Релігія Стародавньої Палестини. Стародавня Палестина. Історія Східного Середземномор’я та Аравії

Релігія Стародавньої Палестини. Стародавня Палестина. Історія Східного Середземномор’я та Аравії

Релігійні уявлення ханаанейського населення були політеїстичні й значною мірою запозичені в населення Месопотамії (часом запозичувалися не лише культи, а й їхні назви). Імена угарито-фінікійських богів, скоріше всього, були табуйовані, їх боялися вимовляти і вдавалися до абстрактних назв: Ель — бог, Елат — богиня, Баал (Ваал) — володар, Баалат (Ваалат) — володарка тощо. Богів нерідко зображували в людській подобі, але частіше — у вигляді каменя, кам’яного стовпа (цей символ мав, очевидно, фалічне походження), каменів, розташованих колом, купи каміння, бика, теляти, левиці, гадюки, дерева (дуб, тамариск, пальма) чи групи дерев тощо. їх ушановували в храмах та на висотах (гори вважалися притулком богів).
Кожне фінікійське місто мало свій пантеон, який відрізнявся від інших навіть у тому разі, коли вони складалися з одних і тих же богів. У Сідоні, наприклад, ушановувалася трійця богів — батько, дружина, син: Баал Сідонський, Астарта й Бшмун, причому Астарта вважалася богинею родючості, а Ешмун — богом-цілителем (на кшталт грецького Асклепія) та богом рослинності. Пантеон Tipa очолював бог грози Мелькарт (тірський Баал), компанію йому складали Астарта (в Тірі вона вважалася богинею війни) та Ешмун — опікун міста. В Біблі особливої популярності зажив культ Адоніса (хоча міф про Адоніса зберігся в грецькому варіанті, все ж його східне походження не викликає сумніву). До місць, пов’язаних із цим культом, щороку наприкінці літа організовувалося паломництво. Угаритський пантеон очолював бог Ілу — творець усього сущого. Чільне місце в цьому пантеоні посідав бог-громовержець, бог умираючий і воскресаючий — Баал, який вів космічну боротьбу з Муту (бог смерті) та Ямму (бог морської стихії). Найближчим соратником цього бога була його сестра Аніта — богиня кохання, наділена дивовижною здатністю кохати й народжувати без утрати свого дівоцтва. Вшановувалася дружина Баала Асірата — праматір богів. Існував в Угариті також культ мертвих. Уважалося, що небіжчик зберігає свої родинні та общинні зв’язки, постійно перебуває в своєму домі, тому його ховали в дромосі, розташованому безпосередньо під будинком.
Фінікія практикувала людські жертвоприношення (це робили також сусідні Моав, Ізраїль та Арам). Історики констатують, що «в жодній іншій країні культ богів не досягав такої лютої жорстокості, як у фінікійських містах». Недаремно ім’я жахливого фінікійського бога Молоха стало символом пожирателя людських життів (існує, щоправда, думка, начебто це ім’я — не що інше, як перекручене фінікійське слово молх — назва принесеної богу жертви).
Щодо стародавніх євреїв, то вони створили іудаїзм, який послужив основою для християнства та ісламу — двох світових релігій.
Усупереч постулату (він ґрунтується на некритичному ставленні до старозаповітних оповідей), буцімто євреї — споконвічні монотеїсти, вони довго залишалися язичниками й формували свої релігійні уявлення в руслі загально семітського релігійно-міфологічного світогляду. Так, євреї доби Патріархів сповідували культи Ела, якого вважали верховним божеством, Ашторет (Астарту) — богині кохання й родючості, землеробського бога Баала, вмираючого й воскресаю чого бога Таммуза (запозичений у шумеро-вавилонців культ Думузі). Молилися вони також Мідному змію, небесному війську — Сонцю, Місяцю, зіркам, розташованим на підвищеннях кам’яним стовпам — массебам, та деревам — ашерам, струмкам тощо. Важливе місце в їхній культовій практиці посідав ритуал священного шлюбу, який супроводжувався дикими оргіями (саме через цей ритуал біблійні пророки вважали язичницькі культи блудом і розпустою). Своїм богам вони складали пожертви, в тому числі криваві, бо їм уявлялося, що пролиття крові пов’язує Бога та людей родинними зв’язками. Практикувалося обрізання підлітків (походження цього ритуалу досі не з’ясоване), а в особливих випадках — принесення в жертву богам синів-первістків, аж доки громадська думка не ополчилася проти цього варварського ритуалу.
Залишкові явища політеїзму спостерігалися в євреїв навіть за царювання Соломона, який вшановував не лише племінного бога Яхве, а й моавітянського, аммонітнського та сідонянського богів (їм він побудував у столиці храми).
Особливе місце в староєврейському пантеоні посідав культ Яхве («Сущий»), походження якого дискутується в науці. Пізніше ім’я цього бога табуювали, його стали вимовляти адонай — «Господь мій». У середині І тис. до н. е. жерці прилучили до приголосних імення «Яхве» голосні, наявні в слові адонай, внаслідок чого з’явилося нове ймення — Ієгова. До імені Яхве добавили епітет цеваот, саме ймення стали читати Яхве цеваот — «Яхве воїнств». Так виникла нова формула — «Господь Саваоф». Поступово визрівала ідея про природний, нерозривний союз між Яхве та євреями. «Врожай був барометром релігійної злагоди: щедрий збір служив доказом прихильності Яхве, недорід і засуха сприймалися як релігійне приниження. Траплялося, звичайно, що Яхве був невдоволений своїм народом, гнівався й карав, але рано чи пізно він усе ж приходив ізраїльтянам на допомогу і звільняв їх від ворогів, насланих для того, щоб випробувати їх».
Яхве почали сприймати як бога нетерпимого, ревнивого та виняткового. Старим богам довелося поступитися йому місцем, їх самих та пов’язаний з ними ритуал, включаючи культ мертвих, стали вважати «мерзотою для Яхве». В умовах наростання в староєврейських державах могутнього суспільно-політичного руху, спрямованого на захист селянства, проти можливості чиновників та аристократів, його активісти при підтримці царської влади домоглися централізації культу Яхве, проголосили Яхве єдиним богом Ізраїлю, навіть уселенським богом. Ці зусилля провідників іудаїзму було проведено в життя завдяки реформі в релігійній та соціальній сферах іудейського царя Іосії (621 р. до н. е.). Монотеїзм переміг шляхом злиття двох культів — Яхве та Ела. Яхве перебрав собі риси Ела, внаслідок чого виник узагальнюючий образ Яхве-Елохіма («Яхве-Бог»). Інші племінні культи рішуче відкидалися, їхні храми було зруйновано, жерців фізично знищено. Особливо владно заявило про себе іудаїстське єдинобожжя після вавилонського полону євреїв.
Слід зазначити, що євреї не були піонерами монотеїзму, адже задовго до них спробував здійснити монотеїстичну реформу в Єгипті фараон Аменхотеп IV (Ехна-тон). Проте Ехнатонова реформа була лише епізодом у релігійному житті єгиптян, євреї ж не просто проголосили монотеїзм, а й надійно його закріпили. їхні успіхи в оновленні духовного життя пояснювалися монопольним становищем жерців Єрусалимського храму та наданою їм підтримкою державної влади, зацікавленої в перемозі над місцевим сепаратизмом.
У період діаспори релігійне життя євреїв змінилося до невпізнання. Так, з’явилися синагоги («зібрання», «сходки») — водночас молитовні будинки й центри громадського життя євреїв. У синагогах молилися й читали священне писання (приносити пожертви богу, за непорушною традицією іудаїзму, можна було лише в Єрусалимському храмі). Посилився взаємовплив єврейської релігії та елліністичних релігійно-філософських систем, виникли синкретичні віровчення (теологія Філона Олександрійського, гностицизм), які мали вплив на християнство. Релігійна самоізоляція євреїв послабла, в іудаїзм наверталися також не-євреї (прозелітизм). З’явилася й поширилася месіанська ідея— стрижнева в християнстві. З появою вчення про месію народилась ідея про прихід царства Божого на землі, про кінець світу, про воскресіння мертвих і посмертну відплату по ділах людини. В іудаїзмі виник ряд релігійних сект: стійких у релігійній ортодоксії саддукеїв, демагогів, книжників, прихильників показної набожності — фарисеїв, адептів подвижництва й аскетизму, ворогів обрядовості — єссеїв. Життя, таким чином, брало своє.

Релігія Стародавньої Палестини. Стародавня Палестина. Історія Східного Середземномор’я та Аравії

Попередня сторінка Історія Стародавнього Сходу

ЗМІСТ

Наступна сторінка Історія Стародавнього Сходу