 180—200 тис. осіб. Показник невисокий, якщо взяти до уваги значну кількість чоловіків призовного віку, які з різних причин залишилися на окупованій території в період відступу Червоної Армії. У радянському партизанському русі етнічні українці представлені недостатньо (становили лише приблизно половину його учасників).
Пасивна позиція українського населення стала ще очевиднішою на тлі Західної України, де існував масовий національно-визвольний рух. Знекровлене й деморалізоване двома десятиліттями радянського терору українське населення у своїй більшості не мало ні можливості, ні стимулів для активної участі в подіях Другої світової війни, тим більше що геостратегічні реалії тієї війни пропонували Україні неширокий політичний вибір.

Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

 
 
 
 
 
 

 

 

 


 
 
       
 
 
Яндекс.Метрика