УКРАЇНА
В 20—30-ті РОКИ ХХ ст.

3.4. Національно-культурна
політика більшовиків
в Україні в 20-30-ті роки 20 ст.

ІСТОРІЯ УКРАЇНИ

Перехід до політики коренізації
в Україні в 20-30-ті роки 20 ст.

Упровадження в життя ідеї про необхідність відродження української мови і культури в 1920—1922 рр.
відбувалося нелегко, що зумовлено складністю військово-політичного й економічного становища в Україні, пануванням серед російських керівників великодержавної традиції, небажанням багатьох комуністів здійснювати проголошений курс у національній політиці, прихильністю багатьох партійців до ідеї централізму. Давалося взнаки й те, що за національним складом КП(б)У на початку 20-х років була переважно російською. Прошарок комуністів-українців у ній залишався незначним. Дехто з партійних діячів шукав компроміс у тому, щоб обмежити використання української мови лише сільською місцевістю (зокрема, таку пропозицію вніс Г. Зинов’єв у листопаді 1920 р. на V конференції КП(б)У).
З огляду на ці та інші причини у зазначений період у країні точилися гострі дискусії про перспективи національно-державного будівництва та розвитку національних культур. У радянській Україні поширеною була теорія боротьби двох культур. Її суть зводилася до того, що «пролетарську Росію» протиставляли «селянській Україні» і на основі цього робили висновок: українська мова непотрібна, оскільки врешті-решт українську (сільську) культуру неодмінно переможе російська (міська). Цю концепцію найпослідовніше обстоював другий секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь. Він вважав, що національна культура гальмує будівництво «нового» суспільства, отож у її заохочуванні не зацікавлена більшовицька влада. Опоненти Д. Лебідя в ЦК КП(б)У — М. Скрипник, О. Шумський, В. Блакитний.
Загалом централізаторські ідеї і нігілістичне ставлення до проблем розвитку національних культур були поширені серед партійних і радянських кадрів. Е. Квіринг, якого обрали на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У у квітні 1923 р., у статті «Національні моменти (у порядку дискусії до ХІІ з’їзду партії)» кваліфікував українізацію як «ухил в український шовінізм».
На початку 20-х років партійні рішення щодо забезпечення використання української мови в державному і суспільному житті мали декларативний характер і відверто ігнорувалися членами КП(б)У.
Щоб зміцнити основи радянської влади і залучити на її бік національну інтелігенцію та селянство, більшовики вважали за необхідне тимчасово надати народам, об’єднаним у єдину державу, своєрідну «культурно-національну автономію». Під цим кутом зору розглядав національне питання ХІІ з’їзд РКП(б) (17—25 квітня 1923 р.), на якому вище партійне керівництво засудило «теорію двох культур». Водночас на з’їзді було покладено початок новій національній політиці, яка спрямовувалася на укорінення радянської влади на місцях. У резолюції з’їзду зазначено про необхідність залучати до роботи в органах радянської влади місцевих людей, які знають мову, побут і звичаї. Республіканські органи влади мали видати спеціальні закони, які забезпечать уживання рідної мови в усіх державних органах і громадських установах. Передбачалось організувати мережі шкіл усіх ступенів, закладів культури, налагодити випуск газет і журналів, друкування книг мовами корінних національностей. Згодом ця політика отримала назву «коренізація».
Коренізація та її український варіант українізація не були самоціллю. Цей тактичний маневр правлячої партії мав розв’язати кілька завдань.
По-перше, український національний рух, активізований революцією, необхідно було опанувати і спрямувати в потрібне для більшовиків русло. У квітні 1923 р. під час виступу на VІІ Всеукраїнській партійній конференції Л. Троцький наголошував, що національна психологія — це вибухова сила, яка може стати революційною чи контрреволюційною. «Уміти використати цей революційний динаміт — це завдання європейського пролетаріату,» — робив висновок представник ЦК РКП(б).
По-друге, радянську владу і більшовицьку партію необхідно було наблизити до місцевого населення, розширивши у такий спосіб власну соціальну базу в національних республіках, де нову владу часто сприймали як окупаційну і ворожу. В Україні, як і в кожній іншій національній республіці, партійний та державний апарат був переважно неукраїнським. У 1923 р. серед членів КП(б)У як обласної організації РКП(б) нараховувалося 23% українців, 13% євреїв, 57% росіян. Тільки 11% комуністів своєю розмовною мовою вважали українську. Заступник голови РНК УСРР М. Фрунзе, виступаючи на VІІ конференції КП(б)У, наголошував, що зміни в національній політиці більшовиків мають створити такі умови, за яких більшовицька партія стала б близькою і зрозумілою широким масам українських селян. М. Бухарін відверто говорив про необхідність «купити собі справжню довіру колишніх пригноблюваних націй» через штучну постановку російського населення у «нижче становище порівняно з іншими».
По-третє, новий курс щодо вирішення національного питання був елементом зовнішньополітичної тактики та опосередковано мав сприяти розвитку революційних процесів у Європі. Політика коренізації покликана продемонструвати докорінну відмінність ставлення держави диктатури пролетаріату до розвитку національних меншин і їхніх культур порівняно з т. зв. буржуазними демократіями. На V конгресі Комінтерну (червень — липень 1924 р.) українське питання визначалося одним з найважливіших у Центральній Європі. Його вирішення продиктоване інтересами революції в Польщі, Чехословаччині та Румунії. Населенню західноукраїнських земель потрібно було довести, що в умовах радянської влади українці мають значну політичну і культурну автономію, їхній зв’язок із Росією добровільний і сприяє розвитку України.
Поряд із розв’язанням зазначених тактичних завдань коренізація ставала важливою складовою стратегії більшовиків щодо поширення комуністичної ідеології серед широких народних мас і мала відігравати особливу роль у процесі формування нової радянської людини. На цьому наголошувалося на партійних форумах, шпальтах періодичних видань. Зокрема, один із секретарів ЦК КП(б)У М. Попов писав, що нова національна політика є засобом утягнення широких мас українців в орбіту комуністичних впливів. У партійному середовищі після завершення громадянської війни популярними були вислови про необхідність подолати ідеологічну спадщину старого ладу, духовно переробити людей, змінити їхню свідомість, завоювати селянина. С. Косіор розглядав українізацію як один зі складових елементів соціалістичного будівництва. На його думку, через неї можна було практично втягнути в соціалістичне будівництво мільйони робітників і селян в УСРР.

Здійснення політики українізації
в 20-30-ті роки 20 ст.

Реалізовуючи рішення ХІІ з’їзду, керівники КП(б)У й УСРР ухвалили низку законодавчих актів, які регламентували проведення національно-культурної політики в республіці. У липні
1923 р. було видано декрет Раднаркому УСРР «Про заходи з українізації навчально-виховних та культурно-освітніх установ», а 1 серпня 1923 р. — постанову ВУЦВК і Раднаркому УСРР «Про заходи рівноправності мов та про сприяння розвитку української мови». У цих документах зафіксовано, що робітничо-селянський уряд республіки визнає необхідним протягом найближчого періоду зосередити увагу держави на розширенні сфери вживання української мови, що оголошувалася провідною для офіційних відносин. Упродовж двох років планувалося перевести більшість шкіл і дитячих будинків на українську мову.
ВУЦВК і Раднарком УСРР у постанові «Про заходи термінового проведення повної українізації радянського апарату» від 30 квітня 1925 р. вимагали з 1 січня 1926 р. вести діловодство українською мовою в усіх державних установах і торговельно-промислових підприємствах за незначними винятками. До цього часу всі акти публічно-правового характеру, а також бланки, штампи, вивіски, етикетки тощо потрібно було перекласти українською мовою. Постанова зобов’язувала адміністрацію установ і підприємств широко допомагати співробітникам у вивченні мови. Індивідуальну перевірку знань здійснювали атестаційні комісії та керівники установ, яким надавалося право звільняти або не брати на службу осіб із недостатнім рівнем знання української мови. Постанова характеризувалася рішучим тоном, відвертими формулюваннями і стислими термінами для виправлення становища.
У липні 1925 р. Раднарком УСРР на доповнення постанови від 30 квітня прийняв ще одну — «Про практичні заходи по українізації радянського апарату». Цей документ регулював порядок роботи Всеукраїнської центральної комісії з українізації державного апарату при РНК УСРР, а також урядничих (відомчих) комісій. Постановою уряду від 1 жовтня 1925 р. було затверджено склад центральної комісії, до якої увійшли: В. Чубар (голова комісії), І. Булат, М. Скрипник, О. Шумський, Д. Лебідь, Б. Порайко та ін. На урядничі комісії покладалося проведення обліку особового складу співробітників установ із поділом їх на три категорії: до першої належали ті, які добре володіли українською мовою; до другої — з посередніми знаннями; до третьої — ті, які її зовсім не знали. Комісії мали роз’яснювати наслідки, що випливали з незнання мови, здійснювати навчання співробітників української мови через організацію 5-місячних курсів для тих, хто не знав мови, і 3-місячних для тих, хто потребував удосконалення знань.
Отже, основними напрямами діяльності більшовиків у справі українізації державного апарату були: навчання службовців української мови; переведення діловодства на українську мову; законотворча діяльність, спрямована на посилення та закріплення українізації; створення для співробітників українськомовного оточення; стимулювання службовців до вивчення української мови; контроль за станом українізації.
Своєрідним узагальненням законодавчих актів у сфері впровадження української мови в державне життя стало Положення про забезпечення рівноправності мов та про сприяння розвитку української культури, ухвалене ВУЦВК та РНК УСРР 6 липня 1927 р. Відповідно до нього було скасовано всі попередні державні акти про українізацію і затверджено норми, що кодифікували все відповідне законодавство в цій сфері.
Результати українізації державного та партійного апарату були значними. Кількість українців серед державних службовців у 1923—1927 рр. зросла із 35 до 54%. У 1927 р. питома вага українців серед членів і кандидатів у члени КП(б)У становила майже 52%, у 1933 р. — 60%, а в 1940 р. — вже 63%. Більше половини відповідальних радянських працівників, а також працівників окружкомів партії були українцями, однак у ЦК КП(б)У кількість представників титульної нації не перевищувала чверті. Частка державного діловодства, що велося українською мовою, зросла із 20% на початку 1925 р. до 70% навесні 1927 р. Сільський апарат був практично повністю українізований, а в головних міських центрах українізація досягла вражаючих результатів.
Міста поступово ставали осередками української, а не російської ідентичності. Унаслідок міграцій у Харкові частка українців зросла в 1923—1933 рр. із 38 до 50%, у Луганську — із 7 до 31%, у Дніпропетровську — із 16 до 48%, у Запоріжжі — з 28 до 56%. До 1939 р. чисельність українців серед робітників досягала 66,1%, службовців — 56%. Швидкими темпами зростала кількість робітників українського походження на заводах Донбасу і Дніпропетровського регіону. У 1932 р. українці становили половину всіх шахтарів УСРР, 53% усіх металургів, 58% працівників хімічної промисловості, 77% залізорудної і стільки само залізничників. Загалом у 1939 р. частка робітників серед українців була 29%, службовців — 13% і колгоспників — 55%.
У контексті нової національної політики і проведення військової реформи відбувалася українізація частин і з’єднань Українського військового округу (УВО). Поштовх до активізації національної роботи у військах надали рішення XII з’їзду РКП(б), який визнав за доцільне розпочати поступову організацію національних частин і з’єднань у республіках, а також передбачений декретом ЦВК і РНК СРСР від 8 серпня 1923 р. перехід до територіальної системи комплектування, що робило неминучою «фізичну» українізацію розташованих на теренах республіки військових частин. У грудні 1923 р. рішенням Реввійськради СРСР армія перейшла на національно-військовий принцип побудови. Під безпосереднім керівництвом глави Реввійськради Л. Троцького було прийнято першу програму національно-військового будівництва в СРСР. Тоді командувач УВО М. Фрунзе підготував для Політбюро ЦК КП(б)У план національних заходів у військах, дислокованих на теренах України. До середини 20-х років більшість червоноармійського складу частин і з’єднань УВО стала українською за національною ознакою. Однак темпи українізації в Червоній Армії були значно нижчими, ніж в інших сферах, особливо це стосувалося вивчення української мови командним складом. Перехід червоноармійського командно-політичного складу на українську мову був складним, а підготовка українських кадрів — недостатньою. Так, у 1925 р. в українізованих дивізіях 40,9% командирів і 37,1% політпрацівників не володіли українською мовою.
В умовах здійснення політики українізації зросла кількість українських періодичних видань і збільшилися їхні тиражі. «Піонером українізації» преси (за висловом В. Затонського) стала газета «Вісті ВУЦВК». На початок 1925 р. в УСРР виходило 116 газет і лише 31 з них була українізована. Через рік у республіці вже видавали 50 українських газет, що становило 61% їх загальної кількості. Значною подією в політиці українізації стало видання із 16 червня 1926 р. українською мовою центрального органу ЦК КП(б)У — газети «Комуніст». Поширенню українського друкованого слова серед робітництва сприяло також видання з листопада 1926 р. у Харкові газети «Пролетар», органу ЦК КП(б)У та ВУРПС. У 1929 р. українською мовою виходило 58 газет (68,8% їх загальної кількості). У 1932 р. українізація преси досягла 87,5%. На початку 1933 р. 88% усіх заводських багатотиражок в Україні друкували українською мовою.
Почали виходити українські громадсько-політичні, технічні, наукові, театральні, музичні журнали, журнали окремих літературних організацій («Більшовик України», «Червоний шлях», «Життя і революція», «Україна», «Плуг», «Пролітфронт» тощо). З’явилися регіональні видання українською мовою: «Зоря» у Дніпропетровську, «Металеві дні» в Одесі, «Літературний Донбас» в Артемівську. У 1928 р. загальна кількість журналів, які видавались українською мовою, сягнула 232 найменувань (71,2% від їх загальної кількості). За тиражем частка українських видань становила 70%. У 1929 р. на українські журнали вже припадало 84% загального тиражу.
Українізація охопила й нові засоби масової інформації. Так, у 1924—1925 рр. з’явилося українське радіо, яке також стало своєрідним «фронтом українізації». Однак українізацію цієї сфери гальмувало те, що радіомовлення перебувало під юрисдикцією Всесоюзного комісаріату пошти й телеграфу.
Здійснення політики українізації активізувало видання україномовних книг. Ще в серпні 1920 р. було утворено Всеукраїнське державне видавництво при ВУЦВК, яке згодом передали до наркомату освіти. Цією установою керували В. Блакитний, А. Любченко, С. Пилипенко, Ю. Войцехівський. Всеукрдержвидав мав право на «виключний нагляд і контроль» за випуском наукової, художньої, педагогічної, навчальної, дитячої літератури. У 1922 р. Всеукрдержвидав було реорганізовано в Державне видавництво України (ДВУ), що успадкувало всі права свого попередника в галузі видання і розповсюдження друкованих творів. В УСРР на початку 20-х років нараховувалося понад 100 партійних, радянських, відомчих, профспілкових, кооперативних видавництв: «Пролетар», «Більшовик», «Шлях освіти», «Радянський селянин», «Криниця», «Дзвін», «Час», «Книгоспілка» та ін. Зусиллями цих видавництв відбувалося поступове збільшення кількості видань україномовної літератури. Так, у 1923 р. було видано 385 назв книжок українською мовою (16% від загальної кількості). За даними, наведеними С. Сірополком, у 1925—1926 рр. частка української книжки становила 45,8%, у 1927—1928 рр. — 53,9%, у 1931 р. — 76,9%. Отже, перевага українського книгодрукування стала реальною лише з 1928 р. Важливо, що українську книжку охоче читали і в містах. Так, у 1927 р. 83% всіх проданих українських книжок придбали мешканці міст.
Через українізацію державного, партійного, профспілкового апарату, преси, книги більшовицька влада розгорнула могутній наступ на культурному, значною мірою ідеологічному, фронті. Проте українізація дедалі більше суперечила інтересам адміністративно-командної системи, що формувалася і прагнула до створення єдиної унітарної держави. З огляду на це вже з другої половини 20-х років багато процесів, пов’язаних з українізацією і відродженням української культури, почали трактувати під кутом зору посилення т. зв. буржуазного націоналізму. Отже, українізація ставала тим підґрунтям, на якому сталінізм формував міф про «націоналізм» та «націонал-ухильництво». Вона дала змогу «виявити» величезну армію «українських буржуазних націоналістів». Тим самим створювалася безмежна соціальна база для масового терору.
Ініціатором боротьби проти «буржуазного націоналізму» в УСРР став «найближчий соратник Сталіна» (як він буде згодом названий у «Короткому курсі історії ВКП(б)»), «вождь українського народу» (за визначенням республіканської преси) Л. Каганович. Саме його призначив Й. Сталін навесні 1925 р. на посаду Генерального Секретаря ЦК КП(б)У замість Е. Квіринга.
27 лютого 1927 р. нібито за допущені помилки у здійсненні українізації О. Шумського звільнили з посади наркома освіти УСРР, і незабаром він виїхав за межі республіки. На лютнево-березневому (1927) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У його звинуватили в націонал-ухильництві. А в доповіді на Х з’їзді КП(б)У Л. Каганович назвав О. Шумського «виразником натиску сторонньої дрібнобуржуазної стихії на партію», «безвольним рупором дрібнобуржуазних ворожих пролетаріату сил».
Справу українізації наприкінці 20-х — на початку 30-х років намагався продовжити М. Скрипник. Очоливши НКО УСРР після О. Шумського, він прагнув послідовно і постійно впроваджувати в життя її ідеї. Саме завдяки йому і його соратникам та помічникам українізація не була повністю згорнута, а на окремих напрямах набула подальшого розвитку. Однак М. Скрипник не зміг опиратися протидіючим силам. Із його смертю українізацію практично було припинено.


Освіта й наука в умовах
здійснення політики українізації
в 20-30-ті роки 20 ст.

В ідеологічній боротьбі значну увагу більшовики приділяли підростаючому поколінню. Для виховання будівників комунізму необхідно було змінити всю систему освіти.
На початку 20-х років серед керівників Наркомату освіти УСРР популярною стала ідея про поступове відмирання школи і заміну її дитячим будинком (Декларація про соціальне виховання дітей, 1920). На думку наркома освіти Г. Гринька, тільки дитячий будинок міг виконати завдання з виховання нового покоління людей. У межах цієї концепції сім’ю розглядали як явище, яке в умовах переходу до колективного суспільства позбудеться виховних функцій. Турботу про виховання дітей мала взяти на себе держава. Гасло «захисту дитинства» набувало рангу державної політики. У липні 1920 р. декретом Раднаркому УСРР було створено Раду захисту дітей.
У 1922 р. вийшов підготовлений наркомосом Кодекс законів про народну освіту УСРР. Відповідно до нього метою української школи стало «створення нового покоління людей комуністичного суспільства», а основним завданням — служіння диктатурі пролетаріату. Освіта оголошувалася безкоштовною, загальнодоступною, обов’язковою, світською, зі спільним навчанням дітей обох статей та рідною мовою викладання.
Однак у 1923 р. наркомат освіти УСРР відмовився від ідеї повної заміни школи дитячим будинком, керуючись насамперед фінансовими чинниками. Утримання одного вихованця в дитячому будинку коштувало удесятеро дорожче, ніж учня в загальноосвітній школі, а необхідних коштів для цього республіка не мала.
Отже, основною формою освітньої і виховної роботи ставала школа. Її діяльність ґрунтувалася на освітянській концепції, що поєднувала ідеологічні чинники, необхідність комуністичного виховання із максимальним наближенням школи до практичного життя. Школа готувала випускника насамперед для сфери виробництва. Вона мала давати учню певну суму знань і практичні професійні навички. При цьому найважливішим було завдання виховання «людини нового суспільства».
Модель системи освіти, витворена керівниками українського наркомосу, охоплювала: дошкільне виховання — дитячий садок, заклади соціального виховання (початкова 4-річна школа та 7-річна загальноосвітня школа); професійну школу (школи фабрично-заводського учнівства, індустріальні профшколи, сільськогосподарські школи та ін.); вищу освіту (технікуми, інститути). Окремою частиною освітянської системи були установи політосвіти. У такому вигляді система освіти в УСРР суттєво відрізнялася від запровадженої в РСФРР і проіснувала, з незначними змінами й модифікаціями, фактично до початку 30-х років.
Із суто політичних мотивів та у зв’язку з необхідністю швидкої підготовки кадрів в УСРР у 1920 р. було ліквідовано університети і на їх базі створено вузькопрофільні ВНЗ. Так, Київський університет перетворили на Вищий інститут народної освіти (ВІНО). Комплектування ВНЗ оголошено справою партії, профспілок і комнезамів. Одночасно з вилученням шляхом «чисток» непролетарських верств зі складу студентства здійснювали заходи зі збільшення робітничого прошарку. З 1921 р. при ВНЗ почали відкривати робітничі факультети, які мали підготувати робітників до вступу у вищі навчальні заклади і були одним із найважливіших засобів «пролетаризації» вищої школи в УСРР.
У 1920 р. діти робітників у ВНЗ України становили 3%, селян — 6%. Це не відповідало потребам держави «диктатури пролетаріату», якій потрібна була «своя, класово близька, інтелігенція». Тільки в середині 20-х років відбувся злам у соціальному складі студентів. У 1926 р. до ВНЗ було прийнято 28,5% робітників і 24,8% селян.
Будуючи систему освіти, здатну утверджувати в людській свідомості комуністичні ідеали, українські більшовики розуміли важливість використання в цій справі національної мови. Запровадження української мови в радянських освітніх закладах розпочалося на кілька років раніше від спрямування офіційного курсу на коренізацію.
Уже перші нормативні документи щодо втілення нової національної політики стосувалися безпосередньо школи. Декретом РНК УСРР від 27 липня 1923 р. було проголошено заходи з українізації дошкільних, шкільних і культурно-освітніх установ. Відповідно до нього РНК УСРР передбачила протягом двох найближчих навчальних років закінчити переведення на українську мову шкіл соцвиху і планомірно переходити на викладання українською мовою у школах профосвіти. Реальна українізація радянських шкіл розпочалася лише в другій половині 20-х років. Це багато в чому зумовлено послідовною політикою наркомату освіти під керівництвом О. Шумського та М. Скрипника, активною участю в цьому процесі вчителів, поліпшенням ситуації із забезпеченням шкіл українськими підручниками, вчительськими кадрами тощо.
У 1924 р. ВУЦВК ухвалив закон «Про загальне навчання на Україні», який передбачав охоплення навчанням усіх дітей віком від 8 до 11 років. У серпні 1925 р. ВУЦВК та РНК УСРР своєю постановою «Про заходи до проведення загального навчання» конкретизували завдання всеобучу, який планувалося закінчити до 1930 р. Для здійснення цього завдання з представників партійних, радянських і громадських організацій було створено центральну і місцеві комісії всеобучу. Якщо в 1927—1928 навчальному році в УСРР до школи ходило 65,5% дітей, то в 1930—1931 — 98% дітей віком від 8 до 11 років (загальносоюзний показник 86%.) Охоплення школою підлітків 12—14 років у СРСР становило 47, в Україні — 85, в РСФРР — 45,7, Білорусі — 52,4%. Отже, в УСРР на початку 30-х років сформувалися певні передумови для поступового запровадження загальної середньої освіти.
Перехід до загальної освіти здійснювався паралельно з українізацією шкіл. І саме в освітній галузі політика українізації досягла найбільшого успіху. Наприкінці 20-х років 97,2% українських дітей навчалося в українських початкових школах. 2/3 учнів середньої школи в УСРР відвідували українськомовні заклади, а 21% — заклади, де навчання велося українською й російською мовами.
Майже 1/4 студентів інститутів навчалися винятково українською мовою, ще 68% — і українською, і російською. Однак варто зазначити, що у двомовних ВНЗ найважливіші фахові предмети (особливо теоретичні) переважно викладали російською мовою, а українською читали деякі загальноосвітні дисципліни (політосвіта тощо). У 1929—1930 навчальному році всі вузи вважались українізованими на 40%, професура також на 39,5% була українською. Зросла кількість українців серед студентства: 1929—1930 навчальному році — 62,8%, 1930—1931 — понад 70%.
Процес українізації вищої школи гальмували брак літератури, коштів, приміщень, формальне і навіть вороже ставлення до неї багатьох російськомовних викладачів. Майже в усіх документах того часу констатується, що студентство українізується швидше, ніж професура і викладачі. Випускники радянських ВНЗ ставали будівниками нового суспільства і мали замінити стару дореволюційну інтелігенцію.
Після ліквідації університетів наукові дослідження в УСРР зосередилися переважно в установах Української академії наук. У червні 1921 р. вона була названа Всеукраїнською (ВУАН) і підпорядкована республіканському наркомату освіти. Після В. Вернадського президентами ВУАН були М. Василенко (1921—1922), О. Левицький (1922), В. Липський (з травня 1922—1928), Д. Заболотний (1928—1929), О. Богомолець (1930—1946).
У 20-ті роки ВУАН мала три відділи: історико-філологічний, фізико-математичний і соціально-економічний. У них об’єднувалося до 40 науково-дослідних установ — інститутів, комісій, кабінетів, кафедр. В історико-філологічному відділі активно працювали академіки Д. Багалій, А. Кримський, Ф. Шміт, М. Петров, С. Єфремов, М. Біляшівський, В. Іконніков. У 1924 р. з еміграції повернувся М. Грушевський, який відразу став академіком ВУАН. У фізико-математичному відділі зусиллями математиків Д. Граве, Г. Пфейфера і М. Крилова було досягнуто результатів світового значення. Провідне місце у відділі належало науковому колективу Інституту технічної механіки, який заснував академік С. Тимошенко. У соціально-економічному відділі важливе місце належало дослідженням створеного з ініціативи М. Тугана-Барановського Демографічного інституту. Значних наукових результатів тут досягли академіки М. Птуха, А. Корчак-Чепурківський та ін.
Упродовж 10 років ВУАН залишалась установою, вплив державної комуністичної партії на яку був обмежений. Однак вибори 1929 р. започаткували традицію обрання в дійсні члени академії партійних діячів (В. Затонський, Г. Кржижановський, С. Семковський, М. Скрипник, О. Шліхтер, М. Яворський), письменників (Янка Купала (І. Луцевич) і П. Тичина — за спеціальністю «мова і література»). Одночасно ВУАН зазнала істотних персональних втрат. У зв’язку зі «справою СВУ» було заарештовано академіків С. Єфремова, М. Слабченка і 24 співробітників наукових установ.
Із 1930 р. основним осередком науково-дослідної роботи у ВУАН стали інститути. У 20-ті роки працювало лише два інститути — демографії і технічної механіки, у 1927—1928 рр. виникли ще два — ботаніки і мікробіології, а в 1936 р. їх стало вже 26 (історії України, економіки, української літератури, українського фольклору, будівельної механіки, мовознавства, хімії, фізики, клінічної фізіології, електрозварювання, водного господарства, біохімії тощо). З квітня 1934 р. ВУАН підпорядковувалась безпосередньо Раднаркому УСРР. У 1936 р. після затвердження нового статуту її було перейменовано на Академію наук (з 1937 р. — АН УРСР).
Облік наукових кадрів в УСРР вівся через Секцію наукових робітників (СНР) — організації, що входила до профспілки Робос (робітників освіти). Наприкінці 1925 р. в Україні нараховувалося 3025 зареєстрованих науковців, із них: V категорії (міжнародне значення) — 11 осіб, IV категорії (всесоюзне значення) — 90 осіб, III категорії — 345 осіб, II категорії — 699 осіб, І категорії — 1031 особа, 0 категорії (початківці) — 849 осіб. Станом на 1929 р. серед наукових працівників УСРР українці становили 45,9, євреї — 20,7, росіяни — 29,4%. Наприкінці 20-х років серед аспірантів питома вага українців сягала 60%.
У науково-дослідних інститутах та інших осередках ВУАН, а згодом АН УРСР було досягнуто вагомих результатів. Якщо в 20-ті роки в академії панували гуманітарні цикли наук, то з початку 30-х років — природничо-технічний відділ, а в ньому — індустріально-технічний цикл наук. Зокрема, М. Крилов та його учень М. Боголюбов створили нову наукову галузь — нелінійну механіку. Світового розголосу набули фундаментальні праці математиків Н. Ахієзера, С. Бернштейна, М. Кравчука, М. Крейна, Г. Пфейффера. В Українському фізико-технічному інституті (УФТІ) в Харкові (увійшов у систему АН УРСР у 1938 р.) було введено в дію прискорювач елементарних часток, на якому шляхом розщеплення ядра літію вперше в СРСР здійснили ядерну реакцію (учені О. Вальтер, Г. Латишев, О. Лейпунський, К. Синельников). Праці Л. Ландау, Є. Ліфшиця, І. Померанчука (розробили термодинамічну теорію фазових переходів, теорію поглинання високочастотних звукових коливань, електронну теорію металів тощо) й інших науковців УФТІ свідчили про народження в Україні центру теоретичної фізики світового рівня. Під керівництвом О. Бродського і Л. Писаржевського розвивалися важливі напрями в галузі хімічних наук. Успіхів у біологічних науках досягли колективи під керівництвом О. Богомольця (патофізіологія), О. Палладіна (біохімія нервової і м’язової діяльності), Г. Фодьборта (фізіологія травлення), Д. Воронцова (фізіологія нервової системи й електрофізіологія). Під керівництвом академіків П. Тутковського, В. Різниченка і Є. Оппокова розгорнулися геологічні і гідрологічні дослідження території України. Завдяки зусиллям Є. Патона та його учнів було поставлено на наукову основу теорію зварювання і вивчення міцності зварних конструкцій.
Академічні кафедри та комісії, очолювані Д. Багалієм, М. Грушевським, М. Слабченком, плідно розробляли проблеми історії України. У галузі лінгвістики і літературознавства вагомі здобутки одержали М. Возняк, С. Єфремов, М. Зеров, А. Кримський. Однак розвиток гуманітарних і суспільних наук деформувався «опікою» ЦК КП(б)У і ДПУ. У 30-ті роки було втрачено цілі напрями, що раніше успішно розвивалися.
Процесу ідеологізації суспільних наук сприяло створення марксистських наукових установ — комуністичних університетів, інститутів, академій. У 1922 р. в Україні було засновано Комуністичний університет ім. Артема, у 1924 р. — Український інститут марксизму-ленінізму, у 1929 р. — Інститут комуністичної освіти, у 30-ті роки існував також Інститут червоної професури.
У 1931 р. окремо від ВУАН було утворено Всеукраїнську асоціацію марксистсько-ленінських інститутів (ВУАМЛІН), президентом якої став О. Шліхтер. ВУАМЛІН об’єднала науково-дослідні інститути: історії, філософії і природознавства, економіки, аграрний, права, радянського будівництва і кадрів, а також дві науково-дослідні кафедри — з національного питання і літературознавства. Влада розраховувала на те, що ця установа розроблятиме проблеми суспільних наук успішніше, ніж консервативна ВУАН. ВУАМЛІН проіснувала п’ять років, але здійснила потужний вплив на ідеологізацію всієї системи гуманітарних знань. У 1936 р. установи ВУАМЛІНу формально були злиті з інститутами АН УРСР.
Лояльним до радянського режиму вченим дозволяли працювати під контролем відповідних державних структур. Водночас на них покладали обов’язок розвінчувати антинародну діяльність колег-науковців, яких радянська влада вважала ідеологічними ворогами.
Більшовицька влада приділяла значну увагу позашкільній освіті. Ще в роки революції преса, брошури, книги стали вагомим чинником більшовицької агітації і пропаганди. Однак у країні, де більшість населення не вміла читати, вплив друкованого слова був обмежений. Усвідомлюючи це, більшовицька партія з 1919 р. в Росії, а з 1921 р. в радянській Україні запровадила обов’язкове навчання грамоти для всіх громадян держави. Тих, хто ухилявся від виконання цієї повинності, притягували до карної відповідальності.
Кампанія з ліквідації неписьменності (лікнеп) стала одним із першочергових завдань державної політики. Найактивнішими її учасниками були профспілки, комсомольські організації та педагоги. У 1921 р. створено міжвідомчу Всеукраїнську надзвичайну комісію для боротьби з неписьменністю, у 1923 р. — добровільне товариство «Геть неписьменність!». Державну комісію та громадську організацію очолював голова ВУЦВК Г. Петровський.
Школи письменності (лікнепи) стали частиною українізаційної кампанії. До осені 1925 р. було українізовано 81% лікнепів. У містах цей процес відбувався повільніше. Оскільки їх мешканці мали змогу обирати мову навчання, то національний склад міст гарантував перевагу російських шкіл письменності. У 1926 р. у республіці було 13 350 українських лікнепів, 3312 — російських, діяли школи навчання для представників національних меншин: єврейські, польські, німецькі тощо.
Ліквідовуючи на основі рідної мови неграмотність, школи письменності мали забезпечувати ще й ідеологічний вплив на свідомість людей. Політграмота ставала важливою частиною боротьби з неписьменністю. Наприкінці 20-х років товариство «Геть неписьменність!» нараховувало майже 10,5 тис. первинних осередків і понад 900 тис. членів. Доповідаючи про підсумки виконання другої п’ятирічки, український уряд заявив про цілковиту ліквідацію неписьменності. Проте заява не відповідала дійсності. Перепис 1939 р. зареєстрував на території України 15% неписьменних у віці до 50 років.

Література та мистецтво
в умовах українізації в 20-30-ті роки 20 ст.

Українізація торкнулася всіх аспектів культурного життя республіки. Вплив на дорослих, їхню свідомість здійснювали різними шляхами, зокрема активним використанням літератури і поезії, театру, кіно, музичних творів, живопису.
До літератури і мистецтва тягнулися маси людей, серед них народжувалися яскраві таланти. 20-ті роки характеризувалися бурхливим розвитком української літератури та поезії. Популярними були твори прозаїків М. Хвильового, Ю. Яновського, В. Підмогильного, М. Івченка, Є. Плужника, поетів В. Сосюри, М. Рильського, П. Тичини, драматургів І. Кочерги, М. Куліша, І. Микитенка та ін.
З початку 20-х років в Україні з’явилося багато нових літературних організацій, які оголосили своїм завданням створення нової культури: об’єднання селянських письменників «Плуг» (1922 р., С. Пилипенко, А. Головко, І. Сенченко, Г. Епік, П. Панч та ін.); спілка пролетарських письменників «Гарт» (1923 р., В. Еллан-Блакитний, І. Дніпровський, О. Довженко, М. Йогансен, М. Хвильовий та ін.); «Ланка» (1924 р., у 1926 р. реорганізована у «МАРС — Майстерня революційного слова»; В. Підмогильний, Є. Плужник, Б. Антоненко-Давидович, Т. Осьмачка та ін.); Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ, 1925 р.; М. Хвильовий, М. Яловий, О. Досвітній, М. Куліш, А. Любченко та ін.); Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП, 1927 р.; І. Микитенко, Б. Коваленко, І. Ле, В. Коряк, Д. Загул та ін.).
У літературі було представлено різні напрями й течії, яких не визнавала влада: неокласики (М. Зеров, М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара та ін.), футуристи (М. Семенко, М. Терещенко, Гео Шкурупій та ін.), символісти (О. Слісаренко, І. Сенченко, Я. Савченко та ін.).
Із середини 20-х років більшовицька партія дедалі активніше втручалася у творчий процес, використавши як привід для цього «літературну дискусію». У 1925 р. у середовищі літераторів розпочалася дискусія про місце і роль мистецтва в суспільному житті, шляхи розвитку української культури. Письменник, член більшовицької партії М. Хвильовий виступив проти культурного домінування Росії, за самостійний розвиток української культури, яка має орієнтуватися на психологічну Європу та західноукраїнську літературу. Зусиллями Й. Сталіна та керівників КП(б)У «літературна дискусія» була політизована, з’явився термін «хвильовизм» як прояв «українського дрібнобуржуазного націоналізму».
Більшовицька влада визначила основні завдання, які мали виконувати література і поезія. У 1927 р. було ухвалено постанову Політбюро ЦК КП(б)У «Політика партії у справі української художньої літератури», де наголошувалося на важливій ролі літератури у становленні української радянської культури та культурному розвитку робітничого класу. Одночасно вимагалося посилити боротьбу із занепадницькими настроями, у т. ч. із «хвильовизмом», підвищити ідейно-художній рівень літератури, налагодити співпрацю з митцями інших радянських республік. Такі самі завдання ставили і театру, кіно, музиці, живопису, які мали не тільки забезпечити зростання політичного і культурного рівня робітників та селян, а й сприяти комуністичному вихованню людей.
Перша половина 20-х років — це час організації нових і реорганізації старих театральних колективів, які своєю появою зазвичай декларували прагнення бути ближче до робітничих мас через новий революційний репертуар. Так, у січні 1920 р. під керівництвом Г. Юри було організовано Новий драматичний театр ім. І. Франка. У вересні 1922 р. в Києві з ініціативи молодих режисерів О. Корольчука та Б. Романицького розпочала роботу Укрдерждрама імені М. Заньковецької. Український режисер Лесь Курбас у 1922 р. організував у Києві мистецьке об’єднання «Березіль», творча діяльність якого визначала рівень розвитку всього театрального мистецтва. На початку 30-х років у містах УСРР нараховувався 51 театр. На театральній сцені грали блискучі майстри: А. Бучма, Й. Гірняк, В. Чистякова, Н. Ужвій, М. Надемський, В. Гаккебуш, М. Крушельницький, О. Добровольська, І. Мар’яненко, Л. Сердюк та ін.
Українізація театру просувалася повільно. У 1925—1926 рр. в УСРР відбулося 102 театральних сезони в кількості 7220 вистав, із яких російською мовою — 5060, тобто 70%, українською — 1480 (20%), єврейською — 740 (10%). Загалом на листопад 1927 р. театральна сфера УСРР була українізована лише на 26%. Із 62 театрів російськомовних — 38, україномовних — 16, а мовами національних меншин — 8. На початку 30-х років кількість російськомовних театрів в УСРР значно скоротилася. Центральні театральні приміщення перейшли до українських труп. У 1931 р. в УСРР діяло 66 україномовних і 9 російськомовних стаціонарних театрів, існували театри національних меншин.
Особливе значення в поширенні комуністичних ідей більшовики надавали кінематографу. Вождь більшовицької партії В. Ленін неодноразово наголошував на суттєвому впливі кіно на свідомість людей і необхідності його використання з метою політичної пропаганди.
Становлення вітчизняного кінематографа пов’язане значною мірою зі здійсненням політики українізації. Реалізацією більшовицької національної політики у сфері кінематографа займалося Всеукраїнське фотокіноуправління (ВУФКУ), якому підпорядковувалися всі кінотеатри, Одеська та Ялтинська кінофабрики, знімальні ательє в Києві та Харкові. У 1926 р. ВУФКУ переїхало з Одеси до Києва, де розпочалося будівництво найбільшої в Європі кінофабрики, що згодом стала центром української кінематографії. Розвиток українського кінематографа визначали молоді кінорежисери Г. Тасін, Л. Курбас, М. Терещенко, Ф. Лопатинський, П. Долина, Б. Тягно, О. Довженко, І. Кавалерідзе та ін.
В УСРР кінематограф у 20-ті роки став об’єктом нової національної політики партії. У першому номері журналу українського кінематографа «Кіно» (1925) визначено три основні напрями українізації цієї галузі: українізація написів, українізація змісту, українізація режисури та сценаристів. Оскільки кіно залишалося «німим», то всі написи (їм відводилося важливе місце у фільмах) були україномовними. У фільмах відображали революційну історію України, побут українських робітників і селян. До вироблення кінопродукції залучалися фахівці, які знали українське оточення, народні традиції, побут тощо. Отже, український кінематограф ставав національним за формою і пролетарським за змістом.
Відповідно до партійних настанов практично всі художні фільми, які було знято на українських кінофабриках в Одесі та Києві у 20—30-ті роки, мали ідеологічний, пропагандистський характер. Навіть кінострічки високого мистецького рівня, що принесли міжнародне визнання і світову славу українському кінематографу (фільми режисера П. Чардиніна «Тарас Шевченко» (1926), «Тарас Трясило» (1927); О. Довженка «Звенигора» (1927), «Арсенал» (1929), «Земля» (1930); І. Кавалерідзе «Злива» (1929), «Перекоп» (1930)), більшовицька партія розглядала насамперед як засіб поширення комуністичної, класової ідеології. З початку 30-х років радянські кінофільми стали звуковими, що дало змогу посилити їх вплив на глядачів. Першими українськими звуковими фільмами стали документальна стрічка «Симфонія Донбасу» (1930, реж. Дзига Вертов) та художній фільм «Іван» (1932, реж. О. Довженко).
З метою уніфікації радянського кіно загальносоюзна влада у 1930 р. на базі ВУФКУ створила Державний український трест кінопромисловості «Українфільм», який входив до Державного всесоюзного кінофотооб’єднання «Союзкіно». Український кінематограф у такий спосіб підпорядковувався центральним загальносоюзним органам влади і втрачав свої національні ознаки.
В умовах українізації творчого піднесення зазнало національне музичне мистецтво. У 1922 р. було створено музично-творче об’єднання — Товариство імені М. Леонтовича, яке згуртувало молодих композиторів Б. Лятошинського, П. Демуцького, В. Верховинця, М. Вериківського, Г. Верьовку, П. Козицького, Х. Ревуцького та ін. У 20-ті роки виникло багато музичних товариств та об’єднань, у творчій діяльності яких превалювали як ідеологічні настанови, так і самобутні творчі підходи.
У середині 20-х років в УСРР було відкрито державні оперні театри, створено радянську оперу. Опера, класична музика, а з початку 30-х років оперета та балет також стали засобом ідеологічного впливу.
Завоювавши владу, більшовики почали використовувати образотворче мистецтво як інструмент комуністичної наочної агітації та пропаганди. Серед об’єднань художників, які виникли у 20-ті роки, найпомітнішими були: Товариство ім. К. Костанді (1922, О. Шовкуненко, П. Волокидін, П. Васильєв, Є. Буковецький та ін.), Асоціація художників Червоної України (1923, І. Їжакевич, Ф. Кричевський, Г. Світлицький, К. Тимощук, К. Трохименко
та ін.), Асоціація революційних митців України (1925, «бойчукісти» — М. Бойчук, І. Падалка, В. Седляр, О. Павленко, М. Рокицький та ін.), Об’єднання сучасних митців України (1927, В. Пальмов, А. Петрицький, Д. Шавикін та ін.).
Творчість українських митців мала значний вплив на піднесення національної самосвідомості народу. Водночас під тиском більшовицької влади українські театри, літературні організації, об’єднання композиторів і музикантів, окремі музичні колективи, асоціації художників змушені були поширювати засобами мистецтва комуністичну ідеологію серед широких мас українців.

Коренізація національних меншин
в УСРР в 20-30-ті роки 20 ст.

Політика коренізації в УСРР не зводилася лише до українізації. Вона стосувалася і національних меншин, які становили в Україні 20% населення. За переписом 1926 р. із загальної чисельності населення УСРР (28,7 млн осіб) росіян нараховувалося 2,3 млн, євреїв — 1,4 млн, поляків — 392 тис., німців — 375 тис., греків — 105 тис., болгар — 101 тис., білорусів — 28 тис., чехів — 12 тис., вірмен — 9 тис., татар — 10 тис., а загалом — 5 млн 107 тис. представників різних національностей.
Відповідно до більшовицької доктрини національні меншини також необхідно було залучити до соціалістичного будівництва. Складність національно-культурного розвитку національних меншин зумовлена національною строкатістю й особливостями їх розселення. На 1926 р. питома вага міського населення серед росіян становила 51%, євреїв — 74, вірмен і татар — 100, чехів — 22, поляків — 19,7, греків — 10,8, німців — 6,8, білорусів — 6,3, болгар — 2,6% (українців — 9,6%). Отже, крім росіян, євреїв, вірмен і татар, основна маса представників етнічних меншин України проживала в сільській місцевості, що сприяло повнішому збереженню їхньої національної ідентичності і створювало вагоміші засади національно-культурного відродження. Іншим чинником, що впливав на особливості національно-культурного життя національних меншин, було територіальне розміщення. Понад 60% усієї чисельності національних меншин проживало на півдні України.
Різнився і культурно-освітній рівень національних меншин. Якщо в українців рівень письменності в середині 20-х років становив 33,2%, то в росіян — 55,5, німців — 62,4, євреїв — 70, греків — 62,4, поляків — 48%. Він визначався переважно російською мовою, а рівень освіченості національними мовами був дуже низьким. В окремих етнічних групах він становив лише кілька відсотків, а татари, молдавани, ассирійці, цигани, айсори були майже неписьменними.
На 1923 р. — рік проголошення політики коренізації — в УСРР діяла невелика кількість німецьких, єврейських і грецьких шкіл. Непропорційно високою щодо російського населення була кількість російських шкіл. Інші етнічні меншини освітніх установ не мали, тому політика коренізації викликала пожвавлення серед національних меншин.
Українізація, що розгорнулася в УСРР у 20-ті роки, супроводжувалася системою заходів щодо піднесення правового статусу і культурного зростання національних меншин. Декретом ВУЦВК від 1 серпня 1923 р. встановлено, що кожен громадянин незалежно від національності має змогу послуговуватися рідною мовою в усіх державних установах. У районах, округах, губерніях і містах, де представники меншин переважали, органи влади мали користуватися мовою більшості населення. Декрет передбачав також ведення діловодства і судочинства мовами національних меншин. Незнання мови меншин у місцях їх компактного проживання ставало перешкодою і для зарахування на державну посаду.
Із метою сприяння соціально-економічному та культурно-мовному розвитку нацменшин у квітні 1924 р. при ВУЦВК було створено Центральну комісію у справах національних меншостей при ВУЦВК (ЦКНМ), яка мала здійснювати політику коренізації та встановити безпосередній зв’язок між урядом України і національними меншинами. 22 жовтня 1924 р. ВУЦВК і РНК УСРР затвердили положення про комісію у справах національних меншин при ВУЦВК та її місцеві органи. Відповідно до нього діяльність комісії зосереджувалася на розробленні законодавчих актів щодо національних відносин, дослідженні районів компактного проживання національних меншин, утворенні мережі національних навчальних закладів, організації видавничої справи мовами різних національних груп тощо. На місцях при губернських, окружних, волосних і багатьох міських виконкомах рад також організовували комісії або бюро у справах національних меншин. Вони активно діяли до середини 30-х років.
Свою роботу комісія розпочала з розроблення змін в адміністративно-територіальному поділі УСРР з урахуванням інтересів національних меншин. У місцях їх компактного проживання створювали національні райони і сільради. При цьому для їх організації встановлювали занижені вимоги. Так, для виділення самостійної національної сільради на території мали проживати 500 осіб (замість 1 тис. як для українських сільрад), а національного району — 10 тис. осіб (замість 25 тис. за звичайних умов). У жовтні 1924 р. у складі УСРР виокремилася Молдавська Автономна Соціалістична Радянська Республіка.
На початку 30-х років в Україні було 1084 національні сільські ради (379 російських, 252 німецькі, 164 польські, 115 єврейських, 80 молдавських, 46 болгарських, 30 грецьких, 12 чеських, 3 албанські, 2 білоруські й 1 шведська), 67 селищних національних рад (56 єврейських, 9 російських та 2 німецькі), 25 національних районів (8 російських, 7 німецьких, по 3 грецьких, болгарських, єврейських і 1 польський).
Активне залучення до процесу національно-культурного відродження представників національних меншин швидко дало позитивні результати. Особливо прискореними темпами йшов процес створення шкіл нацменшин. З 1926 до 1930 рр. кількість національних шкіл в УСРР значно зросла. Зокрема, єврейських — із 43 до 786, німецьких — із 62 до 628, польських — із 33 до 387, вірменських — із 5 до 10. Деякі національні меншини у 1926 р. зовсім не мали національних шкіл. До 1930 р. такі школи було створено: у чехів — 15, у болгар — 74, у татар — 10, у греків — 16, в ассирійців — 3. Отже, діти представників етнічних меншин одержали змогу здобути обов’язкову початкову освіту рідною мовою. Наприкінці 20-х років в Україні нараховувалося понад 3,5 тис. національних шкіл (у т. ч. і російських), що охоплювали понад 400 тис. учнів різних національностей.
Організація навчання дітей рідною мовою загострила проблему підготовки вчительських кадрів. Уже в 1926—1927 навчальному році в УСРР діяли 4 єврейські, 1 польський, 2 німецькі, 1 болгарський, 1 грецький і 2 російські педагогічні технікуми; у 1930 р. — польський інститут соцвиху в Києві, єврейські відділи при Харківському та Київському інститутах профосвіти, Київському й Одеському інститутах соцвиху, Одеському фізико-хіміко-математичному та Житомирському інституті народної освіти (ІНО), німецький відділ при Одеському ІНО. Крім того, педагогічні кадри для національних шкіл готували в дев’яти педагогічних технікумах. Освіту рідною мовою можна було здобути у 48 профтехшколах, у 20 єврейських, 2 польських і 2 німецьких індустріальних технікумах та в 3 російських, 5 єврейських, 4 польських, 6 німецьких, 4 болгарських, 1 грецькому, 1 греко-татарському, 3 змішаних сільськогосподарських технікумах. Діяли також кілька десятків національних клубів, сотні сільбудів, хат-читалень, бібліотек, червоних кутків. Національними мовами 1927 р. друкували майже 130 газет і журналів.
У роки здійснення політики коренізації проводили масштабні етнографічні дослідження. До наукового вивчення особливостей розвитку різних національних груп України долучалися вчені ВУАН, у складі якої було створено Інститут єврейської культури (1929) й Інститут польської культури (1931).
У 1925 р. в Україні відкрито Державний єврейський театр у Харкові. У наступні роки було засновано ще сім єврейських, польський, болгарський, грецький театри. Активно діяли громадські організації: товариство допомоги розвитку єврейської культури, польське культурно-освітнє товариство «Праця», вірменська культурно-просвітня організація «Хобтан» тощо. На початку 30-х років мовами національних меншин функціонувало 634 бібліотеки, 96 клубів, 366 сільбудів, 314 хат-читалень. У 1932 р. із 30 республіканських газет 14 видавали українською мовою, 5 — єврейською, 3 — російською, стільки само німецькою та польською, 1 — болгарською та 1 — татарською. Періодично проводилися радіопередачі єврейською, польською й іншими мовами. Використовуючи національну форму, влада намагалася впровадити єдиний ідеологічний зміст у розвиток усіх культур.
Процес культурного відродження національних меншин розвивався суперечливо і неоднозначно. З одного боку, центральна влада не була зацікавлена в його всебічному прогресі, адже вузькокласові інтереси потребували лише нейтралізації «деструктивних національних сил і залучення національних меншин як її слухняних виконавців до радянського будівництва». Постанови і рішення щодо національно-культурного життя виконувалися переважно вибірково, інші й зовсім не діяли. З другої половини 20-х років проблема розвитку національних меншин і їхніх культур стала однією з дуже помітних у суспільному розвитку. Різні її аспекти було обговорено на першій (1927) і другій (1930) всеукраїнських нарадах з приводу роботи серед національних меншин. Проте дискусії щодо перспектив національного розвитку в СРСР дедалі частіше виводили на передній план ідею про злиття націй, мов і культур у єдине «інтернаціонально-російське» ціле.
На початок 30-х років більшовицька політика коренізації практично виконала поставлені перед нею завдання. Радянська влада вкоренилася на українських землях, фактично в нових умовах сформувалося покоління людей, які вважали себе будівниками нового суспільства, а більшовицьку партію — невід’ємною складовою світлого майбутнього. Саме представники цього покоління замінили спочатку «стару» технічну інтелігенцію, згодом — національно-культурну, наукову, а потім — і партійну верхівку. Це покоління стало фундаментом тоталітарного радянського режиму.
Припинення політики коренізації в УСРР ніколи офіційно не оголошувалося. Проте суттєвим кроком на шляху до цього стала адміністративно-територіальна реформа, що почалася в 1930 р. У процесі її проведення значну частину установ національних меншин було ліквідовано як таку, що не відповідала суті поточної політичної ситуації. Широкомасштабна боротьба з «буржуазним націоналізмом» на початку 30-х років мала відвернути увагу від економічних прорахунків, невдалих експериментів, насильницької колективізації, була позначена негативізмом, викликала масові невдоволення та спротив. Зміни в суспільному виробництві, суспільній атмосфері виявилися такими болючими і суперечливими, що проблема національно-культурного відродження національних меншин потонула в них. Та і її порушення в будь-якій формі породжувало загрозу бути звинуваченими в контрреволюції і націоналізмі.
У грудні 1932 р. Раднарком СРСР і ЦК ВКП(б) видали спільну постанову «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі та у Західній області», деякі її пункти стосувалися не заготівель, а національної політики. Постанова містила вказівку на те, що ЦК КП(б)У і Раднарком УСРР мали звернути увагу на «правильне проведення українізації». Українізацію, що відбувалася на Північному Кавказі, засуджували як «петлюрівську». Діловодство, викладання в школах українізованих районів Кубані переводили на російську мову, припиняли випуск українських газет, ліквідовували українське радіомовлення.
Національну політику на новому етапі обговорювали на листопадовому (18—22 листопада 1933 р.) об’єднаному пленумі ЦК і ЦКК КП(б)У. У виступах партійні керівники України наголошували на значних успіхах у справі утвердження радянської державності. Пленум визнав «український націоналізм» головною небезпекою, оскільки набувала поширення ідея про єдину централізовану багатонаціональну державу. Новий курс національної політики, декретований листопадовим пленумом ЦК і ЦКК КП(б)У, полягав в узаконенні централістської політики на основі масового терору проти «націоналістичної контрреволюції і націонал-ухильників». З його проголошенням почався новий етап русифікації як необхідної умови уніфікації «багатонаціональної радянської держави». Чутливі до політичних змін українські «інтернаціоналісти» виступили на захист російської мови і культури в Україні. В. Затонський, який очолив Наркомос УСРР після самогубства М. Скрипника, виступаючи проти асиміляції національних меншин на ґрунті української культури, ратував за розширення в цьому плані можливостей для російської культури і мови. Він пропонував значно підвищити рівень забезпеченості росіян школами і висловив ідею змішаних шкіл.
Із формального погляду лінія національно-культурної роботи в середовищі національних меншин залишалася незмінною — «ленінською». У кількісному відношенні показники культурного розвитку національних меншин на середину 30-х років були майже такими, як і за М. Скрипника. За даними відділу національних меншостей ВУЦВК, утвореному в 1934 р. на базі ЦКНМ, в УСРР діяло 432 єврейські школи, 571 німецька, 238 польських, 165 молдавських, 45 болгарських, 21 грецька, 18 чеських, 8 татарських і 6 вірменських. Професійну підготовку здійснювали 66 технікумів, педінститутів, нацменвідділів і секторів. Мовами національних меншин в УСРР виходило 9 центральних і понад 40 обласних та районних газет. У республіці продовжували працювати 12 єврейських, 9 російських, німецький, болгарський і грецький театри.
Однак за умов «нового курсу національної політики» зростав ідеологічний тиск на установи національних меншин, «вихолощувався» їхній внутрішній зміст, насаджувалися ідеї «інтернаціоналізму». Ідеологічний наступ супроводжувався постійними пошуками «класово ворожих націоналістичних елементів», «ворогів народу» тощо. Регулярного характеру набули репресії щодо співробітників національних установ.
У травні 1936 р. Політбюро ЦК КП(б)У ухвалило рішення ліквідувати Інститут єврейської культури при Академії наук. Замість інституту при ній було вирішено утворити кабінет із вивчення єврейської культури. Того самого року ліквідували Кадіївський татарський і Сталіндорфський єврейський технікуми, молдавський сектор при Новомиргородському технікумі Одеської обл. та білоруський сектор при Кіровському педтехнікумі Одеської обл.
У 1936 р. було закрито республіканські та обласні національні газети — єврейські «Юнге гвардіє», «Пролетарішен Фон» (Київ), «Одесер Арбайтер» (Одеса), «Пролетарішен Елис» (Вінниця), болгарську «Колективіст», німецьку молодіжну «Юнг штурм». У другій половині 30-х років ліквідували й інші газети, журнали, школи, технікуми, вузи, академічні та культосвітні установи національних меншин.
Нагромадження проблем національно-культурного розвитку етнічних меншин радянської України і небажання партійно-державного керівництва займатися їх розв’язанням з огляду на те, що політика коренізації, на його думку, вичерпала себе, призвели до ліквідації поліфонії національно-культурного життя, уніфікації і русифікації його форм та змісту.
Остаточне згортання політики коренізації відбулося лише з призначенням на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У М. Хрущова у 1938 р. У квітні цього року ЦК КП(б)У ухвалив постанову «Про реорганізацію національних шкіл на Україні», відповідно до якої створення навчальних закладів національних меншин прямо кваліфікували як насадження буржуазно-націоналістичного впливу на дітей. Подальше функціонування цих шкіл визнавалося «недоцільним і шкідливим». З огляду на це майже всі 888 шкіл, які ще існували на той час і в яких навчання здійснювали мовами національних меншин, було закрито, а учнів переведено до російсько- або україномовних шкіл. Ліквідовували також національні відділи та відділення вищих і середніх навчальних закладів. Одеський німецький педагогічний інститут було реорганізовано в Інститут іноземних мов.
20 квітня 1938 р. РНК УРСР і ЦК КП(б)У ухвалили постанову «Про обов’язкове вивчення російської мови в неросійських школах України», що дублювала відповідну постанову Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) «Про обов’язкове вивчення російської мови у школах національних республік і областей». Постанова відверто програмувала шляхи подальшої русифікації українського народу і національних меншин УРСР. Відповідно до неї викладання російської мови розпочинали з другого класу і виділяли на цей предмет 4—5 год. щотижня (до 1938 р. російську мову починали вивчати з третього класу в обсязі 2—3 год. щотижня).
Викладання російської мови вводили на відділах і факультетах інститутів й університетів, а також у бібліотечних, політосвітніх школах для дорослих. При учительських інститутах й університетах передбачалося організувати аспірантуру для підготовки наукових працівників у галузі російської мови. У Київському, Полтавському, Ворошиловградському, Одеському, Запорізькому, Лубенському, Вінницькому, Харківському та Чернігівському учительських інститутах передбачалося створити 2-річні відділення російської мови, у педінститутах Києва, Харкова, Сталіно, Полтави, Ворошиловграда, Одеси, Запоріжжя, Ніжина і Тирасполя — 4-річні, а при університетах України — 3-річні відділення російської мови та літератури. Для всіх викладачів педагогічних, бібліотечних і культосвітніх шкіл організовували курси підвищення кваліфікації, семінари з російської мови і літератури. Російська мова знову мала першість у вищій та середній спеціальній школі, наукових установах.
На ХV з’їзді КП(б)У у 1940 р. ні в доповіді М. Хрущова, ні у виступах делегатів не було згадано навіть термінів «коренізація» й «українізація».


Уніфікація та централізація
національно-культурного життя
в Україні в 20-30-ті роки 20 ст.

У 30-ті роки комуністична партія продовжила активно використовувати мову, освіту, науку, літературу, мистецтво як засоби впливу на свідомість людей і знаряддя для поширення серед населення комуністичних ідей, сформульованих К. Марксом і доповнених В. Леніним. У цей період відбувалася уніфікація літературно-мистецького життя, освіти і науки.
У процесі уніфікації важливу роль відіграла постанова ЦК ВКП(б) «Про перебудову літературно-художніх організацій» від 23 квітня 1932 р. Постанова зобов’язувала художню інтелігенцію перебудувати творче життя на ідейних засадах марксизму-ленінізму, брати сюжети в повсякденному житті, відображати провідну роль партії в суспільно-політичних процесах. У партійному документі визначалося, що межі існуючих пролетарських літературно-художніх організацій стають вузькими і гальмують розвиток художньої творчості. Виходячи із цього було вирішено ліквідувати існуючі літературно-мистецькі організації і створити єдині творчі спілки.
Першою в країні створили у 1932 р. Спілку письменників СРСР. У 1934 р. засновано Спілку радянських письменників України. Об’єднались у творчі спілки композитори, архітектори, художники. У 1932 р. було створено Спілку композиторів СРСР і Спілку композиторів УСРР, Спілку радянських архітекторів СРСР, у 1933 р. — Спілку архітекторів України, у 1938 р. — Спілку художників України. Нові об’єднання стали надійним засобом ідеологізації творчого життя, давали більшовикам змогу активно маніпулювати життям і діяльністю митців.
При зовнішній повазі до національних форм культури більшовицька влада провела уніфікацію глибинного змісту культурного процесу за ідеологічними стандартами єдиного творчого методу «соціалістичного реалізму». Наслідком уніфікації літературно-мистецького життя в СРСР стала втрата митцем свободи творчості.
Із кінця 20-х років у СРСР розпочався процес уніфікації освіти. Уже у травні 1929 р. ХІ Всеукраїнський з’їзд рад ухвалив постанову про необхідність уніфікації системи навчання в СРСР. Того року питання про єдину структуру освіти обговорювали на І Всесоюзному з’їзді працівників освіти. У квітні 1930 р. рішення про створення єдиної системи народної освіти в СРСР ухвалила Друга Всесоюзна партійна нарада з питань освіти. Упродовж кількох років було введено єдину структуру загальноосвітньої школи: початкова (І—IV класи), неповна середня (V—VII класи) і середня (VIIІ—Х класи). Реорганізація системи народної освіти призвела до змін і в організації управління школою, у якій (як і всюди) на початку 30-х років запроваджено єдиноначальність. Шкільні комітети цілком підпорядковувалися директорам.
Постанови ЦК ВКП(б) «Про початкову і середню школу» від 15 вересня 1931 р., «Про навчальні програми і режим в початковій і середній школі» від 25 серпня 1932 р. встановлювали жорсткі межі функціонування загальноосвітньої школи; формували загальні принципи програмно-методичної роботи з акцентом на світоглядну — у марксистсько-ленінському розумінні — спрямованість шкільних курсів; орієнтували на уніфікацію навчальних планів і програм, універсалізацію окремих методів та організаційних форм навчання, зміцнення порядку і дисципліни шляхом встановлення єдиного для всіх режиму.
Після постанов ЦК ВКП(б) 30-х років про школу в УСРР було ліквідовано попередню практику складання власних навчальних планів. У 1933 р. Народний комісаріат освіти УСРР затвердив нові навчальні плани для всіх типів шкіл.
12 лютого 1933 р. ЦК ВКП(б), а 11 травня того самого року ЦК КП(б)У ухвалили ідентичні постанови — «Про підручники для початкової та середньої школи», які передбачали створення єдиних стабільних загальноприйнятих шкільних посібників. До цього в школах РСФРР та УСРР існували різні навчальні програми й використовували різні підручники з одних предметів. За погодженістю між Народним комісаріатом освіти РСФРР А. Бубновим і народним комісаром освіти УСРР В. Затонським у 1933 р. було уніфіковано програми й підручники для початкової та середньої школи з основних предметів, а також методи їх викладання. У школі поступово утверджувалася авторитарна педагогіка.
Ідею подальшої уніфікації школи, посилення партійного контролю за її діяльністю розвивала і постанова РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 3 вересня 1935 р. «Про організацію учбової роботи і внутрішній розпорядок в початковій, неповній середній і середній школі». У ній було визначено програму зміцнення порядку і дисципліни в школі, організації педагогічного процесу і забезпечення оперативного керівництва школами, містилися точні вказівки про порядок прийому учнів до школи, терміни початку і завершення занять у різних класах, тривалість робочого дня й уроку, запровадження єдиної форми одягу учнів, правил їхньої поведінки, єдині обов’язкові норми оцінок успішності, порядок випуску учнів із школи тощо. Наприкінці 30-х років в УРСР налічувалося понад 22 тис. шкіл усіх типів, у яких навчалося приблизно 5,5 млн учнів.
Уніфікація організаційних форм розвитку освіти та навчальної, методичної і виховної роботи, її стандартизація, формалізація й авторитарність, бюрократична система управління й контролю негативно впливали на якісний рівень знань і результативність роботи радянської школи.
У 20-ті роки у радянських республіках існували різні варіанти побудови не тільки загальної, а й професійної освіти. З початку 30-х років у Радянському Союзі запроваджено єдину систему індустріально-технічної освіти, єдині типи вищих навчальних закладів. За російським зразком технікуми було перетворено на середні спеціальні навчальні заклади.
У цей період відновлюються університети в Україні. У постанові Центрального виконавчого комітету СРСР від 19 вересня 1932 р. «Про учбові програми і режим у вищій школі та технікумах» зазначалося: «зміцнити існуючі університети як навчальні заклади, що готують висококваліфікованих спеціалістів із загальнонаукових дисциплін, а також педагогів, і розгорнути університети в тих республіках, де їх немає». На виконання цієї постанови уряд Української СРР у березні 1933 р. ухвалив рішення про організацію державних університетів у Києві, Харкові, Одесі та Дніпропетровську. Указом Президії Верховної Ради УРСР у березні 1939 р. державному Київському університету присвоєно ім’я Т. Г. Шевченка.
Відповідно до постанови ЦВК СРСР «Про учбові програми і режим у вищій школі та технікумах» анулювалася бригадно-лабораторна система навчання, заборонялося втручання студентських організацій у навчальний процес, концентрувалася відповідальність на керівниках освітніх установ — ректорах. Також було внесено зміни в організаційні основи роботи вищої школи: запроваджено лекційну методику, встановлено навчальний режим з обов’язковим проходженням усієї програми, точним регламентуванням кількості семінарів, залікових й екзаменаційних вимог, сесій, дипломних робіт, виробничої практики тощо.
Після всіх реорганізацій вищої школи в УРСР наприкінці 30-х років нараховувалося 129 ВНЗ, у яких навчалося 124 тис. студентів. Радянська Україна випереджала за кількістю студентів найбільші європейські країни — Францію, Німеччину, Велику Британію, Італію.
До середини 30-х років було завершено уніфікацію та стандартизацію освіти в СРСР. Після реформування освіта й наука в Україні адаптувалися до загальносоюзного зразка, втративши національні ознаки.
Отже, для опанування національних рухів керівництво РКП(б) запровадило політику коренізації, яка в Україні отримала назву «українізація». Більшовицька національна політика зачіпала різні аспекти життя українського суспільства. Саме в період здійснення цієї політики українська мова стала офіційною мовою державного життя, було створено фактично національну школу, розмаїттям форм вражали українська література і театр, розвивали кінематограф, музичне та образотворче мистецтво, які мали яскраво виражений національний характер. Однак досягнення в національно-культурній сфері не мали вирішального значення для більшовиків. Найважливішим критерієм залишався ідеологічний зміст. Культура цікавила партійну номенклатуру не сама по собі, а тільки під кутом зору зміцнення нового ладу. Більшовики розглядали українську мову, літературу, систему освіти, театр, кіно, живопис, музичні твори лише як знаряддя для поширення комуністичної ідеології.
Зміцнення унітарної централізованої держави супроводжувалося уніфікацією системи народної освіти, науки, літературно-художнього життя, централізацією управління сферою культури.

Попередня сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

До змісту ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

Наступна сторінка з ІСТОРІЇ УКРАЇНИ

 
 
 
 
 
 

 

 

 


 
 
       
 
 
  Яндекс.Метрика